Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ответы на гос по праву.docx
Скачиваний:
28
Добавлен:
24.02.2016
Размер:
445.56 Кб
Скачать

1.Правотворчість — це форма владної діяльності народу, органів держави, посадових осіб та місцевого самоврядування, що спрямована на створення нормативно-правових актів, за допомогою яких у чинну правову систему запроваджуються, змінюються чи скасовуються норми права. Ознаки правотворчості:

1)здійснюються компетентними суб’єктами у встановленому порядку;2)має організаційну спрямованість;\

3)    полягає в утворенні нормативно-правових актів, що встановлюють, змінюють чи скасовують норми права;

4)    регламентується правовими нормами;

5)    викликає правові наслідки у вигляді виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Суб’єкти правотворчості:

1)    народ (громадянське суспільство) у процесі проведення референдумів (всенародного голосування з найбільш важливих питань державного і суспільного життя);

2)    державні органи (наприклад, парламент, уряд);

3)    посадові особи (наприклад, президент, міністри);

4)    органи місцевого самоврядування;

5)    підприємства, установи та організації (локальна правотворчість);

6)    суспільні організації (наприклад, профспілки).

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:— державою;—громадянським суспільством.

Види правотворчості держави залежно від юридичної сили актів:

1.    Законодавча діяльність (законотворчість), тобто діяльність щодо підготовки і прийняття законів.

2.    Підзаконна правотворча діяльність (підзаконна правотворчість), тобто діяльність щодо підготовки і прийняття незаконних актів.

Види правотворчості громадянського суспільства:

1.    Законотворчість громадського суспільства — референдум.

2.    Підзаконна правотворчість:

а)    органів місцевого самоврядування — Рад народних депутал’в;

б)    суспільних організацій (парл’й, профспілок та ін.);

в) комерційних організацій; г) трудових колективів.

Принципи правотворчості — це вихідні положення здійснення правотворчої діяльності

Серед принципів правотворчості розрізняють:

1.    Принцип законності полягає в тому, що розробка й прийняття нормативно-правових актів повинні відбуватися з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції органів, які їх приймають.

2.    Принцип науковості, суть якого полягає в тому, що у процесі підготовки нормативно-правових актів важливо вивчати об’єктивні потреби розвитку суспільства, залучати представників різних наук до розробки концепції законопроектів.

3.    Принцип професіоналізму передбачає, що правотворчістю повинні займатися компетентні, підготовлені люди — юристи, економісти, фахівці у сфері управління та ін.

4.    Принцип використання правового досвіду. Кожний нормативно-правовий акт, який підлягає розробці, повинен опиратися на вже відомий позитивний правовий досвід держав та цивілізації в цілому.

5.    Принцип демократизму дає можливість ефективно виявляти справжнє прагнення і волю народу, безпосередньо брати участь у розробці та прийнятті нормативно-правових актів.

6.    Принцип оперативності передбачає своєчасність прийняття нормативно-правових актів.

7.    Принцип взаємозв’язку з практикою відображає завдання законодавця постійно відслідковувати суспільні процеси, орієнтуватися на практику застосування вже чинних законів, своєчасно усувати прогалини у праві.

Таким чином, принципи правотворчості— це основні ідеї, вихідні положення діяльності, пов’язаної з прийняттям, внесенням змін, доповнень та припиненням дії нормативно-правових актів.

Процес створення нормативно-правових актів розподіляється на декілька етапів. Так, зокрема, виділяють два етапи правотворчого законодавчого процесу:

1.Передпроектний етап, який полягає в тому, що в суспільстві виявляється потреба в урегулюванні нормами права соціальної проблеми.

2.Проектний етап — це діяльність, яка здійснюється безпосередньо в самому законодавчому органі й пов’язана з процесом створення, внесення змін і скасування норм права.

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій Відразу ж застережимо, що законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення: (1) порядок діяльності, спрямованої на створення закону; (2) сама ця діяльність.

Законотворчість — ширше поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність, пов'язану зі створенням закону, і оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (зміна, доповнення).

Формування юридичного мотиву (державної волі) про необхідність регулювання правовими нормами певної групи, роду або виду суспільних відносин у результаті аналізу фактичного стану політики, економіки, соціальної сфери --це стадія, скоріше, законотворчості, ніж законодавчого процесу. Органи, організації, особи, що займаються виявленням потреби в законодавчому врегулюванні, не завжди можуть бути учасниками правовідносин, які складають юридичний процес. Та й законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені законами або парламентськими регламентами, тоді як потреба в тій чи іншій законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в юридичній, політичній, соціологічній та інших науках (див. § «Стадії правотворчого процесу»).Законодавчий процес має низку стадій:

І. Передпроектна стадія.

1. Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово. Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

II. Проектна стадія.

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти их робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках — винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення.

III. Стадія ухвалення законопроекту.

6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні --15 днів).

V. Інформаційна стадія.

8. Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульго-вується[2].

В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що про-мульговується.

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний вісник України»), Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право «відкладеного вето» президента. В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості громадян.

2 Вступ. Трудове законодавство України, яке регулює працю працівників митних органів, можна розглядати як фактор, що сприяє забезпеченню соціального миру у цій державній структурі тільки за умови чіткого дотримання усіма службовими особами його вимог. Нехтування правовими приписами або їх невірне застосування породжує нічим не виправдані конфлікти і соціальну напругу в трудових колективах, судові тяганини за участю митних органів та їх працівників, що суттєво впливає на імідж важливого державного органу. Саме тому означену тему розкрито на прикладі застосування трудового законодавства в митних органах України.

1. Зміст трудового договору, порядок його укладання та оформлення

Змістом трудового договору є його умови. Їх можна підрозділити на дві групи:

• умови трудового договору, встановлені централізованим законодавством або в локальному порядку;

• умови, встановлені угодою сторін в межах, передбачених чинним законодавством.

Умови, встановлені законодавством поширюються на працівника тоді, коли він приступив до виконання своїх трудових обов’язків.

Умови, встановлені сторонами можна розділити на дві групи:

- обов’язкові (основні, необхідні) умови, без яких трудовий договір не може бути укладено;

- додаткові (факультативні, необ’язкові) умови, трудовий договір може бути укладено і без них.

До необхідних умов трудового договору відносяться:

• місце роботи;

• трудова функція;

• строк трудового договору та час початку роботи;

• заробітна плата.

Додаткові умови трудового договору:

• умова про випробування при прийнятті на роботу;

• умова про професійну підготовку безпосередньо на виробництві;

• умова про суміщення професії і посад;

• умова про розширення зон обслуговування;

• умови про надання житлової площі;

Так, наприклад, згідно з Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в митних органах України, затвердженого наказом Державної митної служби України від 8 січня 2000 року № 60 службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 КЗпП України при укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи. Ст. 25 КЗпП України забороняє вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством. У Кодексі чітко сформульована позиція держави з цього питання: можна збирати інформацію виключно з метою визначення професійної кваліфікації особи, яка працевлаштовується на роботу. Реалізацію такої позиції можна знайти й в інших законах України. Так, ч. 2 ст. 412 МК України вказує на те, що не можуть бути прийняті на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину. Така вимога закону випливає з вимог норми ч. 1 ст. 412 МК України відповідно до якої на службу в митні органи приймаються особи, які за своїми моральними якостями можуть виконувати завдання покладені на митну службу України.

Ст. 25-1 КЗпП України встановлює норми щодо обмеження спільної роботи родичів на підприємстві, в установі, організації. Митне законодавство, встановлює ще жорсткіші правила щодо обмеження спільної роботи родичів. Так, ст. 416. МК України встановлює обмеження в роботі, яка пов’язана із здійсненням контролю за роботою близьких родичів. Ці положення Митного кодексу України значно розширюють обмеження, що встановлені у ст. 12 Закону України „Про державну службу”, де зазначено, що не можуть бути обраними чи призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.

Укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування працівника на роботу. Наказ чи розпорядження видається і тоді, коли трудовий договір укладено у письмовій. Згідно з ч. 4 ст. 24 КЗпП України трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Згідно з абз. 1 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 „Про практику розгляду судами трудових спорів” фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома роботодавця.

Відповідно до ст. 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором роботодавець зобов’язаний роз’яснити працівникові його права і обов’язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров’я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору. Крім того, роботодавець зобов’язаний: ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Випробування при прийомі на роботу та інші форми перевірки професійної придатності особи Трудове право України передбачає значну кількість норм щодо професійного відбору працівників. Випробування при прийнятті на роботу. Ч. 1 ст. 26 КЗпП України встановлює правило відповідно до якого, при укладанні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Чинне законодавство передбачає й інші юридичні конструкції щодо застосування випробування при прийняття на роботу. Згідно з ч. 1 ст. 412 МК України з прийняттям на службу в митні органи, спеціалізовані митні установи чи організації, може бути встановлено випробування строком до шести місяців. Аналіз зазначеної норми дає підстави стверджувати про те, що рішення про випробування особи, яка претендує на службу в митних органах тут приймається роботодавцем одноособово, а конкретний термін випробування встановлюється залежно від професійного рівня особи і посади, на яку вона прийнята. Як правило за результатами випробування приймається рішення про первинну атестацію працівника та присвоєння спеціального звання. Трудове законодавство вимагає, щоб умова про випробування була застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю в повному обсязі, а тому інколи в науковій літературі випробування розглядають як “прийняття на роботу за умови”. Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах. Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, роботодавець протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір. У цьому випадку підставою для звільнення є ч. 2 ст. 28 КЗпП України, а саме „за результатами випробування”.

Існують й інші форми перевірки відповідності кваліфікації особи роботі на яку вона претендує, зокрема, конкурсний відбір. Прийняття на службу в митні органи, спеціалізовані митні установи та організації на посади державних службовців здійснюється, як правило, на основі конкурсного відбору. Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 169. Проведення конкурсу – це багатоступенева система перевірки придатності особи до виконання роботи за посадою.

4 Поняття реалізації норм права, її форми і види.

У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава — з іншої, приймають на себе зобов'язання випливати праву. Звідси проблема реалізації права має двох сторін і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об'єднань. Вихідною формою реалізації права державою є законодавання. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — сама важка і найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують об'єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.

Прийняття підзаконних актів — уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, конечно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У принципі й у нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через правильність законів і відсутності норм у підзаконних актах конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права — суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді “черпали” право безпосередньо в житті і навіть конкурували в цьому відношенні з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Саме на цей момент і варто звернути увагу студентів юридичного вузу. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення прав в області законодавання, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення (перебування права) закріплюється законом; 2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником; 3) порушення громадянином виробництва в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах. Свого роду формою реалізації волі законодавця є тлумачення нормативних актів посадовими особами і громадянами. Акти тлумачення до закону нічого не додають, але вони реалізують волю суб'єктів соціального спілкування на інтерпретацію волі, вираженої в нормативних актах. Усе зв'язане з розходженням права і закону має практичне значення, скоріше, для нормативної діяльності. Набагато більш широкий діапазон для юридичної практики має розподіл форм реалізації закону й інших нормативних актів держави. Саме про реалізацію права в об'єктивному змісті і прийнято найчастіше говорити, хоча не виключається аналіз реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників конкретних правових відносин.

Реалізації права в даному аспекті являє собою діяльність, що відповідає вираженої в законі волі. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат. Як кінцевий результат реалізація права означає досягнення повної відповідності між вимогами норм чи зробити утриматися від здійснення визначених вчинків і сумою фактично пішли дій. Так, наприклад, відповідно до норм, що регулюють індивідуальну трудову діяльність, громадяни до початку занять нею повинні: 1) одержати дозвіл; 2) сплатити державний збір за видачу документа на дозвіл; 3) одержати реєстраційне чи посвідчення придбати патент.

Тільки ці дії, а не які-небудь їхні еквіваленти і тільки в повному обсязі будуть позначати реалізацію вимог закону. Реалізацією права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети. Досягнення останньої (у нашому прикладі, скажемо, розвиток якогось промислу, якихось послуг) виходить за рамки реалізації права. Юриста цікавлять лише дії, який вимагає закон.

Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об'єктивної і суб'єктивної сторони. З об'єктивної сторони вона являє собою удосконалювання визначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбачених нормами права правомірних дій. Із суб'єктивної сторони реалізація права характеризується відношенням суб'єкта до реалізованих правових вимог, його установками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бути зацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій, умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо одне яке-небудь з обов'язкових умов буде порушено.

Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різних підставах. З погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють: а) реалізацію загальних установлень законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності. б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію. в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

По суб'єкті реалізації права можна виділити двох форм: 1. Індивідуальна; 2. Колективна По зовнішньому прояві виділяють активну і пасивну форми реалізації права. У залежності від методу державного впливу на поводження суб'єктів розрізняє добровільне і примусове здійснення права. Характер дій суб'єктів, ступінь їх активності і спрямованість поводження дозволяють виділити наступні форми реалізації:

ДОТРИМАННЯ ПРАВА- це форма реалізації права дій, що полягає в помірності від здійснення, заборонених нормами . У даному випадку передбачається пасивна форма поводження суб'єкта права. ВИКОНАННЯ ПРАВА- це форма реалізації права яка передбачає здійснення активних дій суб'єктом права по виконанню юридичних обов'язків. ВИКОРИСТАННЯ ПРАВА- це форма реалізації права яка означає здійснення суб'єктами своїх прав. На відміну від виконання права, що наказує здійснення необхідних дій, ця форма реалізації права надає суб'єкту робити дозволені нормами права дії.

ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА- це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут немислимо бездіяльність, право на правозастосувальна діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореалізуюча діяльність.

6Мета курсу “Правознавство” – формування в учнів розуміння права як відкритої системи, що базується на невід’ємності суспільства від держави, законів від повсякденного життя. Право представлене в курсі елементом цілісного світу, що складається з понять, переживань і практичних дій. Курс спрямований на розвиток правової і громадянської компетентності, відповідних ціннісних орієнтирів, умінь, навичок школярів.

Завдання курсу, що забезпечують реалізацію мети, передбачають створення умов для:

- засвоєння учнями знань про державу і право, розуміння та усвідомлення їх в певній системі;

- усвідомлення школярами тісного зв’язку між правовими знаннями і суспільними відносинами, розуміння системи загальнолюдських принципів і цінностей, відображених у Конституції та законах України, правової системи в цілому;

- виховання учнів у дусі прав людини, поваги до людської гідності, розуміння зв’язку між правами і обов’язками людини і громадянина;

- розвиток в учнів розуміння цінності власної особистості і цінності інших людей, впевненості у собі, своїх вчинках та взаємовідносинах з іншими, терпимості й толерантності щодо інших, власного почуття свободи, рівності, справедливості.

Курс сприятиме розвиткові в учнів умінь та навичок:

- вільно оперувати в усній та письмовій мові основними поняттями у сфері правової науки;

- засвоїти способи самостійного отримання та обробки різнобічної правової інформації з різних джерел;

- орієнтуватись у системі законодавства та вміти використовувати нормативно-правові акти;

- визначати суть та пояснювати зміст юридичного документу та шляхи його застосування;

- використовувати знання з правознавства при аналізі та правовому розв’язанні конкретних ситуацій;

- на матеріалі курсу - міркувати, аналізувати, порівнювати, узагальнювати, спостерігати, критично мислити, аргументувати думку, визначати та обирати альтернативне рішення і підходи, спілкуватись в малих та великих групах;

- захищати свої права та права інших, спираючись на правові знання;

- активно та свідомо приймати участь у суспільно-політичному житті країни, впливати на державну політику,

Особливості, структура та зміст програми з правознавства

Пропоновану програму з правознавства для 10-11 профільних класів укладено, виходячи з цілей, вимог і змісту навчання правознавства у школі, закладених у Державному стандарті освіти (освітня галузь “Суспільствознавство”) та відповідно вимог до профільної школи. Програмою передбачено вивчення курсу “Правознавство” в 10-11-х профільних класах старшої школи. Курс розглядається як складова змісту освітньої галузі “Суспільствознавство” і побудований на відповідних теоретичних і наукових засадах.

Програмою передбачено поглиблене вивчення тем у порівнянні з рівнем програми за стандартом. Курс “Правознавство” структурований за такими загальними змістовно - тематичними блоками: блок І – «Основи теорії держави і права України»; блок ІІ «Основи публічного права»; блок ІІІ «Основи приватного права».

Програма курсу розрахована на два роки навчання (3 години на тиждень). Курс охоплює основні питання теорії держави і права і побудований за галузями права у відповідності та на основі чинного законодавства України станом на липень 2010 р.

