Завдання для дистанційного навчання з української мови для учнів іі курсу

РЗМ: план, тези, конспект

Конспект – це вид вторинного тексту, який містить

результати опрацювання текстової

інформації (основні змістові компоненти,

трансформовані відповідно до мети і

завдань реципієнта), відображає рівень її

розуміння (містить ориґінальні думки,

зауваження і висновки читача з приводу

зафіксованої інформації)

Конспектування – це процес здобуття інформації з

тексту відповідно до поставленої

мети і завдань шляхом його пере –

творення у вторинний текст;

конспектування складається з:

а) дотекстової роботи:

– визначення мети конспектування;

– прогнозування можливостей використання

отриманої інформації;

– самопостановки питань;

– попереднього ознайомлення з текстом (читання заго –

ловка і змісту);

б) планування:

– оглядового читання (по діагоналі);

– дотримання алгоритму читання;

– визначення теми і мікротем;

– визначення базових слів;

– написання плану;

– оцінювання рівня корисності й інформативності

тексту;

– аналізу способу викладу, засобів зв’язку;

– актуального членування тексту, комунікативної

структури;

в) реалізації дії:

– трансформування тексту відповідно до мети

і завдань конспектування;

– викладу власних оцінок та узагальнень;

г) контролю:

– читання законспектованого тексту;

– оцінювання тексту;

– прогнозування відповіді на уроці за складеним

конспектом.

Мета конспектування – це пізнання нової інформації

і її розуміння

Розуміння інформації – це перефразування інформації

(якщо ти можеш висловити

аргументовану думку про щось,

ти це розумієш); процес розу –

міння – це не заучування, а сві –

доме перетворення отримано –

го знання у власне

Ознаки конспекту: – єдність і цілісність викладу :

логічна, тематична, композиційна,

стилістична;

– відображення результатів розпо –

ділу інформації на:

головну і другорядну, відому і нову,

теоретичну і практичну,

концептуальну й ілюстративну,

вичерпну і неповну (яка потребує

уточнення, доповнення з інших

джерел);

– доцільність використання прийо –

мів і засобів конспектування;

– грамотність технологічного

виконання (трансформування ре –

чень, скорочення та спеціальні

позначки, використання графіч –

них засобів представлення інфор –

мації, таблиць тощо);

– дотримання норм правопису

План – це короткий перелік головних думок закінчених

частин тексту, у тій послідовності, у якій вони

викладені.

Тези – це короткий виклад головних думок тексту

(стисла відповідь на пункти плану).

Конспект – це короткий зв’язний виклад основних

думок тексту з використанням доказів

(небагатьма словами сказане про об’ємне).

РЗМ: складання плану, тез і конспекту до

запропонованого тексту

Завдання 1: прочитайте текст „Значення мови у розвитку і

самовираженні особистості”, складіть до нього

план, тези, конспект і запишіть його до таблиці

Значення мови у розвитку і самовираженні

особистості

Давно відома істина, що „мова – це найцінніше багатство

нації”(В.Биков). Але чи завжди ми розуміємо глибинний зміст цих

слів? Адже у світі стільки чудових коштовних речей! Є й такі,

які не мають ціни. Але стверджують, що все-таки найціннішою

коштовністю є мова. Чому?

Звичайно, перш за все тому, що за допомогою мови ми маємо

можливість спілкуватися, висловити свої почуття, поділитися

враженнями, отримати корисну чи необхідну для нас інформа –

цію. „Людина має схильність спілкуватися з іншими, тому що в такому стані найбільше почувається людиною”, − вважав

І.Кант, а Сент-Екзюпері стверджував, що „найбільшою розкіш-

шю на світі є розкіш людського спілкування”.

Отже, мова є найважливішою і найнеобхіднішою життє –

вою умовою і потребою людського суспільства. Але можливості

та призначення мови є набагато ширшими. Вона є засобом пізна-

ння довколишнього світу, без неї ми не можемо обійтися, здобу –

ваючи знання, за допомогою мови відбувається процес мислетво -

рення людини, вона є могутнім чинником у вихованні особистос –

ті. І на цьому, звичайно, не вичерпуються функції мови. „Вона є найґеніальнішим витвором матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а кожне створене слово – це символ сформо –

ваної ідеї, витвореної у великих зусиллях людини проникнути у світ природи, у саму себе”(Г.Нудьга).

Мова людини народжується у творчому процесі, а разом з

нею з’являється і найміцніше природне єднання – суспільство,

народ. І тоді мова стає найважливішою ознакою нації, найбіль –

шою її святинею, забезпечує єдність народу, часто роз межова –

ного кордонами, соціальними, політичними, релігійними та інши -

ми причинами, тому що саме мова забезпечує нормальне життя

національного організму у всіх його проявах. Мова є головним чин-

ником самоорганізації суспільства, визначною величиною у збере-

женні суспільної думки, її донесенні до наступних поколінь.

