Конспект_макроэкономика
.pdfінструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.
Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі деревці інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні норми й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки із цих умов, установлюють права та обов'язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення.
Адміністративні інструменти — це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, і видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.
Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні Інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування.
Індикативний план є вихідним організаційно-економічним інструментом державного регулювання економіки. Цю роль він виконує завдяки таким своїм властивостям. По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки; подруге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів; по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в систему державних регуляторів з метою створення передумов, необхідних для досягнення цілей, поставлених у плані.Недирективний характер індикативного плану не усуває необхідності його виконання. Але ця необхідність реалізується не в формі юридичного закону, а на основі створення відповідних передумов. Перша з них — цілеспрямований вплив держави на господарських суб'єктів за допомогою системи економічних регуляторів.
Друга передумова — розробка плану на засадах соціального партнерства. Це означає, що індикативний план не може виражати лише відокремлені наміри уряду.
Третя передумова — мобільний характер індикативного плану, яка випливає із його прогнозного характеру.
Четверта передумова—індикативний план розробляється як підсистема в межах загальної системи державної економічної стратегії.
Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по-різному. Поперше, він акумулює та перерозподіляє значну частку створеного в країні національного продукту. По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального
51
поєднання державних доходів і витрат. Фіскальна політика може бути спрямована як на зведення доходної та витратної частин бюджету з надлишком (щоб перешкодити надвиробництву), так і на створення дефіциту (щоб стимулювати економічне зростання).
У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в економіці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіскальної функції. Поряд з цим податки використовуються державою для вирішення проблем, пов'язаних із стимулюванням чи обмеженням певних видів господарської діяльності.
Використання грошей як інструмента державного регулювання економіки здійснюється передусім через грошові реформи, які спрямовані на зміну масштабу цін та заміну старих грошових знаків новими. Великий вплив на економіку, насамперед на зовнішньоекономічну діяльність, справляє державне регулювання курсу національної валюти. Воно реалізується через девальвацію національної валюти (зниження її курсу стосовно до іноземних валют) або її ревальвацію (підвищення цього курсу) за допомогою встановлення відповідного режиму формування курсу національної валюти (вільний, плаваючий, фіксований, спеціальний). Але найсильніший вплив на економіку справляє держава через регулювання грошової маси. Її надлишок викликає інфляцію, зниження життєвого рівня населення, а нестача — може призвести до економічного спаду та зростання безробіття. Таке регулювання здійснюється через банківський кредит, політику «дорогих» чи «дешевих» грошей та інші заходиВ. умовах ринкових відносин ціни справляють регулюючий вплив на економіку головним чином через механізм їх вільного формування на ринку. Але залежно від рівня розвитку ринкових відносин, індивідуальних умов розвитку економіки кожної окремої країни держава певною мірою може втручатися в процеси ціноутворення з метою обмеження руйнівних властивостей ринкових цін або для вирішення деяких економічних і соціальних проблем. Ступінь такого втручання залежить від рівня інфляції, розвитку конкуренції та монополізації виробництва, характеру зовнішньоекономічної та соціалДержавнеьноїполітикирегулюваннятощо. економіки за допомогою заробітної плати тією чи іншою мірою практикується в багатьох країнах. Його основу становлять відповідні законодавчі акти (закон про працю, закон про заробітну плату, соціальний захист населення тощо), які визначають рівень соціальних гарантій кожного члена суспільства: мінімальний прожитковий рівень, мінімальну заробітну плату, умови призначення витрат по безробіттю, розмір пенсій та трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки тощо.Використання державою економічних інструментів у регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен з них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й одночасно породити іншу проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним банком облікової ставки чи норми обов'язкових резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття. Ця обставина змушує державу кожний
52
раз порівнювати між собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку.
Важливим показником визначення ефективності кожного економічного інструмента є мультиплікатори, які відображають результативність їхнього впливу на економіку. Окремі економічні Інструменти неоднаково ефективні з досягненні поставлених цілей. Одні з них краще пристосовані для регулювання інфляції, другі—для стимулювання економічного зростання, треті — зниження рівня безробіття і т.д. Наприклад, грошовий мультиплікатор більший за бюджетний, якщо метою державного регулювання є зниження рівня інфляції. Тому якщо уряд стоїть перед необхідністю вибору інструмента з метою реалізації антиінфляційної політики, то головним чином він повинен використовувати грошово-кредитний механізм. Він дає більший ефект, ніж скорочення бюджетних витрат.
3. Класична та кейнсіанська теорії макроекономічного регулювання.
В основі будь-якої теорії макроекономічного регулювання лежить питання про те, як і за допомогою якого механізму забезпечується в економіці повна зайнятість, тобто такий етап економіки, коли наявні ресурси використовуються повністю. Це може забезпечувати ринковий механізм самостійно або поряд з ним відповідну регулюючу роль має виконувати держава. Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний забезпечувати повну зайнятість самостійно, без державного втручання. Вони стверджують, що інколи на економіку можуть впливати зовнішні негативні фактори, такі як війни, політичні перевороти, посуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Але здатність ринку до автоматичного саморегулювання через деякий час знову відновлює в економіці такий рівень виробництва, який відповідає повній зайнятості. Тобто можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.
Відповідно до класичної теорії ринковий механізм регулювання економіки складається з таких елементів. Перший—процес виробництва товарів є лише іншим виразом процесу їх споживання. Тому товарна пропозиція породжує адекватний собі попит.
Прихильники класичної теорії погоджуються з тим, що зазначена рівність між виробництвом і споживанням стає неможливою, якщо певна частина доходів від реалізації товарів спрямовуватиметься не на споживання, а на заощадження.
Суть другого елемента ринкового механізму регулювання економіки полягає в тому, що частина доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається в потік «доходи-витрати» через грошовий ринок у вигляді інвестиційних витрат. Тому величина сукупних витрат через деякий час вирівнюється до своєї норми за рахунок збільшення інвестиційних витрат, що повертає економіку в стан повної зайнятості. Необхідною умовою для здійснення таких змін є рівність між заощадженнями та інвестуванням.
53
Відповідно до класичної теорії ця умова забезпечується ринком грошей через коливання процентної ставки під впливом попиту та пропозиції.
Класики допускають тимчасове перевищення заощадження порівняно з інвестиціями. Але така невідповідність, на їхню думку, необов'язково викликає падіння виробництва, тому що, крім грошового ринку, велику регулюючу роль виконує ринок ресурсів і продуктів. Звідси випливає третій елемент механізму ринкового регулювання економіки. Суть його полягає в тому, що коли ставка процента з певних причин тимчасово не здатна привести до рівноваги заощадження та інвестиції, то обумовлене цим зниження сукупних витрат (сукупного попиту) викличе зменшення не рівня виробництва, а тільки цін на ринку продуктів. Єдиним наслідком є утворення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією на базі нижчого рівня рівноважних цін.
На відміну від класиків кейнсіанці відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати повну зайнятість. Вони стверджують, що економіка може бути збалансованою, тобто забезпечуватиметься рівновага між сукупним попитом та сукупною пропозицією, але одночасно може існувати й вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Для підтвердження цього положення вони наводять кілька аргументів, які заперечують здатність ринкового механізму самозабезпечувати повну зайнятість.
Перший аргумент— кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що ставка процента врівноважує заощадження та інвестиції. її прихильники вважають, що суб'єкти заощадження та інвестори — зовсім різні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та інвестиції керуються неоднаковими мотивами. Досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: 1) з метою проведення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових засобів; 3) з метою нагромадження грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат за навчання.
На думку кейнсіанців, важливим фактором, який визначає величину інвестицій, є також норма чистого прибутку, очікувана від інвестування.
Кейнсіанці вважають помилковим класичне положення про те, що єдиним джерелом інвестицій є поточні заощадження. На їхню думку, крім них, на грошовому ринку існують два інші джерела інвестицій: 1) готівкові заощадження домогосподарств, тобто населення зберігає гроші не тільки в банках у безготівковій формі, а й у готівковій формі на руках; 2) кредитні установи, які збільшують пропозицію грошей у результаті надання позик, тобто вони мають здатність із грошей робити нові гроші, розмір яких обчислюється як добуток надлишкових резервів на грошовий мультиплікатор.
Другий аргумент — кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про еластичність цін і заробітної плати в напрямі зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Спираючись на реальну практику, вони наводять два аргументи. По-перше, зниження заробітної плати на окремих підприємствах викликає в цілому по економіці зменшення доходів, а отже, й сукупного попиту, що обумовлює спад виробництва та збільшення безробіття. По-друге, наявність монополій, які стримують зниження цін, і профспілок, які стримують
54
зменшення заробітної плати перешкоджає істотному зниженню цін і заробітної плати. що скорочує сукупний попит, викликає спад виробництва та безробіття.
Спираючись на перелічені аргументи, кейнсіанці роблять висновок, що ринковий механізм має доповнюватися державним втручанням в економіку. Головним об'єктом державного регулювання в кейнсіанській теорії виступають сукупні витрати, які визначають величину ЧНП і забезпечують рівновагу між сукупними витратами і ЧНП.
Держава може і повинна впливати на сукупні витрать через їхні окремі елементи: споживчі витрати (СВ), чисті-інвестиції (ЧІ), чистий експорт (ЧЕ) і державні закупки (ДЗ). Головним інструментом цього впливу вважається фіскальна політика, а значно меншу роль має виконувати грошово-кредитна політика.
Згідно з кейсіанською теорією вплив держави на сукупні витрати має здійснюватися через механізм фіскальної політики, через встановлення рівня державних витрат і їх співвідношення з надходженнями до бюджету. В процесі регулювання співвідношення між витратною й прибутковою частинами державного бюджету допускається його дефіцит, якщо стоїть завдання збільшити сукупний попит, і навпаки, бюджетний надлишок, якщо виникає потреба його зменшення.
4. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання.
Серед них можна виділити монетаризм, теорію раціональних очікувань, теорію економіки пропозиції. Прихильники перших двох теорій в тій чи іншій формі відстоюють головну ідею класичної теорії державного невтручання в економіку і визнають за ринковим механізмом здатність самостійно забезпечував необхідну макроекономічну стабільність. Прихильнику теорії економіки пропозиції вважають кейнсіанську. Теорію односторонньою, яка враховує тільки попит і недооцінює необхідність регулювання пропозиції.
В основі монетариської теорії лежить ідея про то що головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки вважаються гроші збільшуючи чи зменшуючи грошову пропозицію, держава може справляти регулюючий вплив на економічну активність. Тому при обгрунтуванні своєї теорії монетаристи спираються на рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою:
M * V = P * Q;
де M — пропозиція грошей; V — швидкість обертання грошей в кругообігу доходів (середня кількість разів використання одиниці національної валюти на купівлю товарів та послуг протягом року); P—рівень цін (середня ціна за якою продається кожна одиниця фізичного обсягу виробництва); Q—фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.
Спираючись на емпіричні докази, монетаристи стверджують, що швидкість обертання грошей є стабільною, а чинники, які впливають на неї змінюються поступово й досить передбачливо. Таким чином, зміну швидкості обертання грошей можна передбачити і врахувати. За цієї умови роль
55
активного елемента монетаристської формули відіграє грошова пропозиція. Це означає, що держава через грошово-кредитну політику може змінювати величину грошової пропозиції і таким чином регулювати номінальний обсяг виробництва (Ц • О).
Важливою особливістю монетаристської теорії є простіший підхід до механізму впливу грошово-кредитної політики на обсяг виробництва.
Монетаристи вбачають вплив грошової пропозиції на сукупний попит безпосередньо, тобто без участі процентної ставки. На їхню думку, грошова пропозиція прямо впливає на сукупний попит, причому на всі його елементи, а не тільки на інвестиційні витрати. І нарешті, зміна сукупного попиту, в свою чергу, приводить до зміни номінального ЧНП. Але на відміну від кейнсіанської теорії у монетаристів вплив сукупного попиту на номінальний ЧНП здійснюється переважно через зміну цін, а не завдяки зміні фізичного обсягу виробництва.
Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною з середини 70- х років, коли в економіці деяких країн почали спостерігатися одночасно такі явища, як безробіття та інфляція. Зазначена теорія виходить з того, що люди спроможні діяти раціонально. Вони, аналізуючи економічну інформацію, здатні визначити очікувані наслідки та приймати рішення, які враховують ці очікування.
Саморегулююча здатність людей до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання. Тому теорії раціональних очікувань виходить із передумови, що всі ринки (як продуктів, так і ресурсів) є висококонкурентними. На таких ринках ставки заробітної плати і ціни еластичні одночасно як у напрямі зниження, так і в напрямі зростання. На думку прихильників теорії раціональних очікувань нова інформація, яка впливає на кон'юнктуру ринку, швидко відбивається на співвідношенні попиту та пропозиції висококонкурентних ринків і тому рівноважні ціни та обсяг виробництва також швидко пристосовуються до нових ринкових ситуацій або до змін у державній економічній політиці.
Теорія раціональних очікувань має два найбільш уразливі елементи. Перший — спроможність усіх людей досить правильно передбачити майбутні зміни в економіці та державній економічній політиці викликає великі сумніви. Практика свідчить про те, що в галузі економічного прогнозування допускають великі помилки навіть керівні діячі та спеціалісти. Другий елемент - у реальній дійсності переважна більшість ринків не є чисто конкурентними. Монополії та профспілки значною мірою стримують зниження цін і заробітної плати. Тому ринки не володіють здатністю миттєво пристосовуватися до зміни ринкової ситуації та через ціни також миттєво впливати на обсяг виробництва в необхідних напрямах.
Теорія економіки пропозиції виникла у зв'язку з нездатністю кейнсіанської теорії пояснити одночасне падіння виробництва та зростання інфляції, тобто такий феномен, як стагфляцію. На думку прихильників даної теорії, це пояснюється тим, що згідно з кейнсіанською теорією фіскальна політика справляє вплив тільки на сукупний попит через зміну величини
56
сукупних витрат. Насправді ж фіскальна політика, передусім через податковий механізм, може впливати й на сукупну пропозицію, тобто в кінцевому і підсумку на реальний обсяг виробництва.
У прихильників кейнсіанської теорії підвищення податків викликає скорочення тільки сукупного попиту і зменшення рівня інфляції попиту; у прихильників теорії економіки пропозиції поряд з цим підвищення податків може викликати інфляцію витрат (через зростання непрямих податків, податків на заробітну плату та інших відрахувань, які впливають на собівартість товару), зменшення стимулів до праці (у зв'язку зі зниженням доходів після сплати податків) та інвестицій (у зв'язку із зростанням податків на прибуток), що скорочує пропозицію.
Пов'язуючи стагфляцію з надмірним рівнем податків, прихильники теорії економіки пропозиції виступають за помірніше втручання держави в економіку. Зокрема, вони вважають, що з метою стимулювання заощаджень та нових інвестицій необхідно здійснити істотне зменшення рівня прямих податків.
57
Тема 7. Рівновага на товарному й грошову ринках.
1.Пропозиція грошей. Грошові агрегати.
2.Попит на гроші, його види.
3.Рівновага на грошовому ринку. Модель LM.
4.Рівновага на товарному ринку. Модель IS.
5.Модель Хікса – Хансена.
1. Пропозиція грошей.
Із загальної маси товарів гроші найзручніші для використання ролі посередника в процесі обміну. Особливість грошей в широкому розумінні – це легкість, з якою різноманітні активи перетворюються в гроші. Держава здійснює їх емісію. Таким чином, сучасні гроші – це декретні гроші, гарантовані тим, що випускає їх тільки держава.
З метою визначення та вимірювання грошей користуються такими поняттями .як “гроші для угод” і “гроші в широкому розумінні”.
Гроші для угод включають: монети, паперові гроші, поточні рахунки. Монети і паперові гроші – це наявні гроші.
Гроші в широкому розумінні включають: монети, паперові гроші, поточні рахунки, ощадні рахунки. Останні – це ті депозити, які приносять вищі проценти порівняно з процентами, що сплачуються за поточні рахунки.
Щоб зрозуміти механізм грошового ринку, треба насамперед розглянути такі категорії, як пропозиція грошей і попит на гроші Пропозиція грошей – це загальна кількість грошей, яка знаходиться в обороті.
Американський економіст І.Фишер, представник кількісної теорії грошей, яка стала складовою частиною неокласичного напрямку, пропонував таке рівняння:
M*V=P*Q,
де М – кількість грошей в обігу; V – швидкість їх обігу; P – рівень цін; Q – кількість усіх товарів та послуг.
Другий варіант кількісної доктрини (кембринджський) розроблявся цілим рядом англійських економістів. Наприклад, формулу А.Пигу можна представити таким чином:
М=К*Р*Т, де М – кількість грошей; К – частка річних доходів, яку бажають мати у
грошовій формі; Р – рівень цін; Т – обсяг виробництва.
Неокласична школа попиту на гроші може бути зображена математично у вигляді системи з 3-х рівнянь, які тісно пов’язани з кембриджським рівнянням. Але воно більш точно зображує реальне споживання. По-перше, це рівняння показує попит на номінальні грошові залишки. По-друге, воно характеризує функцію пропозиції грошей. По-третє, воно відображає реальну умову рівноваги на ринку.
Дж.М.Кейнс, виступивши проти ряду положень неокласиків, сформулював своє розуміння ролі та значення грошей в економіці, запропонував доктрину “переваги ліквідності”.
58
Під ліквідністю розуміють здатність фінансового активу бути безумовним і нічим не обмеженим засобом платежу без зміни його номінальної вартості. Ступінь ліквідності активів визначається трансакційними витратами
– тим, наскільки швидко і з якими мінімальними збитками, порівняно з величиною їхньої грошової оцінки, одні фінансові активи можна обміняти на інші. Чим більшими є трансакційні витрати обміну активу на гроші, тим нижчим буде рівень ліквідності даного активу. У відповідності з рівнем їхньої ліквідності, фінансові активи групуються в грошові агрегати (за принципом від абсолютно ліквідних до найменш ліквідних).
Грошові агрегати – це особливе поєднання ліквідних фінансових активів, які є альтернативними вимірниками обсягу та структури грошової маси. Склад і кількість застосовуваних агрегатів визначається насамперед особливостями фінансової системи і різниться залежно від країни.
Найпоширеніша класифікація грошових агрегатів використовується у США.
Агрегат М1 містить: готівкові гроші в обігу; трансакційні (чекові) депозити, у тому числі – вклади до запитання та нау-рахунки; дорожні чеки. Готівкові гроші і чекові вклади, які є власністю державним (уряду), центрального банку або депозитних інститутів, в агрегат М1 не входять. М1 відповідає базовому визначенню грошей і являє собою пропозицію грошей у вузькому визначенні.
Інші високоліквідні фінансові активи утворюють квазігроші, які не функціонують безпосередньо як засоби платежу і є предметом певних обмежень з боку банків на їх обмін за вимогою вкладників і на строк платежу.
Агрегат М2 – це гроші М1 “плюс” заощаджувальні депозити; невеликі строкові депозити; одноденні угоди про зворотний викуп; одноденні позички в євродоларах; акціонерні рахунки домогосподарств у взаємних фондах грошового ринку; депозитні рахунки грошового ринку. Агрегат М2 охоплює активи, які є ліквідними засобами накопичення купівельної спроможності, і являє собою пропозицію грошей в широкому визначенні.
