Контрольні запитання:

1. Що таке форма?

2. Що є основою форми дизайну?

3. У чому полягає відмінність елементарної форми від базової ?

4. Що таке класична форма ?

5. Які закономірності розвитку форми ?

6. Що означає поняття "кольорова палітра" ?

Тема 5. Композиція товарів

План лекції

1.Види композиції.

2. Властивості та якості композиції

3. Засоби композиції.

4. Орнамент та його роль у композиції.

Композиція (від лат. Compositio – розміщення, з’єднання, структура) – засіб розкриття ідейно-художнього змісту витвору мистецтва розміщення основних його елементів і частин у визначеній системі та послідовності, способи поєднання образів у єдине ціле.  Питання теорії композиції в техніці вивчені ще не достатньо.

Специфіка різних виробничих предметів і виробів полягає в тому, щоб їх форма відповідала своєму призначенню, а також відповідала матеріалу, з якого вони зроблені.

На композицію виробів суттєво впливає співвідношення функціональних, естетичних і техніко-економічних вимог. Зручність і красота форми – важливі критерії композиції різного обладнання та предметів побуту призначених для забезпечення матеріальних та побутових благ і потреб людини. Важливим науковим фактором розвитку основ композиції є процес формоутворення в природі, мистецтві та техніці. Вивчення принципів формоутворення в природі дозволяє людині перейти на більш вищу ступінь творчості, особливо в розвитку техніки. Так, тривалий час дослідження динаміки польоту і структури крила птаха допомогли відкрити закон, підйомну силу крила літака та лопастей гвинта.

Формоутворення – теоретична дисципліна. Яка вивчає закономірності утворення форми, принципи і методи художнього конструювання направлені на створення оптимальної форми виробів.

Архітектоніка (буд. мистецтво) художній вираз закономірностей будівництва.

Тектоніка – означає теж саме, що і архітектоніка, але використовується частіше.

Ансамбль – структурне об’єднання, узгодженість всіх частин і цілого. Ансамбль предметного середовища визначається як емоційно-виразний комплекс промислових виробів, об'єднаних єдиною манерою виконання, єдиним естетичним задумом.

У мистецтві дизайну та архітектури важливо освідомити створюваний виріб, а також зробити його архітектонічним і і створити із набору елементів окремі красиві речі, будинки, споруди. В цьому і є суть комбінаторики формоутворення.

Комбінаторикою називають розділ математики, який описує властивості та способи утворення всіх можливих абстрактних об’єктів із заданої кількості вихідних елементів.

До головних якісних характеристик архітектоніки належать такі ознаки:

- рівень вдосконаленості внутрішнього змісту об’єкта;

- рівень вдосконалення форми об’єкта;

- рівень художнього виразу змісту та форми об’єкта.

Форма є активним компонентом об’єкта, який об’єднаний із змістом не тільки прямим, але й зворотнім зв’язком і здатний впливати на зміст. Форма включає в собі дві взаємозв’язаних сторони: внутрішню – структуру, зовнішню – пластичну оболонку.

Зовнішня форма – це фактура, колір, зовнішній елемент. Таким чином, форма її структури, зовнішня оболонка – все у чому відображається зміст предмета і проявляється архітектоніка.

Архітектонічний витвір - це архітектоніка в її позитивному прояві.

Комбінаторика формоутворення – створення складальних форм або груп шляхом різного їх просторового розміщення, поєднання, поєднання. Приклад: алмаз і графіт. З одного матеріалу вуглецю одержуємо два різних за внутрішніми і зовнішніми властивостями матеріалу.

Для того щоб зробити вибір тектонічним – це перш за все зробити його вдосконаленням, щоб він мав міцність, стійкість і надійність конструкції. Таким чином, необхідно виявити де і як розміщено основні маси та навантаження, як напружені окремі частини, які елементи несучі, а які – ні.

Категорії композиції та засоби гармонізації. Крім тектоніки, яка має суттєвий вплив на вдосконаленість композиції існують інші категорії та засоби гармонізації – пропозиції та пропорційності, масштаб і масштабність, симетрія та асиметрія, статичність і динамічність, ритмічність і метричні повторності, контраст і нюанс.

На сьогоднішній день існує три поняття гармонії – математика, естетика художня.

Математична гармонія – рівність, співрозмірність частин одна з одним, і частин з цілим у вигляді визначених числових пропорцій. Суть математичної гармонії – полягає в кількості.

Естетична гармонія – естетичні переживання, відчуття насолоди, в процесі сприйняття.

Художня гармонія – безпосередньо пов’язана з мистецтвом.

Пропорції та пропорційність. Пропорція означає розмірність, визначення співвідношення окремих частин, предметів і явищ між собою. Правильне встановлення пропозицій у своєму єдинстві становить пропорційно-гармонійний устрій.

Стародавні Єгиптяни (математики, філософи) надавали великого значення пропозиціям. Відомий трикутник із співвідношенням сторін 3:4:5 послужив їм своєрідним еталоном пропорційності в будівництві, оскільки співвідношення 3:5 становить пропозицію, близьку до золотого січення.

Існують різні види пропорційності.

Для утворення звичайної математичної пропорційності необхідно 4 вхідних у рівність члени:

а : в = с : d

   Геометрична пропорційність складається із 3 членів

   а : в = в : с

   Золоте січення - ділення цілого на дві частини пропорційно, коли менша частина цілого так відноситься до більшого, як більша частина до цілого і навпаки – ціла так відноситься до більшої частини, як більше до меншої тобто

а : в = в : (а + в)

Це рівняння утворюється при поєднанні всього двох величин, причому відношення між ними завжди постійне: більший відрізок становить – 0,618 , менший – 0,382.

Масштаб і масштабність. Масштаб - відношення лінійних розмірів предмета до його натуральних (1:2; 2:1; 1:1)

Масштабність - композиційний засіб, який виражає співрозмірність або відносну відповідність, яка сприймає людину, різних форм архітектурного витвору до розмірів людини. Поняття масштабності не може бути замінено уявою про розмір будинку. Різні за величиною будівлі можуть мати різний масштаб: мала будівля – крупний масштаб, а велика – дрібний. Значна кількість членувань високої будівлі підсилює враження великої величини цієї будівлі, але подрібнює його масштаб. Із двох рівних за величиною будівель вищою здається та, у якої більше членувань. Чим менше цих членувань, тим будівля буде здаватися нижчою, але крупнішою за масштабом.

Щоб краще виразити масштаб виразу необхідно дотримуватися масштабних закономірностей побудови його форми. До масштабних закономірностей відносяться різні форми масштабних зв’язків:

1)   відношення елементів до цілого та один до одного;

2)   відношення елемента до матеріально-предметного середовища, або предметного;

3)   відношення розмірів і масштабу до людини.

Симетрія й асиметрія, статистичність і динамічність. Систематичною є фігура, яка складається із різних частин, які розміщені належним чином один відносно одного.

Три основних види симетрії:

- дзеркальна – грунтується на рівності двох частин фігури, розміщених як предмет і його відображенням в дзеркалі. Приклад: якщо у вертикальній площині розрізати навпіл автомашину, то права частина її кузова дзеркально відповідатиме лівій.

- осьова – обумовлена конгруентністю (рівністю) і досягається обертанням фігури відносно осі симетрії (освітлювальна арматура, пральні машини та ін. )

- ґвинтова –  досягається в результаті обертового руху лінії або площини навколо нерухомої осі з постійною кутовою швидкістю є одночасним поступовим рухом вздовж осі (в деталях машин, верстатів, пароплавів).

Асиметрія – побудова композиції, коли її елементи не врівноважені щодо центра. Симетрія характерна для статичних форм, асиметрія – для динамічних.

Статичність – стан якого, врівноваженості форми. Статичні предмети мають явний центр, вісь навколо якої орган. форма (холодильники, пральні машини та ін.)

Динамічність – зорове сприйняття руху форми (чотиригранна піраміда). Жива природа: олень-легкий, стрункий, ведмідь-сильний, войовничий.

Метричні та ритмічні ряди повторності. Метричний лад (метр) – визначається функціональними особливостями предметів: структура внутрішнього простору громадського транспорту, яка складається із однакових рядів мість для пасажирів.

Метричний ряд є простим видом повторності, якщо він складається із одного елемента і складним, якщо він базується на декількох елементах.

Ритмічний лад (ритм) – рівномірне чергування розмірність, порядок поєднання, ліній об’ємів, площин. Ритм – це рух. Кінь, що скаче, ритмічно відбиває такт, ритмічним є перестук коліс поїзда, ритмом позначена і музика (звуки чергуються в швидкій послідовності).

Ритм буває спокійний і неспокійний, спрямований в один бік, або такий, що сходиться до центру.

Контраст і нюанс. Контраст – різко виражені відмінності між однорідними якостями.

Нюанс – незначні, слабо виражені відмінності, ледь замітний перехід.

Контрастні співвідношення людина помічає відразу і залежно від того, як використано контраст у композиції, він викликає відповідно реакцію сприйняття. (Грубе литво контрастує з полірованою поверхнею, низьке протиставляється високому, горизонтальне – вертикальному, світле – темному, шорстке - гладенькому).