Якщо для існування людини потрібні інші люди, то для на –

родності – необхідні інші народності. І тут мова стає одним із

визначальних чинників входження до світової цивілізації.

Природа наділила кожен народ своєю мовою. У цьому, без –

перечно, була і є велика доцільність, якої ми ще й досі не можемо

цілковито збагнути. Але важко не погодитися зі словами О. По –

тебні, який писав:„Коли б об’єднання людства за мовою і зага –

лом за народністю було можливе, воно було б загибеллю для люд -

ської думки, як заміна багатьох відчуттів одним, хоч би це одне

було не дотиком, а зором”, бо, як зазначав Ґеґель, „якщо люди

мислять однаково, це означає, що вони не мислять”.

Кожна національна мова формує свою, особливу, тільки їй

притаманну картину світу… Мова кожного народу є носієм його

мовної свідомості. „Різні мови є для націй органами їхнього ори –

ґінального мислення і сприйняття”, – наголошував неодноразово

у своїх працях Ґумбольдт. Саме тому національна мова є здобут-

ком культури та духовної діяльності не лише певного народу, а й

одночасно є „здобутоком культури всього людства, бо кожна

мова доповнює іншу, а разом – вони витвір світового колектив –

ного людського розуму”(Г.Нудьга).

У нас, в українців, є теж своя мова, мова, у скарбницю якої

наш народ віками відкладав найдорогоцінніші перлини думок, по –

чуттів, уяви. Якісність нашої мови – це показник нашої культу –

ри, духовного багатства нашого народу. „Українська мова в ба –

гатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані

жодній із сучасних літературних мов слов’янства і не бідна аж

ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину фі-

лософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це…

мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє

місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих наро –

дів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим”, – пи –

сав 1882 року М. Драгоманов.

У формуванні кожної окремої особистості, етносу свій зна-

чний внесок робить та мова, якою людина виховується і навчає –

ться. Для того, щоб дитина успадкувала духовні цінності свого

народу, його ментальність, слід її виховувати тільки рідною мо –

вою. Не можна виховати повноцінного англійця французькою мо-

вою – стверджують англійські методисти.

Історія, фольклор, традиції, звичаї, література, мова – це

фундаментальні складові культури, що невідривні від національ –

ності. Усвідомлення належності до своєї нації, що дає кожному

статус духовного і матеріального спадкоємця свого народу, а

разом з ним обов’язок передати успадковані культурні та мате –

ріальні цінності своїм нащадкам, є невід’ємною характеристи –

кою людської особистості, бо для людини є дуже важливим від –

чути свою причетність до рідної землі, почуватися не федором безрідним.

Ще більшу потребу у рідному слові відчуваємо ми, коли по –

стає необхідність висловити свою думку. „Знаємо з нашого що –

денного досвіду, – зазначав М. Возняк, – що ніякою чужою мовою

не можна краще висловити наших найглибших бажань, які вору –

шаться в нашім серці, як саме рідною мовою”. „Кожне слово рідної мови має своє обличчя, як у квітки, – продовжує В.Сухо –

млинський, – у нього свій неповторний аромат і відтінок барви, –

а цих відтінків кожна барва має тисячі”.

Рідна мова творить не просто поетів, вона творить мит –

ців, творить людину, душа якої піймана в лещата світу, але рве-

ться до джерел. Знаходиться у постійному русі до витоків. Про це йдеться в поезії Д.Павличка:

Якби я втратив очі, Україно,

То зміг би жить, не бачивши ланів,

Поліських плес, подільських ясенів,

Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів

Твоя лунала б мова солов’їно;

Той світ, що ти дала мені у віно,

Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не можу перенести,

Бо не вкладе ніхто в печальні жести

Шум Черемошу, співи солов’я.

Дивитися на радощі обнови,

Та материнської не чути мови –

Ото була б загибель-смерть моя.

Рідна мова є для людини природною мовою, і феномен її по –

лягає перш за все в тому, що вона зберігає творчий дух народу і є

скарбівником його пам’яті. Сьогодні в учених знайшла підтвер –

дження ґеніальна думка В.Ґумбольдта, висловлена ще у ХѴІІІ ст.,

що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людських мізків і

ґенетично передається від батьків дітям. Навчання рідної мови

дитиною йде як розшифрування цього коду. І це ще не все. „Як

з’ясувалося, мізки людини мають ділянки, функціональне призна –

чення яких запрограмоване на майбутнє”(Г. Лозко). Давно вже

помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі ство-

рюють слова та їхні форми за принципом давньоукраїнської мо –

ви.

