Конспект_макроэкономика

робочої сили; підвищення економічної ефективності виробництва, яке забезпечує понад 50'% приросту продукту; безперервне введення в дію виробничих ресурсів підвищеної ефективності; активний розвиток усіх ланок народного господарства на основі застосування прогресивні техніки та технологій.

Перехід від переважно екстенсивного до переважно інтенсивного типу ЕЗ—це процес, який пов'язаний із зрушеннями в структурі суспільного

.виробництва та зміною пріоритетів економічного розвитку.

Темпи ЕЗ, його масштаби та якість, повністю визначаються тими факторами, які на це впливають. До основних факторів, що впливають на ЕЗ будь-якої країни, належать:

1)природні ресурси;

2)трудові ресурси;

3)основний капітал (основні фонди);

4)науково-технічний прогрес;

5)сукупний попит;

6)сукупний розподіл.

Перші чотири фактори ЕЗ об'єднуються під назвою фактори пропозиції. Завдяки їм забезпечується фізичне зростання, тобто збільшується виробництво реального продукту. Але ці фактори створюють лише передумови для ЕЗ. Щоб воно відбулося насправді, відповідно повинен зрости сукупний попит.

Положення кривої ВГ визначається двома моментами: по-перше, співвідношенням попиту та пропозиції товарів; по-друге, абсолютною величиною пропозиції, тобто дійсною величиною виробничих потужностей.

Поряд з факторами, які зумовлюють ЕЗ, існують і такі, які стримують його. До них належать законодавча діяльність держави в галузі охорони праці, навколишнього середовища та ін. Це виражається в тому, що державне втручання в приватний бізнес з метою поліпшення охорони навколишнього середовища чи безпеки праці вимагає вiдповiдного вiдволiкання ресурсiв не на виробничЦе,iзвичайноцiлi. , зменшує можливості збільшення інвестицій. в основний капітал, необхідний для розширення виробництва та вростання продуктивності праці. Але слід зазначити, шо підвищення безпеки праці, поліпшення навколишнього середовища, з одного боку, уповільнює зростання продуктивності праці, а з іншого — підвищення продуктивності праці створює передумови для збільшення ресурсів на ці цілі.

Існує також ряд факторів, які справляють значний вплив на темпи ЕЗ, але вони з великими труднощами піддаються кількісній оцінці. До них можна віднести забезпеченість країни різноманітними природними ресурсами, кількість і якість земельних угідь, кліматичні умови, соціальну, культурну та політичну атмосферу в країні і навіть національні традиції.

Стимулювання ЕЗ можна досягти, якщо спиратися на теорію «економіки пропозиції». Згідно з цією теорією, ефективнішим засобом стимулювання економічного розвитку є зменшення податків. За допомогою такого заходу можна стимулювати підвищення рівня заощаджень та нагромадження.

101

Аналогічний результат досягається за рахунок зменшення або скасування податків на доходи від процентів за вкладами. Значний ефект має запровадження податкових пільг на інвестиції та застосування режиму прискореної амортизації.

Важливою умовою стимулювання ЕЗ є розширення участі держави в інвестуванні фундаментальних досліджень та розробок, зростанні державних витрат на освіту, що сприяє підвищенню якості робочої сили та продуктивності працi.

2. Основнi моделi прогнозування економiчного зростання

Моделі ЕЗ — це різновиди одномірних або багатомірних макроекономічних моделей довгострокового розвитку. Макроекономічні моделі використовуються для здійснення формалізованого аналізу та прогнозування укрупнених народногосподарських систем. Метою побудови та застосування таких моделей є прогноз основних показників, які характеризують розвиток економіки та її структуру.

Виділяються два основні підходи до моделювання ЕЗ — неокейнсіанський та неокласичний. Неокейнсіанські моделі, як і кейнсіанська теорія взагалі, грунтується на попиті. Один із факторів попиту—капітальні вкладення (інвестиції), які мультиплікативно збільшують прибуток. Водночас капіталовкладення самі обумовлюються зростанням прибутку (ефект акселерНаторайпростішим). прикладом моделей даного напряму є односекторна модель Домара — Харрода. В цій моделі зростання продукту пов'язується з нормою та ефективністю нагромадження. Центральне рівняння цієї моделі має такий вигляд:

(1)

де Уо і Уt — обсяги національного продукту (ВНП або ЧНП) в початковому та кінцевому роках періоду, що аналізується, у — темп приросту продукту; а — норма нагромадження; р—ефективність нагромадження (коефіцієнт капіталовіддачі).

