Розділ VIII

МЕТОДИКА ВИКОРИСТАННЯ

НАРОДНИХ ДЖЕРЕЛ У РОЗВИТКУ

УКРАЇНСЬКОГО МОВЛЕННЯ

§1. Етнопедагогіка і виховання дітей

Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ - це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог. Образно про народну мудрість написав видатний український поет Максим Рильський:

Нема мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово - це перлина.

Це праця, це натхнення, це людина...

Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував Їх, передавав їм життєвий досвід, навчав мудрості життя. Тому й виник термін «народна педагогіка». Корені народної педагогіки закладено у глибокій сивій давнині. Створена генієм народу, педагогіка сімейного виховання - це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували у своїх працях Я.А.Коменський, Г.Песталоцці, К.Д.Ушинський, який і обґрунтував принцип народності. На думку К.Д.Ушинського. «народ без народності - це тіло без душі», тому він був глибоко переконаний, що «мудрість предків - це дзеркало для нащадків» і відстоював виховання дітей засобами народної педагогіки.

У середині XIX ст. багато вчених зверталися до народної педагогіки. Так, у 1861 р. В.І.Водовозов пише статтю «Російська народна педагогіка», в якій дає аналіз книг для народного читання. У 1890 р. Д.Булгаковський та Г.Пінчук зібрали пам'ятки народної педагогіки - прислів'я, пісні, загадки, обряди й обґрунтували їх виховне значення. М.Я.Нікіфоровський зібрав серед народу Білорусії легенди, обряди, повір'я, прикмети, звичаї, описав їх та видав книгу. Є.А.Покровський та А.Соболєв у кінці XVIII ст. зібрали й проаналізували дитячі ігри та пісні. Відомий лінгвіст, педагог, методист І.І.Срезневський зібрав перлини народної мудрості й видав книгу «Запорозька давнина».

Значний внесок у популяризацію народної педагогіки в Україні зробили Г.С.Сковорода, О.В.Духнович, І.П.Котляревський, Т.Г.Шевченко, П.А.Грабовський. На сучасному етапі, починаючи з 20-30-х рр. XX ст. й до наших днів, проблеми народної педагогіки досліджували Г.С.Виноградов, А.Ф.Хінтибідзе, Г.Н.Волков, В.Ф.Афанасьєв, Ш.А.Мірзоєв, А.Е.Ізмайлов та ін.

Одним із перших наукове визначення народної педагогіки дав Г.С. Виноградові «Народна педагогіка - це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок. Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практики». На погляд Г.С.Виноградова, народна педагогіка – це сукупність навичок і прийомів, що використовував народ з метою формування особистості в певному напрямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і виховання.

Г. Н. Волков уперше в педагогічній літературі ввів поняття «етнопедагогіка», пов'язуючи Її з народним етносом, національним характером, який склався в того чи того народу під впливом історичних умов. Він пише, що етнопедагогіка - це наука «про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, про їхні педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, педагогіку сім'ї, роду, племені, народності та нації». Автор розглядає народну педагогіку в нерозривному зв'язку з педагогічною практикою.

А.Е.Ізмайлов дає своє, ширше визначення народної педагогіки. За його словами, «народна педагогіка - це сукупність нагромаджених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь, відомостей, навичок, що передаються з покоління в покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народних мас»2. Автор робить спробу визначити своєрідність та характерні особливості народної педагогіки.

Народна педагогіка - це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні є об'єктом багатьох наукових досліджень, і водночас вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Мова народної педагогіки проста й доступна широким масам, у ній відсутні наукові терміни, але зберігається колорит місцевих діалектів і говірок.

Епітети, метафори, гіперболи, алегорії і риторичні запитання надають творам народної педагогіки образності, емоційності й переконливості.

Вона має надзвичайно широку аудиторію й доступна кожній простій людині, де б вона не жила і яку б освіту не мала. Народна педагогіка «замінювала молоді театр, якого вона не знала, школу, куди її не впускали, книгу, якої вона була позбавлена».

Народна педагогіка високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, скромність, працьовитість, гостинність, правдивість, чесність.

Народна педагогіка різних національностей піддається взаємовпливу та взаємозбагаченню. Однакові умови життя, схожі звичаї, традиції сприяють створенню близьких як за змістом, так і за формою казок та малих жанрів фольклору. Наприклад, є як українські, так і російські народні казки «Ріпка», «Колобок», «Вовк та семеро козенят», близькі за змістом колисанки, пісні, прислів'я.

Народна педагогіка - це і суто національні творіння, що відображають специфіку нації, народу. Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «ПанКоцький», «Іван-Побіван», «Гай-гай», «Бідний гуцул і старий опришок» і т. ін. Водночас народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Емпіричний характер народних уявлень і знань часом призводить до прагматизму, коли окремі явища сприймаються не як відображення реального життя, а оцінюються з позиції практичної корисності.

Поряд з науково обґрунтованим достовірним знанням окремі твори народної педагогіки вміщують й спотворені, неточні, подекуди навіть шкідливі ідеї. Це покірність соціальним кривдам, фізичні покарання дітей в сім'ї тощо. Тому твори народної педагогіки, на думку А.Е.Ізмайлова, потребують критичного ставлення до них.

Проблеми народної педагогіки посідали одне з центральних місць у педагогічній діяльності нашого співвітчизника В.О.Сухомлинського. Він неодноразово підкреслював необхідність наукового вивчення народних поглядів. «Про народну педагогіку ніхто до цього часу серйозно не думав, і це, напевно, принесло великої шкоди педагогіці, - писав він у листі до Г.Н.Волкова. - Я впевнений» що народна педагогіка ~ це зосередження духовного життя народу. У народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу».

Проблеми української етнопедагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджував М.Г.Стельмахович. За його визначенням, народна педагогіка - це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, в сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання». Мету, завдання, зміст української народної педагогіки відображено у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), в іграх і танцях, у музиці, прикладному мистецтві, святкових обрядах, традиціях сімейного й трудового виховання.

Народна педагогіка мудріша, тому що вона створювалася впродовж століть, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. ЇЇ називають школою, яка завжди з нами, - школою сім'ї і довкілля, материною й батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина.

М.Г.Стельмахович образно розшифровує термін «народна педагогіка».

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, що заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою.

Це приваблива іграшка, що дарує дитині батько.

Це чарівна бабусина казка, що вчить жити й працювати, боротися й перемагати, захищати добро й ненавидіти зло.

Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, що будять кмітливість і розум.

Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу довкілля світу.

Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка.

Це веселі іграшки і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу.

Це праця - найдбайливіша і найповніша нянька, що вимогливіша і найдобріша.

Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, що веселять душу і радують серце, стверджують найкраще на землі.

Це відповіді на тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення у суть природних і суспільних явищ.

Це мудре застереження від необачного вчинку, виражене нерідко через народний гумор чи жарт, а то й сатиру, мудре прислів'я чи приказку».

Народна педагогіка виховує пошанне ставлення до рідні, до свого роду. Про це йдеться у приказках. Наприклад, «Хоч і по коліна у воду, аби до свого роду»), піснях («Ой роде ж мій, роде», «Соловейку»), приповідках.

Рід - це ряд поколінь, що походять від одного предка.

Родина- це група людей, яка складається з чоловіка, дружини, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.

Родинні відносини- родичі, свояки часто зустрічаються, спілкуються, радяться, допомагають один одному, діляться радістю і горем; влаштовують традиційні сімейні свята.

Сім'я- це чоловік, дружина, діти. Основна функція сім'ї у суспільстві - відтворення людського роду, виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля.

Основою сім'ї є шлюб. Шлюб - це союз чоловіка й жінки з метою створення сім'ї.

Ідеал народної педагогіки - повна сім'я: чоловік, дружина, діти. Це відображено в народному фольклорі.

Народна педагогіка покладає на батьків (батька й матір) відповідальність за виховання дітей.

М.Г.Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогіці дослідив і таку Її галузь, як народна дидактика. За його словами, народна дидактика - це відображення здобутків народу в галузі освіти й навчання, що виражається у його поглядах на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку Їхніх пізнавальних сил і здібностей.

У родинному спілкуванні немовля засвоює перші усвідомлені слова, що позначають поняття довкілля світу.

Проте це не просто слова, а специфічна народна, національно-традиційна дитяча лексика. Це всім відомі слова українського родинного побуту: моньо, льоля, гава, жижа, гам, киця, зюзя, папа (хліб, до побачення), коло, тюпа і т. ін., які, наче естафета, передаються з покоління в покоління, це так звана ще материнська мова.

Народна дидактика дуже тонко відчуває наукові лінгводидактичні закономірності засвоєння звуків дитиною. Материнська мова пропонує малечі такі слова, які складаються з найлегших для засвоєння, для артикуляції звуків. Наукова лінгводидактика лише констатує неминучість такого етапу мовленнєвого розвитку дитини, називаючи його «автономним», «малим» дитячим мовленням (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн).

Та ось маля підростає. Друга половина другого року життя - це найінтенсивніший етап збагачення словника дітей рідною мовою. Якщо в 1 рік і 6 місяців у словнику дитини нараховується лише 30-40 «материнських» слів, то в 1 рік і 7 місяців дитя опановує вже 100 слів, в 1 рік 8 місяців - 175 слів, а до трьох років - 300 слів. Це вже етап засвоєння «дорослої» національної мови. Саме в цей час у пригоді стане дитячий фольклор, з особливою емоційно-дієвою насиченістю (колисанки, забавлянки, небилиці, бувальщини, пісні, казки), зі звуконаслідуванням. Зміст дитячого фольклору спрямовано на розвиток дрібних м'язів руки. І знову багаторічний народний досвід лише в останні роки знайшов цьому наукове пояснення. Йдеться про результати наукового дослідження М.М.Кольцової, яка довела, що діти, в яких цілеспрямовано розвивають дрібні м'язи пальців руки, значно раніше починають говорити.

Дорослі стимулюють дітей до створення свого особливого дитячого фольклору: закличок, примовок, приспівок, лічилок, ігрових пісень.

Так, діти пішли в ліс чи гай збирати гриби й закликають:

Гайку, гайку,

Дай гриба й бабку,

Сироїжку з добру діжку,

Красноголовця з доброго молодця.

Дитячий фольклор стимулює мовленнєву активність дітей, збагачує їхнє мовлення народними образними виразами.

Народна педагогіка піклується про розвиток різних боків мовлення, має вдалі засоби виправлення мовленнєвих вад. Це народні скоромовки - чудовий витвір народної логопедії, спрямовані як на вдосконалення звуковимови («Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок - сорок морок»), так і на розвиток діалогічного мовлення:

Когут каже:

- Вовки ідуть.

Баран каже:

-Де?

А пес каже:

-Онде,онде.

Так, так.

Квочка каже:

- Клопіт мій,

Клопіт мій,

Де курятка подіти?

А качка каже:

- Так і треба.

Частина скоромовок пропонується народною дидактикою як ігровий жартівливий засіб. Наприклад: «Був собі цебер, перецербився, мав діти цебренята перецебренята».

Справжньою школою життя, школою моралі й етики можна назвати пропоновані народом приказки та прислів'я: «Ластівки низько літають - дощ обіцяють», «Подарунки назад не беруть», «Все любить міру».

Народна дидактика, як зазначає М.Г.Стельмахович, застосовує тонкий психологічний підхід до людини, щоб сформувати в неї почуття прихильності до рідних місць, виховати патріотичні почуття, які полонять серце й душу, змалку, а потім тримають у своїх благородних обіймах упродовж усього життя.

.. Отже, народна педагогіка - це сукупне педагогічне знання, це навчально-виховний досвід народу. Тому, навчаючи дітей національних спільнот, які проживають на території України, української мови, слід широко використовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, народне мистецтво.