П. Мовчан у своїй статті „Мова – явище космічне” зазна –

чає:„Мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонових отворів, через які вривається чорна енергія, що демора - лізує народ… Мова – це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитися на зміні антропологічного типу. Змен – шується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у

ненців вживається лише одна – просто „сніг” і просто „крига”,

то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах

того чи іншого ґенотипу”.

Саме тому мовознавець О. Потебня і стверджував, що мис-

лення дитини має формуватися на ґрунті рідної мови. „Світ по –

стає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який му –

сить бути організований нашою свідомістю, а це значить – мов –

ною системою, що зберігається в нашій свідомості”, – писав

І. Білодід. І „тільки рідною мовою людина може визначити не ли-

ше для іншого, але й для самої себе цілком правильно і вільно всі –лякий порух свого розуму і серця, викликаючи їх до діяльності сві -

домої… Тільки через посередність рідної мови може вона спри –ймати повно і вільно думку і почуття іншого”, – зазначав І. Срез-

невський.

О рідне слово, хто без тебе я ?

Німий жебрак, старцюючий бродяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам’я… (Д.Павличко)

Зрікаючись рідної мови, ми втрачаємо те, за що люди зав –

жди поважали один одного, – свою неповторність, а „народ, що

не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного

життя і сам її покидає і зрікається, чинить самогубство”, –

стверджував П.Шафарик.

„Хто ж не знає по – справжньому, а отже, й не любить рідної мови, той неук і в інших мовах”, – писав В.Сухомлинський.

Але навіть увійшовши до іншої культури, ми стаємо тільки спо –

живачами, а не витворювачами. Те саме відбується й у мові.

Споживацтво у мові – це добре, коли ми вивчаємо інші мови, зба - гачуємося ними. Пізнання декількох мов робить мислення людини гнучким і динамічним, сприяє нашому зростанню у пізнанні світу, духовному збагаченню. Справедливо кажуть: скільки мов ти зна - єш, стільки разів ти людина. „Але коли ми послуговуємося чужою мовою для свого духовного становлення – то це вже навіть і не споживацтво, а щось зовсім інше” (А.Загнітко). Про це йдеться і в поезії Д.Павличка:

Народе мій, дитино ясночола,

Живи й орудуй мовами всіма,

Бо кожна мова – твого духу школа,

Твоєї правди золота сурма.

Вклякни перед зорею світовою,

Що пломеніє, наче сонця креш,

Та не молися мовою чужою,

Бо, на колінах стоячи, умреш.

„Тільки той народ може вважати себе здоровим,.. впевнено дивитися у свою будущину, всі сфери діяльності якого пройняті

його мовою і культурою. Це розумів Ломоносов, який ламав фран-

комовну традицію російської дворянської літератури. Це розумі -

ли великі уми Європи, які в ім’я життя своїх народів відмовилися

від латини, – писав Д. Павличко.

Повертаючись сьогодні до духовних і культурних надбань

нашого народу, ми намагаємося зайняти гідне місце серед цивілі -

зованих народів. І якщо без будь-якої науки обійтися ще можна, як стверджував І. Срезневський, то без знання рідної мови ніяк не

обійдешся. На жаль, сьогодні мало людей володіє правильною лі –

тературною мовою, а це заважає нам і в оволодінні іншими дис -

циплінами. „Користування сумішшю з двох мов – це одне з най –

тривожніших явищ загальнопедагогічного характеру, – писав

В.Сухомлинський. – Говорити скаліченою мовою – це все одно, що

грати на розстроєній скрипці. Все одно, що з дерева красуню рі –

зьбити тупою щербатою сокирою. Скалічена мова – отупляє,

оглупляє людину, зводить її мислення до примітива. Бо мова – це

лад мислення, це віконця, через які людина бачить світ. Що ж во-

на побачить, коли віконця – у кіптяві, засновані павутинням, за –

сиджені мухами? Я ніскільки не сумніваюсь у тому, що однією з причин загальної неуспішності, відставання багатьох учнів є вбо-

га, примітивна мова в дитинстві й ранній юності – в роки, коли формується людина, коли утверджуються її пізнавальні й творчі

сили. Отже, шлях боротьби за високу успішність лежить перед -

усім через мовну культуру, бо мовна культура – це живодайний корінь культури розумової, усього розумового виховання, високої, справжньої інтелектуальності.” І Вольтер стверджував, що

„чудова думка втрачає всю свою цінність, коли вона погано висловлена”.

Висновки. Основні функції мови: