ответы по мове

Отож, для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, пере­конливим, необхідна попередня підготовка до нього. Ал­горитм останньої можна визначити так: вибір теми — фор­мулювання мети — складання плану — збирання матері­алу — робота над конспектом — репетиція. Підготовка до будь-якого виступу розпочинається з ви­значення теми промови. При цьому можливі різні ситуації: або пропонують виступити з певною темою, тобто тема є заданою, або тему виступу ви обираєте самі. В першому випадку оратору необхідно лише конкретизувати її. Склад­ніша справа — визначити і сформулювати свою тему виступу.

Обираючи тему, перш за все потрібно виходити із сво­го особистого досвіду, а також знань по цій темі. Окрім того, важливо, щоб тема являла інтерес для вас і ваших слухачів.

Отже, при визначенні теми виступу потрібно враховува­ти наступні моменти:

1. Обирайте тему, яка відповідає вашим пізнанням і інтересам.

2 Підбирайте доречну тему.

3.Обирайте тему, яка відповідає аудиторії.

Тема повинна бути досить цікава, досить важлива, до­сить зрозуміла для слухачів. Для того, щоб вирішити, чи буде вона відповідати цим вимогам, необхідно мати уявлен­ня про рівень знань слухачів, їх виховання, вік, особливі інтереси.

Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання.

Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що під­лягають обговоренню.

Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можли­вості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов’язково привертати увагу слухачів. Вдала назва теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови.

Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштов­хують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу.

Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви по­требують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх цікав­лять.Існують такі поняття, як тема «розкрита» та тема «не розкрита». Тема «розкрита», коли матеріал їй відповідає, коли основна думка промовця зрозуміла, коли вона дове­дена. Бажано, щоб тема мала точки зіткнення з іншими темами, апелювала до вже відомого слухачам.

Формулювання мети

Необхідно ясно уявляти, для чого, з якою метою виголо­шується промова, якої реакції слухачів ви добиваєтесь. Для того, щоб отримати чітке уявлення про те, чого ви добиваєтесь, викладіть письмово ваш намір у формі цілого речення. Потрібно також мати на увазі, що мету виступу слід формулювати не тільки для себе, але й для своїх слу­хачів. Чітке визначення цільової настанови полегшує сприйняття ораторської промови, певним чином налашто­вує аудиторію.

Існує загальна і конкретна мета виступу. Загальна мета визначається видом реакції, яку оратор хоче викликати у слухачів і залежить від того, чи бажає він тільки розважи­ти їх або задовольнити цікавість, надихнути, переконати чи схилити до дії. Конкретна мета виражена в самому зміс­ті промови, який може розважати, вгамовувати жагу знань, надихати, переконувати і викликати готовність до дії.

Конкретне тематичне ствердження не повинно бути за­гальновідомою істиною. Ваша справа показати, що дещо, вірогідно або можливо, правильно чи той або інший хід дій, можливо або вірогідно, повинен бути прийнятий.

Отже, наступний етап підготовки публічного виступу — підбір матеріалів для ораторської промови.

Існує чотири основних джерела накопичення матеріалу: 1) особистий досвід; 2) роздуми і спостереження; _) інтерв’ю і бесіди; 4) читання. Не обов’язково використовувати завжди всі перелічені джерела, але при всіх умовах необхідно об­мірковувати питання і обов’язково заглядати в книжки.

В методичній літературі визначені основні джерела, з яких можна черпати нові ідеї, цікаві дані, факти, прикла­ди, ілюстрації для своєї промови. До них відносяться

а) офіційні документи:

б) наукова і науково-популярна література;

в) художня література;

г) статті газет і журналів;

д) передачі радіо і телебачення;

е) довідкова література: енциклопедії, словники;

ж) результати соціологічних опитувань.

При роботі над конспектом необхідно дотримуватись наступних правил:

1. Користуйтесь повними реченнями.

2. Використовуйте загальновизнаний спосіб визначень.

3. Уникайте суджень складних і з різним змістом.

4. Після складання конспекту, необхідно його відредагу­вати. Конспект не може і не повинен містити все багатство самої промови. Але словесне його оформлення складає першу умову, яка визначить у підсумку вражаючу силу промови при її проголошенні.

5. Редагування конспекту необхідно проводити з точки зору:

6. а) ясності;

7. б) конкретності;

8. в) специфіки питання;

9. г) краткості.

План — це взаємне розташування частин, коротка про­грама будь-якого викладення.

Важливо одразу ж визначити, які конкретно питання ви передбачаєте висвітлити в своїй промові. Тому склада­ється попередній план, який відображує особисте визна­чення оратором теми виступу і підходу до даної проблеми. У процесі вивчення літератури, аналізу підібраного мате­ріалу план може змінитися, та в будь-якому випадку він буде сприяти вашій роботі.

Після того, як вивчена література, обміркована тема, зі­браний фактичний матеріал, складається робочий план.

Виділіть питання обраної теми, відберіть суттєві і основ­ні, визначsть, в якій послідовності їх викладати. До робо­чого плану вносяться формулювання окремих положень, наводяться приклади, факти, цифри, які ви хочете вико­ристати.

Робочий план допомагає краще обміркувати структуру виступу, визначити, які розділи виявились перевантаже­ними фактичним матеріалом, які, навпаки, не мають при­кладів, які питання слід пропустити, які включити і т.ін. Формулювання пунктів основного плану повинні бути чіткими і ясними. Цей план оголошується слухачам після повідомлення теми виступу або у вступі при розкритті мети промови. Репетиція являє собою проголошення тексту думкою або вголос, краще перед дзеркалом. Треба знайти таку позу, у якій ви почуваєте себе легко і зручно, і постаратися її запам'ятати; вивчити обличчя - розправити нахмурені брови, мімічні зморшки, що набігають на чоло; продумати жести, прийоми встановлення контакту. Досвід показує, що на кожну хвилину виступу приходиться 20 - 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельний розроблено, то в момент зустрічі зі слухачами виступаючий буде триматися впевнено

16. Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення.

Доведення - це сукупність логічних засобів обгрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза - це судження, істинність якого потребує доведення.

Аргументи (докази) - це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми.

Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

За формою докази переділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обфунтовують істинність тези. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження

Спростування - це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допомоги якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, з реалізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Але хибність аргументів ще не означає хибності самої тези.

Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, спростуванням тези через доведення антитези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому, що встановлюються помилки у формі самого доведення.

Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повинна бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, вона повинна лишатися тотожною самій собі упродовж усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не суперечити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно віл тези.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути висновком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами виводу або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Паралогізм - це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай призводить до хибних висновків. Софізм - навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс - це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.

Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у дискусію - широке публічне обговорення якого-небудь спірного питання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб'єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія.

Пропонент (від лат. propponens - той, хто щось стверджує, доводить) - учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент (від лат. орропеs - той, що протиставляє, заперечує) -особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює її

Якщо опонент не погоджується з аргументом пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитися від аргументу; замінити його іншим; знайти додаткові факти на користь висунутого аргументу.

Аудиторія - це третій, колективний суб'єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити всіх присутніх на свою сторону.

Досягнення певної мети суттєво полегшується, якщо ретельно продумати і майстерно застосувати адекватні цій меті засоби її досягнення.

Мовленнєва стратегія - це комплекс мовленнєвих лій, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні мовленнєві дії, пов'язані з прогнозуванням ситуації.

Мовленнєва тактика - конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямовані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети. Основні тактики аргументаційної стратегії

o Тактика контрастивного аналізу ґрунтується на прийомі зіставлення. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

o Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення і передбачуваний результат.

o Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об'єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб'єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.

17. роцес обґрунтування хибності тези, аргументів, демонстрації здійснюється у формі критики. Критика тези, аргументів, демонстрації означає їх спростування.

1. Спростування тези має два різновиди: пряме і непряме.

Пряме спростування тези здійснюється через посилання на факти, яким суперечить теза, або на певні теоретичні положення (закони, норми, правила тощо).

Непряме спростування тези має два різновиди: "зведення до абсурду" та "доведення істинності антитези": зведення до абсурду", доведення істинності антитези. Спростування тези через доведення істинності антитези виконується на підставі закону виключеного третього, який стверджує: якщо два висловлювання (теза й антитеза) суперечать один одному, то одне з них істинне, інше хибне, третього значення істинності немає. . Спростування аргументів означає встановлення їх хибності. Якщо встановлено хибність аргументів, то теза не спростована. Отже, варто шукати нові аргументи.

18. Переконання - це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого - спонукання до певної дії. Ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:

- власної справжньої переконаності суб'єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;

- наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого (наприклад, досягти мети у будь-який спосіб);

- внутрішньої психологічної готовності суб'єкта до застосування переконуючого впливу;

- зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);

- визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

- врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об'єкта до сприйняття переконуючого впливу;

- прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об'єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;

- здатності об'єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні - в готовність до відповідної поведінкової активності.

Основним етапом і змістом переконання є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

19. Суперечка (спір) і дискусія – два близькі види складного вербального аргументаційного процесу. Вони поділяються за метою і манерою проведення. У залежності від мети суперечки бувають зокрема заради істини і заради перемоги. Дискусія є, власне, науковим спором – в її процесі заздалегідь готується науковий матеріал, який подається пропонентом і піддається сумніву опонентом. Манера проведення дискусії відрізняється (в ідеалі) високою культурою поведінки, неупередженості і вимагає від сторін високого рівня компетентності щодо предмету спору. Під спором розуміється всяке зіткнення думок, розбіжності в точках зору з якого-небудь питання, предмету, боротьба, за якої кожна зі сторін відстоює свою правоту.

Дискусією називають такий публічний спір, метою якого є з’ясування і зіставлення різних точок зору, пошук, виявлення істинної думки, знаходження правильного рішення спірного питання. Дискусія вважається ефективним засобом переконання, бо її учасники самі приходять до того або іншого висновку

Логічні помилки у доказі, пастки у суперечці

Помилки у аргументах

1. Хибність основ (аргументів) – основна помилка, яка полягає у тому, що у якості аргументів беруться не істинні, а хибні судження, які видають або намагаються видати за істинні. Класичний приклад такої помилки – хибність аргументів Птоломея, який вважав вірною геоцентричну будову Сонячної системи тому, що Сонце нібито обертається навколо Землі.

2. "Передбачення аргументів" – теза спирається на недоведені аргументи, які можуть бути істинними і тоді теза може бути істинною.

3. "Хибне коло" – теза доводиться аргументами, а істинність аргументів базується на цій же тезі. Прикладом цього може бути таке доведення "Вартість товарів на ринку визначається вартістю праці, а вартість праці повинна залежати від вартості товарів на ринку".

Помилки у аргументації

4. Уявне слідування – людина поєднує непоєднувані аргументи словами "значить", "слідує", "отже", "таким чином", "у підсумку маємо" тощо. Тоді складається видимість того, що теза аргументами підтверджується.

5. Аргумент приймається безумовно істинним – він може бути істинним лише з урахуванням певного часу, відношення, місця – він ніколи не є істинним безумовно. Так їжею, отрутою і ліками часто є одна і таж речовина, але її властивості залежать від дози, часу прийняття.

Прийоми пасток у суперечці (некоректні прийоми)

Пастка у суперечці – непорядний прийом, який свідомо застосовується малокультурною людиною для того, щоб утруднити своєму противникові проведення спору. За суттю пастки є порушення принципів вірного мислення і законів логіки, тому у науковому спорі вони неприпустимі. Серед оман, яких треба уникати, науковці зокрема виділяють:

Пастки логічного характеру:

• Софізми – свідоме порушення певних правил і законів раціонального теоретичного мислення

• Антиномії – логічно парадоксальні ситуації, які містять у міркуванні певні дефекти, для яких у логіці не знайдено певного рішення.

Коректні прийоми ведення суперечок

Вчіться правильно розкривати зміст понять, пояснювати значення термінів.

Під час суперечки звертайте увагу на поведінку свого опонента. Спробуйте зрозуміти мотиви його дій і висловлювання, враховуйте індивідуальні особливості його характеру, манеру сперечатися. Намагайтеся правильно порівнювати свої здібності і можливості з силами суперечниками.