Агрегат М3 – це гроші М2, а також депозитні сертифікати, строкові угоди про зворотний викуп, строкові позички у євродоларах, акціонерні рахунки інституціональних інвесторів у взаємних фондах грошового ринку.
Агрегат L містить гроші М3 “плюс” банківські акцепти; комерційні папери; казначейські векселі; заощаджувальні облігації Казначейства США.
Агрегати М3 та L складають фінансові активи , які можуть використовуватись як інвестиції, і тому вони надалі перебувають від трансакційного характеру – грошей М1. Особливістю цих фінансових активів є те, що збитки, які виникають при їхньому перетворенні у гроші М1, можуть приймати дві форми: по-перше, втрата доходу на ці фінансові активи; по-друге, зміна (зменшення) ринкової ціни цих активів.
Згідно класифікації, що використовується в Україні, грошові агрегати визначають таким чином:
Агрегат М1: 1) гроші поза банками; 2) кошти на розрахункових і поточних рахунках.
59
Агрегат М2 = М1 +…: 1) строкові депозити; 2) кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій; 4) валютні заощадження.
Агрегат М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків. Незалежно від їхньої структури, грошові агрегати різняться між собою
ступенем ліквідності, швидкістю обігу, функціональною роллю в економіці, участю в інфляції.
2. Попит на гроші та його види.
Основа сучасної грошової теорії – так званий портфельний підхід ( теорія портфельного вибору), який розглядає економічного агента у певний момент часу, коли він володіє певним фондом багатства (портфелем активів) і приймає рішення щодо його розподілу між різними видами активів з метою максимізувати прибуток і мінімізувати ризик. Портфель складається з різноманітних активів – акції, облігації, нерухомість, гроші та ін. Попит на гроші визначається тим, яку частку портфеля своїх активів економічний агент прагне тримати у ліквідній формі, тобто у вигляді грошей.
В цілому попит на гроші формується як попит на гроші для операцій (трансакційний попит) та для накопичення купівельної спроможності (попит на гроші як на актив).
Трансакційний (операційний) попит на гроші являє собою попит на гроші для обслуговування всіх видів угод в економіці. Цій попит на гроші залежить від таких факторів, як абсолютний рівень цін, рівень реального доходу, швидкість обігу грошей. Підвищення цін і зростання реального обсягу виробництва підвищують попит на гроші, зростання швидкості обігу грошей, навпаки, зменшує трансакційний попит. Якщо швидкість обігу грошей та рівень обсягу випуску у реальному вираженні стабільні, то кількість грошей, необхідних для обслуговування угод в економіці, змінюється пропорційно рівневіНомінальнийцін. попит на гроші відображає ту кількість грошей, яку економічні суб’єкти хотіли б мати для фінансування ділових операцій. З економічної точки зору, доцільніше розглядати реальний попит на гроші, який визначається з урахуванням їхньої купівельної спроможності – реальної вартості грошей. Реальні грошові залишки, або реальні грошові запаси
вимірюють той обсяг товарів та послуг, який можна придбати за певну номінальнуПопиткількістьна грошігрошейяк на. актив – кількість грошей, яку економічні агенти прагнуть зберігати у формі заощаджень, тобто це бажана кількість фінансових активів у грошовій формі. Перевагою володіння грошима є їхня ліквідність. Недоліком володіння грошима як активом у порівнянні з іншими фінансовими активами є те, що гроші не дають доходу у вигляді процента. Володіючи грошима, доводиться жертвувати доходом у вигляді номінальної процентної ставки.
Номінальна процентна ставка – ставка процента, виражена в грошах за поточним курсом (без поправки на інфляцію). Номінальна процентна ставка являє собою альтернативні витрати або альтернативну вартість зберігання грошей. Чим вища процентна ставка, тим більше потенційного доходу втрачає економічний агент, який накопичує гроші. Зростання процентної ставки змушує
60