2. Класифікація традиційного українського одягу та його основні функції. Доповнення костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси.

Одяг – це сукупність предметів, які захищають людину від впливу зовнішнього середовища – холоду, спеки, негоди. Однак це визначення буде неповним, оскільки, крім власне практичного призначення, предмети одягу українців мають безпосередній зв’язок з широким колом духовних понять. Так, в усі часи одяг свідчив про становище людини в суспільстві; у різні історичні епохи існували чітко визначені вимоги до вбрання на свято, в будні, під час виконання певних обрядів. Саме тому одяг становить важливу складову частину як матеріальної, так і духовної культури народу. Поряд з терміном «одяг» вживають термін «костюм» – це значно ширше поняття, що вказує на сукупність і співвідношення предметів одягу, прикрас, знаків розпізнавання, зачісок, косметики, головних уборів, взуття, які поєднуються в цілісний комплекс. Костюм є виразником соціальної та індивідуальної характеристики людини, її віку, статі, характеру, естетичного смаку. Термін «костюм» має французьке походження. В українській мові його відповідниками є «стрій» «убрання», «шати».

Український національний одяг класифікують за регіональними відмінностями. Так, «Енциклопедія України» визнає п’ять таких регіональних груп. Книга «Український Народний Костюм» поділяє країну на 17 етнографічних регіонів. Класифікація костюмів за регіонами є досить складною, тому що розбіжності в традиціях одягу характерні не лише для значних територіальних об’єднань, а подекуди навіть для окремих сіл, розташованих поруч.

Український традиційний костюм відрізняється відповідно до статі: жіночий одяг більш складний, ніж чоловічий. Народна етика вимагала розрізнення одягу дорослих людей за ознаками статі. Нерідко одяг для людей різної статі відрізнявся насамперед розмірами. Розширення одягу від талії донизу (для жінок) певною мірою підкреслювало силует і пропорції людини. Основну роль знаків статі виконували декоративно-художні засоби. Компоненти чоловічого костюма декорувалися значно скупіше і не передбачали зміну сприйняття об'ємів і пропорцій тіла.

Суттєвою ознакою українського народного одягу є його вікова градація. Досить часто такі ознаки доповнювалися символами сімейного стану. Особливо розвинута вікова градація костюма у жіночому вбранні. Згідно етичних норм найбільше уваги приділялося одягові дівчат та молодих жінок. Для них шили сорочки з найтоншого полотна, прикрашені пишною вишивкою. Крій нагрудного одягу, зокрема керсетки, мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розширювали низ вставними клинами (вусами). Прикрашалася керсетка аплікаціями та нашивками, а широкий виріз горловини залишав відкритими декоративні елементи натільного одягу. Різноманітні прикраси робили дівчину чи молодицю ще привабливішою. З віком жінки, особливо заміжньої, її костюм поступово ставав стриманішим, головним чином завдяки врівноваженості декору напільної плахти з однаковою кількістю червоних і синіх ниток. Жінка середнього віку могла доношувати деякі речі свого дівочого костюма, за винятком своєрідних символів дівоцтва: вінків, червоних стрічок. Силует одягу лише в загальних рисах наслідував фігурі. Тональна стриманість, майже повна відсутність прикрас, а також яскравих кольорів характеризують основні ознаки костюма жінок старшого і похилого віку.

Чоловічий костюм також мав свою систему відповідних ознак. Вікові відмінності, крім колористики одягу, в якому з роками зменшувалась кількість яскравих тонів та контрастних поєднань, підкреслювались окремими елементами костюма (поясом, шапкою) та його аксесуарами (люлькою, палицею), особливостями зачіски, вусами й бородою.

Символи вікової градації українського народного костюма доповнювалися також символікою сімейного стану. Такі ознаки були наявні головним чином у жіночому костюмі, де вони, зокрема, виконували магічні функції. Це стосується насамперед головних уборів. Стрічки й вінки, які носили дівчата на свята, слугували символами досягнення ними шлюбного віку. При цьому певним чином відрізнялись вінки дівчат «на порі» та заручених, проте їх виготовлення та одягання не супроводжувалося обрядовими діями.

Весільний вінок, незважаючи на свою схожість зі святковим, був дійсно універсальним знаком, який містив у собі значну кількість різноманітних символів – від кохання та шлюбу до оберегів від «поганого ока» та інших злих сил. Тому починаючи зі збирання барвінку та інших квітів для його виготовлення обов'язково дотримувалися певних ритуалів. Вінок та інші компоненти весільного головного убору постійно перебували у центрі ритуально-обрядових дій та знаменували собою перебіг етанів весілля. Знімання вінка з молодої та одягання на неї очіпка й намітки засвідчували її перехід у статус заміжньої жінки. Остаточно він установлювався в домі молодого, де замість намітки його обраниці пов'язували хустку.

