Персоналії

Борецький Іван Матвійович, чернече ім'я Йов (1560 – 1631) – український церковний, політичний і освітній діяч, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси (1620–1631), педагог, ректор Львівської братської школи, перший ректор Київської братської школи, полеміст, святий, письменник. Разом з однодумцем гетьманом П. Сагайдачним та іншими відомими оборонцями української православної церкви Борецький відновив за благословенням патріарха Єрусалимського Теофана українську православну ієрархію (1620), яка після Берестейської унії 1596 р. була замінена греко-католицькою. Став першим по її відновленні митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі і був ним до смерті. Не полишав справ мирських. Підтримував київських друкарів Т. Вербицького й С. Соболя. Брав участь у перекладі з грецької на старослов'янську й редагуванні «Анфологіону», виданного Лаврською друкарнею 1619 р. Прихильник не конфесійної, а широкої народної освіти. Послідовно виступав за її демократизацію, всестановість та за рівність у навчанні. У статут Луцької братської школи, затверджений Борецьким, вписана теза, що стала провідною в братських школах України: «Багатії над убогими в школі нічим вищі не мають бути, лише самою наукою». У творі «О воспитаніи чад» (1609), ймовірно, написаному Борецьким, наука ставиться понад усе, бо «з неї, як з жродла, все добре походить, і през ню чоловік чоловіком ся находить». Вважав, що саме освіта визначає місце людини в суспільстві й спроможна змінити суспільство. В умовах посиленого наступу на Україну Речі Посполитої Борецький гуртує до опору українців. Він збирає на наради світських і духовних православних, виступає на козацьких радах (заслужив славу «козацького митрополита»), пише листи до впливових маґнатів, публікує полемічні твори. Доводить, що українці мають історичні права на власну вітчизну й церкву. Написана Борецьким разом з І.Курцевичем та І.Копинським, «Протестація» (1621) була спрямована на захист відновленої православної ієрархії, в ній захищалося право українців жити на рідній землі, сповідувати батьківську віру. Автори підносили козацтва, за допомогою якого відбувалося становлення ієрархії. Доводили, що козаччина є спадкоємицею «тої старої Русі», старих руських князів, що козаки – це дійсні лицарі Христа, що віра й спасіння душ православних – це провідна мета їхніх подвигів. На думку М. Возняка та інших дослідників, Борецький – також імовірний автор «Перестороги» (написаної 1605 або 1606 році у Львові), одного з найвидатніших творів української полемічної літератури, спрямованого проти католицизму й унії. 1624 р. звернувся до московського уряду з чолобитною про надання допомоги православному населенню України та про приєднання України-Русі до Московської держави. Але царський уряд відхилив цю пропозицію, бо Московська держава, ослаблена недавньою московсько-польською війною, не була спроможна вести війну проти Польщі. Склав два меморіали в оборону православної ієрархії: «Протестація» (1621) та «Юстифікація» (1622). Одночасно Борецький шукав шляхів порозуміння між українцями православними й українцями католиками та греко-католиками. Виступав за зміцнення політичних і культурних зв'язків України, Білорусії та Московії. Ставши митрополитом, продовжував опікуватися Київською братською школою. Допомагав Київському братству в придбанні деяких маєтностей на утримання школи. Добився королівської грамоти (19 лютого 1629), за якою Київське братство було, нарешті, визнане й затверджене Річчю Посполитою. В 1628–1629 рр. був разом із митрополитом В.Рутським прихильником загального замирення української церкви, однак не зміг залучити до своїх планів козаччини. Помираючи, Борецький передав опіку над освітніми справами «превелебнійшому в Бозі отцю Петру Могилі» але застеріг його, щоб «школи в братстві київськім, а не де індей ґрунтовані були». Похований Борецький, за його заповітом, «…при церкві святого Архистратига Михаїла над Києвом» Михайлівського Золотоверхого монастиря, що був на той час резиденцією митрополита.

Вітовт (ще називають – Вітовт Великий) (біл. Вітаўт, лит. Vytautas) (1350 –1430) – Великий князь Литовський (1392–1430), син Кейстута. В 1370–1376 рр. брав участь у походах проти Тевтонського ордену, а 1372 р. – на Москву. Виступав проти умов Кревської унії 1385 р., боровся за політичну незалежність Великого князівства Литовського від Польського королівства. Під час Литовсько-руської громадянської війни (1389–1392 рр.), за підтримки місцевих князів, намагався вибороти політичну незалежність ВКЛ. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства – Волинське, Київське, Новгород-Сіверське та Подільське, створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля змушений був передати Ягайлові. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397–1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. З 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. 12 серпня 1399 р. литовські війська на чолі з Вітовтом були розбиті татарськими загонами у битві над Ворсклою. Але в 20-х рр. ХV ст. Вітовт все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород, Кацюбіїв (пізніше Одеса). Однак, поразка литовсько-руських військ у битві на р. Ворсклі 1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі-України. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею. Протягом 1406–1408 рр. здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 р. кордони між Литвою і Московією у верхів'ях ріки Ока по річкам Угра, Рьосса та Бриня. Василь I перестав підтримувати Свидригайла й визнав приналежність до ВКЛ Смоленської землі та Верховських князівств. Угорський договір 1408 року затвердив домінуюче положення ВКЛ у Східній Європі, що дозволило Вітовту посилити свою владу над Псковом та Новгородом і полегшило тривалу боротьбу з Тевтонським орденом на заході. Дружина Василя I – Софія Вітовтовна часто та довго бувала у ВКЛ, гостювала у свого батька. Після смерті Василя I (1425 р.) Вітовт суттєво впливав на внутрішні справи Московського князівства і навіть став опікуном дев'ятирічного сина Василя I – Василя Васильовича. Мирні відносини між ВКЛ та Московським князівством зберігались до 1492 року. В 1410 р. Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-білорусько-литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким рицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі і в Україні, магдебурзьке право. В 1413 р. уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. 15 листопада 1415 р. за ініціативою Вітовта собор єпископів у Новгородку висвятив всупереч волі константинопольського патріарха митрополитом київським і литовським Григорія Цамблака.

