Культура Закарпаття X-XVIII ст.

Слов'яни басейну гор. Тиси та Семигороду перебували під владою аварів (6—8 вв.), а потім входили до складу Болгарського царства (9—10 вв.). У зв'язку із занепадом болгарської держави Закарпаття перейшло у другій пол. 10 ст. до сфери впливів Київ. держави. Літопис відзначає участь білих хорватів у війнах київ. князів проти Візантії та похід Володимира Великого на білих хорватів у 992 р. З того часу на Закарпаття закріплюється назва «Русь».11 — 15 ст. Використовуючи усобиці, що виникли в Київській державі по смерті Володимира Великого (1015), король Стефан І прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до початку 20 століття Закарпаття постійно перебувало у складі угорськ. держави, становлячи її прикордонну область на півн. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно з слов.-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Тат. наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карп. перевали і дощенту зруйнував Закарпаття В 13—14 вв., замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв'язку з цим поглибився процес феодалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до 20 століття Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація (див. В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став князь Федір Коріятович зі зукраїнщеного литовського великокняжего роду. Місц. традиція бачила в Коріятовичеві носія української колонізації Закарпаття. В першій половині 15 століття Мукачівською домініею володіли серб. кн. «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов. і правос. елемент зник серед аристократії на Закарпаття Автохтонне укр. населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енергійний угорськ. король Матвій Корвин (1458—90), і тому про нього збереглася пам'ять в усній словесності. З половини 13 і до кінця 15 ст. Закарпаття охоплюють два колонізаційні рухи: із сходу — т. зв. волоський та із заходу — німецько-словацький. Волохами на Закарпаття були не винятково румуни, а румуно-українці пастуше населення, що з Семигороду осідало на закарпатських гірських долинах і тут, як і на північному боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Німецька колонізація, що прийшла після татарського нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст («Срібна земля»). На самому Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій словакізації західного Закарпаття. Позбавлені політичного самоуправління і упривілейованих станів закарпатські українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігії.