2. Охарактеризуйте концепцію “дерева цілей”.
Порівняно великий розвиток у США одержали розробки прогнозуючих систем на основі концепції “дерева цілей”. Вони широко використовуються при нормативному прогнозуванні в промисловості, сприяючи поліпшенню процесу прийняття рішень з розглянутого проекту за допомогою визначення різних шляхів, що дозволяють досягти поставлених цілей на основі прийнятої стратегії і тактики.
“Дерево цілей” будується в такій послідовності:
1) ідентифікуються цілі, ідеї, концепції по досліджуваних системах і визначаються вимоги і технічні можливості для їхнього розвитку в діапазоні від окремих компонентів і функціональних підсистем до синтезу систем;
2) установлюються критерії і відповідні вагові коефіцієнти для проведення оцінки елементів на кожному рівні “дерева цілей”;
3) вводяться вагові коефіцієнти для кожного елемента “дерева цілей” стосовно критеріїв на кожному рівні.
Зазначені вище дані одержують на основі наступних матеріалів:
а) прогнозів розвитку науки і техніки (якісних і кількісних показників для першого і третього етапів побудови “дерева цілей”);
б) розробки сценарію для першого і другого етапів;
в) узгодження різних програм для ідентифікації концепцій та ідей;
г) визначення погодженої думки експертів про кількісні оцінки, які встановлюються на третьому етапі.
Таким чином, у методиці “дерева цілей” важлива роль належить евристичним методам, тобто експертній оцінці, необхідність якої обумовлена великою невизначеністю в вирішенні поставлених задач. Однак найважливіша роль приділяється максимально широкому використанню кількісного аналізу. Різним цілям і підцілям надаются числові значення, що збільшуються на передбачувані вкладення, необхідні для досягнення цих задач. У результаті визначається, якому з можливих проектів варто віддати перевагу.
3. Методи побудови господарської моделі Форрестера.
Пропонована Форрестером методика побудови й аналізу виробничо-господарської моделі включає наступні шість етапів: на першому визначається конкретне виробничо-господарське питання, що підлягає аналізу методом динамічного моделювання; на другому – словесно формулюються основні залежності, що характеризують структуру досліджуваної системи; на третьому – будується її структурна модель, складається система рівнянь, записуваних спеціальною мовою для програмування на комп’ютері “Dynamo”; на четвертому –система моделюється на комп’ютері і результати моделювання порівнюються з експериментальними даними про її реальну поведінку; на п’ятому етапі постає питання про таку модифікацію моделі, що забезпечила б зразковий збіг її з поведінкою системи на наявному експериментальному матеріалі; нарешті, шостий – заключний – етап складається у відшуканні на моделі доцільних змін параметрів, що приводять до поліпшення її поведінки, і перекладі цих змін змови моделі на мову реальної системи.
Як відзначає сам Форрестер, динамічне моделювання було б зовсім нереальне в недалекому минулому, тому що “чотири наріжних камені” його методології створені лише в останні десятиліття, а саме: 1) теорії інформаційних систем зі зворотним зв’язком; 2) дослідження процесів прийняття рішень; 3) експериментальне моделювання складних систем; 4) електронно-обчислювальні машини як засіб імітації реальних процесів на їхніх математичних моделях.
Запропоновані Форрестером методи застосовуються не тільки в управлінні промисловим виробництвом. Динамічне моделювання знаходить застосування й у процесі управління роботою науково"дослідних і проектно-конструкторських організацій. Цим займається, зокрема, учень і послідовник Дж. Форрестера – професор Е. Роберті. У своїй книзі “Динамічне моделювання наукових досліджень і розробок” він намагається об’єднати соціальні, психологічні, технічні і фінансові фактори з метою сконструювати комплексну теорію організації наукових досліджень і розробок. Разом із ще одним членом групи Форрестера в 1963 р. Роберті заснував спеціальну консультативну фірму по динамічному моделюванню, що обслуговує промислові концерни.
Охарактеризуйте модель організації “7 – S”.
Як приклад соціально"орієнтованної системи використовується модель організації що отримала назву „7 – S” (рис. 7.3.) по кількості вхідних у неї елементів, які розпочинаються на літеру “S” в англійській транскрипції і яка користувалася великою популярністю в 80"і рр. XX століття. Ця модель була розроблена двома парами дослідників: Томасом Пітерсом і Робертом Уотерманом, а також Річардом Паскалем і Энтоні Атосом у ході їхнього співробітництва з консультаційною фірмою McKINSEY. Основу процесів функціонування в соціально-орієнтованій організації, на думку прихильників даного підходу, складають так звані “сполучні процеси” за допомогою яких забезпечуються контакти між людьми і взаємодія інших елементів організаційної системи.
При цьому прийнято виділяти три типи сполучних процесів: комунікацію, прийняття рішень і рівновагу. Під комунікацією звичайно розуміють особливу форму взаємодії працівників, за допомогою якої в організації ініціюються робочі дії виконавців. Але комунікація не тільки спонукає працівників до дій, вона також служить “засобом контролю і координації”. Система комунікації представлена системою інформаційних каналів в організації. Рівновага як сполучний процес використовується “як механізм стабілізації організаційного цілого, його адаптації до умов, що змінюються”. З даного механізму забезпечується також гармонізація потреб і установок індивідуумів з вимогами організації. Процеси прийняття рішень розглядаються прихильниками школи “соціальних систем” як основні робочі процеси в організації. Тому сама організація нерідко трактується ними як інструмент прийняття рішень. Ще раз хочемо підкреслити, що группою связуючих процесів, в очах прихильників школи “соціальних систем” фактично вичерпується перелік робочих процесів у організації. Тому саме ці процеси як єдині і визнаються в якості об’єкта організації для органів управління.
Концепція адміністративного управління А. Файоля.
Файолівська концепція адміністративного управління підприємством передбачає:
• здійснення заходів щодо набору і навчання потрібного персоналу, що
мовою А. Файоля означає реалізацію процесу побудови соціального організму, усередині якого виникає спеціалізований організаційний простір, пристосований для виробництва визначених видів продукції;
• створення ефективної “адміністративної машини”. Ця “механічна конструкція” складається з елементів двох типів: ієрархії “послідовних керівників” які виконують функції “адміністративних коліс”, що передають рух на нижчестоящі рівні управління і „головного штабу”. Виражаючи сучасною мовою тут мова йде про формування організаційної структури управління підприємством.
І хоча А. Файоль у своїй роботі не використовує такого виразу, однак неважко здогадатися, що автор має на увазі або лінійну, або лінійно штабну структури управління. На це вказуює ієрархія органів управління, опис їхніх службових повноважень, перевага принципам єдиноначальності (“єдності керівництва” і “єдності управління”) і “одноособовість дії”, виконавські рольові завдання
“головного штабу” (“головний штаб” стоїть поза ієрархією. Призначення цього органу бути в допомогу начальникові при виконанні ним його особистої роботи”), а також лише технічна структура штабного персоналу (“секретарі, фахівці, консультанти (інженери, юристи, фінансисти, рахівники)”);
• і, нарешті, належне виконання адміністративних дій, завдяки яким активізується трудова діяльність персоналу, забезпечується необхідна погодженість, потрібна спрямованість і динаміка різних видів робіт.