При обчисленні норми нагромадження ( ) слід враховувати, що, по-перше, частина нагромадження здійснюється за рахунок

амортизаційного фонду і використовується для відшкодування вибування основного капіталу;

по-друге, із фонду нагромадження забезпечуються вкладення не тільки в основний, айв обіговий капітал, включаючи резерви.

У центральній моделі Домара—Харрода (1) норма нагромадження приймається як незмінна величина. На початкових етапах індустріалізації вона зростає, а після завершення промислового сплеску — знижується. Для врахування цієї обставини базова модель модифікується в таку модель:

102

де — середня норма нагромадження в передпрогнозний період;

— гранична норма нагромадження.

Елементом, який зв'язує нагромадження та зростання продукту, в рівняннях (1) і (2) є коефіцієнт капіталовіддачі ( ), а точніше, граничний коефіцієнт . Він показує, якою мiрою капiталовкладнення вiдображаються в прирості продукту. Величина цього коефіцієнта залежить від багатьох факторів, і насамперед від капіталовмісткості продукту, тобто питомих витрат капіталу на виробництво одиниці продукту, рівня завантаження виробничих потужностей, тривалості інвестиційного циклу, технічного прогресу тощо.

Існує кілька методів, за допомогою яких можна визначити можливі зрушення в - поведінці цього коефіцієнта.

- екстраполяція минулих тенденцій з урахуванням експертних оцінок відносно зрушень у структурі капіталовкладень, рівні завантаження виробничих потужностей та тривалості інвестиційного циклу;порівняльний аналіз між окремими країнами;

- аналіз порівняльної динаміки капіталоозброєності та продуктивності

праці.

Залежність динаміки коефіцієнта капіталовіддачі ( ) від капіталоозброєності (К) та продуктивності праці (ПП) можна виразити такою формулою:

(3)

де - темп зростання коефіцієнта капіталовіддачі;

-темп зростання продуктивності праці;

-темп зростання капіталоозброєності праці.

Можливі три варіанти поведінки коефіцієнта капіталовіддачі:

> —зростання коефіцієнта;

=— незмінність коефіцієнта; < —зниження коефіцієнта.

Зметою визначення залежності темпів зоостання продукту від темпів зростання населення застосовується модифікована модель Домара — Харрода:

(4)

де Yn — темп зростання доходів на душу населення; Yno — доход на душу населення; п—темп приросту населення.

За допомогою цієї моделі можна обчислити темп зростання продукту в розрахунку на душу населення або виявити норму нагромадження, яка необхідна для підтримання бажаних темпів зростання продукту в розрахунку на душу населення.

Модель Домара—Харрода стала вихідною базою для розробки інших моделей економічного зростання, зокрема моделей Д. Хікса, Р. Гудвіна та iн.

Закономірності, пов'язані з хвилеподібним характером економічного

103

розвитку, відображаються в моделі ділового циклу, запропонованій Самуельсоном і Хіксом.

Механізм коливання економічної кон'юнктури пояснюється в моделі виходячи із ефекту акселератора та мультиплікатора. В основу ефекту акселератора покладено положення про те, що масштаби інвестування залежать від приросту або темпів зміни попиту на кінцевий продукт. Зумовлений останнім інвестиційний попит дорівнює кратній величині попиту на кінцеву продукцію. Ступінь цієї кратності є коефіцієнтом акселератора. В моделі Самуельсона — Хікса рівняння інвестицій в умовах, коли коефіцієнт акселетора дорівнює (А), можна записати так:

(5)

де — інвестиції в році ;

— обсяги національного продукту (або доходу) в попередні періоди

часу.

Закономірності в сфері споживчих витрат виражаються у вигляді функції споживання, при введенні до неї часового лагу (запізнювання) в один період:

(6)

де СВ — споживчі витрати, які є лінійною функцією від національного доходу (національного продукту);

а, Ь— константи.

Коефіцієнт (а) виражає частку національного доходу, яка йде на споживання і називається середньою схильністю до споживання; коефіцієнт (6) називають базовим споживанням, а формулу (6) — лінійною функцією споживанняУформулах. (5) і (6) А =0, 1<а<0, Ь>0.

За умови рівноваги попиту та пропозиції

(7)

Одержуємо динамічне рівняння

(8)

Із включенням до аналізу такого мінливого елемента, як державні закупки (ДЗt), формула (7) набуває вигляду:

(9)

а формула (8) записується таким чином:

104

(10)

де ДЗt = (1 +R)ДЗt-і; R—константа, яка дорівнює темпу зростання державних закупок.

Неспроможність моделі Домара—Харрода відобразити умови рівноваги в економіці з урахуванням безробіття, неповного використання виробничих потужностей та інфляції викликали її критику з боку неокласиків.

Неокласична модель в умовах рівноваги між попитом і пропозицією враховує мінливість коефіцієнта капітало-віддачі. Співвідношення капітал — виробництво стає гнучким унаслідок того, що неокласичні моделі враховують не один, а два виробничі фактори і допускають їх взаємозамінність. Припускаються різноманітні комбінації виробничих факторів, що дає змогу навіть за незмінної техніки одержувати зростання обсягів виробництва.

Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей головне місце належить виробничій функції:Y =f(К, П), де Y—продукт, а К i П—витрати капіталу та праці. Обсяг і динаміка продукту пов'язується з обсягом і динамікою сукупних витрат та їх ефективністю:

(11)

де d —коефіцієнт, який відображає відношення величини факторів К і П або їх добутку КП до величини продукту Y. Він може відображати також вплив на зростання Y неврахованих у моделі факторів виробництва; і — параметри функції, які характеризують еластичність обсягів та динаміки продукту від витрат факторів виробництва, тобто параметри, які показують наскільки збільшиться обсяг виробництва, якщо певний виробничий фактор зросте на 1 %; К і П — темпи зростання відповідно капіталу та праці.

105

Вона створена у 1948 р. на базі міжурядового багатостороннього договору, котрий обумовлював принципи та правила міжнародної торгівлі.

Основні завдання ГАТТ—протистояти протекціонізму на національному й регіональному рівнях, сприяти лібералізації міжнародної торгівлі, зокрема через регламентацію дій урядів щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності країн. У своїй діяльності ГАТТ керується принципами обов'язкового застосування у взаємній торгівлі країн—учасниць цієї угоди режиму найбільшого сприяння, недкскримінації, взаємних тарифних та не-тарифних поступокФункції. з міжнародної координації валютно-фінансових відносин виконує така організація, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), створений у 1944 р. Статутом фонду передбачено, що він регулює валютні курси, контролює систему багатосторонніх платежів та зовнішню заборгованість країн, що розвиваються. Основна його функція — надання кредитів країнам-членам для регулювання платіжних балансів.

Поряд з МВФ важливу роль у регулюванні міжнародних валютнофінансових відносин відіграє Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який ще називається Світовим банком. Він був створений у 1945 р. Його членами можуть стати лише країни — члени МВФ. Кошти банку складаються:

1)із статутного капіталу, утвореного шляхом придбання його акцій країнами—членами банку;

2)із позичкових коштів, які банк одержує на світовому ринку позичкових капіталів шляхом випуску Ьблігацій;

3)із доходів від власної діяльності.

Основна діяльність банку — надання довгострокових позик (до 20 років) під досить високі відсотки (10%). Вони надаються як державним, так і приватним підприємствам за наявності гарантій відповідних урядів.

МБРР має два філіали:

1)Міжнародна фінансова корпорація, яка фінансує приватні підприємства без вимоги урядових гарантій, але за умови їхньої високої рентабельності;

2)Міжнародна асоціація розвитку, котра надає пільговi, нерiдко безпроцентнi кредити найменш розвинутим краiнам.

Таблиця 14 .1 Абсолютні та порівняльні витрати на виробництво одиниці продукції, год.

Крім трьох названих організацій, існують й інші, зокрема Банк міжнародних розрахунків, який здійснює нагляд за банківською діяльністю.

107

Теоретичним обгрунтуванням вигод міжнародного поділу праці є теорія порівняльних переваг.

Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Д.Рікардо. Вона грунтується на тому положенні, що у двох різних країнах одні й ті ж товари виробляються з неоднаковими абсолютними витратами. Для ілюстрації Д. Рікардо брав виробниіугво вина (В) та сукна (С) у Англії і Португалії (табл. 9.1).

У даному прикладі виробництво вина й сукна в Португалії абсолютно дешевше, ніж в Англії. Якщо керуватися звичайною логікою, то Португалії не вигідно купувати в, Англії ні вино, ні сукно. Але Рікардо пропонує враховувати не абсолютні, а порівняльні витрати. Він виходить із того, що ціна — це грошова форма вираження мінової вартості, тобто мінова вартість сукна виражається через певну кількість вина, а мінова вартість вина—через певну кількістьСпираючисьсукна. на абсолютні витрати, можемо обчислив ти порівняльні витрати, тобто мінову вартість сукна та вина. На основі проведених розрахунків неважко зробити висновок, що Англії вигідніше відмовитися від виробництва вина й купувати його в Португалії (1/2С<3/4С). Поргалії ж доцільніше купувати в Англії сукно, відмовившись від його виробництва у себе (4/ЗВ<2В).

Ця ідея одержала своє відображення в неокласичній теорiї у двофакторній моделі Хекшера-Оліна, згідно з якою фактори — матеріальні та людські ресурси — розподілені іж країнами нерівномірно. Тому в умовах відкритої економіки кожна країна прагне спеціалізувати свій експорт па тих товарах, стосовно яких вона має надмірну кількість виробничих факторів, і, як наслідок, порівняно низькі ціни. І навпаки, країна буде прагнути імпортувати ті товари, на які у неї відчувається дефіцит виробничих факторів, а тому й порівняно високими є ціни.

У другій половині XX ст. істотний вплив на розвиток міжнародних економічних відносин зробив науково-технічний прогрес, що знайшло своє відображення в моделях неотехнологічної теорії. Найбільшого поширення серед них набула модель технологічного розриву, творцем якої став англійський економіст М. Познер. Її суть полягає в тому, що міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах факторів виробництва, але в умовах технологічного розриву між ними.

2. Валютний ринок і валютний курс.

Результати зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни значною мірою залежать від курсу її національної валюти. Валюта—це будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних розрахунках. Використання національної валюти в міжнародних розрахунках обумовлює необхідність її зіставлення з валютами інших країн, що формує її валютний (обмінний) курс. Валютний курс — це ціна національної валюти.

Світова валютна система пройшла в своєму розвитку три етапи. Перший етап охоплює період від її виникнення в XIX ст. до початку другої світової війни, другий — одержав своє юрвдичце оформлення на Бреттон-Вудській

108

конференції (США) у 1944 р., третій—це сучасний етап, який організаційно оформився після наради в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. Валютна система, сформована на цій нараді, дістала назву ямайської валютної системи.

Зміст тих економічних функцій, які валютний курс виконує в системі валютних відносин:

-подолання національної обмеженості грошових одиниць, перетворення їхньої локальної цінності в інтернаціональну;

-забезпечення можливості зіставлення цінових структур, умов та результатів виробничого відтворення окремих країн — продуктивності праці, витрат виробництва, заробітної плати, темпів економічного зростання, а також торговельного та платіжного балансів;

-зіставлення національних цін та національних умов виробництва, зокрема національних вартостей товарів і послуг з інтернаціональною вартістю;

-перерозподіл національного продукту між країнами, які здійснюють зовнішньоекономічні зв'язки.

При котируванні валют визначається курс продавця — вищий і курс покупця—дещо нижчий. Різниця між ними, або маржа, формує доход банків і підприємців, які здійснюють валютні операції.

Валютні курси встановлюються на основі співвідношення купівельної спроможності національних валют. Вона визначається як сума цін товарів та послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю порівняно з базовим періодом.