Символіку сімейного стану передавали й особливості зачіски. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в одну або декілька кіс. На весіллі косу розплітали, а подекуди навіть відрізали. Надалі заміжня жінка до кінця своїх днів повністю закривала волосся головним убором.

В українців не існувало чітких символів удівства. Здебільшого вони передавались так само, як і вікові ознаки.

Характерним явищем було використання весільного вбрання як поховального у випадках смерті незаміжніх чи нежонатих людей. Тут відображене народне уявлення про те, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ.

В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Більше того, в дитячому віці по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5-6 років, а інколи і старші носили лише сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов'язана не стільки з матеріальними умовами, скільки із стійким збереженням своєрідного стереотипу. Статус «дорослості» серед українців був невідривним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг. Право носити, наприклад, деякі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов’язувалося з переходом у категорію дорослих. Характерним для українців було також використання своєрідних символів дівоцтва (вінків, червоних стрічок, аплікацій та нашивок, різноманітних прикрас, яскравих кольорів, особливістю зачіски – коси, відкрите волосся) або парубоцтва (колористика одягу – яскраві тони та контрастні поєднання, окремі елементи костюма (поясом, шапкою), особливостями зачіски).

З розвитком продуктивних сил і виробничих відносин відбувалася поступова диференціація одягу на святковий, обрядовий, щоденний, спеціального призначення (наприклад, одяг, пов’язаний з транспортом, кінною їздою тощо).

Здавна одяг виконував різні функції:

• захисну (захист тіла людини від холоду та спеки, атмосферних опадів, вітру);

• практичну;

• оберегову (символи, нанесені на одяг способом вишивання, ткання, вибійки тощо, людину оберігали від «поганого» ока, злих духів, «нечистої сили» та ін.);

• обрядову, яка відображала широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм поведінки. Здебільшого обрядовими символами виступали окремі компоненти костюма: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні та ін. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, кохання. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому. Символічне значення мали й обов'язкові дарунки – чоботи, які зять дарував тещі, та намітка – подарунок свекрусі від невістки. Те ж можна сказати про речі, що їх дарували на заручинах та післяродових обрядах. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання. При цьому нерідко йшли навіть на свідоме порушення норм пристойності. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося за негарну прикмету. Учасники деяких обрядів нерідко перевдягались у костюм протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символу часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі споконвічне домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. Зокрема, у поховальному одязі чорний колір став символом туги лише на рубежі XIX-XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій;

• соціальну, яка регламентувала носіння всього вбрання, впливала на вибір матеріалу, з якого виготовляли одяг. Привілеєм заможних людей, знаті здавна було носіння шовкових, парчових тканин, мережив, золото та пурпур прикрашали одягпредставників високої та найвищої суспільної ієрархії.

• естетичну;

• національну.

За способом виготовлення традиційний одяг українців розподіляється на нешитий та шитий. Нешитий одяг більш давній, виготовлявся з одного чи кількох шматків матеріалу. Ним огортали стан, драпірували в різноманітні способи. Такий одяг утримувався на тілі за допомогою зав’язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплювали швами. Він міг бути глухим чи розпашним, різним за кроєм.

Одяг також поділяють на нижній та верхній. Такий розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу вдома чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

За розташуванням на стані людини одяг розподіляють на натільний, нагрудний та стегновий (поясний).

Натільний одяг. Одним із найдавніших елементів чоловічого та жіночого натільного одягу, що зберіг свою форму на всій території України майже до початку XX ст. є сорочка. Термін «сорочка» поширений не лише серед українців, але й у інших слов’янських народів. Білий колір сорочки є загальнослов’янською традицією. Чоловічі та жіночі сорочки в XIX ст. в цілому в Україні залежно від їх призначення, а також від достатку родини шили з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Однією з визначальних ознак одягу є крій. Найважливішим народним принципом створення одягу є раціональність. Існувала локальна специфіка основних типів крою. Окрім крою, локальної своєрідності сорочкам надавала їхня орнаментація. Матеріал, мотиви, колористика, техніка виконання, розміщення орнаментації нерозривно пов’язані з іншими елементами одягу, костюмом в цілому, його функціональним призначенням. Орнаментація сорочок виконувалася технікою ткацтва та вишивки. Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виробництва, а згодом купованими бавовняними нитками («заполоччю»), іноді вовною та шовком. Для вишивання сорочок застосовували багато технік: «низь» («занизування»), пряму та косу гладь, мережку,  вишивання по канві, «хрестик». Орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову, символіко-магічну роль. Прикраси робилися на тих елементах одягу, які відкривали частини тіла. Прикрашалася горловина, нагрудна частина, поділ, низ рукавів. Художнє оформлення визначалося призначенням сорочки, віком та заможністю власника.

Б) Нагрудний одяг. Цей різновид одягу українці одягали безпосередньо на сорочку. Він прикривав верхню частину фігури й виразно впливав на загальний силует. Нагрудний одяг шили переважно без рукавів. Еволюція народного одягу відбиває етнокультурні впливи й місцеві традиції, безпосередньо пов’язана з особливостями кліматичних умов, характеру господарської діяльності народу. Зокрема, безрукавки, які носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів – за рахунок використання різноманітних матеріалів, технік крою, художніх прийомів тощо. Називалися такі безрукавки переважно катанками (керсетка). Комір у керсетці був відсутній; іноді верхні кути пілок відгортали та прикра­шали строчкою. Горловина або робилася по шиї, або вирізувалася; кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що прикрашали поли, були обов'язково і визначалися великою різноманітністю форм.

Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманіт­них кофт із фабричних тканин.

Також до традиційного українського нагрудного одягу відносять дергу, лейбик та кептар. Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Кептар – хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття.

В) Стегновий (поясний) одяг.

Поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосередньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. В Україні стегновий одяг мав статеві ознаки й поділявся на чоловічий та жіночий.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг – це штани різноманітної форми та крою. Назви чоловічого поясного одягу українців відбивають його походження. Найдавнішими загальнослов'янськими назвами є гачі (гащі), холошні, ногавиці.

Шили штани з грубого саморобного полотна – дев’ятки чи десятки (причому ширина полотна зумовлювала й ширину штанів) білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення використовувало покупні тканини — синю китайку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та способом утримання на талії – за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо. Народам, що заселяли степову час­тину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани – шаровари.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протя­гали шнурок або ремінь, або ж закінчу­ватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою – гапликом. Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Жіночий стегновий одяг. В українському жіночому костюмі існувало кілька способів утворення поясного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Виготовляли цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг – запаска, яка побутувала майже на всій території України. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (позадницю, сіряк, плахту), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – попередницю. На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшитими формами поясного одягу.

На Середній Наддніпрянщині, переважно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг – дерга, виготовлений із цілого попе­речно розташованого полотнища (незшитий тип) або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (част­ково зшитий тип). Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одягу є плахта.

Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барвиста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Виконувалася плахта з двох полотнищ (гривок) півтора-два метри зав­довжки, які зшивалися приблизно на­половину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита час­тина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поя­сом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходи­лися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту – на зворот­ному. Крім описаної, побутував й інший вид плахти – без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

У північних лісових районах, що межують із Білоруссю, відомі зшиті форми – спідниці із домашніх тканин, котрі являють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше – фабричних тканин. Цей одяг більш піз­нього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило не­зшитий одяг.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості коло­ристичного та орнаментального вирі­шення. Різновидами спідниці є: андарак (спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, пере­важно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше – вишивкою), спідниця-літник (шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова­них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-запаскою, могла бути з тканини іншого малюнка, кольору, якості); шорц (спідниця шили з білого полотна у п’ять-шість полотнищ, які закладали у дрібні збори і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору); біла спідниця бойків (декорувалася вишивкою-цуркою, що нагадувала полтавське вирізування); гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчастої тканини); спідниця до нагрудника (з тканини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів).

Г) Верхній одяг. В Україні існувала велика різноманітність верхнього одягу за матеріалом, кроєм, призначенням та колоритом. Його шили переважно з тканини домашнього виготовлення: сукна, полотна, а також хутра. Сукно, як правило, мало природний колір овечої вовни: коричневий, білий, сірий і чорний.

Найдавнішим зразком крою плащевидного одягу, який сягає періоду Київської Русі, була гугля, що збереглася у Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля його одягають молоді). Це зшиті за довжиною три пілки сукна білого кольору зі зрізаними в крайніх пілках зовнішніми верхніми кутами, які нагадували плащ. Він накидався на плечі або на голову. Під шиєю гуглю застібали металевими чепрагами, з’єднаними ланцюжками або вовняними шнурками. Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга, з капюшоном. Шили її з доморобного сукна.

Складним плащовидним одягом є лемківські чугані (чуга) з вовняного домотканого сукна і дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічами), плетеними в косу. Рукави були довгі, зашиті внизу (сліпі) й заміняли кишені. В деяких селах східних районів Буковини верхнім одягом слугував чугай. Його виготовляли з темно-коричневого сукна. Він мав прямоспинний крій з клинами по боках, був довгий, до колін, з низеньким стоячим коміром. Носили його чоловіки і жінки.

На Закарпатті з доморобного ворсистого сукна, куди вплітали довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік, виготовляли одяг, що отримав назву космата коцьова гуня. Рукави її були цільнокроєними, вона мала капюшон. Носили гуню наопашки.

Найдавнішим прямоспинним кроєм верхнього одягу вважався сердак, виготовлений з червоного або чорного сукна тунікоподібного крою. Він міг мати на боках два клини, які доходили до рукавів. Носили його жінки і чоловіки поверх безрукавок, оздоблювали комір, поли, поділ, рукави, шви кольоровими шнурками, китицями з різнобарвних вовняних ниток.

Поширений був крій із вусами, фалдами. В деяких областях України побутували свити – верхній довгополий одяг, розширений з допомогою клинів з боків і ззаду. Для чоловічих свит характерний переважно колір природної вовни – сірий або коричневий, а для жінок – білий. Жіночі й чоловічі свити оздоблювали шнуркуванням, свити з вусами – аплікацією та вишивкою коло вусів, коміра, вгорі правої поли та рукавів. Різновидами свити були кобеняки, сіраки, опанчі, які відрізнялись від свит шириною, довжиною і мали капюшон.

Характерною рисою верхнього одягу українців є загортання правої поли на лівий бік – двобортність.

Найдавнішим видом довгого одягу були каптани з домотканого полотна для чоловіків і жінок з усіх верств населення. Шили їх з довгими рукавами, спереду з ґудзиками і петлями для застібання, довжиною до п’ят.

Різновидом короткого полотняного або суконного одягу були кабати (жіночі блузки з домотканого полотна чи фланелі або плечовий суконний одяг до пояса), юпки (чоловічі шили приталеними, з фалдами на боках, з маленьким стоячим коміром, довжина їх сягала до колін, застібались вони на шкіряні або металеві ґудзики та різнокольорові шкіряні петлі. Жіночі юпки шили здебільшого відрізними в стані, з трьома та більше вусами, з клинами ззаду. Підбивали юпки ватою).

Верхнім одягом заможних міщан і шляхти було різноманітне сукняне вбрання: сукман (сукняне довге вбрання з довгими рукавами, суцільнокроєною спинкою та клинами з боків), жупан (довгий сукняний або оксамитовий одяг з двома клинами з боків і виложистим коміром; на грудях його защіпали на густо розміщені ґудзики або гачки), кунтуш (сукняний або парчовий одяг з довгими рукавами з прорізами навпроти ліктя. В ці прорізи просовували руки; низ рукава вільно звисав; одягався поверх жупана), однорядка (довгополий однобортний одяг з довгими рукавами), ферезія (дорогий вільний одяг з широкими рукавами, коштовними ґудзиками й золотими петлями на грудях; її носили накинутою на плечі), делія (мала великий хутряний комір, підбивалася дорогим хутром (куниці, соболя, горностая), прикрашалася золотими або срібними шнурами. Верх часто був з привізного сукна, рельєфного оксамиту, алтабасу – коштовної золототканої, срібнотканої тканини). Одяг без рукавів – кобеняк з відлогою (каптуром), кирея. Різновидами зимового одягу були довгополий кожух прямоспинного крою та з відрізною спинкою. До окремого різновиду можна віднести толубчасті кожухи, дуже довгі та широкі в полах, розширені до низу великими клинами. Кожухи оздоблювали вишивками, раніше – фарбованими вовняними нитками, а згодом – гарусом. Домінуючими кольорами були різні відтінки червоного, зеленого і фіолетового. Вишивали кутки поли, спинку і рукави.

В холодну пору року шляхтянки і заможні городянки одягали футерко (переважно зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром (лисиці, куниці, білки). Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Шубу також прикрашали коштовними гудзиками: срібними, золотими з коштовним камінням.

Пояси, убір голови, взуття, прикраси є невід’ємними складовими народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Вони були показниками соціального статусу людини, в них знаходили відображення народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас, які виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, і з якими пов’язано багато народних уявлень та повір’їв. Доповнення костюма виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ.