Ключові дати:

1813–1835 рр. – повстання під проводом У.Кармалюка;

1817–1818 рр.– виникнення перших масонських лож;

1819 р.– «Малоросійське товариство»;

1821 р.– заснування «Південного товариства»;

січень 1826 р.– повстання Чернігівського полку;

1830 р.– польське національно-визвольне повстання;

1843–1844 рр.– повстання під проводом Л.Кобилиці;

1846–1847 рр.– діяльність Кирило-Мефодіївського братства;

2 травня 1848 р.– у Львові створено «Головну руську раду».

1848 р.– введення конституційного правління в Австрії;

1848–1853 рр.– скасування кріпацтва на західноукраїнських землях;

1853–1856 рр. – Кримська війна;

1861 р.– скасування кріпацтва в Російській імперії

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

2. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років XIX ст. – К.: Молодь, 1968.

3. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХУІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.

4. Дерев’янкін Т.І. Промисловий переворот на Україні. – К.: Молодь, 1975.

5. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2001.

6. Історія України в особах ІХ – ХУІІІ ст. – К.: Україна, 1993.

7. Історія України / Під. ред. М.І. Бушина. - Черкаси "Брама", 2000.

8. Історія України: Курс лекцій / Під ред. Л.Г. Мельника. - Ч.1. - К.: Либідь, 1991.

9. Історія України / Під ред. В. Смолія. – К. Видавничий дім “Альтернативи”,1997.

10. Історія України: нове бачення. Навчальний посібник / За заг. ред. В. Смолія. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2001.

11. Рибалка І.К. Історія України. – Харків: Основа, 1995.

12. Сергієнко Г.Я. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. – К.: Молодь, 1975.

Лекція 7 Україна на початку ХХ ст. Українська національно-демократична революція

1917 – 1920 Рр. (4 год.)

План:

1. Суспільно-політичний та національний рух в Україні на початку XX ст.

2. Революційні процеси в Україні (1905-1907 рр., 1917 - початок 1918 року).

3. Гетьман Павло Скоропадський.

4. Директорії УНР. Події національно-визвольних змагань у 1918-1920 рр.

5. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях ЗУНР.

1.Початок XX ст. в Україні став переломним етапом у політичному оформленні основних суспільно-політичних рухів. У цей період з’явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:

-- виникнення громадівського руху;

посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

• створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рухукраїнської інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському грунті народництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму.

Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби – страйки. У 1869р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникають у цей час, намагаються з'єднати свою ідеологію з робітничим рухом.

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців, негативно позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД і есери, що мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами українського народу, вороже до нього ставились.

11 лютого 1900 р. у Харкові члени студентських українофільських гуртків (Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, О. Коваленко та ін.) заснували Революційну українську партію (РУП). Напочаткудіяльностідля РУП був характерним радикально-національний напрям роботи, душею якого був М. Міхновський. Він же підготував прогресивний документ цієї організації брошуру ”Самостійна Україна”. Принципами цього твору були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність.

Незважаючи на певні недоліки, цей документ містить низку принципово важливих орієнтирів:

1. Визначає мету партії – створення політично незалежної української держави.

2. Вказує на нового лідера національного руху – інтелігенцію третьої хвилі, яка на відміну від першої та другої служить своєму народові.

3. Розкриває спосіб досягнення поставленої мети – “боротьба кривава і безпощадна” та ін.

Під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з ІІ-й половини 1902 р. РУП почала пройматися марксисткою ідеологією, що спричинило розкол партії і створення ряду нових політичних партій: у1901 р. прихильники М.Міхновського об'єдналися в Українську народну партію (з 1917 р. — Українська партія самостійників-соціалістів), у1905 р. на основі РУП виникла Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з В. Винниченком, С.Петлюрою, М.Поршем і М.Шаповалом. Прихильники зближення з РСДРП створили окрему Українську соціал-демократичну спілку („Спілка”) на чолі з М.Меленевським, П.Канівцем і В.Мазуренком. Восени 1904 р. представники української ліберальної буржуазії заснували Українську демократичну партію (УДП) на чолі з Б.Грінченком, С.Єфремовим, В.Чехівським, Є.Чикаленком. Поряд з українськими активно діяли на території України й загальноросійські політичні партії — соціал-демократи (РСДРП), соціалісти-революціонери (есери), конституційні демократи (кадети), Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі й Росії (Бунд), польські та єврейські національні партії тощо.

