Шведська національна історіографія

10

Шведська національна історіографія

Середньовічна історична література виникла у Швеції порівняно пізно, лише в середині XIII ст., і звичайно являла собою скупі монастирські погодні записи — анали — латинською мовою, що відзначають події з життя шведських королів і несуть виразний слід датського впливу. З початку наступного, XIV ст. шведи почали складати римовані хроніки по німецьких зразках і з опорою на вітчизняні анали. Писалися вони на давньошведській мові, оповідали про події із середини XIII ст. і були названі по імені трьох королів і правителів Швеції XIV-XV ст. Перша з римованих хронік — «Хроніка Еріка» («Erikskrönika») -складена між 1322 і 1355 рр., остання (четверта) — «Хроніка Стуре»- між 1452 і 1496 рр. В 50-х роках XV ст. була складена й так звана «Прозаїчна хроніка». Це перше прозаїчне оповідання про історію шведської держави з найдавніших часів (біблійного потопу) до короля Карла Кнутссона (середина XV ст.) було видано лише в 1615 р. Тут уперше у шведській історичній літературі ототожнюються давньошведські ети й готи, фантастично звеличується вся історія Швеції. Хроніки ці — типовий зразок феодальної лицарської історіографії, ще, втім, дуже наївний.

Першим відомим по імені шведським історіографом був професор богослов'я Упсальського університету Ерік Олаї (помер в I486 р.). За завданням влади ( як і римовані хроніки), але у прозі й на латині Олаї склав так звану «Хроніку готів» («Chronica regni gothorum», перше видання 1615 р.). Цей твір — перша універсальна й прагматична історія Швеції з «найдавніших» часів ( від народження Ісуса) до часу самого автора. Олаї створив і першу періодизацію історії Швеції в дусі католицької ідеології й середньовічної феодальноцерковної історіографії, чиїм запізнілим представником він, властиво, і був. Хоча Олаї також виводить шведів від прадавніх готів епохи великого переселення народів, він відкидає багато вимислів своїх попередників. Переважають в «Хроніці готів» теологічна, церковна, а також антидатська тенденції.

Твір Олаї свідчить, що шведська середньовічна історіографія сильно відставала на рубежі XV-XVI ст. від сучасної їй — уже гуманістичної-західноєвропейської; розрив, однак, у порівнянні з попередніми сторіччями, явно скоротився.

У першій половині XVI ст. з'являються праці шведських істориків-гуманістів. Найбільшим шведським історіографом епохи Реформації й Відродження став перетворювач шведської церкви Олаус Петрі (1493- 1552 рр.). Його «Шведська хроніка» (складена в 30- 40-х роках XVI в.) доведена до 1520 р. і являє собою першу настільки докладну історію Швеції, та ще написану на шведській (ранній новошведській) мові.

В основі «Шведської хроніки» лежить «Хроніка готів» Еріка Олаї, доповнена, однак, безліччю скандинавських і нескандинавських джерел. Мірилом оцінки минулого й для Олауса Петрі ще служили релігійно-етичні (лютеранські) погляди, однак йому вже притаманне виразне прагнення встановити істину, дати, наприклад, об'єктивну оцінку протиборчих шведських угруповань XV ст. або шведсько-датських чвар «новітнього» часу. Коло його інтересів ширше, і події цивільної історії, включаючи торгівлю, займають більше місце, аніж в Олаї.

Два інших найбільших історичних твори XVI ст. були створені в середовищі шведських гуманістів-католиків і належали братам Юханнесу Магнусу й Олаусу Магнусу (умерли відповідно в 1544 і 1557 рр.). Перший з них — він же останній католицький архієпископ Швеції — створив величезний ультрапатріотичний латинський панегірик про всіх королів етів і свеїв («Historia de omnibus gothorum sveonumque regibus», перше видання 1554 р.). Етська традиція (етицизм) під пером Юханнеса Магнуса розвинена далі. Швеція виступає як матір інших народів, і до легендарних шведських королів ісландських саг додані нові — вісім Еріків ( до Еріка Святого) і шість Карлів ( до Карла Сверкерссона). Гуманізм у Юханнеса Магнуса досить слабко виражений. Проте саме його риторична поема в прозі мала на шведську історіографію наступних півтора сторіч найбільший вплив. Що стосується брата Юханнеса — Олауса Магнуса, те він залишив чудовий історико-культурний, етнографічний опис шведів і інших народів Півночі, найцінніше історичне джерело «Historia de gentibus septentrionalibus» (перше видання 1555 р.).

