
- •1. Основні цілі філософії права
- •2. Складність права як об'єкта розуміння
- •3. Гроцій: гуманність людини як основа права
- •4. Ієрінг: право як засіб реалізації інтересів
- •5. Кельзен: чиста теорія права
- •6. Пуфендорф: ідея культурного стану
- •7. Гоббс: право як засіб упокорення людини
- •8. Загальна характеристика правового реалізму
- •9. Лок: мета права - охорона життя та власності
- •12. Руссо: спільна воля
- •13. Американський правовий реалізм.
- •14. Сократ
- •15. Скандинавський реалізм та його представники.
- •17. Радбрух: цінності права
- •18, 20. Платон
- •19. Мейн: закони розвитку права
- •21. Вебер: критика економічного детермінізму
- •23. Ціцерон і Сенека: розум, природа, справедливість, доля
- •24. Кант: розум та свобода волі
- •25. Штаммлер: природне право та його зміни
- •27. Тлумачення взаємозв'язку природного права, права народів і цивільного права (Гай, Ульпіан, Кодекс Юстиніана)
- •28. Гегель: право як втілення свободи об'єктивного духу
- •§ 229. Справедливість - це щось велике в громадянському суспільстві: хороші закони дають державі квітнути, а вільна власність стає основною умовою її блиску досягнень [ Там само, с. 199].
- •29. Відношення права та економіки за Марксом.
- •30. Савіньї: право як продукт розвитку духу народу
- •31. Августин: божественний, природний і світський закони
- •33. Ерліх: спільноти як джерело права
- •34. Ісідор Севільський: вимоги до закону
- •35. Аналітичний правовий позитивізм
- •37( И 36). Правовий антропний волюнтаризм
4. Ієрінг: право як засіб реалізації інтересів
Гаслом німецького правового позитивізму стала теза, що «все право є позитивним правом». Його представники визначали позитивне право як «усього лише роз'яснену юридичну волю (Rechtswille) джерела права (Rechtsquelle)»[Binding]. З погляду його втілення в законодавчих актах вони розуміли право як систему погоджених один з одним і логічно впорядкованих понять. Ця модель права дістала назву «понятійної юриспруденції» (Begriffsjurisprudenz). Відповідно до неї, право створюється й розвивається завдяки зв'язкам юридичних понять, їхній здатності після об'єднання в систему породжувати нові поняття.
Перший період своєї діяльності Р.Ієрінг (Rudolf von Jhering, 1818-1892), відомий історик і філософ права, був прибічником саме такого розуміння права. Другий період його діяльності - це обґрунтування й розвиток нового розуміння права, яке часто називають «юриспруденцією інтересів» (Interessenjurisprudenz). Згідно з цією моделлю права, право створене людьми для захисту громадського життя й досягнення певних цілей, без посилання на які його неможливо пояснити. За допомогою права люди прагнуть реалізувати свої інтереси й розв'язати конфлікти. Правові принципи вторинні щодо інтересів людей і є законними засобами їх реалізації.
У працях Ієрінга намітилася тенденція до подолання крайностей правового історицизму й правового позитивізму. Він не погоджувався з гегелівським розумінням права як стадії розвитку абстрактного абсолютного духу й відображення загальної волі. Це розуміння неспроможне пояснити, вважав Ієрінг, як практичні чинники й інтереси людей визначають буття права. Не був він згодний і з моделлю права Савіньї, який трактував його як спонтанне відображення духу народу, бо такий підхід затінював роль права у становленні й розвитку суспільства та боротьбу людей за усвідомлені інтереси. Водночас Ієрінг поділяв широку культурну орієнтацію багатьох гегельянців і погоджувався із Савіньї, який критикував вчення про незмінне природне право.
На відміну від Бентама й Остіна, які зводили право до сукупності правових норм, Ієрінг розумів право не як відірвану від повсякденного життя систему юридичних норм і понять, а як чинний правопорядок. Розрізняючи правопорядок і правову систему, він підходив до останньої як до сукупності норм, уведених державою. Однак Ієрінг стверджував, що право не можна зрозуміти без систематичного врахування людських намірів і цілей, що викликають його до життя. Адже без мети (наміру) не існуєволі, у тому числі й правової волі. Людські цілі зазвичай конфліктують одна з одною, тому право - це наслідок їхнього зіткнення та їхнього примирення. На противагу Савіньї, право для Ієрінга усталюється внаслідок боротьби інтересів і є результатом доцільної, свідомої діяльності людей. Тому правові норми відображають не довільну волю законодавця або звичаї, а юридично оформлені й захищені інтереси суб'єктів права. Отже, Ієрінг вніс до базисних підвалин розуміння права цілком земні «позитивні» наміри й цілі суб'єктів права, а не абстрактні й далекі від реального життя ідеї.
Як і інші представники аналітичного правового позитивізму, Ієрінг наголошував, що норми права обов'язкові, і заперечував обмеження дослідження права логічним аналізом правових понять. Він висміює побудовані деякими правовими позитивістами «небеса правових понять» і стверджує, що «не життя існує заради понять, а поняття заради життя». Зразки правової поведінки більшості народі» свідчать, що люди керуються не правовими поняттями, а так званим правовим чуттям, яке Ієрінг вважає психологічним джерелом усього права. На його думку, «правова свідомість, правове переконання суть абстракції, яких народ не знає. Основна сила права, так само як і сила любові, лежить у почутті: розум і намір не можуть відшкодувати його вад. Але як любов часто сама не знає себе, й однієї миті буває достатньо для її усвідомлення, так і правове чуття у спокійному стані не знає чітко, чим воно є, що в собі містить, і тільки тоді, коли зіткнеться з правопорушенням, постає тяжке запитання, яке змушує це чуття висловитися, і висвітлює його щире значення та його силу. ... Право є необхідною умовою морального життя особистості, охорона його - це моральне самозбереження» [Иеринг, 1885, с. 45-46].
Ієрінг розумів державу як інститут, що володіє монополією на законне використання сили для підтримки правового порядку.
Ієрінг:
Хто не відчуває, що тоді, коли найганебнішим чином, ногами, зневажають його право, йдеться не тільки про об'єкт суперечки, а й про його особистість, хто в такому становищі не почуває моральної спонуки до захисту свого права, - тому не можна допомогти, і мені зовсім не цікаво його переконувати ... Для нього я не маю нічого іншого, крім висловлювання, яке стало відомим з часів Канта: «хто робить себе черв'яком, той не повинен скаржитися, якщо його топчуть ногами» [Кант И. Основы метафизики нравственности]. В іншому місці І.Кант називає цей дозвіл іншим топтати ногами своє право «порушенням обов'язку людини щодо самої себе», і «з обов'язку перед людською гідністю в нас» він виводить правило: «не дозволяйте своє право безкарно топтати ногами» [Иеринг, с. 3-4]...
Мета права — мир, а засіб - боротьба. Поки на право будуть напади з боку неправа - а це буде тривати вічно - доти воно назавжди пов'язане з боротьбою. Життя права є боротьба - боротьба народів, урядів, станів, індивідів.
Усяке важливе правове положення натрапляє на протилежне й має спочатку його перемогти; кожне право, нехай це право всього народу, або одного індивіда, тільки тоді є правом, якщо воно постійно готове до власного захисту. Право не є тільки логічним поняттям, воно є живою життєвою силою. Тому вже з давніх часів богиня правосуддя зображується з терезами в одній руці й мечем в іншій: терезами вона міряє право, мечем його охороняє. Меч без терезів показував би тільки голе насильство, терези без меча — повне безсилля права. Обидва ці елементи нерозривно пов'язані між собою, і тільки там буде панувати справжній правовий порядок, де сила справедливості, що керує мечем, співмірна із спритністю, з якою вона орудує терезами. Право - це безупинна робота, і не тільки державної влади, а всього народу. Варто кинути погляд на стан правового життя, щоб побачити, що перед нами те ж видовище безустанної боротьби й діяльності всього народу, що й на теренах економічного й духовного розвитку. Кожний індивід, якому хоч раз довелося обстоювати своє право, бере участь у цій загальнонаціональній роботі й вносить свою частку у справу втілення правової ідеї на землі. Звичайно, це положення може стосуватися не всіх однаково. Без боротьби, зіткнень живуть і йдуть по прокладених шляхах права тисячі індивідів, і скажи ми їм, що право — це боротьба, — вони б нас не зрозуміли, тому що знають право тільки як стан миру й порядку. З погляду свого власного досвіду вони також цілком праві, як правий той багатий спадкоємець, який, пожинаючи плоди чужої роботи, що дісталися йому, буде завзято заперечувати тезу, що власність - це праця. Помилка міститься в тому, що обидва вони щодо поняття як права, так і власності можуть в окремих випадках розходитися таким чином, що одному доля дарує мир і насолоду, а іншому - тільки працю й боротьбу [Там само, с. 13 -14].
Слово «право» має, як відомо, подвійний сенс: об'єктивний і суб'єктивний. Право в об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, які охороняються державою, узаконений порядок життя; право в суб'єктивному сенсі — це конкретне застосування абстрактного правила до конкретного правоволодіння. В обох випадках право натрапляє на протидію, в обох випадках має воно її перемогти, тобто, інакше кажучи, воно має в боротьбі встановлювати й відстоювати своє буття [Там само, с. 15].
Незаперечним, а тому таким, що не потребує дальших доказів, є такий тезис щодо забезпечення права державою: підтримка правового порядку державою є нічим іншим, як безупинною боротьбою проти беззаконня, що йому протистоїть [Там само, с. 16].
Усі великі надбання, які сталися в історії права: знищення рабства, кріпацтва, свобода поземельної власності, промислу, совісті і т. ін. - усі вони дісталися тільки шляхом завзятої боротьби, що тривала упродовж сторіч; нерідко цілі потоки крові (й завжди зруйноване право) показують той шлях, яким ішло нове право. Тому що право - це «Сатурн, який пожирає своїх власних дітей», право тільки тим і поновлюється, що воно саме знищує своє минуле [Там же, с. 16].
Щира правда, що це цілком романтичне уявлення, яке спирається на помилкову ідеалізацію минулого, неначебто право подібно до рослини в полі, виникає безболісно, спокійно, бездіяльно. Сувора реальність учить нас зовсім протилежному [Там само, с. 21].
Опір злоякісному неправу, яке обмежує саму особистість, тобто правопорушенню, що самим способом дії відображає неповагу до особистості та наносить біль - опір такому неправу є обов'язком. Він є обов'язком правомочного стосовно самого себе, бо право — це заповідь моральної поваги до себе, обов'язок перед громадою, тому що конче потрібно, щоб право перемагало.
Боротьба за право є обов'язком правомочного перед самим собою [Там само, с. 27-28].
Сила, з якою правове почуття повстає проти правопорушення, є пробним каменем його здорового стану... Чутливість, тобто здатність відчувати біль від правопорушення, й дійова сила, тобто мужність і рішучість в обороні права, - суть, по-моєму, двох найважливіших критеріїв нормального стану правового почуття [Там само, с. 45-46].
Напруга правового почуття неоднакова в різних індивідах; вона зменшується чи примножується залежно від того, наскільки високо цінують окремі індивіди, стани чи народ важливість права як умови морального життя, причому не тільки права в цілому, а й окремих правових інститутів... Друга ознака правового почуття — сила дії — це особливість характеру; реакція людини чи народу на правопорушення є ліпшим випробуванням його характеру. Якщо розуміти слово «характер» як цілковито спрямовану лише на себе особистість, що відгороджується від світу, то нам не треба кращого способу довести цю властивість, як посилання на те, що сваволя, як і право, стосується й особистості [ Там само, с. 46-47].
Якою б різною не була та міра цінності, якою вимірюють предмети багаті й бідні, вона ... не має значення, якщо порушується закон, оскільки тут ідеться не про матеріальну вартість речі, а про ідеальну цінність права, про енергію правового почуття щодо власності, і важливо є не те, як ставляться до майна, а те, як ставляться до правового почуття. Найкращий доказ цьому надає нам англійський народ: його багатство не зашкодило його правовим почуттям. Нам часто на континенті випадає спостерігати, з якою енергією вони виявляються навіть у буденних майнових суперечках у типового подорожнього англійця. Він з такою рішучістю розпочинає боротьбу із власником готелю чи візником за першої ж спроби його обдурити, що можна подумати, що він захищає все право старої Англії: він готовий ліпше у разі потреби відкласти свій від'їзд, прочекати кілька днів і витратити вдесятеро більше спірної суми. Народ сміється, не розуміючи його, — але краще було б, якби він його зрозумів. Тому що в кількох гульденах, що ця людина захищає, виявляє себе, справді, вся стара Англія: дома його б кожний зрозумів і не так легко наважився б з ним сперечатися. Тепер я погляну на австрійця в тих же умовах, однакового з ним становища й стану. Якщо довіряти власному досвідові, я мушу сказати, що навряд чи десять відсотків зроблять так, як англієць. Інші ж побояться неприємностей, суперечки, скандалу, можливості пересудів, яких нічого боятися в Англії англійцю, — коротко кажучи, вони заплатять. Але в гульдені, що захищає англієць і платить австрієць, міститься набагато більш, ніж думають. Він віддзеркалює прірву, що відокремлює Англію від Австрії, сторіччя їхнього різного політичного розвитку й соціального життя [йдеться про становище в цих країнах у другій третині XIX ст. - В.К.] [Иеринг, с. 48-49].