Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Копия predmet_pedagogiki.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
24.02.2016
Размер:
79.36 Кб
Скачать

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА. Предмет педагогіки. Виникнення і становлення педагогіки як науки

ПЛАН

  1. Педагогіка як наука, її становлення і розвиток.

  2. Поняття « педагогіка», стадії розвитку, джерела педагогічної науки.

  3. Предмет педагогіки, його сучасне звучання.

Література

1. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К., 1994.

2. Журавлев В. И. Педагогика в системе наук о человеке. — М., 1990.

3. Загвязинский В. И. Педагогическое предвидение. — М, 1987.

4. Кравець В. П. Зарубіжна школа і педагогіка XX століття. — Тернопіль, 1996.

5. Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук 3. О. Основи національного ви­ховання. — Умань, 1993.

6. Подласый И. П. Педагогика. — М., 1999.

7. Русова С. Нова школа. Вибр. пед. твори. — К., 1996.

8. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. — К., 1985.

9. Сластенин В. А., Исаев И. Ф., Мищенко А. И., Шиянов Е. Н. Педаго­гика.— М., 1998.

10. Франко І. Я. Найновіші напрями в народознавсті. Твори: У 50-ти т. — К., 1986. — І 45.

11. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник. Видання 2 – ге. – К.: «Академвидав», 2005., с.10 – 17.

  1. Педагогіка як наука, її становлення і розвиток

На ранніх етапах свого розвитку людство почало розмір­ковувати над проблемами передачі життєвого досвіду, ви­ховання підростаючого покоління, нагромаджуючи відпо­відні знання, які з часом сформувалися у цілісну багатога­лузеву науку — педагогіку.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії цією спра­вою займалися жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи (ке­рівники державних виховних закладів у Спарті), педотриби (учителі гімнастики у палестрах — спеціальних школах для хлопчиків), дидаскали (учителі, які готували учнів до вистав з музикою і танцями), педагоги; у Давньому Римі — державні чиновники, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися пе­реважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майс­трами». Ними були і дяки з піддячими, і священнослужи­телі, і мандрівні дидаскали.

Але, справжнє виховання за своєю сутністю є глибоко націо­нальним. «Національне виховання, — писала укра­їнський педагог Софія Русова (1856—1940), — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля все людного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях поша­ну до інших народів...»

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, ба­гатовіковій мудрості, духовності.

Будучи конкретно-історичним виявом загальнолюд­ського гуманістичного, демократичного виховання, націо­нальне виховання забезпечує етнізацію дітей.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що за­безпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Процес етнізації духовно відтворює в дітях народ, увіч­нює в них як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

«Все, що йде поза рами нації, — застерігав україн­ський письменник та громадський діяч Іван Франко (1856—1916) у праці «Поза межами можливого», — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що ра­ді би широкими «вселюдськими» фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації».

Правильно організоване національне виховання фор­мує повноцінну, наділену національним характером осо­бистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Усе це є важливим чин­ником соціалізації людини.

Соціалізація людини — перетворення людської істоти на суспіль­ний індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільно­го життя як активної, дієвої сили.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою час­тиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчан­ня, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

У живому педагогічному процесі означені цими педаго­гічними категоріями феномени взаємопов'язані та взаємозумовлені. І в широкому соціальному, і в широкому педа­гогічному значенні виховання охоплює навчання та осві­ту, а закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

У процесі становлення педагогіка структурно розвива­лася як наука, що має власні закони та закономірності. Щоправда, педагогічні закономірності мають специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практи­ка, що допомагає оперативно вирішувати складні педаго­гічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистец­тво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстер­ності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педа­гогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматич­но по забезпечує успіху вчительської діяльності. Для цього вчитель моє не лише глибоко засвоїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педагогічного процесу. Тому педаго­гічні методики ґрунтуються не тільки на науці про вихован­ня, а й на творчому натхненні, мистецтві вчителя.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка, будучи водночас і прикладною нау­кою, окреслює шляхи практичного застосування теоретич­них положень. Справжня майстерність, високе мистецтво вчителя завжди спираються на наукові знання. У свою чер­гу, на підставі узагальнення досвіду передових учителів пе­дагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Українська національна педагогіка відроджується на принципах демократії та гуманізму. В ній окреслилися но­ві напрями:

- педагогіка співробітництва (передбачає спільну ді­яльність учителя і учня, що ґрунтується на взаєморозумін­ні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання);

- особистісно зорієнтована педагогіка (покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-ви­ховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життєвих цілей особистості школяра);

- педагогіка життєтворчості (проголошує необхід­ність творчого підходу до організації навчально-пізнаваль­ної та поза навчальної діяльності школярів);

- педагогіка толерантності (спирається на терпимість до чужих думок і вірувань).

Бурхливий розвиток людської цивілізації, означений поняттям «глобалізація», супроводжується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-ви­ховної сфери, що потребує посиленої уваги педагогічної думки до нових реалій буття людства, оптимального поєд­нання традицій і новаторства.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.