12. Лицарський роман.

Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований (вперше застосованим в англо-нормандських хроніках). Називається також «куртуазний роман». Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленого художнього вимислу та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. Це велика оповідь фантастичного характеру про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання. Особливості лицарського роману: 1) Наявність любовної тематики 2) велика кількість авантюр (пригод) і прагнення лицаря прославитися (герой іде на подвиг заради власних інтересів) 3) наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні елемент сюжету, гіперболізація) Акцент переміщається у внутрішній світ. Це крок до індивідуалізації героя. Три цикли лицарського роману: 1) античний 2) бретонський 3) візантійський. 1) Романи античного циклу базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея любові і ідея пригод). Зберігаються імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній лицарській трагедії, історичні реалії зникають. Герої набувають рис середньовічних героїв. 2) Бретонський цикл романів – найчисельніший. Джерело – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, мотиви кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика. Чотири групи бретонських лицарського роману- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань) - Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна). - Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем. - Романи про Святий Грааль . 3) Східно-візантійський цикл романів («Тисяча і одна ніч». про злидні, нещастя, проблема мінливості фортуни. Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні). Романи цього циклу є менші за обсягом)

13. Міська література.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон) Міські поети оспівували працьовитість, практичну кмітливість, хитромудрість і лукавство ремісників і торговців. Найбільш популярним жанром міської літератури була віршована новела, байка чи жарт. Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм властиві сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалася ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Усім названим жанрам були притаманні реалістичні риси, сатиричної загостреності, трохи грубуватий гумор. Вони висміювали грубість і неуцтво феодалів, їх жадібність і віроломство. Широкого поширення набув ще один твір середньовічної літератури - «Роман про троянду», який складається з двох різнорідних і різночасних частин. У першій частині в ньому у вигляді дійових осіб виступають різні людські якості: розум, лицемірство. Друга частина роману носить сатиричний характер і рішуче обрушується на федально-церковні порядки, стверджуючи необхідність загальної рівності. Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгрі-на, сильного та дурного ведмедя Брена. Це образи лицаря та феодала. Роман з´явився у Франції, він був перекладений німецькою, англійською, італійською та іншими мовами. На сюжети «Романа про Лиса» створювалися скульптурні зображення в соборах Отена, Бурже та ін. Іншим напрямком міської культури Середньовіччя було карнавально - сміхове театральне мистецтво. Сміхова культура панувала в карнавалі, у творчості народних бродячих акторів, жонглерів, акробатів, співаків. Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал — масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам´яті народу. Сміховий початок в народній культурі не могло знайти відгуків у церковно-феодальної культури, яка протиставила йому «святу скорботу». Церква вчила, що сміх і веселощі розтліває душу і притаманне лише нечисту силу. В очах церковників скоморохи служили бісовій славі. : Сміхова культура (легалізація сміху поза канонами; виконання святів дурнів; Апологія – твір на захист свята дурнів, блазнування хоч раз на рік; мова близька до народної говірки – дидактизм – повчання). Тваринний епос (поеми сатиричного або алегоричного епосу; роман про Лиса – поема із 30 епізодів; єдність не сюжетна, бачимо лише маски, головний конфлікт незавершений).