- •§1. Предмет і завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах освіти
- •§2. Теоретичні засади методики навчання українського мовлення в дошкільному навчальному закладі
- •§3. Міжпредметні зв'язки у викладанні методики навчання дітей української мови
- •§4. Методи наукового дослідження
- •Розділи іі
- •§2. Характеристика двомовності
- •§3. Мовленнєва і навчально-мовленнєва діяльність дітей
- •§4. Принципи навчання української мови
- •Розділ III
- •§2. Функції української мови
- •§3. Культура мовлення вихователя
- •§4. Значення національної української мови у вихованні дітей
- •§5. Специфіка української фонетики, лексики, граматики порівняно з російською
- •§6. Взаємозв'язок у навчанні української та російської мов
- •§6. Деякі правила української літературної вимови
- •Розділ IV завдання і зміст навчання дітей української мови
- •§2. Зміст навчання дітей української мови
- •§2, Аналіз програм з розвитку українського мовлення
- •Розділ V методи і прийоми навчання дітей української мови
- •§2. Характеристика методів навчання дітей української мови
- •§2. Прийоми розвитку українського мовлення
- •§3. Дидактичні ігри та вправи з розвитку українського мовлення
- •§4. Народні національні українські ігри
- •Розділ VI форми і засоби навчання дітей української мови
- •§1. Специфіка занять із розвитку українського мовлення
- •§2. Структура і методика проведення занять із розвитку українського мовлення
- •§3. Закріплення мовленнєвих навичок у повсякденному житті
- •§4. Засоби навчання дітей українського мовлення
- •§5. Експериментальні дослідження навчання російськомовних дітей української мови
- •Розділ VII методика навчання та розвитку українського мовлення
- •§2. Навчання дітей вимови українських звуків
- •§2. Словникова робота з дітьми
- •§3. Формування граматичної правильності мовлення дітей
- •§4. Розвиток зв'язного мовлення дітей
- •Розділ VIII
- •§2. Ознайомлення дітей з малими формами українського фольклору
- •§3. Українські прислів'я, приказки та загадки
- •§4. Методика роботи з українською казкою
- •§5. Методика проведення українських народних свят і розваг
- •Розділ IX
- •§2. Методика використання творів українських письменників у дошкільному навчальному закладі
- •§3. Методика роботи з дитячою книгою
- •Розділ х
- •§2. Ознайомлення дітей з предметами домашнього вжитку та національним одягом
- •§3. Ознайомлення дітей із символами України
- •§4. Ознайомлення дітей з українською традиційною народною творчістю
- •§5. Ознайомлення дітей з картинами українських художників
- •§6. Ознайомлення дітей з рідним краєм
- •Практичні завдання
- •Розділ XI
- •§2. Форми методичної допомоги з українського мовлення у дошкільному закладі
- •§3. Робота методиста та інспектора з навчання дітей української мови в управліннях освіти
- •Список рекомендованої літератури
§3. Культура мовлення вихователя
У наш час, коли українська національна мова перебуває на новому етапі свого відродження й розквіту, особливої уваги набуває виховання культури усного мовлення - найважливішого засобу людського спілкування.
Прищеплювати культуру мовлення слід з перших років життя дитини. Для цього потрібно, щоб діти чули від дорослих зразкове мовлення, яке відповідало б літературним нормам цієї мови.
Майбутні вихователі, яким доведеться вчити малюків некорінної національності українського мовлення, повинні самі не тільки бездоганно володіти літературними нормами української мови, а й знати, що означають поняття «норма мови», «літературні норми», «культура мовлення».
Розгляньмо ці поняття. Норма літературної мови – це головне поняття вчення про правильність мовлення та його культуру.
Мовна норма - це усталені правила вимови і правопису, добору слова, граматичної форми, синтаксичної конструкції (речення), закріплені у словниках та довідниках. «Нормою літературної мови визнається відносно стійкий спосіб мовного вираження, який відображує внутрішні закономірності розвитку мови, соціальне прийнятий і закріплений у кращих зразках сучасної літератури».
Основними ознаками норми літературної мови є відносна стійкість, загальновживаність, обов'язковість.
Літературна мова в кожного народу єдина і виступає найважливішим засобом спілкування людей у межах усієї нації.
Українська літературна мова - це мова всього українського народу (усна і писемна), «яка підпорядковується історично складеним нормам вимови і письма, що встановлюються протягом тривалого часу народом, його передовими діячами культури, літератури, мистецтва і потім схвалюються відповідними державними органами як загальноприйнятий зразок, обов'язковий для всіх».
Існують орфоепічні (фонетичні), лексичні, граматичні, фразеологічні та стилістичні норми.
Орфоепічні (фонетичні) норми - це єдині правила вимови окремих звуків та звукосполучень, це літературна вимова слів та словоформ, що представлена у тлумачних та орфоепічних словниках, довідниках української вимови.
Лексичні норми - це правила вживання окремих слів та словосполучень відповідно до їх семантичних значень.
Граматичні норми - це обов'язкові правила зміни та поєднання слів у простих та складних реченнях.
Фразеологічні норми - це закріплене в літературній мові вживання стійких зворотів, що мають своє значення (семантику) та постійний склад своїх компонентів. Кожній мові притаманні свої фразеологічні звороти, норми їх вживання, визначені у тлумачних та фразеологічних словниках.
Стилістичні норми - це специфічні прийоми та засоби, які допомагають правильному вираженню думки.
Отже, кожна людина, незалежно від місця її проживання, користуючись українською літературною мовою, не може у вимові вживати місцеві особливості» які б порушували її єдність і сталість норм.
Норми літературної мови не є назавжди визначеними, сталими, незмінними, вони творяться у практиці мовленнєвого спілкування, при цьому виникають порушення чинної норми, з'являються нові мовні норми.
Залежно від мети, змісту і характеру висловлювання в різних мовленнєвих ситуаціях добираються відповідні мовні засоби.
Єдність мовних засобів і форм висловлення залежно від сфери застосування і функцій літературної мови називають стилем мови. Розрізняють розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, офіційно-ораторський та науковий стилі мови.
Мова є однією з важливих ознак загальної культури та культури мовлення. По-різному визначають поняття мовленнєвої культури. У теоретичному аспекті визначають культуру мовлення Б.М.Головін та М.І.Ілляш.
«Культура мовлення - це сукупність і система комунікативних якостей мовлення; володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та письмовій формі мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації»; «це упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення, задовольняють умови і мету спілкування».
З практичного погляду культура мовлення - це бездоганно правильне користування лексичними, граматичними, орфоепічними, стилістичними, фразеологічними нормами літературної мови, вживання нормативних наголосів у словах. Це вміння активно застосовувати в мовленнєвій практиці мовні закономірності, «мовні ідеали», притаманні тільки цій мові.
Культура мовлення - це «...загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення..., які змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується».
Основними ознаками культури мовлення е його правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність), логічність, виразність, доречність. Оцінні еталони культури мовлення: «правильно - неправильно», «добре - недобре», «точно - неточно», «виразно - невиразно», «доречно - недоречно».
Уміння правильно говорити прищеплюється в ранньому дитинстві, формується у стінах дошкільного закладу та в школі, а потім удосконалюється протягом усього життя у процесі спілкування. Погане, засмічене мовлення - це показник невихованості людини, це збитки навчально-виховного процесу в дошкільному закладі, школі, вищому навчальному закладі. Відомий педагог К.Д.Ушинський зазначав: «...у нас часто трапляються особи дуже розвинені, обізнані й розумні, які хочуть вам сказати про якусь справу, але є справжніми мучениками, набридають слухачеві, стомлюють його, часто втрачають багато в житті через те, що школа не подбала, щоб розвинути в них вчасно дар слова».
Отже. завдання вихователя дошкільного закладу — своєчасно сформувати культуру мовлення як рідною, так і другою (українською) мовою, розмежовуючи у свідомості дитини спільні та відмінні мовні явища.
На жаль, педагоги дошкільних закладів самі завжди не володіють мовленнєвою культурою. Особливо це відчутно в умовах близькоспорідненої (українсько-російської та російсько-української) двомовності. Українське мовлення вихователів збіднене, в мовленні багато русизмів, трафаретних, штампованих фраз та кальок.
Причинами низької мовленнєвої культури як рідною (російською), так і другою (українською) мовою є:
1) ігнорування читанням художньої літератури українською мовою;
2) байдужість до вивчення у школі та вищому навчальному закладі мовознавчих дисциплін (російської та української мов), а звідси, відсутність усвідомлення схожого й відмінного у двох близькоспоріднених мовах. Це призводить до невмотивованого вживання російських слів та мовних кальок в українському мовленні й навпаки;
3) відсутність у студентів, вихователів, педагогів, які працюють і спілкуються в умовах двомовності, навичок та звичок користування мовними словниками та довідковою літературою, в яких висвітлюються норми та правила літературної вимови;
4) недостатній розвивальний потенціал мовленнєвого середовища, брак постійних мовленнєвих зразків, адже відомо, що мова легко засвоюється у процесі активної мовленнєвої практики за наявності зразка правильної літературної мови;
5) наслідування модних слів-штампів, уживання діалектизмів та жаргонізмів.
Погане, неправильне, засмічене мовлення вихователя є причиною неправильного мовлення дітей. Діти – майбутні носії національної мови, тому вихователю дошкільного закладу необхідно ставитися до культури мовлення не тільки як до професійного обов'язку, а й як до соціального явища.
Ось чому для підвищення рівня мовленнєвої культури майбутньому вихователю необхідно дотримуватися цілої низки вимог:
- шанувати національну мову українського народу. людей та своїх вихованців, з якими спілкуєшся, бути уважним до кожного проголошеного слова;
- навчитися чути себе, слухати співрозмовника, прислухатися до мовлення дикторів радіо, телебачення, акторів та різних соціальних груп населення - вчитись у них різноманітності мовлення;
- виробити звичку постійно читати художні твори українською мовою;
- постійно тренувати пам'ять, запам'ятовуючи образні вирази, прислів'я, приказки, скоромовки, влучно використовуючи їх у процесі спілкування з дітьми;
- спілкуючись двома (російською та українською) мовами. добре володіти літературними нормами кожної з них. осмислювати Їх специфіку, не припускати змішування мовних явищ, своєчасно виправляти вияви інтерференції. Для цього слід виробити звичку постійно користуватися словниками (російсько-українським, українсько-російським, орфографічними словниками української мови, словником наголосів, тлумачними та фразеологічними словниками), довідниками з української мови;
- постійно стежити за змінами літературних норм вимови, давати дітям тільки бездоганно правильні мовні зразки, своєчасно коригувати мовленнєві навички відповідно до вимог часу;
- не вживати модних слів, слів-штампів, жаргонних слів, місцевих діалектизмів та своєчасно виправляти Їх у дитячому мовленні;
- не припускатися помилок інтерферуючого характеру, як-то: по плану, по програмі, по дорученню (за планом, за програмою, за дорученням).
У кожного педагога має бути свій мовленнєвий етикет і мовний стиль, який визначається не тільки правильною вимовою, а й бездоганним володінням позамовними засобами (мімікою, жестами, темпом мовлення тощо). Вихователь повинен бути мовлянином, носієм живого українського слова. « Байдужість до власної мови - безкультурність, дикунство, байдужість до мови конкретного народу - аполітизм, байдужість до рідної мови - бездуховність, яка зазіхає на майбутнє народу і його мови».