У 10-му класі вивчатиметься Конституційне право України у кількості 34 годин, а також передбачено години на підсумкове узагальнення, повторення та резервний час. Блок І навчальної програми «Основи теорії держави і права» (10 клас) не змінювався за змістом і навчальними годинами

7 Поняття і види правової поведінки

З урахуванням змісту вчинку правова поведінка поділяється на два види: правомірну поведінку і правопорушення. У складі правовідносин вони відіграють роль юридичних фактів: правомірну поведінку може призводити до виникнення правовідносин, у яких суб'єкти здійснюють суб'єктивні права й обов'язки на основі реалізації регулятивних норм; правопорушення ж є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних правовідносин і застосування заходів юридичної відповідальності на основі охоронних норм. Будь-яка правова поведінка (правомірна чи протиправна) характеризується такими основними рисами та ознаками, що не співпадають за своїм змістом:

а) соціальною значущістю (поведінка з точки зору інтересів суспільства, особи, держави може оцінюватися як соціально корисна, індеферентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової поведінки проявляється насамперед у правовій активності суб'єктів, у здатності підтримувати конструктивні відносини у всіх сферах життя суспільства. Соціально шкідлива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного потенціалу, викликає негативні економічні, соціально- політичні, морально психологічні та інші наслідки;

б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що правова поведінка перебуває під контролем свідомості і волі особи. Ця ознака обумовлена самою природою права. Поведінка піддається регулюванню правовими засобами. Закон може стимулювати корисні для суспільства та особи вчинки або перешкоджати суспільно шкідливим тільки в тому разі, коли вони контролюються волею і свідомістю;

в) юридичною ознакою, суть якої полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової поведінки, її зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостях, передбачених нормами права. Межі поведінки, що зазначені в нормах, вказують на діапазон можливостей та чітко визначені випадки впливу на поведінку юридичними засобами;

г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова поведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі правового регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, у яких здійснюються права й обов'язки, реалізуються заходи відповідальності;

ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки конкретний свідомо - вольовийвчинок(дія або бездіяльність) і уб'єкта права у сфері правового регулювання будь-яких відно-і ии може оцінюватися з точки зору права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Намір, бажання вчинити юридичне діяння самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами правового впливу юридичними засобами;

д) підконтрольністю правової поведінки і її гарантованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава виступає гарантом правомірної поведінки і суб'єктом, здатним від імені суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відповідальності за протиправну поведінку. Правомірна поведінка забезпечена гарантіями інституційними (державний апарат) і юридичними.

Правомірна поведінка—це вольова поведінка суб'єкта права (діяльність або бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Правомірна поведінка визначається специфікою змісту основних ознак правової поведінки, її складу і видів. За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка —це така поведінка, що контролюється свідомістю і волею особи і відповідає на запитання: чому суб'єкт чинить саме правомірно. З цієї позиції правомірна поведінка може бути добровільною і вимушеною. Добровільна поведінка спирається на ціннісні і прагматичні мотиви у відповідності з правами та законними інтересами суб'єктів. Залежно від психологічного ставлення суб'єкта до своїх вчинків і їх наслідків вона може бути принциповою (в основі її лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (вона обумовлена повсякденною звичкою особи, її орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб'єктивною стороною вчинка. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанта поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками особи. Лише зовнішні обставини, оточення, а не особисті переконання примушують суб'єкта діяти правомірно (виконувати обов'язки, дотримуватися заборон). Вимушена поведінка може бути пристосовницькою, конформістською, коли суб'єкт вчиняє зовнішньо правомірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведінку людей, які його оточують (у колективі, в побуті), і маргінальною, коли суб'єктом керує страх перед юридичною відповідальністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції правової норми, неприємних юридичних наслідків, що можуть настати за скоєне правопорушення.

У цілому правомірна поведінка характеризується юридично визначеними суб'єктивними (суб'єкти і суб'єктивна сторона) й об'єктивними (об'єкти і об'єктивна сторона) ознаками. За цими параметрами можна дати загальну юридичну оцінку й антитезі поняття «правомірна поведінка » — правопорушенню.

Правопорушення —це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника. Властивості й ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами правової поведінки. За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб'єктів.

Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною). За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охороняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини.

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправ-ності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися держа- вою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого:

виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта процесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звільнення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру.

Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, пра-вомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приводу скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може запустити державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння. Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною правопорушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); протиправною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо стосовно кожного виду правопорушень. Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність. Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права — майнові, трудові, політичні та інші.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхідним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта.

Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопорушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здатності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримінального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність.

Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необережності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає можливість настання шкідливого результату свого діяння, однак байдуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити (наприклад, у разі посадової недбалості).

Види правопорушень. Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають можливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами:

а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небеспечні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, передбачені іншими галузями законодавства);

б)за галузевою належністю -цивільно-правові,конституційно-правові,сімейно-правові і т. д.;

в) за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною особою і скоювані юридичною особою;

г) за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння;

ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — правопорушення матеріально-правові і процесуально-правові;

д) за формою зовнішнього виразу —протиправні дії і бездіяльність;

є) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом;

є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушення, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті). Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті

8 Мета,задання,значення педагогічноЇ практики в системі підготовки вчителя правознавства

Вагоме значення у фаховій підготовці вчителя правознавства належить педагогічній практиці як формі професійного навчання студентів ВНЗ. Вона дозволяє виявити рівень теоретичної і практичної підготовки студента, оскільки діяльність студентів у період практики є аналогом професійної діяльності учителя.

Отже,головна мета педагогічної практики полягає у формуванні готовності студентів до професійної педагогічно-правової роботи, створення необхідних відносин, установок, майстерності, властивостей особистості, які забезпечать можливість майбутньому фахівцю успішно проводити свою педагогічну діяльність.

Формування готовності до виконання професійної діяльності досягається в процесі навчання впливом на особистість за такими напрямками:

--активізація професійних мотивів засобами виховної роботи;

-здійснення міждисциплінарних зв,язків, наочне і словесне ознайомлення з обстановкою майбутньої діяльності ;

-накопичення навичок та вмінь шляхом організації навчальної діяльності, вправ і тренування;

-здійснення самовиховання,самоаналізу майбутньої професії.

Завдання педагогічної практики визначаються чинним навчальним планом професійної програми підготовки фахівця-вчителя правознавства.

Вони полягають:

-у закріпленні та поглибленні знань,що набуті під час вивчення юридичних галузевих дисциплін та дисциплін психолого-педагогічного циклу;

-формуванні необхідних умінь та навичок,необхідних в роботі педагога;

-вихованні зацікавленості до навчально-правової роботи з дітьми;

-навчанні опрацьовувати й аналізувати навчальні програми,підручники,нормативно-правові джерела;

-залучення до науково-дослідної педагогічно-правової,пошукової діяльності,

-апробації застосування різних форм,методів,прийомів роботи,що активізують розумову діяльність учнів;

-оволодіння методами самоосвіти,самовиховання,удосконалення професійно-значимих для майбутнього вчителя правознавства якостей.

На думку Морозової С.А., практика – ланка, яка об’єднує теоретичне навчання студента з його роботою учителем, що створює оптимальні умови для відпрацювання навичок вчительської праці в реальних освітніх закладах. Саме під час практики закладаються основи майбутнього індивідуального стилю професійної дільності, виявляється здатність до самоаналізу, Практика організовується з урахуванням кваліфікаційної характеристики спеціальності і має навчальний характер.

Мета і завдання педагогічної практики:

- ознайомити студентів із сучасним станом юридичної освіти школярів;

- сприяти появі та зміцненню інтересу до професії вчителя правознавства, розвитку індивідуальних здібностей і стійких професійних умінь кожного студента на основі вузівської підготовки;

- ознайомити студентів з системою навчальної та позанавчальної робти вчителя правознавства у базових школах;

- сприяти закріпленню й удосконаленню професійно-вагомих для майбутнього учителя якостей: потреби у самоосвіті, умінь використовувати теоретичні знання при вирішенні конкретних завдань, навичок дослідницького підходу до педагогічного процесу, досвіду творчої діяльності, загальнометодичних професійних умінь учителя правознавства;

- сприяти формуванню умінь самоаналізу результатів своєї діяльності;

- забезпечити процес проходження студентами практики в якості учителя правознавства.

