Ключові дати:

1,5 млн. до 150 тис. років тому– ашельська доба (доба раннього палеоліту);

близько 1 млн. років тому– перше людське поселення на території України (стоянка Королеве в Закарпатті);

150–40/35 тис. років тому– доба мустьє (середнього палеоліту);

близько 40/35–11 тис. років тому– доба пізнього палеоліту;

ІX–VІ тис. до н. е.– доба мезоліту;

VІ–ІІІ тис. до н. е.– доба неоліту;

кінець V–ІІІ тис. до н. е. – доба енеоліту;

кінець V – середина ІІІ тис. до н. е. – існування трипільської культури;

ІІ тис. до н. е.– доба бронзи;

з початку І тис. до н. е.– доба заліза;

ІV ст. до н. е.– виникнення державності у скіфів.

VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. – грецькі міста-колонії в північному Причорномор’ї;

І–ІІ ст. н. е. – перші згадки про слов’ян (венетів);

кінець V – ІХ ст.– слов’янська колонізація Східної Європи;

ІІІ чверть І тис. н. е.– формування союзів племен у східних слов’ян.

870 р.– початок правління Рюрика в Новгороді;

882 р.– завоювання Олегом Києва;

882–945 рр.– І етап розвитку державності Русі;

882–912 рр.– князювання Олега в Києві;

912–945 рр.– князювання Ігоря;

945–1015 рр.– ІІ етап розвитку державності Русі;

945–964 р.– князювання в Києві Ольги;

946 р.– посольство княгині Ольги до Візантії;

959 р.– посольство княгині Ольги до Риму;

964–972 рр.– князювання в Києві Святослава;

988 р.– прийняття Руссю християнської віри;

1019–1054 рр.– князювання в Києві Ярослава Володимировича (Мудрого), ІІІ етап розвитку державності Русі;

1054–1073 – тріумвірат Ярославичів;

1125–1132 рр.– князювання в Києві Мстислава Володимировича;

1223 р.– битва на р. Калці;

1240 р.– взяття Києва ханом Батиєм;

1153–1187 рр.– князювання в Галичі Ярослава Володимировича (Осмомисла);

1199–1205 рр.– князювання в Галичі Романа Мстиславовича;

1199 р.– створення єдиного Галицько-Волинського князівства;

1202–1203 рр.– приєднання Київщини до Галицько-Волинського князівства;

1238–1264– князювання в Галичі Данила Романовича;

1246 р.– посольство Данила Галицького до Орди;

1253 р.– коронація Данила Галицького та угода з Ватиканом;

1387 р.– Галичина і Холмщина увійшли до складу Польщі;

1316–1341 рр.– князювання Гедимінаса, Великого князя Литовського;

1345–1377 рр.– князювання в Литві Ольгерда Гедиміновича;

1362 р. – приєднання Києва до Литовського князівства.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999.

2. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К.: Либідь, 1989.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.: Наук. Думка, 1991.

4. Давня історія України: В 2 т. / Під ред. П. Толочка. – К.: Либідь, 1994.

5. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2001.

6. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Київ: Глобус, 1992.

7. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989.

8. Історія України / Під ред. В. Смолія. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1997.

9. Історія України: нове бачення. Навчальний посібник / За заг. ред. В. Смолія. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2001.

10. Історія України / Під ред. М.І. Бушина. – Черкаси: "Брама", 2000.

11. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. - К.: Молодь, 1984.

12. Кузьмин А. Падение Перуна. Становление христианства на Руси. – М.: Молодая гвардия, 1988.

13. Мурзин В.Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. - К.: Молодь, 1990.

14. Павленко Ю. П. Передісторія давніх Русів у світовому контексті. – К.: Фенікс, 1994.

15. Павленко Ю.П. Правословяне и арии. – К.: Феникс, 2000. – 372 с.

16. Станко В.Н., Гладких М.І., Сегеда С.П. Історія первісного суспільства. – К.: Либідь, 1999.

17. Толочко П. Київська Русь. – К.: Абрис, 1996.

18. Чабан А.Ю. Середнє Подніпров’я: В 2-х томах. – Черкаси: РВВ ЧДУ, 1999.

Лекція 2 Українські землі у складі іноземних держав (ХІV – ХVІ ст.). Україна у ХVІ - першій половині ХVІІ ст. (2 год.)

План

1. Загарбання земель України сусідніми державами в ХІУ-ХVІ ст.

2. Українське козацтво, його боротьба проти національного, релігійного та соціального гніту (до середини XVII ст.).

3. Селянсько-козацькі повстання першої половини ХVІІ ст.

