
- •1. Основні цілі філософії права
- •2. Складність права як об'єкта розуміння
- •3. Гроцій: гуманність людини як основа права
- •4. Ієрінг: право як засіб реалізації інтересів
- •5. Кельзен: чиста теорія права
- •6. Пуфендорф: ідея культурного стану
- •7. Гоббс: право як засіб упокорення людини
- •8. Загальна характеристика правового реалізму
- •9. Лок: мета права - охорона життя та власності
- •12. Руссо: спільна воля
- •13. Американський правовий реалізм.
- •14. Сократ
- •15. Скандинавський реалізм та його представники.
- •17. Радбрух: цінності права
- •18, 20. Платон
- •19. Мейн: закони розвитку права
- •21. Вебер: критика економічного детермінізму
- •23. Ціцерон і Сенека: розум, природа, справедливість, доля
- •24. Кант: розум та свобода волі
- •25. Штаммлер: природне право та його зміни
- •27. Тлумачення взаємозв'язку природного права, права народів і цивільного права (Гай, Ульпіан, Кодекс Юстиніана)
- •28. Гегель: право як втілення свободи об'єктивного духу
- •§ 229. Справедливість - це щось велике в громадянському суспільстві: хороші закони дають державі квітнути, а вільна власність стає основною умовою її блиску досягнень [ Там само, с. 199].
- •29. Відношення права та економіки за Марксом.
- •30. Савіньї: право як продукт розвитку духу народу
- •31. Августин: божественний, природний і світський закони
- •33. Ерліх: спільноти як джерело права
- •34. Ісідор Севільський: вимоги до закону
- •35. Аналітичний правовий позитивізм
- •37( И 36). Правовий антропний волюнтаризм
28. Гегель: право як втілення свободи об'єктивного духу
Г.Гегель (Georg Wilhelm Friedrich , 1770-1831) у своїй фундаментальній праці Основи філософії права (1820) також прагнув віднайти основні правові принципи й вивести з них правові інститути. Гегель, як і Кант, спирається не на емпіричні дані, класифікації чинного права й результати дослідження його зв'язку з позаправовими реаліями, а на виведення права із загальніших, ніж саме право, понять і закономірностей. Але Кант уважав первинними, й тому апріорними, уявлення про розум і свободу абстрактної людини, людини «взагалі», історично незмінної. У Гегеля вихідні принципи аналізу права визначалися його філософською концепцією розвитку світового духу, який проходить три основних етапи свого самопізнання: етапи суб'єктивного, об'єктивного й абсолютного духу.
Сутністю гегелівського світового духу є свобода, що набуває різних форм утілення на різних етапах його розвитку. На першому етапі дух має тільки внутрішню свободу, тобто свободу стосовно себе. Об'єктивний дух має не тільки внутрішню, а й зовнішню свободу.
На думку Гегеля, правові й соціально-політичні інститути належать до царства об'єктивного духу, є формами реалізації властивої йому свободи. Кожна з них є особливим правом. По-перше, ці форми можуть бути схарактеризовані з боку індивідів (суб'єктів права), які свідомо чи несвідомо є знаряддям об'єктивного духу. По-друге, ці форми утворюють певну ієрархію, в якій вища форма є конкретнішою й має глибший ступінь реалізації свободи. Гегель виокремлює три такі фундаментальні форми: абстрактне право, мораль і моральність.
Для абстрактного права характерна свобода, де індивіди усвідомлюють себе власниками, що не знають поневолення й насолоджуються статками, що забезпечуються цими правами. Свобода індивіда щодо зовнішніх речей реалізується як право власності, володіння; стосовно іншого індивіда - як договірне право; стосовно своєї власної негативної дії - як згода прийняти покарання. Абстрактне право не враховує внутрішніх мотивів поведінки індивідів, які вступають у відносини як вільні, формально рівні суб'єкти права.
Врахування людьми внутрішніх мотивів і цілей діяльності веде до критеріїв моралі. У межах моралі індивіди діють і ставляться один до одного як відповідальні свідомі суб'єкти з добрими цілями й намірами. Сфера моральності, тобто усвідомлених норм моралі й практичних моральних вчинків, згідно з ученням Геге-ля, - це зняття односторонностей абстрактного права й моралі. У ній індивіди взаємодіють, визнаючи права й обов'язки, які вони мають як члени трьох різних спільнот: родини, громадянського суспільства й держави. Громадянське суспільство - це поле реалізації приватних цілей та інтересів окремих індивідів, але на ньому свобода ще не досягла свого повного втілення, оскільки стихія зіткнення приватних інтересів обмежується не розумним, а зовнішнім і випадковим чином. Свобода сповна виражає себе в державі, яка, на думку Гегеля, є втіленням розуму.
Реально всі особливі права й обов'язки індивідів наявні одночасно, що неодмінно породжує колізії. Подолання колізій відбувається шляхом визнання пріоритетними ієрархічно вищих прав.
Охарактеризовані вище види права є природними в тім сенсі, наголошує Гегель, що вони виведені, образно кажучи, з найглибших сутнісних структур буття. Однак вони ще не є безпосередніми правовими регулятивами людської поведінки. Такими вони стають у законодавстві, коли природне право перетворюється в закон, або позитивне право. Гегель не заперечує можливість ситуацій, коли законодавство спотворює природне право: «те, що виступає законом, за своїм змістом може відрізнятися від того, що становить право в собі» [Гегель, с. 187]. Але за своєю природою, в ідеалі, позитивне право є розумним.
Гегель, як і Монтеск'є, наголошує на важливості врахування конкретних особливостей народу та його буття в законодавстві (національного характеру народу, ступеня його історичного розвитку, природних умов його життя і т. ін.). Позитивне право розвивається. Кожній стадії його розвитку відповідають свої особливі правові відносини й інститути, що природно виникають з попередніх етапів. Такі природні правові відносини й інститути є справедливими й розумними для відповідних їм етапів. Наприклад, інститут рабства був розумним і справедливим для етапу розвитку об'єктивного духу в часи античності, але перестав бути таким у Новий час.
Гегель:
§ 4. Підґрунтя права - це загалом духовне, а його найближче місце й висхідна точка - це воля, яка вільна; тим-то її субстанцію й визначення становить свобода; система права - це царство здійсненої свободи, світ духу, породжений ним самим, мовби другою натурою.
Додаток. Свободу волі найкраще пояснити вказівкою на фізичну природу. Адже свобода — це таке саме визначення волі, як вага - основне визначення тіла. Коли кажуть: певна матерія має вагу, можна припустити, що цей предикат випадковий, та насправді це не так, адже в матерії немає нічого невагомого, точніше, вона сама — вага. Вага витворює тіло і є тілом. Те саме чинне як на свободу та волю, адже свобода - це воля. Воля без свободи - це порожнє місце, так само, як і свобода дійсна лише як воля, як суб'єкт [Гегель, с. 24].
§ ЗО. Кожен ступінь розвитку ідеї свободи має своє власне право, оскільки він представляє буття свободи в одному з її визначень. Коли говорять про протилежність моралі, моральних устоїв, з одного боку, і права, з другого боку, то право розуміють тільки як перше формальне право абстрактної особи. Мораль, моральні устої, державний інтерес - кожна форма окремо становлять особливе право, оскільки кожна з цих форм - це визначення й буття свободи. Колізія між ними може відбутися лише через те, що всі вони розташовані на одній лінії і всі вони - право; якби моральна точка зору духу не була також правом, свободою в одній з її форм, вона взагалі не могла би вступити в колізію з правом особи чи з будь-яким іншим правом, оскільки таке право містить у собі поняття свободи, найвище визначення духу, відносно якого інше - це лише щось позбавлене субстанції. Але в колізії міститься ще інший момент, а саме, що всі ці форми права обмежені, а отже, підпорядковані одна одній; тільки право світового духу не-обмежено абсолютне [Там само, с. 30-31].
§ 36. 1) Особа містить узагалі правоздатність і витворює поняття й саму абстрактну основу абстрактного, а тому - формального права. Звідси така вимога права: будь особою й поважай інших як осіб [ Там само, с. 52].
§ 43. Особа як безпосереднє поняття і, таким чином, суттєве одиничне наділена природним існуванням частково в собі самій, частково як таке, до чого вона належить, як до зовнішнього світу. Тут піде мова тільки про речі, які вони безпосередньо, а не про визначення, якими вони можуть стати через посередництво волі, адже тут особа сама ще перебуває в стадії своєї першої безпосередності.
Духовні здібності, науки, мистецтва, особливо приналежне до релігії (проповіді, служби, молитви, благословіння свяченими предметами), винаходи тощо стають предметами договору, прирівнюються до визнаних речей за способом купівлі, продажу та ін. Може виникнути запитання, чи перебуває митець, учений та ін. в юридичному володінні своїм мистецтвом, своєю наукою, своєю здатністю читати проповіді, проводити богослужіння, тобто чи такі предмети становлять речі? Такі вміння, знання, здібності тощо можна назвати речами лише із застереженнями, оскільки, з одного боку, про володіння такими предметами ведуться переговори та укладаються договори як про речі, а з другого боку, це володіння - щось внутрішнє, духовне; глузд можуть охопити сумніви щодо їхньої юридичної кваліфікації, адже він спирається на протилежність: або річ, або не річ (так само, як або нескінченне, або скінчене). Знання, науки, таланти тощо, щоправда, властиві вільному духові й становлять його внутрішні якості, а не щось зовнішнє; проте він може шляхом переведення в зовнішнє надати їм зовнішнього існування й відчужити їх .... внаслідок чого вони підводяться під визначення речей. Отже, вони не від самого початку щось безпосереднє, а стають таким тільки через посередництво духу, який приводить свою внутрішню суть до безпосередності й зовнішнього [Гегель, с. 56-57].
§ 112. При розгляді формального права, було сказано, що воно містить лише заборони, що суто правова дія має, таким чином, лише негативне визначення відносно волі інших. В області моралі, навпаки, визначення моєї волі відносно волі інших позитивне, а отже, суб'єктивна воля наділена в тому, що вона реалізує, в собі сущою волею як чимось внутрішнім. Тут, безперечно, має місце породження чи зміна буття, і це пов'язано з волею інших. Поняття моралі - це внутрішнє відношення волі до себе самої. Проте тут не лише одна воля, але об'єктивування водночас містить у собі визначення, що одинична воля знімає себе в ньому, і, таким чином, оскільки відпадає визначення однобокості, закладені дві волі й їхнє ставлення одна до одної. У праві немає значення, чи претендує воля інших на що-небудь відносно моєї волі, яка дає собі буття у власності. Зате в області морального [моральності. - В.К.] йдеться про благо інших, і це позитивне відношення може постати лише тут [Там само, с. 107].