Таким чином, кращі історичні твори шведських гуманістів XVI ст. відрізнялися певною незалежністю стосовно королівського уряду Швеції. Наступна ж історіографія була зовсім вірнопідданою, виконувала роль рупора монархічно-лютеранської урядової пропаганди.

У плеяді шведських «рікс-історіографів» (посада існувала в 1618- 1834 рр.) що виконували прямі завдання королів під їхнім контролем, виділяється історик і правознавець німець Самюель Пуфендорф (1632- 1694 рр.) — автор широко відомих, звернених до нешведського читача творів по історії Густава II Адольфа, Христини й Карла X. Це — історія винятково зовнішньополітична, з усіма недоліками західноєвропейської політичної історіографії XVII ст. Саме в період великодержав’я історія Швеції була на цілих три століття перетворена в історію шведських королів. Подібні об'ємисті твори, що рясно цитують зниклі згодом першоджерела, корисні й понині.

Стрімке піднесення Швеції в ранг великої держави викликало й кульмінацію етської традиції. У своїй нашумілій «Atlantica sive Manheim» (основна частина видана в 1679 р.) Улоф Рюдбек ототожнив прадавню Швецію з Атлантидою Платона. Однак наївно-патріотичне звеличання прадавніх етів в XVII ст. мало і досить корисний наслідок — за прикладом датчан шведські вчені-ерудити вперше зайнялися виявленням, збором, описом, а частково й публікацією вітчизняних, а також давньоісландських історичних пам'ятників, що містили цінні відомості по ранній історії Швеції. Із цією метою була заснована державна Колегія старожитностей. Перший видавець документів по історії Швеції упсальський архієпископ Е. Бенцеліус (1675-1743 рр.) опанував методами історичної критики, розробленими західноєвропейськими ерудитами-мавристами, і застосував їх. Він же вперше заснував Учене товариство (в Упсалі в 10-і роки XVIII в.). Таким чином, на рубежі XVII-XVIII ст., до кінця періоду великодержавності, шведська історіографія подолала своє відставання й стала на один рівень із західноєвропейською. Ідеологія всіх історіографів великодержавної Швеції — дворянсько-монархічна, а з роками — абсолютистська.

Новий етап шведської історіографії збігається й з новим етапом в історії шведської державності — першою катастрофою абсолютизму й установленням так званого режиму ери свобод — дворянсько-бюргерського станового парламентаризму ( 20-ті роки XVIII ст.). На противагу історіям XVII ст., написаним на вченій латині, «Історія Шведської держави» Улофа Даліна була написана розмовною шведською мовою й уперше стала надбанням широкого (по тих часах) читача. Шведська історія ( до 1611 р.) була тут очищена від етських фантазій, і події, діяння й особи оцінювалися з погляду просвітницького здорового глузду.

Заслугою ще найближчих попередників У. Даліна — ранніх, як і він, просвітителів (Ф. Тернер, Я. Вільде) — був перший поділ шведської історії на періоди — по королівських династіях. Окремим періодам давалися узагальнюючі державно-правові й культурно-історичні характеристики, уводилися поняття «середніх віків» і «епохи унії». Світська періодизація історії Швеції була важливим і міцним досягненням просвітницької історіографії XVIII ст.

На противагу У. Даліну — журналістові, драматургові, поетові — професор Лундського університету Свен Лагербрінг (1707— 1787 рр.) був справжнім істориком-професіоналом. З нього у шведській історіографії починається систематична критика джерел, у першу чергу по історії середніх віків. Чотиритомна праця С. Лагербрінга, майже однойменна із працею У. Даліна, також являла собою універсальну історію Швеції, але була доведена лише до 1457 р. Головне досягнення Лагербрінга — у виявленні першоджерел по історії шведського середньовіччя, у вимозі до історика працювати по них, наводити джерелознавчі докази своїм твердженням. Як і переважна більшість шведських істориків другої половини XVIII ст., Лагербрінг був прихильником освіченого абсолютизму.

Таким чином, шведська історіографія була перетворена в науку помірними просвітителями, поборниками дворянсько-бюргерської «освіченої» монархії. В епоху Просвітництва великого відголосу отримала також публікація державних актів по історії Швеції XVI-XVIII ст. Був покладений початок науковій критиці ісландських саг, важливих і для вивчення прадавньої Швеції; з'явилися перші праці по аграрно-фіскальній історії Швеції; були зроблені перші спроби складання загальної (європейської) історії; почате дослідження вітчизняної історії нового часу, тобто XVII — початку XVIII ст. Саме у «вік просвітництва» перед ученими відчинилися двері Державного архіву, була заснована понині існуюча Академія літератури, історії й старожитностей (Vitterhetsakademien, 1786 р.), утвердилася порівняно широка свобода політичних думок (особливо в «еру вольностей і свобод», 1718-1772 рр.), виникла періодична преса й численна політична публіцистика.

Втрата деяких ілюзій, пов'язаних з очікуваним передреволюційними просвітителями «царством розуму», підйомом національних почуттів у боротьбі проти Наполеона й ще деякі причини викликали до життя на початку XIX ст. новий духовний плин — романтизм, який прийшов на зміну просвітницькому раціоналізму. Романтична історіографія у Швеції починається з Еріка Густава Гейєра (1783—1847 рр.). Ім'я цього вагомого представника шведської культури — філософа, поета, музиканта— досить відоме. Історією Гейєр — професор історії Упсальського університету з 1817 р. — захоплювався в 20— 30-тих роках XIX ст. Його головною працею у цій сфері була тритомна «Історія шведського народу», доведена до 1654 р. Гейєр став родоначальником шведської національної історичної науки, що розбудовувалася під знаком його керівних ідей значно довше, чим історіографія будь-якої іншої західноєвропейської країни під впливом власних істориків-романтиків.

Відповідно до вимог романтичного історизму Гейєр викладав попередній розвиток своєї країни й народу як специфічний, цілісний, цілеспрямований, органічний. У центрі історичного процесу знаходилася держава, королі — активний початок шведської історії.

Найважливішим кроком Е. Г. Гейєра вперед порівняно з його попередниками було більш глибоке пояснення подій минулого (причому він виходив з умов досліджуваного часу), «індивідуалізація» історичного процесу і разом з тим пошуки історичних закономірностей. Гейєр знаходив їх скоріше інтуїтивно, аніж методично, і для нього історія лежала на грані науки і мистецтва.

У своїх оцінках конкретних діячів і подій національної історії Гейєр звичайно примикав до своїх попередників епохи Просвітництва — і йому властиві етицизм; антиуніонізм — негативна оцінка Кальмарської унії; апофеоз короля Густава Адольфа як всесвітньо-історичного героя, лицаря віри, рятівника Реформації.

Виразний підйом дослідницької роботи з історії Швеції із другої чверті XIX ст. супроводжувався, вірніше, містив у собі швидке розширення й поліпшення справи видання джерел. Саме тоді були засновані відповідні товариства й почато видання найважливіших видань, особливо по історії середніх віків, пам’яток звичаєвого права (обласних законів), грамот (дипломів), середньовічних оповідальних джерел («Scriptores rerum Suecicarum medii aevi»). Тоді ж була почата публікація актів періоду правління Густава Вази й Реформації, а також публікації змішаного різночасового змісту ( найбільш відома «Handlingar rörande Skandinaviens historia», 1816 г. і сл.).

Захоплення пошуками й публікацією джерел, природно, позитивно позначилося й на прийомах дослідницької роботи. Для учнів Гейєра на відміну від учителя критика джерел була вже особливою проблемою та завданням. Тематика й хронологічні рамки в них були вужчі, ніж у Гейєра, а проникнення в матеріал глибше; рівень спеціалізації, отже, значно вище. Розквіт школи Гейєра в Упсалі, апогей творчості її найвизначніших представників: Е. Сведеліуса (1816- 1869 рр.), К. Г. Стюффе (1817-1908 рр.), Ф. Ф. Карлсона (1811- 1887 рр.), К. Г. Мальмстрема (1822-1912 рр.) – припав на третю чверть XIX ст.

Найважливіші дослідження й узагальнюючі праці того часу по історії Швеції були наступні: праця К. Г. Стюффе про Скандинавію в епоху Кальмарской унії; політична історія Швеції при Карлі X і Карлі XI вченого-історика Ф. Ф. Карлсона; політична історія «ери вольностей» К. Г. Мальмстрема. На той же час припадав ранній розквіт наукової діяльності Ханса Форссьоля (1843—1907 рр.), що поклав своїми працями, особливо по історії правління Густава Вази, початок економічної історії Швеції.

Цитаделлю політичного консерватизму залишався Упсальський університет — головний центр історичної освіти в країні. Провідним професором, засновником відомого семінару по історії й багаторічним головою Упсальского Історичного Об'єднання був неоконсерватор Харальд Ерне (1848-1922 рр.). Його учнями або послідовниками була більшість видних шведських істориків, у всякому разі в першій третині XX сторіччя. X. Ерне, по суті справи, обновив національно-романтичну історичну концепцію Гейєра початку XIX ст., також досить консервативну, пристосувавши її до нових умов Швеції епохи раннього імперіалізму.

На початку XX ст., незважаючи на панування політичного консерватизму й філософського ідеалізму, шведська наука безупинно поповнювалася новими цінними конкретно-історичними дослідженнями. Сам X. Ерне, що працював у різних напрямках, збагатив шведську історіографію свіжими положеннями — протестом проти провінційної обмеженості шведської історіографії, жвавим інтересом до історії міжнародних відносин (непопулярної в XIX ст., у пору довгого миру), до історії Росії й усієї Східної Європи, а також Азії. Зі школи Ерне, з кола його більш молодих однодумців вийшов ряд видатних фахівців з ранньої історії шведської держави (Св. Тунберг, К. Г. Вестман), по історії боротьби шведів проти панування датських королів XV с. (Г. Карлссон).

У 10-х роках XX ст., у прямому зв'язку з гострою політичною боротьбою тих років, виникає буржуазно-демократична опозиція й на історичному фронті — нова ліберальна історіографія (на відміну від старої, по суті ще консервативно-либеральної історіографії другої половини XIX ст.). На противагу пануючої консервативній упсальській школі виступили лундські історики-медиєвісти брати Вейбулль — Лауріц і Курт (сини відомого лундського історика Мартіна Вейбулля).

У статтях Л. Вейбулля ( 1911 р. і наступні) був висунутий новий для шведської історіографії позитивістський погляд на історію як емпіричну науку й вимога систематичної й радикальної критики історичних джерел. Конкретно малися на увазі джерела по ранньому скандинавському середньовіччю, зокрема ісландські саги. Л. Вейбулль (1873-1960 рр.) висловив крайній скепсис щодо цих і інших джерел як літературно-художніх пам'яток, до того ж не сучасних описуваним ними подіям.

Л. Вейбулль розвінчав як недовідні багато загальноприйнятих версій і героїчні сюжети з області політичної історії «епохи вікінгів» і становлення перших скандинавських держав. Вейбуллі далі зажадали усунення з наукового обороту всього, що скільки-небудь було сумнівним з джерелознавчої точки зору, більш строгого зіставлення свідчень різних джерел, ретельного аналізу походження, взаємної залежності й призначення джерела — словом, доказовості будь-чого. З їхнього погляду, однієї гіпотези, однієї ймовірності мало для реконструкції. Історик зобов'язаний був зізнатися у своєму незнанні цілих епох минулого.

Незважаючи на всесвітньо-історичні й внутрішншведські потрясіння 1917—1919 рр., у шведській історіографії 20-х і навіть 30-х років пануючими були як і раніше консерватори. Саме історики школи Ерне переважали й у правлінні Шведського історичного товариства, і в Національному комітеті шведських істориків (створеному в 1926 р.), і в складі шведських делегацій на міжнародних історичних конгресах. Знову перевидана у 20-х роках (із трохи зміненим заголовком) «Шведська історія до наших днів» була як і раніше упсальсько-консервативною по своєму загальному напрямкові.

У центрі викладу перебувала шведська держава, а соціально-економічна історія знову займала другорядне, незначне місце (за винятком самої останньої частини). Події викладалися переважно по царюваннях. Виникнення об'єднаної давньошведської держави датувалося ще VI ст. н.е., виспівувалася «цивілізаторська місія» шведських вікінгів на слов'янському Сході, а потім шведських хрестоносців у Фінляндії. Заперечувалися феодальні інститути в середньовічній Швеції, і положення селянства вкрай прикрашалося.

В 30-ті роки, властиво, почалося дослідження соціально-економічних проблем шведського середньовіччя, зокрема економічного, торговельного аспекту експансії вікінгів (X. Арбман, С. Булін). Важливе значення мав порівняльний аналіз феодальних інститутів Скандинавії К. Льофквіста.

Розчарувавшись у шведському класичному ідеалізмі XIX ст. (філософська система К. Я. Бустрема) і наступних неокантіанських впливів, молоде покоління ліберальних і радикальних істориків стало захоплюватися ідеями раннього логічного позитивізму – так званої упсальської школи Хегерстрема-Фалена, що виступила в 10-х роках нашого століття. Вона полегшила поширення гіперкритичних ідей Вейбуллів серед шведських істориків. В 1928 р. Л. Вейбулль заснував у Лунді міжскандинавський історичний журнал «Скандію» з підкреслено позитивістською програмою: «установлювати історичні факти й на їхній основі ясно й точно представляти, яким чином у минулому будувалося духовне й матеріальне життя».

Протягом 20-х, а ще більш 30-40-х років лундская школа намагалася розвінчати традиційні, звичайно консервативнонаціональні версії тих або інших історичних подій, договірних або програмних актів, оцінки історичних діячів. Особливо нашуміли статті самого Л. Вейбулля про акт Кальмарской унії 1397 р. і Стокгольмській кривавій лазні — розправі з аристократією в 1520 р.; Є. Ленрота — про вождя народного повстання XV ст. Енгельбректе й про короля Густава Вазу. Критична школа не тільки знімала романтичний і патріотичний ореол, «глянець» взагалі, але й розкривала соціально-економічне, найчастіше торговельне підґрунтя будь то походів вікінгів, народних повстань XV-XVI ст. або політики церкви й королів.

Виступи істориків-вейбулліанців не залишилися, зрозуміло, без відсічі, причому конкретно-історичні заперечення їх консервативних супротивників, наприклад Г. Карлссона й Н. Анлунда, часом були добре обґрунтовані. Лундська школа медієвістів змусила й своїх упсальських консервативних супротивників перемкнутися на джерелознавчі штудії, що збагатило шведську науку в цілому. Політична гострота ліберально-консервативної суперечки серед істориків протягом 20— 30-х років стиралася, так само як і географічні контури обох шкіл. В 30-х роках корифеї обох напрямків спільно видали ювілейну «Історію шведського ріксдагу (1435—1935)».

Напрямок роботи істориків у перші післявоєнні роки мало відрізнялося від довоєнного: ряд великих праць, початих виданням до війни, тепер було завершено (Хекшера, Хесслера, А. Челлена). Представники лундської школи (І. Андерссон, Г. Вестин і інші) продовжували випуск своїх фундаментальних джерелознавчих досліджень, присвячених великим пам’яткам і авторам шведського середньовіччя та раннього нового часу. Учні Є. Ерне-Молодшого, консерватора, і Ф. Лагеррота, ліберала, продовжували досить спеціальне вивчення політичної історії «ери вольностей». Оживився інтерес до історії відносин з Росією (А. Аттман). Широкий, згодом і міжнародний успіх мала популярна історія Швеції вищезгаданого ліберального історика І. Андерссона, що вже порвав з багатьма канонами консервативної школи.