Відносьтеся з повагою до поглядів і переконань свого опонента. Якщо ви не згодні з його точкою зору, рішуче спростовуйте її, приводьте переконливі аргументи на захист своєї позиції, але не принижуйте достоїнства вашого противника, не ображайте його різними словами, не вдавайтеся до грубощів. Говоріть в спокійному і дружньому тоні.

Побажання або вимога уникати всіляких суперечок і постійно прямувати до примирення невиправдане і просто нездійсненне. Суперечка об’єктивна і необхідна, тому що вона є однією з невід’ємних особливостей спілкування між людьми і досягнення ними взаєморозуміння Ще одна умова плідності суперечки: її тема не повинна змінюватися, або замінятися іншою на всьому протязі суперечки.

Більшість суперечок закінчується тим, що її учасники стверджуються у своїй правоті.

Коректні прийоми (методи) ведення суперечок:

У ході аргументації користуйтеся тільки тими аргументами, які ви і ваш опонент розумієте однаково.

Не применшуйте значимості сильних аргументів опонента.

Краще, навпаки, підкреслюйте їхню важливість і своє правильне розуміння.

Якщо ваш аргумент не приймається, усвідомте, чому.

Можливо, на цьому аргументі не варто наполягати.

Свої аргументи, не пов'язані з тим, що говорив опонент, наводьте після того, як ви відповіли на його докази.

Обмежуйте кількість своїх аргументів.

Зайва переконливість завжди викликає відсіч, тому що перевага партнера в суперечці завжди oбразлива.

Наведіть один-два яскравих аргументи, і, якщо дoсягнуто бажаного ефекту, обмежтеся цим.

Кажіть не тільки про плюси своєї пропозиції, але й про мінуси.

Цим ви додасте їй більшої об'єктивності.

Використовуйте тільки ті аргументи, які приймає ваш опонент.

Не плутайте факти з думками.

Подавайте аргументи, демонструючи повагу до партнера і його позиції.

Друга легше переконати, ніж ворога.

Посилання на авторитет, відомий вашому опоненту і такий, що сприймається ним теж як авторитет, підсилюють можливості ваших аргументів.

Шукайте їм авторитетне підтвердження.

Не спростовуйте докази партнера, a, визнаючи їхню правомірність, переоцінюйте їхню силу й значимість.

Підсилюйте значимість втрат у випадку прийняття його позиції чи зменшуйте значимість вигод, очікуваних партнером.

Не прагніть швидко переконати опонента.

Краще йти поступовими, але послідовними кроками

20. Отже, у публічних виступах важливо все: і зміст, і інтонація, і манера викладу, і жести, і міміка, і мовна грамотність. Необхідно пам’ятати, що майже половина інформації передається через інтонацію. Одні й ті ж слова, сказані по-різному, можуть привести до протилежних результатів. Говорити слід достатньо голосно, ясно, чітко, виразно і просто, щоб забезпечити дохідливість, не монотонно, але й не присипляючими “хвилями” (то вище, то нижче). Емоційність виступу повинна відповідати змісту і враховувати ситуацію. Не треба прагнути до гучності за рахунок голосових зв’язок, необхідно навчитися використовувати резонатори: порожнину рота, носоглотку, лобові пазухи, грудну клітку.

Щоб не втомити слухачів “сухом’яткою” мови, доповідач повинен при підготовці виступу підібрати свіжі, цікаві, несподівані факти, афоризми, намалювати яскраві картини. Темп мовлення також відображає певні відчуття: швидкий – схвильованість або стурбованість чим-небудь чи особисті проблеми. Повільний - свідчить про пригноблений стан, горе, зарозумілість або втому.

Кажуть, що перші слова оратора повинні завоювати увагу слухачів, а останні – посилити ефект виступу.

Існують такі поради доповідачам:

•Намагайтеся встановити контакт зі слухачами та викликати в них інтерес до розмови. Поставте себе на їх місце, стежте за реакцією в залі.

•Не поспішайте. Існує межа швидкості, з якою мозок людини може сприймати й засвоювати нові поняття.

• Не використовуйте надто часто абстрактні поняття, бо це вимагатиме від слухачів великого напруження.

•Пояснюючи складні теоретичні проблеми, придумуйте порівняння, які допомогли б слухачам краще їх зрозуміти. При цьому слід орієнтуватися на слухачів, які мають нижчий рівень знань. Цю ораду треба застосовувати обережно, тому що недооцінювати слухачів, викладати матеріал надто спрощено теж не бажано.

