Статут та Засновницький договір підприємств, фірм мають самостійне

значення й однакову юридичну силу, тому повинні підтверджуватись і змінюватись в одному й тому ж порядку. Вони не повинні дублювати один одного, хоча найбільш принципові положення слід формулювати ідентично.

Чинне законодавство не містить яких-небудь спеціальних вимог до розмежування змісту зазначених документів. У той же час у Законі України “Про підприємства” обов’язкові положення Статуту кожного підприємства. У ньому повинні бути визначені власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет та мета діяльності, органи управління, порядок їх формування, повноваження трудового колективу, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та ліквідації підприємства.

Детально все це фіксується у Статуті. Ці положення можуть також бути й у тексті Засновницького договору, але тільки в узагальненій формі.

Завдання Статуту – дати цілісне уявлення про правовий статус підприємства як самостійний господарюючий суб’єкт. У цьому розумінні Статут – це внутрішній регламентуючий акт підприємства, що доповнює й конкретизує багато положень Засновницького договору.

Зміст Засновницького договору виходить із того, що він являє собою по суті один із різновидів угод щодо спільної господарської діяльності з утворенням юридичної особи. Його зміст полягає в об’єднанні майна та підприємницьких зусиль з метою отримання прибутку. Тому вирішальне значення для Засновницького договору має визначення всіх основних параметрів взаємовідносин між учасниками фірми, в основному майнового та організаційного характеру.

Засновницькі документи – важливий атрибут підприємницького бізнесу. Вони підтверджують юридичний статус підприємства, вказуючи на законність його існування. Ці документи вимагають професійного підходу до їхнього укладання. Процес роботи щодо укладання засновницьких документів передбачає:

• проведення підготовчої роботи, визначення цілей, завдань та методів організації підприємства;

• збирання та узагальнення матеріалів для розробки засновницьких документів;

• юридичні та економічні консультації щодо змісту засновницьких документів.

3.

Основу майна підприємницьких структур складає статутний

фонд, за допомогою котрого створюється й починає функціонувати підприємство.

Статутний фонд утворюється шляхом внесення вкладів засновників, учасників й може поповнюватись за рахунок прибутку від господарської діяльності підприємств, за рахунок додаткових вкладів учасників, у тому числі спонсорів.

Вкладом до статутного фонду можуть виступати: всі види майна – будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності, грошові кошти засновників, усі види майнових прав – на користування землею та іншими природними ресурсами, а також використання винаходів, ноу-хау та інших об’єктів інтелектуальної власності та інші права, що не належать до майнових, але мають товарну вартість.

Терміни, розмір, порядок внесення та оцінки вкладів кожного учасника до статутного фонду передбачаються у статутних документах.

Протягом року всі учасники підприємства повинні повністю внести свої вклади до статутного фонду. Якщо хтось не виконав своїх обов’язків, то за час прострочки він сплачує 10% річних з недовнесеної суми, коли інше не передбачене засновницькими документами.

Розмір статутного фонду може бути збільшено чи зменшено, але за умови, що всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна розмірів статутного фонду набирає чинності з моменту реєстрації його органом, який зареєстрував Статут підприємства.

Кошти статутного фонду йдуть на розвиток виробництва. Використовувати їх на зарплатню, заохочення та інші потреби забороняється. Статутний фонд є власністю учасників у межах їхніх вкладів.

При виході учасника зі складу підприємства чи ліквідації підприємства, йому сплачується вартість частини майна, пропорційно до його частки у статутному фонді. Статутний фонд служить не тільки “перепусткою” для державної реєстрації, але й стартовим капіталом, від якого залежить функціонування підприємства.

Державна реєстрація завершує процес створення підприємства. Вона здійснюється у виконавчому комітеті міської (районної) Ради народних депутатів за місцем діяльності або проживання суб’єктів бізнесу.

Свідоцтво про державну реєстрацію є підставою для відкриття рахунків у закладах банку.

Державна реєстрація для підприємця пов’язана з певними витратами, тому при створенні власної справи всі ці витрати слід врахувати й порівняти зі своїми можливостями.

З моменту отримання свідоцтва про реєстрацію, підприємство набуває статусу юридичної особи й починає свій шлях у світ бізнесу. Проте й після юридичного оформлення створення підприємства організаційний період ще продовжується. Відбувається остаточне формування органів управління, розробляються організаційні регламенти функціонування підприємства, встановлюються процедури роботи та взаємодії структурних підрозділів, співробітників.

Таким чином, процес організації нового підприємства проходить такі стадії:

1. визначається склад засновників та розробляються засновницькі документи;

2. оформлюється протокол №1 про призначення директора та голови ревізійної комісії;

3. відкривається тимчасовий рахунок у банку – протягом 30 днів повинно надійти 50% статутного капіталу;

4. реєстрація за місцем своєї установи;

5. занесення до державного реєстру;

6. внесення учасниками підприємства повністю своїх вкладів до банку;

7. відкриття постійного розрахункового рахунку у банку;

8. реєстрація в податковій інспекції;

9. отримання круглої печатки та кутового штампу.

4.

Основною проблемою нового підприємства є створення життєдіяльного, налагодженого організму, в межах якого працівники чітко усвідомлюють мету своєї діяльності та способи її досягнення. Якщо щойно створене підприємство не перетворюється в налагоджене та кероване підприємство, воно приречене на провал, незважаючи на будь-яку блискучу підприємницьку ідею, залучений крупний капітал, належну якість виготовлюваної продукції й навіть існування високого попиту на неї.

Конкуренція, що відбувається на ринку, одні підприємства приводить до багатства, а інші – до банкрутства.

Сьогодні кожне підприємство, будь-яка структура підприємницького бізнесу повинні самостійно вирішувати свої проблеми. Й коли підприємство опинилось у певних обставинах та змушене припинити своє існування, то робити це слід цивілізованим способом.

Припинення діяльності здійснюється двома шляхами:

шляхом реорганізації та

шляхом ліквідації.

Держава гарантує захист прав та інтересів звільнюваних працівників відповідно до трудового законодавства України.

Підприємства можуть припиняти свою діяльність не тільки тому, що вони нерентабельні, але й у разі зміни форми функціонування, з’єднуючись з яким-небудь іншим підприємством, або розділу майна та виходу з великого підприємства.

Проте в усіх цих випадках зачіпаються інтереси як власників, так і найманих працівників, які потребують захисту й можуть розраховувати у цих випадках на державу.

Підприємство реорганізується у разі:

• приєднання одного підприємства до іншого;

• злиття підприємства з іншим підприємством та утворення нового підприємства;

• розділу підприємства;

• виділення з підприємства одного чи декількох нових підприємств;

• перетворення одного підприємства в інше.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка

створюється власником, а в разі банкрутства – судом.

Майно підприємства, його фінансові кошти після розрахунків з бюджетом, кредиторами, оплатою праці працівників розподіляється між засновниками пропорційно до їхньої частки в майні підприємства.

Ліквідація підприємства вважається завершеною, а підприємство таким, яке припинило свою діяльність з моменту внесення запису про це до реєстру державної реєстрації.