Впродовж підготовки та проведення педагогічної практики студентів розроблена та реалізована система психолого-педагогічних методів та прийомів щодо розвитку та діагностування професійно-правових якостей майбутнього вчителя правознавства, соціально-правової активності (самореалізація та самоактуалізація), юридичної та педагогічної компетентності як важливих елементів педагогічної майстерності тощо.

Фундаментом фахового зростання майбутнього вчителя правознавства є правова самоосвіта, яка здійснюється на основі цілеспрямованої формувальної пізнавально-професійної потреби особистості фахівця у постійному поповненні та оновленню юридичних знань, умінь та навичок за допомогою різноманітних джерел, сучасних комп’ютерних інформаційних технологій. Самоосвіта є самопізнання людиною своїх сутнісних сил, свідоме прагнення доповнити та оновити свої знання в процесі цілеспрямованої самостійної, професійної діяльності. Для майбутнього фахівця самоосвіта спонукається і регулюється внутрішніми потребами та інтересами особистості, що органічно пов’язані з проявом психолого-педагогічних механізмів розвитку самоосвіти особистості.

9Робочий час і час відпочинку

Праця як доцільна діяльність людини здійснюється в часі і виражається в конкретній мірі встановленій суспільством. Серед показників, які характеризують рівень соціальних досягнень країни, важливе значення має тривалість робочого часу і часу відпочинку, тривалість щорічних відпусток. Тривалість робочого часу встановлюється законом і не може бути змінена угодою сторін трудового договору. Виключення становлять випадки, коли працівники укладають трудовий договір на умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня, або коли в процесі трудової діяльності вони укладають угоду з власником про роботу в умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня.

Тривалість робочого часу визначається з таким розрахунком, щоб праця давала можливість розвивати продуктивні сили та необхідний час для відпочинку з метою відновлення сил і енергії. Тому велике значення має саме правове регулювання робочого часу та часу відпочинку. За допомогою норм трудового права держава вимагає від працівників найбільш ефективно використовувати робочий час, забороняє їм ухилятися від своїх безпосередніх занять, не дозволяє надурочну роботу.

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіку роботи або умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

7.1. Види та режими робочого часу

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працюючим гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. І якщо раніше встановлені на законодавчому рівні норми, що регулюють тривалість робочого часу, були імперативними, то в сучасних умовах спостерігається тенденція колективно-договірного й індивідуального (у рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює визначену межу тривалості робочого часу. Так, у відповідності зі ст. 50 Кодексу законів про Працю (далі КЗпП) України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Така тривалість робочого часу називається нормальним робочим часом. Причому слід зазначити, що передбачені законодавцем гарантії у відношенні граничної тривалості робочого часу поширюються на працівників підприємств усіх форм власності.

У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені як положення про 40-годинний робочий тиждень, так й інші, менші по тривалості норми робочого часу даного підприємства, установи, організації.

Норма робочого часу — це встановлена законом, колективним або трудовим договором для даного працівника тривалість його робочого часу за визначений календарний період — день, тиждень, місяць.

Робочий день — це тривалість робочого часу, вимірювана в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень — тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Зазвичай застосовуються два види робочого тижня: 5-денний з двома вихідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником разом із профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робочого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочому тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робочого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5-ти годин, а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

Поряд з нормальним робочим часом розрізняють такі види робочого часу, як скорочений і неповний робочий час. Скорочений робочий час передбачається законодавством у ст. 51 КЗпП стосовно до роботи в певних умовах і для окремих працівників.

Так, для працівників, які працюють на роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких надає право на скорочену тривалість робочого тижня, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163. У переліку міститься 38 розділів, що включають різні галузі господарювання (видобувна промисловість, металургія, хімічна, нафтопереробна промисловість, виробництво електроенергії, газу, авіаційне й оборонне виробництво і т. д.). У кожному з розділів перераховані виробництва, найменування професій і посад, робота в яких надає право на скорочену тривалість робочого тижня — від 24 до 39 годин. Необхідно зазначити, що встановлення в переліку 24-, 30-, 33-го-динного робочого тижня для працівників виробництв зі шкідливими умовами праці відповідає вимозі ст. 51 КЗпП, п. 2 якої вказує, що для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці тривалість робочого часу — не більше 36 годин на тиждень. На виконання названої постанови Міністерство праці і соціальної політики України наказом від 23 березня 2001р. №122 затвердило Порядок застосування переліку виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких надає право на скорочену тривалість робочого тижня.

Відповідно до затвердженого Порядку застосування переліку скорочена тривалість робочого тижня за роботу зі шкідливими умовами праці встановлюється для працівників виробництв, цехів, професій і посад, передбачених переліком, незалежно від відомчої підпорядкованості цих виробництв і форм власності підприємств, установ, організацій.

Скорочена тривалість робочого тижня встановлюється колективним договором за результатами атестації робочих місць за умовами праці відповідно до Порядку проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.92 р. № 442. Атестація робочих місць передбачає обгрунтування віднесення робочого місця до категорії зі шкідливими умовами праці, що і надає право на скорочений робочий час.

Законодавством встановлений скорочений (36-годинний) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких зв'язана з особливим характером праці (наприклад, педагогічні працівники, медичні працівники й ін.), або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Для осіб, що працюють у зоні відчуження, встановлений 36-годинний робочий тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу передбачена для неповнолітніх працівників з метою охорони їхнього здоров'я. Так, для працівників у віці від 16 до 18 років встановлений 36-годинний робочий тиждень, у віці від 15 до 16 років — 24-годинний робочий тиждень. Для учнів у віці від 14 до 15 років, що працюють у період канікул, — не більше 24 годин на тиждень, а якщо учень працює протягом навчального року у вільний від занять час, то тривалість його робочого часу не повинна перевищувати половини тієї норми, що встановлена для осіб відповідного віку, тобто, для учнів у віці від 14 до 16 років — не більше 12 годин на тиждень, а у віці від 16 до 18 років — 18 годин на тиждень.

Скорочується тривалість робочого часу напередодні святкових днів на одну годину як при 6-денному, так і при 5-денному робочому тижні. Це положення не поширюється на працівників, яким встановлений скорочений робочий час за іншими підставами.

Закон передбачає скорочення робочого часу на одну годину при роботі в нічний час. Нічним вважається час з 10 годин вечора до 6 годин ранку. Не допускається залучення до роботи в нічний час працівників у віці до 18 років, вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до трьох років. Залучати до роботи в нічний час інвалідів можливо тільки за їхньої згоди і за умови, що така робота не суперечить медичним показанням.

Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, що виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, що встановлюється Генеральною, галузевою, регіональною угодою і колективним договором, але оплата не повинна бути менше 20 % тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час.

Неповний робочий час відповідно до закону, встановлюється угодою сторін як при прийомі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді: а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на обумовлену кількість годин); б) неповного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень); в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях у тиждень).

При неповному робочому часі (на відміну від скороченого) оплата праці провадиться пропорційно відпрацьованому часові, а при відрядній оплаті праці — у залежності від виробітку.

Неповний робочий час може бути встановлено угодою роботодавця і працівника на певний строк і без вказівки терміну. В обов'язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час установлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, доглядають хворого члена родини відповідно до медичного висновку.

Особи, що працюють неповний робочий час, користуються тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. їм надається відпустка тієї ж тривалості, надаються вихідні і святкові дні, час роботи зараховується у виробничий стаж і т. д.

Як правило, на умовах неповного робочого часу працюють сумісники, тобто особи, що уклали два або більше трудових договори (із двома або декількома роботодавцями). Сумісництво можливе і на одному підприємстві при виконанні різних робіт поза основним робочим часом.

У сучасних умовах встановлення неповного робочого часу можливе не тільки з ініціативи працівника, але і з ініціативи власника підприємства, установи, організації. Але в такій ситуації перехід на неповний робочий час може здійснюватися роботодавцем тільки при дотриманні правил ст. 32 КЗпП. Встановлення неповного робочого часу в даному випадку є для працівників зміною істотних умов праці, оскільки, як правило, знижується розмір оплати праці. Тому про встановлення неповного робочого часу роботодавець повинен сповістити працівників не пізніше, ніж за 2 місяці. Протягом цих двох місяців зберігаються колишні умови праці. Якщо працівник не згодний працювати в режимі неповного робочого часу, трудовий договір з ним припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП.

Нічним вважається час з 22 до 6 годин. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. До працівників, яким уже встановлений скорочений робочий час, це правило не застосовується. Частина друга ст. 54 КЗпП встановлює правило про те, що тривалість нічної роботи не скорочується в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема, на безупинно діючих підприємствах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні.

Стаття 55 КЗпП містить заборону залучення до роботи в нічний час таких категорій працівників як вагітних жінок і жінок, що мають дітей у віці до трьох років; осіб молодше 18 років; інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Стаття 175 КЗпП передбачає, що залучення жінок до роботи в нічний час не допускається за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Частина друга цієї статті передбачає, що перелік таких галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. Дотепер цей перелік не затверджений, що на практиці призводить до того, що, по-перше, під поняття "особлива необхідність" може попадати широке коло обставин, а, по-друге, дозвіл застосовувати праця жінок у нічний час з тимчасової міри перетворюється в постійне положення.

Частина друга ст. 172 КЗпП передбачає, що залучення інвалідів до роботи в нічну зміну можливе лише за їхньої згоди.

Розподіл норми робочого часу протягом конкретного календарного періоду називається режимом робочого часу. Елементами режиму виступають:

1) час початку і закінчення роботи;

2) час і тривалість перерв;

3) тривалість і правила чергування змін.

На законодавчому рівні встановлюються лише окремі елементи режиму робочого часу. Так, Указом Президента України від 26 квітня 1995 р. "Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня" передбачено введення рішеннями виконкомів обласних рад регіональних (місцевих) графіків початку робочого дня для однозмінних підприємств усіх форм власності.

Режим робочого часу передбачає 5- або 6-денний робочий тиждень, початок і кінець робочого дня, час і тривалість перерви для відпочинку і прийому їжі, число змін протягом облікового періоду.

У відповідності зі ст. 57 )КЗпП час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності.

При режимі змінної роботи працівники чергуються в змінах рівномірно.

Найбільш поширена робота в дві зміни, на деяких підприємствах робота проводиться в три і більше змін.

Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, повинен відбуватися через кожний робочий тиждень в години, встановлені графіками змінності. Тривалість перерв у роботі між змінами має бути не менше подвійної тривалості роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Забороняється призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд. Встановлені роботодавцем за погодженням із профспілковим комітетом графіки змінності є обов'язковими для сторін трудового договору.

Режим роботи з роздробленим робочим днем вводиться в таких галузях, де обсяг робіт нерівномірно розподіляється протягом дня (наприклад, водії міського транспорту, робота яких інтенсивна вранці і ввечері, у години пік, вдень же водії відпочивають; для тваринників час годівлі і доїння корів провадиться у визначений час). На таких роботах робочий день може бути поділений на частини з умовою, що загальна тривалість роботи не повинна перевищувати встановленої тривалості робочого дня.

Змінний графік роботи — це форма організації робочого часу, при якій для окремих працівників або колективів підрозділів допускається саморегулювання початку, закінчення і загальної тривалості робочого дня. При цьому потрібне повне відпрацьовування сумарної кількості робочих годин протягом облікового періоду (робочого дня, робочого тижня, робочого місяця). Неодмінною умовою повинне бути дотримання річного балансу робочого часу, максимальна тривалість робочого часу — не більше 10 годин, а час перебування на підприємстві — не більш 12 годин, включаючи перерви.

Гнучкий графік роботи встановлюється за узгодженням між власником і працівниками як при прийомі на роботу, так і в процесі роботи. Рішення приймається за погодженням із профкомом. Складові елементи гнучкого графіка: перемінний (гнучкий) робочий час — початок І закінчення робочого дня; фіксований час — час обов'язкової присутності на роботі; перерви для відпочинку і харчування; тривалість облікового періоду.

Режим з вахтовим методом організації робіт застосовується в тих випадках, коли робота провадиться поза місцем постійного проживання працівників, і вони не можуть щодня повертатися додому; коли робота провадиться в необжитих районах з несприятливими природно-кліматичними умовами. Вахтою вважається період виконання робіт і відпочинку між змінами на об'єкті, де провадиться робота, час у дорозі до місця провадження робіт і назад — у місце постійного проживання. Тривалість вахти не повинна, як правило, перевищувати одного місяця. Вахтовий метод організовується за допомогою підсумованого обліку робочого часу, а між вахтовий відпочинок надається працівникам у місцях їхнього постійного проживання. До робіт, виконуваним вахтовим методом, не залучаються вагітні жінки, жінки, що мають дітей у віці до 3 років, неповнолітні, а також особи, що мають медичні протипоказання для такої роботи.

Чергування — це перебування працівника на підприємстві за розпорядженням власника (уповноваженого їм органу) до початку або після закінчення робочого дня, у вихідний, святковий день для оперативного рішення невідкладних питань, що не входять у коло обов'язків працівника за трудовим договором. Чергування можуть вводитися у виняткових випадках і за погодженням з профспілковим комітетом. Не допускається залучення працівника до чергувань частіше одного разу на місяць. Чергові не повинні виконувати обов'язки по перевірці пропусків на вході і виході з підприємства, обов'язки сторожів, прийом пошти, прибирання приміщень і т. п. У випадку залучення до чергування після закінчення робочого дня явка на роботу для працівника як з нормованим, так і з ненормованим робочим днем повинна переноситися в день чергування на більш пізніший час. Тривалість чергування або роботи разом з чергуванням не може перевищувати нормальної тривалості робочого дня.

Чергування у вихідні І святкові дні компенсуються наданням відгулу тієї ж тривалості, що і чергування, в найближчі 10 днів. До чергувань не залучаються особи, що не залучаються до надурочних робіт.

Чергування необхідно відмежовувати від виконання працівником його звичайних трудових обов'язків на змінних роботах, на роботах, виконуваних за графіком у вихідні, святкові дні, у нічний час. Наприклад, не є чергуванням нічне чергування медичних працівників.

Режим ненормованого робочого дня встановлюється для визначеної категорії працівників, праця яких визначається не тільки тривалістю робочого часу, але й обсягом виконуваних завдань, функцій. У силу цього робочий час не піддається точному облікові. У разі потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу.

Ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, може застосовуватися для керівників, фахівців і робітників, а саме:

• для осіб, праця яких не піддається точному облікові в часі;

• осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості (сільське господарство);

• для осіб, що розподіляють час роботи на свій розсуд.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві режим робочого часу. В зв'язку з цим власник або уповноважений ним орган не має права систематично залучати працівників, що трудяться з таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу. Обов'язки працівників з ненормованим робочим днем повинні бути зафіксовані в трудовому договорі, посадових інструкціях, правилах внутрішнього трудового розпорядку таким чином, щоб була передбачена можливість виконувати ці обов'язки, як правило, у межах нормального робочого часу.

Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових обов'язків понад встановлену тривалість робочого часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів. На підприємствах, в установах, організаціях список професій і посад, на яких може застосовуватися ненормований робочий день, визначається колективним договором. У ньому встановлюється і конкретна тривалість додаткової відпустки по кожному виду робіт, професій, посад, конкретизація відпустки також може встановлюватися в трудовому договорі. Ненормований робочий день варто відрізняти від надурочної роботи.

10. Типологія держав

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузь-когрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав:

формаційний цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація»[6], її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на: • первинні; • вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соці-аіьних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу?

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — еконо-міко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей[7].

Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

- правові: держави з режимом конституційної законності;

- неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);

— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).

§ 7. Деякі наукові концепції сучасної держави

XX ст. дало низку наукових концепцій сучасної держави, що обумовлено політичними процесами, які відбуваються в ній. Так, специфічний шлях розвитку державності деяких країн Азії та Африки (державна влада тут була узурпована партійною верхівкою) породив наукову концепцію так званої перехідної державності. Перехідна держава не вписується в рамки марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Не підпадає вона й під критерій ци-вілізаційного підходу.

Відповідно до даної концепції перехідною є державність, що виникає в ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на різнотипні виробничі відносини. У подальшому, в міру переваючого розвитку пануючої форми власності (тут уже формаційний критерій), подібні держави повинні приєднатися до певного історичного типу держави — капіталістичної або соціалістичної. Так виникла теорія про перехідну державу — державу соціалістичної орієнтації (орієнтація на общинну, спільну власність) і державу капіталістичної орієнтації (орієнтація на збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди.

