Конспект_макроэкономика

Названі елементи можна розподілити на три групи, що відображають відповідні зовнішньоекономічні відносини між країнами, а отже, і певні операції, за якими здійснюються міжнародні розрахунки. Першою і головною є торговельний баланс—баланс вартісного співвідношення експорту та імпорту даної країни з її торговельними партнерами. На цю групу припадає переважна сума платежів. які здійснюються за зовнішніми платіжними зобов'язаннями.

До другої групи належить баланс послуг та інших поточних операцій, або баланс послуг і некомерцінпих платежів. Йдеться про види відносин, що умовно називаються «невидимими операціями». Це — платежі й надходження за користування іноземним транспортом, розрахунки за страхування, оплата поштово-телеграфних послуг, розрахунки щодо культурного обміну та туризму.

Сюди ж належать доходи від інвестицій, вкладених у попередні періоди в економіку даної країни зарубіжними інвесторами, і її інвесторами в зарубіжну економіку. Чисті доходи від інвестицій — прямих, портфельних, позик і кредитів — одержаних цією країною у формі процентів і дивідендів свідчать, що вони є надлишком над платежами за процентами й дивідентами, одержаними в ній зарубіжними інвесторами.

І нарешті, тут відбивається рух приватних некомерційних переказів з-за кордону і за кордон (перекази родичам, спадщина, подарунки тощо) і державних безоплатних витрат (субсидії зарубіжним країнам), коштів на утримання військових баз, закордонних представництв тощо. (У літературі ці платежі об'єднують під назвою трансфертних).

Торговельний баланс, баланс послуг і некомерційних платежів разом утворюють баланс поточних операцій, або поточний платіжний баланс. Ця частина платіжного балансу найчастіше публікується й аналізується.

Третю групу становить баланс руху капіталів. Він фіксує надходження у країну з інших держав інвестицій та кредитів і такий же рух капіталів за кордон. Вони можуть використовуватися для придбання матеріальних активів (наприклад, підприємств) чи фінансових активів (акцій, облігацій). Для країни, де будуть купуватися ці активи, результатом буде збільшення запасів іноземної валюти. Це є статтею надходження платежів. Аналогічні дії за рубежем, навпаки, означають витрачання своєї валюти. Тому в першому випадку такі операції помічаються знаком «плюс», а в другому — «мінус».

Існує тісний взаємозв'язок між балансом поточних операцій і балансом руху капіталів. Останній у випадку дефіциту балансу поточних операцій є джерелом фінансування цього дефіциту. Оскільки кошти можна одержати або через продаж активів, або за рахунок позики, тобто в борг, то активний баланс руху капіталів якраз і засвідчує, що це відбулося.

Баланс за сумою названих вище статей, а також статті «Помилки та пропуски» в ряді країн вважаються підсумковим балансом. Проте МВФ рекомендує підраховувати підсумковий баланс, включаючи ряд так званих балансуючих статей. Вони характеризують джерела й методи погашення сальдо платіжного балансу.

Така необхідність виникає тоді, коли за рахунок балансу руху капіталів не вдається ліквідувати дефіцит балансу поточних операцій, оскільки активне

111

сальдо першого менше від пасивного сальдо другого. З цією метою використовуються офіційні резерви — іноземна валюта (фінансові активи), яку центральні банки країн тримають для врегулювання зазначених ситуацій. Сума, на яку зменшилися запаси валюти, позначається знаком «плюс», бо означає надходження, операцію «експортного типу», тобто пропозицію іноземної валюти. Якщо ж у підсумку запаси валюти зростуть, то величина їх зростання позначиться знаком «мінус» як операція «імпортного типу».

Платіжні баланси не можуть бути незбалансованнми, тому що всі три складові їх — рахунки поточних операцій, руху капіталів і офіційні резерви — в сумі повинні дорівнювати нулю. Коли ж говорять про дефіцит платіжного балансу, то йдеться про баланс рахунків поточних операцій і руху капіталів. Якщо він пасивний, то й сальдо платіжного балансу пасивне, а тому на таку величину скорочуються запаси іноземної валюти. За нормального стану економіки, достатніх валютних резервів дефіцит платіжного балансу не породжує великих проблем. Проте коли масштаби дефіциту значні, й особливо коли це явище стає хронічним і веде до вичерпання валютних резервів, тоді потрібні заходи щодо коригування платіжного балансу. Така ситуація вже давно склалася в країнах, що розвиваються.

4. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Основними типами зовнішньоторговельної політики є протекціонізм та політика вільної торгівлі.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів шляхом використання спеціальних заходів щодо зниження конкурентоспроможності іноземних товарiв.

Політика вільної торгівлі передбачає ліквідацію будь яких перешкод щодо доступу в країну іноземних товарів. Однак на практиці повністю усунути обмеження у зовнішній торгівлі ніколи не вдавалося. Прихильниками вільної торгівлі, як правило, є держави, здатні перемагати у конкуренцii.

Мита бувають фіскальними або протекціоністськими. Перші мають забезпечити надходження у держбюджет, тобто суто фіскальну мету. Вони, як правило, невисокі і охоплюють невелику групу товарів. Протекціоністські мита застосовуються для захисту національного виробництва вiд іноземної конкуренції.

Залежно від країни походження і характеру відносин з нею величина мита може бути різною. На товари країн, яким надано режим найбільшого сприяння, встановлюються мінімальні ставки. Крім того, існують преференційні, пільгові мита. Антидемпінговими митами оподатковуються товари, що продаються за цінами, нижчими за їхню нормальну вартість. Каральні мита мають відверто дискримінаційний характер, спрямовані, як правило, на досягнення певних політичних цілей і ведуть до загострення відносин між країнами.

Класичним інструментом зовнішньоторговельної політики є митний тариф — систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони оподатковуються. Поширеними є дворівневі тарифи із зазначенням максимальних і мінімальних ставок.

112

Основними формами кількісних обмежень є контингентування (квотування) та ліцензування. Перше означає дозвіл на ввіз іноземних товарів лише певної кількості на певний період часу. При ліцензуванні імпортер або експортер має одержати від державного органу спеціальний дозвіл — ліцензію на ввіз або вивіз товарів.

У сучасних умовах у торгівлі кількісні обмеження зводяться до мінімуму. Однак виникають нові їхні різновиди, наприклад, «добровільні» обмеження експорту. Серед не-тарифних засобів—ускладнення митних процедур, оформлення необхідної документації, підвищення вимог до якості пакування, екологічний контроль тощо.

Широко запроваджуються заходи, що підвищують ціну імпортних товарів. Це—імпортні податки (крім сплати мита), імпортні депозити (попередня застава імпортером перед купівлею іноземного товару), численні адміністративні, прикордонні та інші стягнення з імпорту.

З метою підтримки експорту практикуються його пряме та непряме субсидування, надання державних експортних кредитів. Головним у валютному регулюванні є валютний курс національної грошової одиниці.

Хоч і в менших масштабах, ніж раніше, продовжує використовуватися механізм девальвації та ревальвації валют. Девальвація—це цілеспрямовані дії відповідних інституціональних структур, що мають за мету зниження обмінних курсів валюти своєї країни. Вона стимулює споживчий попит на внутрішньому ринку й підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація, навпаки, передбачає заходи щодо підвищення курсу національної валюти, утримання на внутрішньому ринку споживчого попиту та стимулювання товарного імпорту і притоку іноземних інвестицій.

Санкціонованою МВФ нормою міждержавних валютних відносин є валютна інтервенція — операції з купівлі та продажу власної або конкурентної валюти. Широко використовується як засіб впливу на курсові співвідношення також певне коригування облікових ставок центрального банкуРозглянуті. напрями регулювання зовнішньоекономічної діяльності свідчать, що для його здійснення потрібна комплексна система, яка охоплювала б усі рівні управління. Насамперед це загальнодержавний, а також місцевий, галузевий і міжгалузевий, рівні підприємств, організацій. Складовою частиною цієї системи мають бути організаційна, правова та економічна підсистеми.

113

17. Суховірський Б.І. Регіональна стратегія економічного розвитку України (теоретичні та прикладні основи геоекономіки): Монографія. -К.:

КНЕУ, 2000.- 154с- 16-00.

18.Фишер С.,Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика: пер. с англ. со 2-го изд. –

М.: «Дело ЛТД», 1993. – 864с.

19.Экономика. Учебник. / Под ред. Булатова А.С. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 632с.

20.Экономическая теория / Под ред. А.И.Добрынина, Л.С. Тарасевича: Учебник для вузов. 3-е издание. – СПб:Изд. СПбГУЭФ, Изд. «Питер», 1999. – 554 с.

115