8. Релігійна література.

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса. Екзегетика — розділ богослов'я, що займається тлумаченням біблійних текстів, роз'ясненням суті старозавітних і новозавітних символічних оповідей, змісту "важких місць святого письма" доказами божественного походження і абсолютної істинності Біблії.

9. Архаїчний епос.

Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений такими зразками: англосаксонським — «Пісня про Беовульфа»; кельтським — розповіді про Кухуліна; скандинавським — пісні «Едди». «Пісня про Беовульфа». Героїчний архаїчний епос мав загальнонародні і загально епічні риси: протиставлення героя і ворога, різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори, розгорнутий діалог, кінцівки, систему художніх засобів, гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки. Герой архаїчного епосу – богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізнявся надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагав, боровся за незалежність рідної землі і свого народу Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня, в якій розповідалося про один, найбільш важливий епізод з життя героя, доля якого в цілому була відома слухачам. Від найдавніших гімнів епічна пісня успадкувала піднесення, захоплення, прагнення нагромаджувати синоніми й описові вирази. Кельтський епос складається зі скел (їх ще називають кельтськими сагами). З одного боку, термін «сага» більш відомий читацькій Європі, а з іншого — і скелі й саги у перекладі означають «сказання», «розповідь». Створювали і зберігали пісні та скелі (великі прозові твори з поетичними вставками епічного характеру) філіди. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. Це слово прижилося у нас і означає автора пісень, який сам виконує їх. Виділяють два цикли кельтського епосу: уладський (від назви племені уладів, що мешкали на території сучасного Ольстера), або північний, ольстерський; цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного вожака феніїв — особливої військової організації, не залежної від королівської влади, яка діяла на всій території Ірландії, крім Ольстера), або південний. Ісландські саги. Основні пам’ятки давньоісландської художньої літератури поділяються на три групи: пісні «Едди», поезія скальдів та прозаїчні саги. «Еддою» називається збірка пісень, частково міфологічного і морально-повчального (дидактичного), а частково — героїчного змісту. Слово «Едда» означало «прабабуся», тобто вісниця певної давнини. Значення його не досліджено. Одні вважають еддою назву хутора, на якому жив і збирав матеріали для своєї книги автор, інші — поезію. «Старша Едда» — це 19 героїчних пісень, найбільш популярними з яких є три пісні про Xельги. «Мала Едда» складалась з шести пісень міфологічного характеру, які містили розповіді про богів і навчали життєвої мудрості. Найбільш значною стала пісня «Сни Бальдри». Поезія скальдів занепала наприкінці XHT ст. На той час у скандинавських землях, особливо в Ісландії, розквітала проза — національна історіографія й сага. Таким чином, найкращі сказання середньовічної Європи набули загальнолюдського значення і стали основою для багатьох творів світового мистецтва як вічні сюжети пошуку краси й істини, вірність і великого кохання, боротьби за незалежність.