6.5. Судова система та процес

У роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Вони активно втручалися навіть в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Тільки у деяких містах удалося зберегти магістратські суди. В ратушних містах правили виборні міські старшини та отамани. Вони відправляли і судові функції. Селян судили війти і сільські отамани.

6.6. Правова система

Однією з ознак, що характеризують сутність будь-якої держави, завжди було право.

У роки Визвольної війни в Україні формується своєрідна правова система. Хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. та магдебурзького права на визволеній території, фактично вони тут майже не застосовувалися. Так, магдебурзьке право діяло тільки у великих містах (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), а норми ПІ Статуту повернулися в правову систему після приєднання України до Московської держави. Повністю були скасовані правові норми, прийняті органами польської влади: "Устава на волоки" 1557 p., ординація козакам 1638 p., королівські і сеймові конституції тощо.

Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. Це право виникло й оформилось у процесі еволюції" господарсько-побутових відносин людей та спиралося на діючі "давні" норми поведінки. Цими нормами поведінки були "права та звичаї" Війська Запорізького, які офіційно не були санкціоновані державною владою, проте регулювали всі суспільні відносини, що виникали в Запоріжжі. Сукупність цих "прав та звичаїв", обов'язкових до виконання, становила звичаєве право. Його норми відображалися в окремих вчинках людей, їх уявленні про честь, справедливість, обов'язок у тому розумінні, яке панувало серед населення на цьому етапі суспільного розвитку. Звідси випливало, що творцем звичаїв, які переростали в норми звичаєвого права, був безпосередньо народ. Серед таких звичаїв можна назвати: привселюдне водіння населеним пунктом злодія з підвішеною на шиї вкраденою річчю; сплата "перейму" (винагороди) хазяїном скотини, яка відстала віл череди, особі, яка її знайшла і повернула хазяїну; спалення жінки, звинуваченої в лихому чаклунстві; виставляння позивачем могоричу свідкам, так зване свідочне, та ін.

З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде перш за все про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які мали загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Поширення гетьманського законодавства відповідно звужувало функції звичаєвого права. Коли норми останнього не суперечили інтересам суспільної верхівки, їм зазвичай надавалась сила закону.

Норми звичаєвого права у своїй традиційній формі були основними джерелами права у Запорізькій Січі, де населення дотримувалося "подлуг старожитных і старейших обычаев". Військово-адміністративна і судова системи, що існували в Запоріжжі, керувалися нормами звичаєвого права.

Слід згадати про існування в Україні так званого церковного звичаєвого права. Під ним розуміли сукупність правил поведінки, які не дістали законодавчого затвердження, але їх обов'язково дотримувались, "боячись покарання і гніву господня".

Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В згодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.

Розглянемо деякі зміни, які відбулися в цивільному та кримінальному праві.

Перерозподіл власності в роки Визвольної війни потребував норм права, які б регулювали нові форми власності, і, перш за все, власність на землю. З'являються "рангові землі", або "рангові маєтності". Це були землі, які гетьман своїми універсалами жалував козацькій старшині за службу, "в ранг", під час займання нею певної посади.

Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників—їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

Підкреслимо, що вданий період простежується поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою. Процес цей був тісно пов'язаний з формуванням державності.

Загальні висновки

Визвольна війна 1648—1654 рр. —одна з найяскравіших сторінок в Історії українського народу. Уході війни Україна позбавилася польсько-шляхетського соціального, національного та релігійного поневолення.

Визвольна війна поклала початок третьому етапові формування української державності, підвалиною її відродження стала військово-адміністративна система, що склалася в Запорізькій Січі Організуючою силою Визвольної тини, головним творцем незалежної України було козацтво.

Українська Гетьманська держава створювалася на основі ідеології української національної думки, що виходила не тільки з розуміння необхідності створення власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Звідси спроба Богдана Хмельницького синтезувати ідеї козацьких традицій з соборністю Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Основою відродженої української державності стала республіканська форма правління.

Створення в роки Визвольної війни 1648—1654 рр. Української Гетьманської держави є незаперечним історичним фактом, який було юридично підтверджено Зборівським договором 1649р., Білоцерківським договором 651 р., Березневими статтями 1654р.

Значні зміни відбулися в суспільному ладі. Український народ здобував не тільки національну, а й особисту волю. На століття було поховано ідею кріпосного права, але повністю ліквідувати соціальний гніт не вдалося, оскільки суспільство в цей історичний проміжок часу не було підготовлене до цього.

Характер республіканської державності зумовив і сутність правової системи України, яка була необхідним елементом державності. Основою цієї системи були звичаєве право та гетьманські універсали. На деякий час було призупинено дію /11 Статуту 1588р. та обмежено дію магдебурзького права.

Паралельно з державними органами формується своєрідна судова система, основою судочинства в якій був давній принцип — "де три козаки, два третього судять".

Визвольна війна 1648—1654 рр. закінчилась входженням України під протекторат Московської держави. Правове становище України в її стосунках з Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654р., в яких Україна презентувалась як незалежна самостійна держава.