Радикально-критична лінія в історіографії представлена в перші післявоєнні роки відомим уже медієвістом Є. Льонротом і досить різностороннім істориком і публіцистом С. У. Пальме, учнем Є. Ерне-Молодшого, однак близьким до вейбулліанців. У збірнику статей по історії шведського середньовіччя, демонстративно озаглавленому «Інший погляд», Є. Льонрот знову зосередив свої зусилля на дегероїзації шведської історії, подоланні ідеалістичних, націоналістичних, монархічних версій. Книга викликала полеміку між її рецензентом, представником школи Ерне, Б. Боеціусом, і автором (див. «Historisk tidskrift», 1950-г-1952).

Насамперед слід указати на швидкий ріст числа досліджень по економічній і соціальній історії. Став виходити міжскандинавський журнал по економічній історії «Scandinavian Economic History Review» (спочатку в Стокгольмі в 1953 р.); оформилася особлива лундська школа «нової економічної історії», що широко використовує математичні методи, зі своїм щорічником «Economy and History» (з 1958 р.). Соціальна історія виділилася в самостійний напрямок, чиї представники широко використовували категорії й методи суміжної науки — соціології. Поряд з «макросоціологічними» дослідженнями (Ст. Карлссон) були початі й інтенсивні «мікросоціологічні» (Б. Ханссен).

У новітніх дослідженнях з історії шведського середньовіччя виявляється тенденція до визнання феодального характеру соціально-економічних відносин середньовічної Швеції (роботи Ю. Нюландера, Л. А. Нурборга, К. Е. Андре), до подолання традиційного для шведської історіографії «дуалізму»— протиставлення королів і знаті як двох антагоністичних сил, що нібито визначають собою весь історичний процес.

В 60-х і початку 70-х років історична наука Швеції розбудовувалася в новій обстановці радикалізації суспільної думки. Протягом другої половини XX ст., поряд із продовженням колишніх серій першоджерел, були початі нові важливі публікації. Обмежимося лише окремими прикладами (у порядку відображення ними епох): збори шведських рунічних написів по історичних провінціях («Sverges runinskrifter»), видання окремих монастирських, церковних, часток світських і фіскальних земельних і рахункових книг, так званих міських книг стокгольмського магістрату часів пізнього середньовіччя, судових книг пізнього середньовіччя, списків середньовічних посадових осіб та ін.

Останні роки звичайним явищем у шведській історіографії стали колективні дослідницькі програми — «проекти», розраховані на кілька років і фінансовані державою. Кожний з них має своєю базою один з університетів. Успішне вивчення історії Швеції залежить у першу чергу від зусиль самих шведських істориків.

Російська та радянська історіографія Швеції

Інтерес до історії Швеції має в Росії досить давню традицію, обумовлену не тільки сусідством, географічною близькістю, але й тривалими економічними, політичними й культурними зв'язками обох країн, що йдуть у глиб століть.

Однієї з ранніх спроб ознайомити російського читача з історією Швеції був переклад чотиритомної праці шведського історика середини XVIII в. У. Далина «Історія Шведської держави».

Російська оригінальна дореволюційна література по історії Швеції нечисленна й украй розрізнена; у тематичному відношенні вона дуже строката. Так і не було створено або підготовлене жодного загального курсу історії Швеції; істориків цікавили різні теми або окремі проблеми, часом изолированно вихоплені з потоку історичного розвитку. Доревб- люционная історіографія по історії Швеції не сформувала ка- ких-або особливих «шкіл» або великих наукових напрямків; у неї не зложилися міцні традиції подібно тем, які існували в Петербургові в області скандинавської філології й мовознавства.