Отже, на рубежі ХІХ – ХХ ст. помітно активізується діяльність українського національного руху. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національно політичних партій. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямків.

УСДРП та УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

2. Збереження поміщицького землеволодіння, самодержавства, станових привілеїв, а також національного гніту, що панували в Російській імперії на початку ХХ ст., залишалися для країни серйозною перешкодою на шляху подальшого прогресу. Становище ускладнювалось ще й економічною кризою початку ХХ ст. та поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Все це призвело до стихійного вибуху народного незадоволення – першої російської революції.

Можливість реального революційного виступу була обумовлена лише завдяки появі та зміцненню наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого кола політичних партій, посиленню їх впливу на маси, втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв’язку з поразкою у російсько-японській війні 1904-1905рр. В 1905 р. у Російській імперії спалахнула перша демократична революція. У відповідь на „криваву неділю” в Петербурзі, в Україні протягом січня-березня 1905 р. страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик і майстерень. Слідом за робітництвом міст заворушилося селянство — за січень-березень відбулося 140 виступів. У період революції 1905-1907 рр. у Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові та інших містах були започатковані українські культурно-освітні організації „Просвіти”. Революція 1905-1907 рр. потерпіла поразку, однак вона мала важливе значення в історії України. Вона сприяла піднесенню політичної та національної свідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху.

Російський царизм не витримав випробувань Першої світової війни. Загострення суперечностей привзело до лютневої 1917р. демократичної революції. Самодержавство було знищене. У ході Лютневої демократичної революції 1917 р. в Російській імперії виникло двовладдя. За декілька днів до зречення Миколи II від престолу влада перейшла до Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів та Тимчасового комітету Державної думи. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.

2 березня думський комітет за згодою Петроградської ради створив Тимчасовий уряд. 4 (17) березня з ініціативи ТУП, шляхом делегування представників від різних політичних партій, була створена Центральна рада. По суті, вона виникла як представницький орган загальноукраїнської демократії. Головою Центральної ради було обрано М.Грушевського. Центральна Рада прийняла чотири універсали, останнім з яких було проголошено незалежність УНР.

20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя.

19-21.04.1917р. відбувся Український Національний конгрес, який поповнив ЦР. Було створено Виконавчий комітет ради (згодом – Мала Рада) на чолі з М.Грушевським, заступники – С.Єфремов та В.Винниченко, який став своєрідним урядом на Україні. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії (на цьому стояла більшість). Конгрес мав велике значення, для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань.

Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М.Міхновського організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б.Хмельницького. 5-8 травня 1917 р. та 10 червня.1917р. проходили І і ІІ українські військові з’їзди, які посилили процес творення українських військових частин і виявились могутньою підтримкою політичній діяльності ЦР.При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування вільного козацтва. На осінь 1917 р. нараховувалось 60 тис. козаків.

10(23) червня 1917р. ЦР видала свій І Універсал, який фактично проголошував самочинне втілення в життя автономії України – “однині самі будемо творити наше життя”. Проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада, звучав заклик до населення створювати підпорядковані Центральній Раді органи влади на місцях.

Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Це був революційний український уряд. Йому були підпорядковані внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи.

Події в Україні налякали Тимчасовий уряд, який надсилає до Києва делегацію (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 (16) липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві. Тимчасовий уряд визнавав юрисдикцію Генерального секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губернії. Це було початком зневіри народних мас у ЦР, від якої чекали більш рішучих кроків у здійсненні автономії і інших питань. 4-5 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. Полуботка.

Згідно з домовленостями ЦР вводила до складу Ради і Генерального Секретаріату 30% представників національних меншин, а 16.06.1917р. приймає “Статут вищого управління України”. Фактично це була основа конституції. Тимчасовий уряд не затвердив цього документу, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України.

1. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду.

2. ЦР позбавлявся законодавчих прав.

3. До ЦР входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин.

4. Українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). ЦР прийняла резолюцію, яка не ухвалювала, але й не відкидала “Інструкцію”, а “брала її до відома”.

