5.2. Правила розрізки кам'яної кладки

Кожний вид кам'яної кладки має бути монолітним, тобто окремі камені не можуть переміщуватися один відносно другого при дії розрахункових навантажень. Для цього повинні виконуватися правила вкладання окремих каменів, що забезпечують суворо визначене розташування горизонтальних та вертикальних поперечних і поздовжніх швів. Ці правила звуться прави­ла­ми розрізки кам'яної кладки. Їх існує три:

1) ряди кладки мають розташовуватися перпендикулярно напряму дії головних навантажень. У більшості випадків таким навантаженням є власна вага. Тому шви першої системи перев'язки мають бути, як правило, го­­­ри­­зон­таль­ними. У випадках, коли діє похила складаюча навантаження (наприк­лад, в арках та склепіннях), її відхилення від перпендикуляра до швів першої системи не може перевищувати 15...17 град.

2) шви другої (вертикальні поперечні) та третьої (поздовжні вер­тикальні) системи перев'язки мають бути перпендикулярними до перших та поміж собою. Звідси витікає, що камені повинні бути правильної (у вигляді прямокутного паралелепіпеда) геометричної форми. Відхилення від цього правила призводить до з'явлення клинів та похилих поверхонь, що в свою чергу викликає розсовування сусідніх каменів або виколювання окремих частин кладки;

3) шви третьої та другої систем перев'язки (розрізки) не повинні роз­та­шо­вуватися в одній площині. Допускається в окремих випадках таке спів­падання до 3...6 рядів кладки (багаторядна кладка). У противному разі виникають окремі стовпи, що можуть втратити свою сталість, а це вик­ликає втрату монолітності (тобто з'являються щілини, розшарування і т.і.).

5.3. Розчини для кам'яної кладки

Монолітність кладки з іншого боку забезпечується ще й заповненням швів­ якісним розчином. Крім того вживання розчинів забезпечує кладку від продування вітром та проникнення вологи.

Розчин, що вживається для кладки, має відповідати вимогам, залежним від умов роботи та навантаження кладки.

Розрізняють розчини прості — вживається один вид в'яжучого, та склад­ні — декілька в'яжучих. Прості розчини: цементні, вапняні, глиняні. Складні розчини: цементно-вапняні, цементно-глиняні, вапняно-глиняні тощо.

В якості наповнювачів використовують: пісок природний, пісок керамзи­то­­вий, пісок шлаковий, пісок пемзовий тощо. В залежності від наповнювача розчини розподіляються на важкі (з природним піском) та легкі (напри­клад,­ на шлаковому піску).

Розчини, що вживаються для кладок, повинні мати властивості, які б забез­пе­чували необхідні якості кам'яної кладки. У цьому зв'язку розріз­няють такі властивості розчинів:

— міцність: характеризується маркою: 4, 10, 25, 50, 75, 100, 150 та 200;

— морозостійкість: 10, 15, 25, 35, 50, 100, 150, 200;

— щільність: важкі — r > 1500 кг/м³, легкі — r < 1500 кг/м³;

— зручність вкладання, або рухомість розчину, що залежить від водов'яжу­чого співвідношення (В/В) й визначається величиною занурення в ньому стандартного конуса. Розчин для бутової кладки має бути з рухо­містю 4...6 см; для кладки з цегли, або каменів правильної форми — 9...13 см. Для підвищення рухомості в розчини вводять пластифікуючі добавки: глину, вапно, милонафт, сульфітно-спиртову барду — ССБ тощо.

Основні сфери вживання розчинів:

цементних — для особливо міцних конструкцій, підземних та надземних, а також для конструкцій, що будуть експлуатуватися в дуже вологих приміщеннях та насичених водою грунтах;

вапняних — для кладки, що експлуатується в сухих місцях, що сприймає невеликі навантаження;

цементно-глиняних та цементно-вапняних — найбільш поширені й вжи­вають­ся для ведення звичайних кладок, що сприймають середні наванта­ження в сухих та вологих місцях.

Виготовляють розчини, як правило, на централізованих бетонорозчинних вузлах ЗЗБК. Кожна партія розчинів, що доставляються з заводів або вузлів розчиноприготовлювачів повинна мати паспорт, в якому вказано дату виготовлення, марку, рухомість, а для сухих розчинів — вологість, що не повинна перевищувати 1%.