• Підтримуйте зацікавленість слухачів упродовж усього виступу.

•Видозмінюйте свій виступ згідно із ситуацією. Безперечно, становище доповідача буде скрутнішим, якщо аудиторія змішана. У такому разі перед викладом матеріалу, який частині присутніх знайомий, рекомендується зазначити: 

•Говоріть тихо, спокійно. Якщо в аудиторії шум, стиште голос.

•Слідкуйте за грамотністю свого мовлення.

• Аргументуйте деякі положення доповіді прикладами з книг, кінофільму, процитуйте вислів, наведіть приклад зі свого життя, робіть висновки.

• Ставте слухачам риторичні запитання. Вони допоможуть активізувати увагу слухачів. Особливістю риторичних запитань є те, що воно не вимагає відповіді, а служить для ствердження або заперечення чогось.

21. Усне професійне мовлення — і міжперсональне, і публічне — повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі:

1)      чіткість, недвозначність формулювання думки;

2)      логічність, смислова точність, звідси - небагатослівність мовлення;

3)      відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними мовними засобами (Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в приміщеннях є їх аерація шляхом відкривання фрамуг за допомогою спеціального пристрою — і це про звичайне провітрювання!);

4)      укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях;

5)      різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини (за підрахунками науковців, у повсякденному спілкуванні люди послуговуються 2-3-ма тисячами найуживаніших слів; активний словник освіченої людини (слова, які людина використовує, а не просто знає) — це 10-12 тисяч слів; для порівняння: найбільший “Словник української мови” в 11-ти томах містить понад 136 тисяч слів);

6)      самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові висловлювань;

7)      переконливість мовлення;

8)      милозвучність мовлення;

9)      виразність дикції;

10)  відповідність між темпом мовлення, силою голосу і ситуацією мовлення.

22. Техніка аргументування – це вміння застосовувати певні методи переконання й впливу, а тактика аргументування - це вміння вибирати з цих методів найбільш дієві. Знання техніки й тактики аргументування допоможе уникнути певних труднощів під час ділових переговорів, в управлінні колективом і в організації колективної діяльності

Основні тактики аргументаційної стратегії

• Тактика контрастивного аналізу ґрунтується на прийомі зіставлення. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

• Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення і передбачуваний результат.

• Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об'єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб'єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.

Професійні комунікатори свідомо намагаються підлаштуватися під співрозмовника, скласти з ним успішний рапорт. Для цього вони насамперед підлаштовуються і відображають мову поз, жестів, міміки, тон голосу партнера по комунікації.

Проте підлаштування - це не просте наслідування, імітація невербальних характеристик співрозмовника. Ви, наприклад, можете підлаштуватися до рухів руки слабким рухом долоні, до рухів тіла - відповідними рухами голови. Це називають "перехресним відображенням". Підлаштування до дихання вважають сильним засобом встановлення рапорту. Мабуть, ви помічали, коли люди зацікавлено спілкуються, вони дихають в унісон.

Дуже ефективним способом підлаштування є також підлаштування до голосу партнера по комунікації. Ви можете підлаштуватися до тону, темпу, гучності та ритму мовлення співрозмовника. Це схоже на приєднання до співу або гри на музичному інструменті: ви підлаштувуєтеся і гармонійно зливаєтеся зі звучанням. Ви можете використовувати цей спосіб підлаштування в телефонній розмові, коли не бачите свого співрозмовника і, звичайно, не можете в повному обсязі прослідкувати за невербальними аспектами бесіди. Потім ви можете припинити спілкування, змінивши темп або тон свого голосу наприкінці розмови. Це досить корисна навичка, оскільки завершити телефонну розмову природним шляхом іноді буває дуже важко.

Встановлюючи рапорт, до уваги також беруть і те, що люди говорять. Наприклад, дуже ефективним способом підлаштування є виключення слова "але" зі свого словника. Замініть його на сполучник "і". "4ле" вважають деструктивним словом, воно підсвідомо говорить про те, що ви чуєте, що говорить співрозмовник, але маєте низку зауважень. "7" - необразливий сполучник