Незважаючи на протидію Петрограду, процес національного відродження охоплював широкі маси України. Уже у серпні 1917р. 27 російських дивізій перейшли на бік Центральної Ради. Зростали загони Вільного козацтва. Однією з помітних подій вересневого життя Центральної Ради став з’їзд представників народів та областей колишньої Росії у вересні 1917р.

У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. А згодом в Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський закликав перейти до творення української держави – Української Народної Республіки.

Після жовтневого перевороту 1917р. у Петрограді змінилася політична ситуація і в Україні.

За ініціативою Центральної Ради у Києві було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні. Рада не підтримала російських більшовиків і в київському конфлікті між військами Київського військового округу, місцевими більшовиками й Радою, остання зуміла перебрати владу у свої руки. Лише в Донбасі, та на кілька днів у Вінниці, Кам’янець-Подільському, Проскурові, Рівному та Луцьку більшовики встановили радянську владу.

Під тиском життєвої дійсності, Центральна Рада йде на рішучий крок і 7 листопада 1917р. видає III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією. В документі була означена територія УНР з 9 губерній: Волинь, Київщина, Катеринославщина, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), Чернігівщина. Щодо приєднання до УНР частини Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення було українським, то це питання переносилося на майбутнє і передавалося “зорганізованій волі народів”.

Значне місце у ІІІ Універсалі займала програма соціально-економічних і політичних реформ – націоналізація землі, 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, місцеве самоврядування, свобода слова, друку, віри, зібрань тощо.

Гарантувалося негайне проведення мирних переговорів з метою виведення України зі стану війни, проголошувалася необхідність судової реформи, ліквідація смертної кари та оголошення амністії для політв’язнів, права національних меншин, що мешкають в Україні.

Одночасно керівники ЦР, проголошуючи УНР, замість того, щоб остаточно відокремитися від Росії, закликали допомогти Росії, щоб “уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Але чи була сама російська демократія готовою до федерації? Не була. Це була помилка М.Грушевського та його однодумців. В цьому проявилася політична природа ЦР із її романтичними мріями автономізму та федералізму. Вона так і не змогла позбутися цих помилок до кінця свого існування.

Наприкінці 1917р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів (листопад 1917р.) в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії – майже 75%. Однак, більшовицькі організації на Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції.

Цьому сприяла нерішучість ЦР:

– у справі аграрної політики;

– питанні укладання миру;

– у військовому питанні.

Спроба ЦР ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликало незадоволення значної частини селянства України.

Водночас більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без всяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів на Україні, всупереч закликам Генерального секретаріату берегти національне багатство, розпочалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, худоби, підпали лісів, садів тощо.

Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і вертались додому ділити землю. Швидко розкладались українські частини, чому сприяла недолуга воєнна політика ЦР.

Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального секретаріату, який боявся постійної армії як “буржуазної інституції”.

Драматична доля спіткала 1-й Український корпус П.Скоропадського, який в листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П.Скоропадському Київ було врятовано від більшовиків. Однак, Генеральний секретаріат фактично довів до відставки Скоропадського і розкладу цього зразкового корпусу.

Більшовики України й Росії розпочали послідовний наступ проти зростаючого українського руху, готуючись до збройного перевороту. Та їх планам не вдалося здійснитися. Війська ЦР оточили змовників, роззброїли їх і вислали в Росію. Згодом, наприкінці листопада 1917р., київські більшовики організували страйк 20 тис. робітників, провели крайовий з’їзд своєї партії за участю представників Петрограду. Та ще далі пішла Рада Народних Комісарів Росії, яка надіслала Центральній Раді 4 грудня 1917р., втручаючись у внутрішні справи держави, ультиматум, звинувачуючи останню у небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд рад (але ж з'їзд відкрився 4 грудня), в дезорганізації фронту, в роззброєнні радянських частин, у підтримці на Дону генерала Каледіна. Закінчувався цей документ погрозою, що у випадку неприйняття зазначених вимог протягом двох діб, РНК буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської більшовицької влади в Росії та Україні.

Але Генеральний секретаріат відкинув будь-які намагання російських більшовиків і поклав відповідальність за розв’язання українсько-російської війни на РНК. Остання, розпочавши пропагандистську роботу, ввела російські війська на територію України. 9 грудня перші ешелони прибули до Харкова. Це місто стало їх форпостом. Там було встановлено жорстокий режим політичного терору.

