Місцеве управління

В його формуванні було запозичено досвід Центральної ради. Владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари і отамани, що їх призначала Директорія. В їх руках була зосереджена вся реальна влада в провінції. В деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів міського і земського самоврядування — земські зібрання та земські управи і міські думи та міські управи. Майже скрізь діяли революційні ради робітничих І селянських депутатів.

24 червня 1919 року Міністерство внутрішніх справ затвердило інструкцію "Про тимчасову організацію влади на місцях". Відповідно Інструкції волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий — губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ. Губернського комісара призначав Міністр внутрішніх справ і затверджувала Директорія. Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії — управління. Останнє поділялося на п'ять відділів: загальний, адміністративний, паспортний, інспекції міліції, бухгалтерсько-рахунковий.

Значно ширшими порівняно з часами Центральної ради були повноваження комісарів, які наглядали за виконанням розпоряджень центральної влади, здійснювали мобілізаційну роботу і керівництво міліцією, інформували населення про діяльність уряду. Окрім цього, губернський комісар наділявся правом видавати обов'язкові постанови щодо охорони громадського порядку, спокою і республіканського ладу і здійснював загальне керівництво органами самоврядування в містах—міськими думами та управами і в земствах — земськими зібраннями та земськими управами. Передбачалося, що інструкція зберігатиме чинність до прийняття Закону "Про систему управління на місцях".

Отже, Директорія стосовно органів місцевого управління і самоврядування повторила ті самі помилки, яких свого часу припустилися Центральна Рада й гетьманський уряд. Як система цих органів, так і їхні повноваження не отримали чіткої правової основи.

11.3. Судова система

У справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Так, 2 січня 1919 року затверджується Закон про відновлення діяльності Генерального суду. Назву "Генеральний суд" було замінено на "Надвищий суд". 24 січня 1919 року було відновлено дію Закону "Про заведення апеляційних судів", прийнятого Центральною радою 1 грудня 19І7 року. Продовжували функціонувати деякі ланки царської судової системи. Так, 19 лютого 1919 року Директорія затвердила Закон "Про вибори та призначення мирових суддів". 26 січня 1919 року Директорія затвердила Закон про Надзвичайні Військові Суди, а 4 серпня 1920 року—нову редакцію цього Закону.

Надзвичайні військові суди засновувалися "в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій " (ст. І). Суд складався з голови і чотирьох членів (ст. 4). У засіданні суду беруть участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 5). Прокурора та секретаря призначається з військових старшин, які мають вишу юридичну освіту, або знайомих з судовим процесом (ст. 6). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 9). Вчинки, за які військові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії до Головного Отамана (ст. 24). Право нагляду над Надзвичайними військовими судами надавалося Головному військовому прокуророві (ст. 34).

Надзвичайні військові суди діяли протягом всього часу влади Директорії в Україні.