Була спроба Вітовта отримати королівську корону. 1430 року – він був проголошений королем «Литовського королівства» імператором Священої Римської імперії Сигізмундом. Але освячена корона, що її був послав Сигізмунд до Вітовта була перехоплена польською шляхтою. Незабаром Вітовт помер, так і не будучи коронованим як король.

Могила Петро Семенович (1596/97 – 1647) – діяч української культури та захисник православної віри на Україні. Із 1632 р. – митрополит Київського та Галицького князівства. У 1632 р. заснував Києво – Могилянську колегію.

Ольгерд (Альгирдас) – великий князь литовський (1345 - 77), син князя Гедиміна. 1348,1370 – отримав перемогу над Тевтонським орденом, а в 1363 над військами Золотої Орди. Захищав православну віру на приєднаних українських землях.

Острозький Костянтин-Василь (1526 – 1608) – князь (син Острозького Костянтина Івановича), український магнат, воєвода Київський, маршалок Волинський, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI– початку ст. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI– початку XVII ст. називає Руса і давньоруських князів – Рюрика, Володимира Святославича, Ярослава Мудрого та Данила Галицького. Батько Констянтина-Василя – Костянтин Іванович Острозький – великий гетьман литовський. В 1559 р. Острозький стає воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях. В 1560-х роках Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої. У 1569 р. він став сенатором. Він був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 р. Коли в 1572 р. вигасла династія Ягеллонів, Острозький в 1573–1574 рр. був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський після смерті останнього Рюриковича царя Федора Івановича, а 1598 р. (Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами). Своєрідними були стосунки Острозького і козацтва. Розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі, як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, Острозький намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема приймаючи їх на службу. Однак на початку 1590-х рр. Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Криштофа Косинського у 1591–1593 рр., незважаючи на ряд невдач, військо зібране Острозьким у вирішальні битві під П'яткою нанесло нищівної поразки повсталим. Згодом Острозький виступив рішуче проти повстання Северина Наливайка у1594–1596 рр.

В релігійній сфері Острозький виявився гідним продовжувачем справи свого батька, який ретельно дбав про українське православ'я. За його часів місто Острог, один з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, стає центром православної духовності. Загалом відзначаючись релігійною толерантністю. Характерним було ставлення Острозького до актуального на той час питання про об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання, Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594–1596 рр. частина духовенства здійснило спробу укласти церковну унію оминаючи князя, Острозький виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору.

Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого зокрема входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукарис (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші. За сприянням Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше. В 1575 р. Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 р. Близько 1578 р. при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами. Острозький був також засновником шкіл у Турові в 1572 р., Володимирі-Волинському у 1577 р., Острозької школи у 1576 р. і друкарні в Острозі близько 1577 р. При Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найзначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон написаних в той час вважаються шедеврами православного іконопису. Наприкінці XVI ст. Костянтин-Василь Острозький був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої: йому належало 80 містечок і 2760 сіл. Річний прибуток князя перевищував 19 мільйонів злотих. Останні роки життя старий князь поступово відійшов від участі в політичному і культурному житті країни. Останні роки свого княжіння Острозький доживав в Дубенському замку. Збайдужіння Острозького до людських справ негативно позначилося на діяльності академії в Острозі, яка на початку XVII ст. поступово занепадає. Помер в 1608 р. і був похований в крипті Богоявленської церкви в Острозі.

Ягайло Владислав II (Ягелло, Władysław II Jagiełło, лит. Jogaila) (1351–1 червня1434) – Великий князь Литовський (1377–1381,1382–1386) і польський король (1386–1434). Засновник династіїЯгеллонів, яка панувала в Польщі до1572р. СинОльгерда Гедиміновича. Після смерті батька отримав великокнязівський престол і став разом із своїм дядькомКейстутомволодаремЛитви. Цей діархічний режим, успадкований від попередніх років, виявився нетривким: між співправителями спалахнула відверта боротьба, що закінчилась ув'язненням і загибеллюКейстута(1382). Проти Ягайла розпочав боротьбу в союзі зхрестоносцямиВітовт Кейстутович, що змусило Яґайла шукати союзу зПольщею.1378р. християнізувавЛитву.1385р. уклавКревську уніюміж Польщею та Литвою, що положила початок створеннюРечі Посполитої, передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Після одруження з королевоюЯдвігою,4 березня1386р. під ім'ям Володислава II коронувався уКраковіна польський престол.1387року остаточно приєднав до Польщігалицькі землі. Через його політику зближення Польщі та ВЛК відбулось дві громадянські війни –Литовсько-руська громадянська війна (1381–1384)таЛитовсько-руська громадянська війна (1389–1392). В1392р. заОстрівською угодоюзмушений частково відродити політичну самостійність Литви, передавши її в управління своєму кузенові Вітовтові, але формально залишився далі Великим князем Литовським. Під часГрюнвальдської битви1410р. польсько-литовсько-українсько-білоруські війська Ягайла і Вітовта здобули вирішальну перемогу надТевтонським орденом.1413р. підписав з ВітовтомГородельську унію, прагнучи запевнити своїм дітям спадкоємність трону. Після смерті Вітовта воював зі своїм братомСвидригайломза Поділля (1430–1432). Розпочаввійну проти Великого князівства Руського (1432-1435). За часів Ягайла польська дрібна шляхта здобула більші права власності, Литву та Україну було включено в польську політичну та культурну сферу впливу.