І Всеукраїнський з’їзд Рад. Майже одночасно активізували свої дії київські більшовики. Вони вирішили усунути Центральну Раду з політичної арени за допомогою контрольованого ними виборчого процесу і через скликання 4 грудня Всеукраїнського з’їзду рад захопити владу у свої руки. Однак, через нестачу голосів цей маневр їм не вдався, згодом члени РСДРП(б) на чолі з В.Затонським (124 особи з 49 рад) переїздять до Харкова, об’єднуються з делегатами III з’їзду Рад Донецького й Криворізького басейнів і нашвидкоруч проводять свій з'їзд рад під охороною росіян 11-12 грудня 1917р.

Цей, так званий “з’їзд” схвалив переворот у Петрограді і політику РНК, у тому числі і її ультиматум, проголосив УНР радянською республікою, частиною федеративної Росії та обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. 17 грудня 1917р. більшовиками було сформовано Народний секретаріат, який відразу ж оголосив про поширення в Україні декретів РНК.

Тим часом із Росії прибували нові військові частини, захоплюючи Донбас і південь України. УЦР і Генеральний секретаріат роблять спробу захистити Україну. 15 грудня організовано Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В. Єщенко), 18 грудня полковник Капкан очолив військо УНР, трохи пізніше прийнято рішення про формування української армії на засадах добровільності. Але більшовики, ламаючи героїчний опір українців, через Крути, які обороняли студенти й гімназисти, просувалися до Києва.

Невдачі на фронті змусили Центральну Раду активізувати пошуки мирних взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці країни погодилися на участь у мирних переговорах делегації УНР і до Брест-Литовська від’їхали дипломати на чолі з В.Голубовичем. Вони, хоч і не мали досвіду ведення переговорів, але, як свідчать джерела, виявили велику активність, захищаючи національні інтереси. Українські дипломати, виявляючи гнучкість і принциповість, домоглися визнання їх повноправною й окремою політичною стороною. Це підтвердили як представники Четверного Союзу, так і керівник російської делегації Л.Троцький, заявивши, що делегація УНР виступає як самостійна. Однак переговори затягувалися.

А в цей же час над молодою УНР нависла загроза бути окупованою військами більшовицької Росії, які, долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу в Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р. IV Універсал – віховий документ в історії українського народу. Україна була проголошена незалежною й суверенною республікою.

Брестський мир.Здійснилася віковічна мрія українців мати свою державу. Але народжувалась вона у великих муках. У Києві склалося вкрай напружене становище. Більшовики з дня на день могли зайняти столицю. Відбувається зміна уряду. Замість В.Винниченка головою стає В.Голубович і терміново відправляє делегацію на мирні переговори до Бреста. Посилаючись на IV Універсал, українські делегати відкинули спробу Троцького усунути їх від переговорного процесу. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами. Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали наводити свої порядки.

Завершення діяльності Центральної Ради.Зразу ж після підписання мирного договору, війська Німеччини, згодом і Австро-Угорщини вступили на територію України. Разом із ними до Києва повернулась Центральна Рада. Та прихід чужинців викликав складну політичну ситуацію.

Згодом союзники повели себе як завойовники. Незважаючи на те, що Центральна Рада негативно поставилась до грубого втручання німців у внутрішні справи України, розпочала аграрну реформу, а 22 березня 1917р. запровадила українську символіку, вона все ж не змогла підняти свого авторитету. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні перетворення і прагнула утвердження сильної влади. Цього ж хотіли німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції УНР, державний переворот.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, для якого були характерні сильні і слабкі сторони; до останніх слід зарахували відсутність політичного й державного досвіду, захопленість автономізмом і федералізмом, культурницькою діяльністю, а не вирішенням нагальних соціально-економічних проблем і розбудовою боєздатного регулярного війська.

3. П.Скоропадський, нащадок старовинного козацького роду Скоропадських, народився у 1873р. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині, був наближений до царського двору, в роки Першої світової війни почергово командував полком, дивізією, армійським корпусом, був організатором в Україні Вільного козацтва.

