3. Дисидентський рух

Спроби десталінізації суспільства, реабілітації багатьох партійних, державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої. Почастішали випадки критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Серед українців зріс інтерес до культури західних країн. Період «відлиги» дав поштовх дисидентському руху. Дисидентами були люди, які заявляли про свою незгоду з радянською системою і рішучість боротися з нею легальними методами. Система, у свою чергу, використовувала всі засоби боротьби з ними, аж до ув’язнення, але обмежувала себе в одному: не добивалася їх знищення. Тому дисидентський рух народився тільки після ХХ з’їзду КПРС. Раніше він не мав жодних шансів на існування.

Аналiзуючи причини зародження дисидентського руху, слiд вiдзначити, що термiн «дисиденти» був занесений iз Заходу i вживався для визначення iнакодумцiв, якi в тiй чи iншiй формi вiдкрито висловлювали свої погляди, що не збiгалися з офiцiйною полiтикою. В Українi головними центрами дисидентської активностi були Київ i Львiв. Вiдкритi прояви iнакомислення спостерiгалися також у Днiпропетровську, Луцьку, Iвано-Франкiвську, Одесi, Тернополi та iнших мiстах. Переважно там же розповсюджувався i самвидав. За пiдрахунками захiдних дослiдникiв, кiлькiсть людей, якi протягом 60-70-х рокiв були заангажованi у рiзних формах дисидентської дiяльностi, сягала майже тисячi чоловiк, у тому числi тих, хто проявляв свiй нонконформiзм спорадично. Коло ж постiйних учасникiв руху опору в цей час було значно вужчим.

Принциповий поворот у розвиткові українського руху опору намітився на зламі 50-60-х рр. Першим на шлях легальної боротьби з політичним режимом став Левко Лук’яненко. Діяльність Л.Лук’яненка та його послідовників розгорталася в Західній Україні – регіоні, в якому були винятково сильними традиції підпільно-партизанської збройної боротьби з радянською владою.Дисидентів не влаштовували косметичні удосконалення системи, вони вимагали радикальних змін. Ознакою часу була активізація дисидентського руху. В цей час дисидентство висувало реальну альтернативу зростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Дисидентство складалося з трьох основних течій:

1. Правозахисне, представлене в Україні Українською громадською групою сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), яку очолював М. Руденко; 2. Релігійне, що виступало за не декларовану, а реальну свободу совісті, яскравими представниками якого були Г. Вінс, В. Романюк, Й. Тереля; 3. Національно орієнтоване, що засуджувало шовінізм, імперську політику центру, русифікацію. Представниками цього напряму були І. Дзюба, С. Караванський, В. Чорновіл, В. Мороз.

Для того, щоб краще зрозумiти суть українського дисидентського руху, доцiльно умовно його згрупувати за окремими напрямами. Так, течiю, близьку до iнтегрального нацiоналiзму Д.Донцова та iдеологiї ОУН, проте без крайнiх виявiв щодо насильства, репрезентував В.Мороз. За свою одержимiсть, культ сильної, здатної на жертовнiсть особи, безкомпромiсну боротьбу за чистоту нацiональної iдеї, за повалення командно-адмiнiстративної системи вiн здобув на Заходi велику популярнiсть, але серед основної кагорти дисидентiв його радикальнi погляди не знаходили широкої пiдтримки.

Другий напрямок, також безкомпромiсний, носив нацiонально-демократичний характер i мiстив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку можна вважати таких дiячiв, як Л.Лук’яненко, В.Чорновiл, Б.i М.Горинi, Оксана Мешко та iн. Сюди ж можна вiднести i поета В.Стуса, письменника Г.Снегiрьова та критика Є.Сверстюка. Дисиденти з двох окреслених напрямкiв терпiли найжорстокiший тиск з боку офiцiйних структур аж до позасудових репресiй i довгострокових термiнiв ув’язнення, бiльшiсть з яких сягала 10, а то й 20 рокiв. Серед цих напрямiв iснували, зрозумiла рiч, i нелегальнi групи, якi, проте, не мали на метi збройну боротьбу чи щось подiбне.

Третє рiчище дисидентства в Українi було спрямоване у загально-демократичний потiк «радянського дисидентства», яке стояло насамперед в оборонi невiд’ємних прав людини. Серед українських репрезентантiв цього напрямку можна назвати генерала П.Григоренка, Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича.

Наступним напрямком можна вважати «iнтелектуальне дисидентство», яке зосереджувалося переважно на нацiонально-культурних правах, обстоювало такi питання, як шкiльництво рiдною мовою, розвиток української видавничої справи, наукової дiяльностi тощо. Серед його представникiв бачимо таких дiячiв, як I.Дзюба, I.Свiтличний, В.Лiсовий, Михайлина Коцюбинська, Зiновiя Франко. Самостiйний рiзновид дисидентства в Українi базувався на захистi релiгiйних прав вiруючих (Й.Терля, В.Романюк, I.Гель та iн.). Окрiм того, чималою була аудиторiя – «внутрiшнє дисидентство». Не у кожного вистачало мужностi на вiдкриту боротьбу. Але тисячi людей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичнi й публiцистичнi працi дисидентiв. Необхiдно пiдкреслити, що подiбний подiл є досить умовним, особливо, коли йдеться про конкретнi постатi, але все ж дає змогу певною мiрою систематизувати напрямки пошукiв i здобуткiв на шляху нацiонально-визвольних змагань в УРСР.

1975 р. у зв’язку з підписанням Радянським Союзом разом з кількома десятками європейських держав Гельсінської угоди дисидентство отримує новий імпульс. Організовується, подібно до московської, Українська Гельсінська група (УГГ) на чолі якої стояли письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії.

Українська література збагатилася новими художніми творами М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка, О.Гончара, М.Стельмаха. З’явилися талановиті літературні критики – І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк. Заявили про себе нові імена: Г.Тютюнник, Д.Павличко, Л.Костенко, І.Драч, В.Симоненко, з якими пов’язане покоління «шестидесятників», які діяли не тільки в столиці, ва й у Львові, Донецьку, Харкові. На Донеччині заявив про себе В. Стус, Черкащина стала творчою стежиною для В.Симоненка. Ці невеликі гуртки, об’єднання були не досить помітними у загальному масштабі суспільно-політичного життя, проте в подальшому їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської свідомості, блискучим початком нового національного відродження.

Українська інтелігенція не мала змоги поширювати через офіційні видавництва праці, в яких гостро критикувалися недоліки тогочасного життя і тому значного поширення здобув так званий «самвидав». Таким чином, наприклад, були поширені такі твори як „Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка тощо. Найбільшими центрами самвидаву були Київ і Львів. Офіційна влада піддавала дисидентів переслідуванням, серед методів боротьби з інакомислячими були арешти, заслання, примусове лікування у психіатричних лікарнях тощо.

Окремим напрямком у дисидентстві є релігійний. У даному випадку йдеться не лише про домагання віруючими реалізації свободи совісті, а й про своєрідне трактування ряду релігійних догматів. Показовою в цьому плані були опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні церкви («Рада Церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня). Однією з найбільш переслідуваних була конфесія «Вільні адвентисти сьомого дня», які діяли у 8 областях України. Представники конфесії відкривали підпільні видавництва релігійної літератури, категорично відмовлялися служити в армії, вели релігійну пропаганду серед населення, що й стало причиної активізації репресій проти адвентистів у 1979 р.

З приходом до влади Леоніда Брежнєва (1964 р.) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, примусова русифікація, вмотивована теорією так званого радянського народу, відродження «культу особистості» (Леоніда Брежнєва) тощо.