1. В ХІV ст. Україна втратила свою незалежність. Після монгольської навали Південна Русь, за винятком Галицько-Волинського князівства, й без того ослаблена удільними усобицями, перестала існувати як політична одиниця. Навколо південно-руських (українських) земель, розташованих у центрі Європи, утворилися такі сильні централізовані держави як Литва, Польща, Угорщина, Молдавія, Московія, Кримське ханство, Туреччина. Невигідне геополітичне розташування українських земель привело до того, що вони потрапили в залежність від сильних сусідніх держав. Особливо активну політику щодо захоплення українських земель проводили насамперед Литва, Польща, Угорщина. В середині ХІІІ ст. виникла нова державна організація – Литовське князівство. В ході боротьби з німецьким орденом розрізнені язичницькі литовські племена об’єдналися в сильну державу під проводом князя Міндовга (1230-1263 рр.), який став першим Великим князем Литовським. Міжусобна боротьба згодом спричинила розпад литовської держави. Вдруге об’єднав її в 1316 р. князь Гедимін (1316-1341 рр.), завершивши процес приєднання білоруських і розпочавши приєднання південно-руських (українських) земель до Литовського князівства. Він захопив Мєнщину (Мінськ), Берестейщину, Турово-Пінщину та Північну Київщину. В 1323 р. столицею своєї держави Гедимін обирає місто Вільно й починає називати себе „королем литовським і руським”. У 1340 році, після смерті князя Юрія ІІ Болеслава припинила своє існування галицько-волинська князівська династія. Волинський княжий престол посів син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок литовсько-польських угод 1350 та 1352 рр. Галичина відійшла до Польщі, Волинь залишилася за Литвою. Протягом 1370-1387 рр., за угодою між Польщею та Угорщиною, Галичина відійшла до Угорщини, а в 1387 р., за часів правління короля Ягайла, Галичина та Холмщина були остаточно приєднані до Польщі. Буковина була захоплена Молдавським князівством, яке виникло в середині ХІV ст. Князівство містилося на землях між Дністром і Дунаєм, які раніше входили до складу Київської Русі, а потім – Галицько-Волинського князівства. Його столицею було місто Сучава (1359 р.). Молдавське князівство, а отже й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а на початку ХVІ ст. воно потрапило у володіння турецького султана. Закарпаття перебувало під владою Угорщини.

Внаслідок ряду політичних домовленостей Литва об’єднується з Польщею (14 серпня 1385 р. – Кревська унія та 1 липня 1569 р. було затверджено Люблінську унію, внаслідок якої утворилася Річ Посполита). Це призвело до посилення феодального, національного, соціального, релігійного гніту ( 1596 р. – Берестейська унія, внаслідок якої відбулося об’єднання православної церкви України й Білорусі з римо-католицькою церквою та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському).

2.Українське козацтво зародилося давно. Деякі історики вважають, що козаки брали участь у боротьбі з печенізькими та половецькими ордами в ХІ-ХІІІ ст. Термін „козак” вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., і в перекладі з тюркських мов означає „схильний до завоювання”. В ХІV ст. цей термін фігурує у словнику половецької мови „Кодекс Куманікус” (1303 р.) у значенні „страж”, „конвоїр” та в додатку до грецького збірника житія святих „Синаксар” (1308 р.). Щодо українських козаків, то перша письмова згадка про них міститься в „Хроніці” М. Бєльського: він повідомляє, що в 1489 р. козаки допомогли війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. Наступну згадку знаходимо в датованому 19 грудня 1492 р. листі литовського князя Олександра до Менглі-Гірея. Він інформував татарського хана про свій наказ „потрусити козаків”, вихідців із Київщини та Черкащини, що розбили турецький корабель під Тягиною.

В Україні термін „козак” поступово набуває значення вільної, мужньої, хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника Вітчизни й оборонця православної віри

В історичній науці існує цілий ряд теорій щодо зародження і формування козацтва:

– сарматська;

– хозарська;

– автохтонна;

– чорно-клобуцька;

– татарська;

– болохівська;

– бродницька;

– уходницька;

– соціальна;

– захисна тощо.

Причини виникнення українського козацтва:

• економічні;

• соціальні;

• політичні;

• національно-релігійні;

• стратегічні;

• колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого поля;

• цілеспрямованаполітика польської прикордонної адмніністрації поставити козацтво на службу по охороні південихкордонів;

• постійназагроза з боку Кримського ханства;

• оформлення кріпосної залежності;

• посилення феодальноїексплуатації литовськими та польськими магнатами;

• наступ католицької церкви на права православних;

• політика колонізації українського населення.

В 1572 р., король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на службу і записано в окремий реєстр (список), від чого й походить назва „реєстрові козаки” (в подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. – 500; 1590 р. – 1000; 1625 р. – 6000; 1630 р. – 8000 осіб). Таким чином було покладено початок реєстровому козацькому війську, основними завданнями якого були охорона кордонів і контроль за нереєстровими козаками, що фактично опинилися поза законом.

Таким чином, протягом ХVІ ст. в межах козацького стану сформувалися три основні категорії:

1) реєстрове (городове) козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій;

2) запорозьке (низове) козацтво – козаки, які мешкали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорізької Січі;

3) нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного „покозачення”, і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах.

Заснування першої Січі, яка з’явилася на острові Мала Хортиця, пов’язують з ім’ям князя Дмитра Вишневецького (Байди, 1516-1563 рр.) – одного з перших в історії українського козацтва гетьманів, старости черкаського і канівського, організатора відсічі татарським і турецьким нападам.

Після Хортиці Січ була розташована на Томаківці (середина ХVІ ст.), у 1593 р., після нападу та зруйнування укріплень татарами, вона була перенесена на річку Базавлук , з 1638 по 1652 рр. містилася на Микитиному Розі, з 1652 по 1709 рр. – на річці Чортомлик, з 1709 по 1711 рр. – на річці Кам’янці, у 1711-1734 рр. – в Олешках (хоча вчені, які в 1991 р. досліджували Олешківську Січ, зробили висновок про те, що козаки перебували тут лише до 1728 р., а потім знову повернулися на Кам’янку). Остання на території України Нова Січ (1734-1775 рр.) була розміщена на річці Підпільній. У 1775 р., коли за наказом Катерини ІІ Запорізька Січ була ліквідована, частина козаків переселилася на територію правобережного гирла Дунаю, яку контролювала Туреччина, і заснувала там Задунайську Січ (1775-1828 рр.).