В ніч на 30 квітня 1918р. під його контроль перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалась його ідеологічна платформа. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було зазначено, що переворот дав можливість побудови нової за формою української держави, яка встановить стабільний політичний лад, що ґрунтується на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження. Державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на початках законодавча й виконавча влада мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління приходить авторитарна.

Гетьману вдалося сформувати кабінет міністрів, головою якого було призначено Федора Лизогуба - голову земства Полтавської губернії, міністром закордонних справ – Дмитра Дорошенка (історика, який у роки Першої світової війни був генерал-губернатором Галичини та Буковини, а згодом членом Центральної Ради), міністром освіти та мистецтва – кадета Миколу Василенка, міністерство юстиції очолив син етнографа П.Чубинського, професор криміналістики Харківського університету М. Чубинський.

Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію.

Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий день. Певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін.

14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву.

Уряд Павла Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.

Водночас розпочався наступ на революційну демократію, була проведена консервативна аграрна реформа, зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського. Україна сповнилася селянськими повстанськими загонами, як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або більшовизованими. В адміністративному апараті в зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовицьких організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського незалежного союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але він ще й не відповідав проголошеному П.Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовила таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроба повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув’язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні – серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб.

13 листопада на таємному засіданні УНС в Білій Церкві розглядалося питання про збройний виступ проти П.Скоропадського. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений 14 листопада 1918р. гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини в грудні 1918р.

Члени Директорії спішно прибували до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила – формування Січових стрільців і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18.11.1918р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

Основними причинами падіння гетьманату були:

– залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань;

– відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії;

– реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя;

– посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл;

– вузька соціальна база;

– підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

– наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

4. Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою ( за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад.

Згідно домовленості Директорія після перемоги формально повинна була скласти свої повноваження. Але, відновивши Українську Народну Республіку, вона відмовилась від передачі влади Центральній Раді, мотивуючи це тим, що остання скомпрометувала себе і втратила підтримку народних мас.

26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно Декларації розпускались органи місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови гетьманщини. Водночас відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським (відомо п’ять урядів Директорії; окрім уряду В.Чеховського, існували ще уряди С.Остапенка, Б.Мартоса, І.Мазепи і В.Прокоповича).

В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.

В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва , серед основних його напрямків були:

• курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

• встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;

• встановлення військової диктатури .

Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком і С. Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918 – на початку 1919р. виклакали значні труднощі і проблеми у житті країни у майбутньому.

Трудовий конгрес. Криза, яка охопила українську демократію відчутно проявилася і в роботі Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). З 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на конгресі працювало 400. Найбільшими фракціями були есерівська і селянська. Депутати сповідуючи ідею суверенності УНР. були поділені в питаннях соціально- економічної орієнтації держави. Одні вбачали в ній демократичну, правову республіку, інші орієнтувались на соціалізм. Але навіть такий підхід дозволив досягти в роботі форуму певних успіхів:

• він дав змогу українському політикуму перевірити і уточнити свої позиції;

• вдалося, хоча і в загальному, скоординувати внутрішню і зовнішню політику;

• було обговорено і прийнято тимчасову Конституцію УНР;

• депутати урочисто обговорили і затвердили питання Всеукраїнського значення - Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від 22 січня 1919 р.

• вперше Наддніпрянська Україна об”єдналася з Західною Україною, вперше було створено єдину Українську Державу.

Друга російсько-українська війна. Як і в ХУП ст. молода демократична держава відчула на собі тиск старих, добре знайомих сусідів - Росії і Польщі та країн Антанти.

Першими, використавши “троянського коня” – “Тимчасовий робітничо-селянський уряд” (проросійський), більшовицька Росія заявила, що більше не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї другу війну протягом одного року.

Соціалістичний уряд В.Чехівського навіть не сподівався, що небезпека може прийти з боку північного сусіда, якому він симпатизував і навіть у грудні 1918 р. сподівався на його підтримку. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним щляхом були марними. Нота УНР РНК Росії викликала здивування наркома Чечеріна, який заявив, що “війська Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом Директорії та Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти УНР, війна за допомогою якої Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. Водночас, він хотів скористатися українською територією, як трампліном для втілення у життя розробленої ним теорії світової соціалістичної революції, яку російські більшовики планували експортувати через Україну в Західну Європу.

Оскільки, ні заяви Директорії, ні дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком до Москви не дали позитивних результатів, Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Поки тривали перемовини, радянські війська успішно просувалися на захід. І навіть підписана мирна угода між обома державами, проти умов якої виступив С.Петлюра, не дала УНР позитивних результатів. 5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. Директорія покинула столицю, залишаючи місто за містом.

Антанта і УНР. Спроба налагодити стосунки з Антантою і отримати від неї допомогу у боротьбі з більшовиками не мала результатів. Остання орієнтувалася на відновлення “єдиної і неподільної” Росії і висунула українцям свої вимоги. Французи, які знаходилися в Одесі, домагалися, щоб українську армію підпорядкувати їхньому мандуванню, під контроль Франції повинні були перейти фінанси і транспорт, потрібно було оновити склад Директорії, звільнити соціал-демократів, в тому числі В.Винниченка і С.Петлюру, вирішити справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни – перейти під протекторат Франції.

Це було грубим втручанням у внутрішні справи УНР, а усунення цих діячів привело б до самоліквідації Директорії.В таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника у світі, Україна втрачала позиції. Відмовившись від займаних посад, від’їздять за кордон В.Винниченко, М.Грушевський та багато інших.

Наодинці з проблемами залишився С.Петлюра, який очолив Директорію і щоб не ускладнювати відносин з Антантою, виходить з лав УСДРП. Таким чином він стає не тільки центральною постаттю українського політикуму, а й символом боротьби за збереження Української держави. Він послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком.

Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна у військах, командування Антанти, на яку зробив ставку новий уряд С.Остапенка, не давало допомоги, висуваючи нові вимоги. В цих умовах уряд С.Остапенка, як антантофільський, втратив сенс існування і постало питання його замінити через те,що він не приніс користі українському народові. Зробивши ставку на французів, він обійшов стороною радикалізацію народних мас, не використав їх у боротьбі з більшовиками, які відкинули Директорію аж на волинські землі, де дуже швидко з’являться польські війська.

Рівненський період Директорії. Зупинившись у Рівному, С.Петлюра реорганізовує Директорію. Є.Петрушевич і П.Андрієвський переїхали до Станіслава. . Вийшов зі складу Директорії і Ф.Швець. В ній залишилися С.Петлюра, А.Макаренко, один представник від ЗУНР і по одному члену від УСДРП і УПРС. Визначалися функції Директорії та її відносини з новим урядом Б.Мартоса, що почав працювати у Рівному з 9 квітня 1919 р. Це була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу. Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С.Петлюри, В.Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Натомість армія не підтримала заколотників. Незважаючи на це, Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова.

Все ж таки сили українського війська танули. Йому довелося воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків, які захопили значну частину Волині. Не в кращому становищі перебували галичани, які відступили під ударами поляків у трикутник між Збручем і Дністром. Але, здійснивши реорганізацію армії, війська Директорії зуміли вирватися з оточення, перейти в контрнаступ на червоних і досягти лінії Проскурів-Староконстантинів-Кам’янець-Подільський.

Згодом, армія УНР об’єдналася з Українською Галицькою Армією і спільними зусиллями 12 серпня 1919 р. розпочала наступ на Київ, який 30 серпня 1919 р. було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу зайшло білогвардійське військо Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, Директорія покинула Київ. Вона сподівалася на майбутню спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків.

У вересні 1919 р., незважаючи на поради У.Черчілля підтримувати український національний рух, білогвардійці відмовилися від наступу на Москву і розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у складному становищі, між трьох вогнів – більшовиків, денікінців і поляків. Четвертою загрозою для них стала епідемія тифу.

Партизанський “Зимовий похід”. У цій скрутній ситуації С.Петлюра призначає командувачем армії генерала М.Омеляновича-Павленка, а сам розпочинає у Варшаві переговори з поляками. 6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї було вирішено розпочати партизанські походи по тилах ворога, які увійшли в історію під назвою “Зимового походу”. Це був героїчний партизанський рейд. Його метою було підтримати бойовий дух українців і продовжити збройний опір. Рейд проходив і по території теперішньої Рівненщини, через Костопіль, Сарни та інші міста і села. Як вказував тодішній голова уряду І.Мазепа, під час походів “...армія ні разу не схилила національного прапора.Зберегла себе морально і фізично. Населення годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні”. Похід закінчився на початку травня 1920 р.

Поки відбувався “Зимовий похід”, С.Петлюра заручився підтримкою Польщі, підписавши у другій половині квітня 1920 р. Варшавський договір, згідно якого:

• поляки визнавали незалежність УНР і її Директорії на чолі з С.Петлюрою;

• зобов’язались не підписувати ніяких угод з третіми країнами, вороже налаштованими до України;

• визначалися кордони між УНР і Польщею. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, 7 повітів Волині;

• сторони погодилися забезпечувати національно-культурні права українців і поляків;

• воєнні дії повинні були проходити тільки під польським командуванням;

• економічне життя і залізниці підпорядковувалися Польщі;

• Україна зобов’язувалася постачати польському війську харчі і фураж.

Уряд І.Мазепи сприйняв це негативно і подав у відставку. Його замінив В.Прокопович. Вкрай незадоволеними договором були галичани.

Угода дозволила армії УНР весною 1920р. повернутися до Києва внаслідок наступу поляків проти більшовицької Росії, хоча стримати наступ червоної 1-ї кінної армії об'єднані сили не змогли. Ініціатива перейшла до більшовиків, які витіснили війська Української Народної Республіки й Польщі з України. Уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив українські землі, переїхавши у Тарнув (Польща).

Ризький мирний договір (березень 1921р.)Радянської Росії і Польщі поклав край добі Директорії й Українській Народній Республіці. І хоча втримати незалежність України не вдалося, все ж таки українська демократична державність заявила про себе на повний голос.

Протягом першої половини 1920-х рр. український народ продовжував збройну боротьбу проти російських більшовитських окупантів. На території радянської України діяли повстанські загони та з'єднання , що завдавали відчутних втрат ворогові (максимальна загальна чисельність до 100 тис. осіб). Найбільш активними були повстанські групи Холодноярської республіки (сучасна Черкаська обл.) під командуванням братів Чучупаків, загони отаманів А.Гулого-Гуленка, Ананія Волинця, Данила Терпила (Зеленого), Марусі Соколовської та ін. Останній судовий процес над керівником українського повстанського руху того часу відбувся 1929р. у Черкасах. Більшовицький суд виніс вирок смерті отаману Мамаю, колишньому професору гімназії Якову Щириці, який успішно діяв у 1920-х роках проти підрозділів Червоної армії в Наддніпрянщині.

Ці люди, які врятували честь нації та забезпечили безперервність українського національно-визвольного руху, дотепер не визнані сучасною посткомуністичною владою України.

Причини поразки української революції. Чому ж зазнала поразки українська революція? Що підточило її сили? Чи в цьому винні зовнішні сили, чи сам український народ і його еліта та провідники?

Можна стверджувати, що основними причинами були:

• порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя;

• недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація;

• відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище;

• слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;

• відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;

• надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою;

• важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії.

Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель .Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави.

5. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р.

13 листопада 1918 р. Українська Народна Рада прийняла тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини, було визначено склад Державного секретаріату ( уряду) – голова К.Левицький, герб країни – золотий лев на синьому тлі, державним прапором став блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став Є.Петрушевич.

Уже з перших днів свого існування ЗУНР пройшла через низку серйозних випробувань, одним з яких була війна з поляками,котрі вели підготовку до утворення Польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р. українські військові з’єднання 1,5 тис. вояків на чолі із сотником Вітовським, що були в складі Австро-Угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня – інші міста Галичини.

Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили аж до Станіслава (теперішній Івано-Франківськ). Розпочинаються переговори з наддніпрянцями, які закінчилися 22 січня 1919р. В Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західної області УНР (ЗОУНР) і одержала повну автономію. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю Української Народної Республіки.

Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і до справжнього об’єднання не дійшло, хоча це зближення дало певні практичні наслідки.

21 листопада після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА), командир генерал М.Омелянович-Павленко. Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівними, ЗУНР опинилася у міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи її озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла в історію як Чортківська офензива (7-28.06.1919р.) 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступити 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча де з’єдналися з частинами армії УНР.

16-18.07.1919р. УГА форсувала р. Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.