Як і для всіх товарів та послуг, ціна валюти — її курс — визначається пропозицією й попитом на неї. Чим більше попит переважає пропозицію, тим дорожчою стає валюта. А це, в свою чергу, залежить від стану платіжного балан-1 су країни. Якщо він характеризується активним сальдо, приплив іноземної валюти збільшується, зростає її пропозиція і курс національної валюти, і навпаки. Так, значний дефіцит платіжного балансу України з Росією істотно впливає на курс української грошової одиниці порівняно з рублем.

Слід відрізняти офіційно встановлений, фіксований, курс від ринкового. Фіксовані курси були пріоритетними до 1976 р., коли вони визначалися на основі золотого паритету чи на договірній основі. Зараз лише деякі країни фіксують курси своїх валют відносно до міцніших валют (СДР), причому на рівні, який склався на валютному ринку. Тому вирішальну роль стали відігравати гнучкі валютні курси. Вони бувають плаваючими та коливними.

Плаваючі курси характерні для стабільних, сильних валют—долара США, марки ФРН, японської ієни тощо. їх формування відбувається на ринку під впливом попиту й пропозиції, а межі «плавання» держави визначають за взаємною домовленістю.

Валюти, прив'язані до провідних валют безпосередньо чи через «валютні корзини», мають коливні курси. За статистикою МВФ, нинi близько 40 краiн фiксують курси своіх валют стосовно долара США, 13 — французького франка, 8 — СДР.

Більшість валют функціонує у режимі змішаних систем. Тобто валюти країн—членів певних валютно-клірингових союзів фіксуються з допустимою

109

амплітудою коливань одна до одної, перебуваючи одночасно у режимі вільного плавання відносно до грошових одиниць інших краiн.

Валютний ринок — це система постійних економічних і організаційних відносин щодо операцій купівлі — продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах. Забезпечення реальної свободи вибору й дій власника валюти — найсуттєвіше функціональне призначення валютного ринкуРівень. розвитку валютного ринку визначається характером економічної системи країни, ступенем конвертова-ності валюти, рівнем державних валютних обмежень.

Суб'єктами валютного ринку виступають:

-фірми, організації та індивідуальні особи, зайняті у різних сферах зовнішньоекономічної діяльності;

-комерційні банківські установи, що забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв'язків;

-брокерські фірми, контори та окремі брокери;

-державні установи, зокрема центральні банки, державні скарбниці, валютні біржі.

Основним споживачем валютного ринку є світові транснаціональні банки, частка яких у валютному обороті становить майже 90%.

Операції, що проводяться на валютному ринку, бувають декількох видів: операції СПОТ, за яких обмін валют здійснюється протягом 48 год.; операції ФОРВАРД, за яких обмін валют відбувається в заздалегідь установлений строк (від 1 тижня до 5 років) за курсом на момент укладення угоди; комбіновані операції, в яких підписуються угоди обох названих видів.

3. Платіжний баланс.

Результати міжнародних економічних відносин відбиваються в платіжному балансі. Він найповніше, як кількісно, так і якісно виражає масштаби, структуру й характер зовнішньоекономічних операцій країни, її участі у світовому господарстві. Платіжний баланс — це співвідношення між сумою надходжень, одержаних даною країною з-за кордону, і сумою здійснених нею зарубіжних платежів за певний період часу (рік, квартал, місяцьНа). формування платіжного балансу впливає багато факторів, зокрема масштаби економічного потенціалу країни, ступінь її участі у світовому поділі праці, досконалість структури економіки, досягнутий рівень концентрації виробництва й капіталу тощо.

У минулому Україна свого платіжного балансу не розробляла. Тепер, ставши самостійною державою, вона має це робити. Оскільки Україна прийнята в члени МВФ, то розробляти свій платіжний баланс вона буде за рекомендованими ним схемою і методикою.

Відповідно до цієї методики платіжний баланс будьякої країни включає такі елементи: торговельний баланс, платежі та надходження за послуги, некомерційні платежі та надходження, доходи від закордонних інвестицій та платежі щодо них, рух довгострокового капіталу, рух короткострокового капіталу; помилки та пропуски, рух валютних резервів.

110