У російської історіографії Швеції провідною темою були русько-шведські економічні й політичні зв'язки. Найдавніша історія взаємин Швеції й Росії — «норманнське питання» і проблема утворення Давньоруської держави — вивчалася А. А. Куником, С. А. Гедеоновим, Д. І. Іловайським, А. А. Шахматовим і ін. Найвагомішим представником російської скандинавістики був Г. В. Форстен (1857-1910 рр.). Його праці залишили помітний слід у розробці балтійської проблеми й російсько-шведських відносин XV-XVII ст.

Принципово новий період у вивченні історії Швеції відкриває радянська історіографія, що базується на марксистсько-ленінській методології. Основоположники марксизму виявляли живу цікавість до історії Скандинавії, і зокрема до Швеції (див. «Хронологічні виписки» К. Маркса й роботу Ф. Енгельса «Марка»). Відомо, що Швецію відвідав Ф. Енгельс, що залишив свої «Шведсько-датські дорожні замітки». В. І. Ленін добре знав суспільне й політичне життя Швеції, де він бував в 1906—1908, 1910 і 1917 рр.

Після Жовтневої революції в СРСР відновилися дослідження «норманнской проблеми» у зв'язку з історією Стародавньої Русі й російсько-скандинавських відносин. В 20-30-х роках важливі дослідження по даній тематиці були проведені істориком-скандинавістом О. А. Ридзевською (1890-1941 рр.).

З'ясуванню дійсної ролі варягів у генезисі Давньоруської держави й спростуванню «норманнской теорії» були присвячені видані в передвоєнні й перші післявоєнні роки роботи Б. Д. Грекова, В. В. Мавродіна, М. Н. Тихомирова, Б. А. Рибакова, В. Т. Пашуто й ін. Була піддана критичному аналізу сучасна закордонна історіографія, що висвітлювала «норманську проблему» — роль норманів-шведів у процесі формування Давньоруської держави.

Важливу роль в об'єднанні радянських скандинавістів зіграв і продовжує відіграти «Скандинавський збірник», заснований в 1956 р. при Тартуському університеті з ініціативи В. В. Похльобкіна, Л. К. Роотс, X. І. Мосберг і ін. Стали з’являтися дослідження з внутрішньої історії Швеції феодального й капіталістичного періодів; з'явилися монографії й статті по її економічній і соціально-політичній історії. Період ранньокласового суспільства у Швеції широко освітлений у нарисі А. Я. Гуревича. Роботи С. Д. Ковалевского являють собою дослідження окремих аспектів генезису феодалізму у Швеції; автор глибоко проаналізував шведські обласні закони як важливе джерело по історії раннього середньовіччя.

Вивченню однієї із проблем соціально-економічної історії середньовічної Швеції присвячена книга А. А. Сванідзе, що розглядає розвиток ремесла XIV-XV ст. Тут докладно розказано про сільські промисли, міське ремесло; добре показаний феодальний характер ремісничого виробництва, простежене зародження ранніх форм капіталістичних відносин. Аграрні відносини й селянський рух у Швеції досліджував А. С. Кан.

Відносини Русі зі Скандинавськими країнами, зокрема зі Швецією, давно цікавили російських дослідників. Російська історіографія зв'язків між Руссю й Швецією в XI-XII ст. В останні десятиліття дослідники знову повернулися до рунічних написів як джерел по історії русько-скандинавських відносин. М.Б.Свердлов систематизував дані рунічних текстів, що містять коштовні відомості (основні давньоскандинавські топоніми на Русі) про зв'язки Русі й Швеції. Майже одночасно Е.А.Мельникова опублікувала статтю, що поклала початок ряду її досліджень скандинавських рунічних написів. Були зібрані й ретельно проаналізовані тексти рунічних написів Х-ХIII ст. ( у тому числі й шведські), виявлені як на території Скандинавії, так і Росії. На думку Е.А.Мельникової, аналіз лексики рунічних текстів дозволяє встановити, що основною метою відвідування скандинавами Прадавньої Русі було особисте збагачення, придбання матеріальних цінностей шляхом торгівлі, грабежу або винагороди за службу.