На європейському континенті, де позначився класичний варіант їх розвитку, — це держави, перехідні (а) від рабовласницького типу до феодального; (б) від феодального до буржуазного (капіталістичного); (в) від буржуазного до неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного).

Україна також переживає перехідний період. Вона належить до держав, що взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж, Стречи та ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою, антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М. Кейн-са, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним із варіантів теорії соціальної держави (див. главу «Соціальна правова держава»).

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управління, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, позбавиться класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) — особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і переростання соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

У СРСР також виникли течії, за основані на вихідних положеннях цієї теорії. Наприклад, А.Д. Сахаров визначав конвергенцію як «такий, що реально відбувається, історичний процес зближення капіталістичної та соціалістичної світових систем, котрий здійснюється в результаті зустрічних плюралістичних змін в економічній, політичній, соціальній та ідеологічній сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різноманітні соціальні системи, є раціональними і потребують вирішення важливого питання про співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і соціалістичних держав — держави соціальної демократії[8], соціальної правової держави (див. главу «Соціальна правова держава»).

11 ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ВІДПОЧИНКУ У ТРУДОВОМУ ПРАВІ

Часом відпочинку вважається час, протягом якого працівник вільний від виконання трудових обов’язків і може використовувати його на свій розсуд.

Законодавство розрізняє такі види відпочинку:

- перерви в робочому дні для відпочинку і харчування;

- щоденний відпочинок після роботи;

- щотижневі дні відпочинку;

- святкові і неробочі дні;

- щорічні і додаткові відпустки.

Перерви протягом робочого дня надаються для відпочинку та харчування. За загальним правилом, така перерва надається через чотири години роботи тривалістю до двох годин. Перерва не включається у робочий час.

Перерви між робочими змінами тривають з моменту закінчення роботи в попередній день і до початку наступного. Така перерва повинна бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід).

Вихідні дні надаються працівнику після закінчення трудового тижня. При цьому тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як 42 години. При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом власника або уповноваженого ним органу з дозволу профспілкового комітету у виняткових випадках:

- для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

- для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна тощо.

Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Святкові і неробочі дні встановлюються Кодексом законів про працю.

Святковими днями є:

- 1 січня – Новий рік;

- 7 січня – Різдво Христове;

- 8 березня – Міжнародний жіночий день;

- 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих;

- 9 травня – День перемоги;

- 28 червня – День Конституції України;

- 24 серпня – День незалежності України.

Неробочими днями є релігійні свята:

- 7 січня – Різдво Христове;

- один день (неділя) – Пасха (Великдень);

- один день (неділя) – Трійця.

За поданням релігійних громад неправославних конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

12.13.42.45.22 Урок правових знань – основна форма організації правового навчання. Методичні вимоги до сучасного уроку.

Урок – логічно закінчена, цілісна, обмежена в часі частина навчально-виховного процесу, яку проводять за розкладом під керівництвом учителя з постійним складом учнів. У сучасній дидактиці існують різні класифікації уроків.

За способами їх проведення виділяють: урок-лекція, урок-бесіда, урок самостійної роботи учнів, урок-екскурсія, урок практичне заняття.

Залежно від дидактичної мети: спеціалізований урок (одна мета), комбінований (дві або більше мети).

Різновиди спеціалізованих уроків: урок засвоєння знань, умінь і навичок, урок застосування знань, урок корекції та систематизації знань.

За характером діяльності вчителя та учнів виділяють такі типи уроків: уроки подання нового матеріалу, заняття лабораторного типу, семінари, повторювальні узагальнюючі уроки, підсумкові співбесіди, залікові уроки. За ланками навчального процесу - уроки подання нового матеріалу, закріплення та повторення, перевірка знань та комбіновані уроки

До нетрадиційних форм проведення уроків відносять, рольові ігри, «круглі столи», колоквіуми тощо.

Кожен урок, згідно з тематичним плануванням, виконує завдання, що дає можливість реалізувати певну мету та отримати очікувані результати у процесі викладання дисципліни. Можуть застосовуватися наступні традиційні типи уроків:

• урок набуття нових знань, який передбачає головну дидактичну мету – вивчення нового матеріалу з набуттям нових знань, категорій та їх дефініцій;

• урок формування вмінь та навичок, що направлений на формування та застосування на практиці певних засвоєних знань з метою поглиблення нових умінь та практичних навичок;

• урок узагальнення та систематизації знань має мету – приведення засвоєних учнями знань у систему;

• урок перевірки, оцінювання та корекції знань, умінь та навичок має мету оцінити процес навчання та його результати;

• комбінований урок направлений на формування стійких умінь, знань та навичок та їх систематизацію.

В сучасній школі класно-урочна система залишається домінуючою. Проте, поряд з традиційними уроками все частіше запропоновуються нестандартні уроки, що передбачають застосування елементів інноваційних технологій. Найбільш популярними та ефективними фахівці вважають інтерактивні форми уроку - це такі форми організованого спілкування, психологічний вплив якого засновано на активних методах навчання. Сучасні науковці визначають інтерактив як можливість взаємодіяти.

Інтегрований урок – урок, що проводиться з метою розкриття загальних теорій, ідей, відображених в різних науках та навчальних дисциплінах.

Бінарний урок – різновид інтегрованого уроку, що передбачає вивчення двох предметів (наприклад, правознавства та політології), зміцнення предметних знань, удосконалення умінь та навичок.

Проблемний урок – урок, в якому існує нестандартна форма організації аналітичної роботи учнів, створені умови для розв’язання алгоритму дослідження, позитивної мотивації навчання та глибокого засвоєння знань.

Урок-суд – форма вивчення навчального матеріалу, що має мету – розгляд певної типової події у вигляді судового засідання з прокурором, суддею, адвокатом та іншими учасниками судового процесу.

Урок-екскурсія – форма організації навчального процесу, що спрямована на вивчення учнями поза межами школи політико-правових явищ та інших процесів через безпосереднє їх сприймання.

З урахуванням загальних положень дидактики особливостей специфіки курсу «Основи правознавства» як логічно поєднаної системи знань виділяють такі вимоги до проведення уроку:

- урок має вирішувати завдання освіти, виховання та розвитку учнів з урахуванням навчальної мети уроку;

- тема уроку визначається програмою та викладається відповідно до змісту підручника;

- інформація повинна бути доступна для розуміння та засвоєння учнями, дозування навчального матеріалу повинно сприяти реалізації мети уроку та запобігати перевантаженню школярів домашніми завданнями;

- додатковий матеріал має ілюструвати та конкретизувати поняття курсу, в той же час слід використовувати дискусійні концепції з відповідної теми; слід використовувати ділові ігри, організовувати роботу з текстами нор¬мативно-правових актів. Для вироблення навичок аналізу доцільно пропонувати учням юридичні задачі, обговорювати відомі їм з власного життєвого досвіду, з творів літе¬ратури та мистецтва ситуації правового характеру, слід звертатися й до публікацій засобів масової інформації.

- зміст кожного уроку має бути пов'язаний з реаліями сьогодення, процесами та явищами, що відбуваються у найближчому соціальному оточенні школяра та суспільстві в цілому; інакше засвоєні морально-правові поняття можуть перетворитися на абстрактні , не пов’язані з особистим досвідом учня;

- урок має будуватися з урахуванням реалізації головної навчально-виховної мети курсу;

- будучи частиною педагогічного процесу урок має бути тематично цілісним і завершеним;

- урок курсу «Основи правознавства» повинен сприяти розвиткові пізнавальної активності та самостійності учнів, тому під час підготовки до нього необхідно ретельно добирати ефективні засоби та методи правового навчання із застосуванням самостійної роботи учнів;

- курс «Основи правознавства» вимагає реалізації на уроках між предметних зв’язків ( з урахуванням знань , які здобуваються у процесі вивчення інших предметів гуманітарного циклу, історії, літератури); подана у вигляді правових ситуацій інформація має на меті формувати правові поняття, набувати правові знання, засвоювати терміни та використовувати знання у повсякденних життєвих ситуаціях, при вивченні інших дисциплін.

Уроки правознавства орієнтовано на такі завдання:

— закласти основи системи правових поглядів і переконань учнів;

— ознайомити учнів з основами конституційного ладу України, дати початкові знання з цивільного, сімейного, трудового, кримінального та інших галузей права;

— поглибити знання учнів про походження, типи та форми держави, історію творення української держав¬ності;

— сформувати навички правомірної поведінки, навчи¬ ти учнів відповідно до норм права діяти в типових життє¬вих ситуаціях, виконуючи соціальну роль громадянина, глави чи члена сім’ї, робітника, фермера, підприємця, студента чи учня, власника майна тощо;

— виховати в учнів переконання у необхідності суворого дотримання законів, непримиренності до протиправної поведінки;

— виробити у школярів уміння аналізувати суспільно-політичні події в Україні та світі, спираючись на знання з теорії та історії держави і права, користуватися вітчизняними нормативними та міжнародно-правовими актами, різноманітними джерелами права, юридичною літерату¬рою.

Метою уроків правознавчого спрямування є формування наступних учнівських компетенцій:

 у сфері пізнавальної діяльності: засвоєння методів самостійного отримання юридичних знань, користуючись різними джерелами інформації, нормативно-правовими актами, кодексами;

 в сфері суспільної діяльності: виконання ролей соціально-активного громадянина, політика, споживача, члена сім`ї, управлінця;

 в сфері трудової діяльності: уміння аналізувати політико-правові ситуації в країні, на ринку праці, орієнтуватися в нормах трудових правовідносин;

 в інформаційній сфері: за допомогою інформаційних технологій формувати вміння шукати та аналізувати, передавати інформацію;

 в культурній сфері: формування навичок безпечної поведінки, попередження віктивної, вибір шляхів з метою культурного та духовного збагачення.

14 Компетенція (від. лат. competencia - коло питань, з якими людина добре обізнана, володіє знаннями і досвідом ) - це інтегрований результат опанування змістом загальної середньої освіти, який виражається в готовності учня використовувати засвоєні знання, уміння, навички, а також способи діяльності у конкретних життєвих ситуаціях для розв'язання практичних і теоретичних задач.

Компетенція є інтегральним результатом взаємодії компонентів:

мотиваційного, що виражає глибоку зацікавленість у даному виді діяльності, наявність особистісних смислів розв'язувати конкретну задачу;

цільового, пов'язаного з умінням визначати особисті цілі, співвідносні з власними смислами; складанням особистих проектів та планів; усвідомленим конструюванням конкретних дій, вчинків, які забезпечать досягнення бажаного результату діяльності;

орієнтаціітого, що передбачає урахування зовнішніх умов діяльності (усвідомлення загальної основи діяльності; знання про коло реальних об'єктів; знання, уміння і навички, які стосуються цього кола) і внутрішніх (суб'єктний досвід, наявні знання, предметні і міжпредметні вміння, навички, способи діяльності, психологічні особливості тощо); обізнаність учня щодо власних сильних і слабких сторін;

фунщіонального, що передбачає здатність використовувати знання, уміння, способи діяльності та інформаційну грамотність як базис для формування власних можливих варіантів дії, прийняття рішень, застосування нових форм взаємодії тощо;

контрольного, що передбачає наявність чітких вимірювачів процесу і результатів діяльності, закріплення правильних способів діяльності, удосконалення дій відповідно до визначеної і прийнятої цілі;

оцінного, пов'язаного із здатністю до самоаналізу; адекватного самооцінювання своєї позиції, конкретного знання, необхідності чи непотрібності його для своєї діяльності, а також методу його здобування чи використання.

Ці компоненти в структурі загальної компетенції учня тісно взаємопов'язані. Тому кожний компонент може впливати на розвиток інших компонентів.

Володіння людиною відповідною компетенцією позначається терміном "компетентність". Якщо компетенція є наперед заданою нормою освітньої підготовки, то компетентність - це якість особистості, яка необхідна для якісної продуктивної діяльності в певній сфері. Головною особливістю компетентності як педагогічного явища є те, що компетентність - це не специфічні предметні вміння та навички, абстрактні загальнопредметні мисленнєві чи логічні операції (хоча, звісно, вона грунтується на останніх), а конкретні життєві вміння та навички, необхідні людині будь-якої професії, будь-якого віку.

Аналіз досвіду освітніх систем багатьох країн показує, що одним із шляхів оновлення змісту освіти, узгодження його із потребами інтеграції до світового освітнього простору с орієнтація навчальних програм на компетснтнісний підхід. Проблеми, пов'язані з компетентнісно орієнтованою освітою, вивчають відомі міжнародні організації: ЮНЕСКО, ЮШСЕФ, ПРООН, Рада Європи, Організація європейського співробітництва та розвитку. Міжнародний департамент стандартів тощо.

У багатьох європейських країнах внесено зміни до навчальних програм, що спрямовані на створення підґрунтя для досягнення учнями необхідних компетенція. Більшість науковців наголошують на необхідності визначення обмеженого набору компетентностей, які с найважливішими, ключовими.

На симпозіумі Ради Європи "Ключові компетенції для Європи"' був визначений такий приблизний перелік ключових компетенцій: вивчати, шукати, думати, співпрацювати, братися за справу, адаптуватися.

Однак, ще не існує єдиного погодженого визначення і переліку ключових компетенцій, оскільки компетенції - це, насамперед, замовлення суспільства на підготовку його громадян. їх перелік визначається погодженою позицією соціуму у певній країні чи регіоні.

Українські вчені визначили сім ключових компетентностей школярів: уміння вчитися, загальнокультурна, громадянська, підприємницька, соціальна, з інформаційних і комунікаційних технологій, здоров'я зберігаюча.

І.Уміння вчитись програмує індивідуальний досвід самостійного учіння. Дитина, яка вміє самостійно вчитися, в майбутньому зможе самостійно та творчо працювати, жити.

Компетентність передбачає, що учень:

- сам визначає мету навчально-пізнавальної діяльності або приймає учителеву;

- планує, програмує свою діяльність;

- організовує свою працю для досягнення мети;

- відбирає або знаходить потрібні знання, способи для розв'язання задачі;

- виконує в певній послідовності сенсорні, розумові або практичні дії, прийоми, операції;

- усвідомлює свою діяльність і практично її вдосконалює;

- має уміння й навички самоконтролю та самооцінки.

2. Загальнокультурна стосується розвитку культури особистості та суспільства у всіх її аспектах. Вона, насамперед, передбачає вміння:

- аналізувати Й оцінювати найважливіші досягнення національної та світової науки й культури, орієнтуватися в культурному та духовному контекстах сучасного українського суспільства;

- застосовувати засоби й технології інтеркультурної взаємодії;

- користуватися рідною мовою та іноземними мовами, застосовувати навички мовлення та норми відповідної мовної культури; використовувати рідну й іноземні мови у активній взаємодії;

- спрямовувати самовиховання на єдність індивідуальних, національних і загальнолюдських цінностей;

- реалізовувати моделі толерантної поведінки в умовах культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей між народами і країнами.

3. Громадянська передбачає такі здібності:

- орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя в Україні, знати процедури участі в діяльності політичних інститутів демократичної держави, органів місцевого самоврядування;

- застосовувати процедури й технології захисту власних інтересів, прав і свобод громадян, виконання громадянських обов'язків у межах місцевої громади, держави;

- взаємодіяти з органами державної влади на користь собі й громадянському суспільству;

- використовувати способи діяльності й моделі поведінки, що відповідають чинному законодавству України, задовольняють власні інтереси особи та захищають права людини й громадянина;

- приймати індивідуальні та колективні рішення, враховуючи інтереси й потреби громадян, суспільства і держави.

4. Підприємницька передбачає реалізацію здібностей:

- співвідносити власні економічні інтереси й потреби з наявними матеріальними, трудовими, природними й екологічними ресурсами, інтересами й потребами інших людей та суспільства; застосовувати технології моніторингу ресурсів і забезпечення стійкого росту:

- організувати власну трудову та підприємницьку діяльність і працю колективу, орієнтуватися в нормах і етиці трудових відносин;

- аналізувати й оцінювати власні професійні можливості, здібності та співвідносити їх з потребами ринку праці;

- складати, здійснювати й оцінювати плани підприємницької діяльності та особисті бізнес-проекти, розробляти програми дій та прийняття економічно й екологічно обґрунтованих рішень у динамічному світі;

презентувати та поширювати інформацію про результати - продукти власної економічної діяльності та діяльності колективу.

5. Соціальна передбачає такі здібності:

- аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначати в них власне місце; проектувати стратегію свого життя з урахуванням інтересів і потреб інших людей;

- продуктивно працювати в різних напрямах в групі та команді, виконувати різні ролі й функції в колективі;

- конструктивно розв'язувати конфлікти, досягати консенсусу, брати на себе відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;

- спільно визначати цілі діяльності, планувати, розробляти й реалізувати соціальні проекти і стратегії дій;

- визначати мету спілкування, вміти емоційно налаштовуватися на спілкування з іншим; застосовувати стратегії спілкування залежно від ситуації.

6. Компетентності з інформаційних і комунікативних технологій (ПСТ) передбачають здібності:

- застосовувати інформаційно-комунікативні технології в навчанні та повсякденному житті;

- раціонально використовувати комп'ютер й комп'ютерні засоби для розв'язання задач, пов'язаних з опрацюванням інформації, її пошуком, систематизацією, зберіганням, поданням та передаванням;

- будувати інформаційні моделі й досліджувати їх за допомогою засобів ІКТ;

- оцінювати процес й досягнуті результати технологічної діяльності.

7. Здоров'язберігаюча передбачає збереження власного фізичного, соціального, психічного та духовного здоров'я і здоров'я свого оточення. Вона включає:

- життєві навички, що сприяють фізичному здоров'ю (раціональне харчування, рухова активність, санітарно-гігієнічний режим праці та відпочинку);

- навички, що сприяють соціальному здоров'ю (ефективне спілкування, співчуття, розв'язання конфліктів, поведінка в умовах тиску, погроз, дискримінації, спільна діяльність та співробітництво);

- навички, що сприяють духовному та психічному здоров'ю (самоусвідомлення та самооцінка, аналіз проблем і прийняття рішень, визначення життєвих цілей та програм, самоконтроль, мотивація успіху та тренування волі) .

15 Поняття, суть, ознаки та гарантії конституційного ладу України

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією України та законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. Конституційний лад опосередковує насамперед суспільний та державний лад.

Не всі дослідники включають поняття суспільного ладу до конституційного ладу. О. Ф. Фрицький зазначає, що суспільний лад поглинає як державний лад, так і право в цілому, а тому не може бути складовою поняття "конституційний лад".

Також існує точка зору, за якою для визначення системи конституційного ладу є недоцільним штучне виділення категорій державного та суспільного ладу, які, відповідно, виражають організацію публічної влади, політичну систему й основи демократичного ладу суспільства. Тому більш прийнятно розглядати їх у діалектичній єдності як певний тип конституційної системи державно організованого суспільства3.

Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади", хоча дослідники зауважують, що цей термін є не досить вдалим, оскільки по суті у цьому розділі йдеться про засади конституційного ладу. У конституціях Вірменії, Білорусі, Російської Федерації відповідний розділ іменується "Засади конституційного ладу".

Термін "конституційний лад" вживається у багатьох конституціях без офіційного визначення цього поняття. Проте це можна зробити з аналізу конкретного конституційного тексту.

За суттю конституційний лад являє собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави, права. Нинішній конституційний лад України за своєю суттю є перехідним, змішаним.

За змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією України державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, системи державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші важливі інститути конституційно-правових відносин України.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією України, і є ліберально-демократичним.

Існуючий конституційний лад України, визначений Конституцією України, характеризується такими загальними принципами: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.

Суверенність конституційного ладу полягає у такому:

1. Відповідно до ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

2. Конституційний лад установлюється конституцією, а тому її прийняття вважається пріоритетним правом народу. Чинна Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу. Право вносити зміни до всіх розділів Конституції України має Верховна Рада України (саме реалізовуючи це право, 08.12.2004 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про внесення змін до Конституції України", а 01.02.2011 р. - Закон України "Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"). Однак, щодо змін до розділів І, III, ХІІІ Основного Закону, то остаточне їх затвердження має здійснюватися на всеукраїнському референдумі, який призначає Президент України (ст. 156 Конституції України). Це положення конкретизує вимогу ч. З ст. 5 Конституції України, за якою право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народу України, оскільки саме розділ І Конституції України визначає основи конституційного ладу України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № б-ри/20051 положення ч. З ст. 5 Конституції України "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII. Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами. Відповідно до абз. 4 п. 4.1 мотивувальної частини цього Рішення народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.

Як зазначалося вище, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2008 р. № 6-рп/2008 народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України.

3) Суверенність конституційного ладу також полягає у суверенності держави. Так, згідно зі ст. 1 Конституції України Україна є суверенна держава, а за ст. 2 Основного Закону суверенітет України поширюється на всю її територію. Відповідно до ст. 17 Конституції України на території України не допускається розташування іноземних військових баз. На підставі п. 14 "Перехідних положень" Конституції України використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.

Демократизм конституційного ладу означає те, що влада належить народу і ним здійснюється. Цей принцип проявляється через такі положення:

1) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо (тобто через вибори, референдуми тощо) і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України);

2) відповідно до ст. 15 Конституції України держава гарантує свободу політичної діяльності;

3) держава визнає і гарантує місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції України), що являє собою право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140 Конституції України);

4) у Конституції України закріплюється система політичних прав і свобод громадян України: право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (статті 36, 38, 39 Конституції України) тощо.

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який ґрунтується на повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні.

Так, відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Гуманізм конституційного ладу проявляється у закріпленій Конституцією національній, економічній, соціальній, культурній і екологічній політиці держави (так, статтями 11, 12,16 Конституції України передбачено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави).

Реальність конституційного ладу означає те, що конституцій пий лад має відображати суспільні відносини на момент прийняття відповідної конституції і на перспективу. Сьогодні не можна вважати реальними положення Конституції України, наприклад, про соціальний характер держави, соціальні права і свободи людини тощо.

Системність конституційного ладу передбачає послідовність, логічність, усебічність і повноту закріплення в Конституції основних інститутів суспільства і держави. Порівняно з попередніми конституціями, що діяли в Україні, Конституція 1996 р. найбільш системно закріпила основні інститути українського суспільства і держави.

Наукова обґрунтованість конституційного ладу України визначається тим, що в основу теоретичних засад Конституції України, яка гарантує конституційний лад, було покладено: надбання світової науково-конституційної думки, науки радянського державного права, а також української конституційної думки з часу проголошення незалежності України.

Наступність конституційного ладу полягає в акумулюванні того позитивного, що було в українському державотворенні в минулому.

Програмний характер конституційного ладу означає те, що частина положень Конституції України встановлює напрями подальшого розвитку України. Зокрема, це стосується соціального та правового характеру держави, системи соціальних і культурних прав тощо. Наприклад, на відміну від реальної ситуації в економіці 1990-х рр., Конституція України відобразила модель економіки добробуту і процвітання, що ґрунтується на концепції стійкого розвитку і в якій використовуються інструменти як ринкового, так і державного регулювання1.

Щодо гарантованості конституційного ладу, то його гарантами виступають: народ України; Конституція і закони; Українська держава в цілому та в особі її спеціалізованих інститутів (організацій, служб); Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України та інші органи державної влади; Конституційний Суд України; суди загальної юрисдикції і прокуратура; політичні партії і громадські організації; засоби масової інформації; територіальні громади та органи місцевого самоврядування; міжнародні організації.

Тобто гарантами конституційного ладу є практично всі основні суб'єкти конституційно-правових відносин.

Названі гарантії переважно є загальними для всього конституційного ладу. Поряд із ними Конституція України передбачає гарантії для окремих інститутів конституційного ладу, пасам перед державного і суспільного ладу, прав і свобод людини і громадянина тощо.

Отже, система гарантій конституційного ладу - це єдність правових, інституційних та процедурних засобів забезпечення конституційних норм і принципів.

Правові гарантії охоплюють дію принципів верховенства права та справедливості, а, також механізм реалізації установчої влади.

Інституційні гарантії мають організаційно-правову форму і втілюються а демократичних засадах функціонування суспільства, свободі політичної діяльності та належному функціонуванні публічної влади.

Процесуальні гарантії становлять комплекс процесуальних процедур забезпечення конституційного ладу України.

До спеціальних принципів конституційного ладу України, зокрема, підносять такі:

1) здійснення державної влади шляхом поділу її на законодавчу, виконавчу, судову;

2) верховенства права;

3) прямої дії норм Конституції;

4) визнання і гарантування місцевого самоврядування;

5) судового захисту прав і свобод людини і громадянина тощо.

17. Основні теорії походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-орга-ни, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.