4. Джерела цивільного права.
Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно з'ясувати, де і в яких формах набувають вираження ті норми права, що в сукупності становлять поняття "цивільне право", тобто необхідно визначитися стосовно джерел цивільного права.
Цивільне право — це сукупність правових норм, що регулюють особисті немайнові та майнові відносини. Цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, у яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "цивільне законодавство" — це різні поняття.
Отже, цивільне законодавство — це система нормативних актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.
За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права України поділяють на такі:
• Конституція України, яка становить основу цивільного законодавства;
• Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;
• Закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада розглядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України);
• Акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України;
• постанови Кабінету Міністрів Украіни',
• нормативно-правові акти інших органів державної влади України, влади Автономної Республіки Крим, що регулюють цивільні відносини і прийняті лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом;
• звичай (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу);
• норми міжнародного права і міжнародні договори.
Отже, основу цивільного законодавства України, як зазначалось вище, становить Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймають на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції України, в яких встановлюються цивільно-правові засади регулювання відносин власності та ст. 21—24, 27—34, які визначають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно Законами України визначаються:
• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;
• правосуб'єктність громадян;
• правовий режим власності;
• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
• засади цивільно-правової відповідальності та ін.
Закони є основною формою правотворення в нашій державі. Їх приймають у різний час, тому необхідна відповідна систематизація законів у кодексах. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний кодекс України, один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України утворюють шість книг ("Загальні положення", "Особисті немайнові права фізичних осіб", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право"), до складу яких входить 1308 статей.
Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймають відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифікаційних актів слід віднести Господарський кодекс України, Повітряний кодекс України, Закони України "Про господарські товариства", "Про захист прав споживачів" та ін.
Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Але у разі, якщо указ Президента України, постанова Кабінету Міністрів України, нормативний акт Автономної Республіки Крим суперечать положенням Цивільного кодексу або іншому законові України, застосовують відповідно положення Цивільного кодексу або іншого закону України.
Співвідношення між актами цивільного законодавства і договорами, які укладають суб'єкти між собою, полягає в тому, що учасники цивільних правовідносин мають право укладати між собою договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, або врегулювати в договорі, що передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами. Сторони в договорі мають право відступати від положень, визначених в актах цивільного законодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини. Але сторони в договорі не можуть відступати від положень, визначених в актах цивільного законодавства, коли у них прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає зі змісту або із суті відносин між сторонами.
Цивільні відносини можуть регулюватися також звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко застосовується у цивільній сфері підприємництва і не суперечить цивільному законодавству або договору. Наприклад, ст. 149 Кодексу торговельного мореплавства України передбачає, що за відсутності згоди сторін щодо тривалості часу вантажних робіт, розміру плати перевізнику за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення розвантаження визначається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному порту. Але необхідно пам'ятати, що звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Чинний міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства. Коли у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовують правила відповідного міжнародного договору України. Таким чином, норми міжнародного права і міжнародні договори також є джерелом цивільного права України.
Суспільні відносини, які залишаються поза полем правового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.
Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право вирішувати справи такого роду за допомогою аналогії.
Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сутність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відносини, не врегульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.
Аналогія закону має місце, якщо:
• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;
• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;
• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією.
Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише покластися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.
Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прогалини заповнюють за допомогою аналогії права. Їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керується, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.
Нормативно-правові акти мають межі своєї дії в часі, тобто, обмежені періодом дії, протягом якої вони мають юридичну силу. Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ і припинення дії закону.
Закони починають діяти:
1) з моменту ухвалення;
2) з моменту публікації;
3) з часу, визначеному в самому законі;
4) з часу, вказаного в ухвалі про порядок введення закону в дію. У Україні, як правило, початок дії закону визначається в спеціальній ухвалі Верховної Ради про порядок введення його в дію.
Закони, в яких не вказаний час набуття чинності і щодо яких не було ухвали про порядок введення в дію, набувають чинності на всій території України одночасно після закінчення 10-денного терміну з дня офіційної його публікації. Закони повинні бути опубліковані не пізніше чим через 15 днів після їх підписання Президентом України.
Проте у будь-якому випадку закон вступає в дію не раніше дати публікації.
Офіційні видання. Офіційними виданнями є "Офіційний вісник України" і газета "Урядовий кур'єр". Офіційними друкарськими виданнями, в яких здійснюється офіційна публікація законів і інших актів Верховної Ради України, є також газета "Голос України", "Відомості Верховної Ради України". Офіційним друкарським виданням, в якому здійснюється офіційна публікація законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень "Офіційний вісник Президента України". Відповідно до статті 57 Конституцій України закони, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до зведення населення у встановленому законом порядку, є недіючими.
За загальним правилом закон не має зворотної сили. Це правило сприяє стабільності суспільних відносин. Проте з нього є виключення. Так закони мають зворотну силу за наявності вказівки в самому законі про надання йому (або окремим його статтям) зворотної сили. Відповідно до частини 1 статті 58 Конституцій України "Закони і інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або відміняють відповідальність особи".
Момент набуття чинності нормативно-правовими актами визначається таким чином:
• нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набувають чинності через десять днів з дня їх офіційної публікації, якщо інше не передбачене самими актами, але не раніше дня їх публікації в офіційному виданні;
• нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набувають чинності з моменту їх ухвалення, якщо пізніший термін набуття чинності їх не передбачений в цих актах;
• акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набувають чинності не раніше дня їх публікації в офіційних виданнях;
• акти органів виконавчої влади, що підлягають державній реєстрації, набувають чинності через десять днів після їх реєстрації (якщо в них не встановлений пізніший термін набуття чинності їх), а ті з них, які визначають права і обов'язки громадян, – після офіційної публікації;
• розпорядження розділів місцевих державних адміністрацій, після державної реєстрації, а розпорядження, які визначають права і обов'язки громадян, – після офіційної публікації;
• акти органів місцевого самоврядування – з дня їх офіційної публікації, якщо не встановлений пізніший термін набуття чинності їх.
Нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади підлягають обов'язковій державній реєстрації, яка здійснюється Міністерством юстиції і його місцевими управліннями. Реєстрації підлягають нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, що містять одну або більш за норми, які:
– зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті і інші права, свободи і законні інтереси громадян, проголошені і гарантовані Конституцією і законами України, Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких дана Верховою Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють або відміняють організаційно-правовий механізм їх реалізації;
– мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, які не входять в сферу управління органу, що видав нормативно-правовий акт.
Нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування державної реєстрації не підлягають. Незареєстровані нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації, не мають законної сили і не підлягають виконання.
Закони припиняють дію:
1) після закінчення терміну, на який вони були прийняті;
2) у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;
3) у разі прямої відміни (припинення дії) цього закону іншим законом або спеціальним актом (у Україні закон може бути скасований вирішенням Конституційного Суду у разі визнання його невідповідним Конституції України);
4) у разі фактичної відміни, коли прийнятий новий закон з того ж самого питання, а старий формально не скасований.
Окрім принципів дії нормативно-правових актів в часі, необхідно враховувати також інші принципи дії нормативно-правових актів, зокрема, їх дія в просторі і по коло осіб.