Практична роль контрасту – небезпечні місця пофарбовані в яскраві запобіжні кольори. У техніці нюанс – різноманітна гама найтонших співвідношень матеріалів, пластики, фактури, кольорів тощо.

Ручні годинники бувають круглі або прямокутні, незважаючи на те, що існують сотні найрізноманітніших марок. Проте, придивившись уважніше і можна побачити невеличкі відмінності, які надають своєрідності кожній моделі. Така своєрідність ґрунтується на нюансах форми.

Серед різних факторів, які впливають на форму, композицію, колір предмета особливе місце займає фізіологічна оптика, тобто сприйняття оком ліній, об’ємних форм і кольорів. Ці особливості нюансних та контрастних співвідношень можна легко прослідкувати на прикладах геометричних ілюзій.

Людському зору властиво піддаватися оптичному обману. Наприклад, око людини значно краще оцінює розміри по ширині, ніж по висоті та глибині. Вертикальна протяжність здається довшою рівновеликої горизонтальної.

Орна́мент (від лат. ornamentum — прикраса) — візерунок або узор, побудований на ритмічному повторенні геометричних елементів, стилізованих тваринних чи рослинних мотивів. Орнамент, як прикраса, відіграє функцію естетичного оздоблення тіла (ювелірні прикраси), приміщення, споруди (архітектурні прикраси), чи будь-якого іншого простору.

Структура орнаменту:

рапорт - група елементів, що складають основу орнаменту, повторюються в ньому.

фон чи поле орнаменту - частина, на якій розміщується рапорт.

ТИПИ ОРНАМЕНТУ:

– геометричний орнамент - складається із абстрактних форм, які нічого не зображають. Складається з геометричних фігур, штрихів, ліній, які чергуючись у визначеному порядку, дозволяють отримати різні візерунки.

– декоративний орнамент - його мотиви відтворюють (спрощують, типізують, стилізують) конкретні предмети реального світу - рослин, тварин, речі.

Основною ознакою класифікації орнаментів є їх зміст і характер композиції. З урахуванням цього орнаментальні форми об’єднують в групи або види: технічний, символічний, геометричний, рослинний, каліграфічний, фантастичний, астральний, пейзажний, зооморфний, антропоморфний, геральдичний орнамент. За формою виділяють замкнутий, стрічковий та сітчастий. Окрім того, орнаменти поділяють на площинні (розміщені на площині і виконані різноманітними лініями із застосуванням кольору) та рельєфні (випуклі, виконані при художній обробці шкіри, дерева, кістки, металу).

Орнаментальні мотиви компонувалися в лінійному, шаховому чи вільному укладі. Лінійні композиції вибійки були побудовані на ритмічному чергуванні поздовжніх смуг (однакової чи різної ширини) і узорів, які заповнювали простір між ними,— зірочок, кривульок, коліщат, овалів або ж гірлянд із листя та квітів.

При шаховому укладі орнаментальні мотиви (дрібні фігури чи букети квітів) розміщувалися рядами у відповідному порядку. Часто при такій композиційній побудові поле вибійки заповнювали дрібними елементами – крапками, штрихами і т. п. При вільному розміщенні рослинних мотивів усе поле вибійки вкривали пласким малюнком, який рівно­мірно слався по полотну.

Вибійка мала широке застосування як одягова тканина в усій Україні (за винятком закарпатських бойків та гуцулів). Із смугастої та клітчастої вибійки шили штани і верхній полотняний одяг – кабати, полотнянки. Вибійка з рослинним орнаментом в основному йшла на пошиття жіночих спідниць — димок, мальованок, друкованиць.

Із розвитком текстильного виробни­цтва ремесло вибійників поступово занепадає. Дешеві фабричні тканини майже зовсім витіснили вибійку, але ще довгий час у ній зберігалися кращі традиції цього своєрідного народного промислу.

Вишивка. Локальні особливості були характерні і для численних технік вишивки, які здавна були поширені в Україні. Одяг оздоблювали головним чином лічильними техніками, які передбачали точний підрахунок ниток. Такими були занизування, настилування, низинка, набирування, мережка та ін.

Однією з найдавніших технік вишивки було занизування (інші назви — напротяганки, заволікання, заволоканє, підволікання), яке повністю імітувало узорне перебірне ткацтво. Особливість цієї техніки в тому, що узор вишивався справа наліво відразу по всій ширині полотна і був двостороннім (якщо з одного боку він виходив червоним, то з другого — білим). Для занизування характерна графічна чіткість. Нитки використовували в основному червоного кольору, іноді його доповнювали чорний та синій. Узори, вишиті занизуванням, суворо геометричні: ромби, хрести, ламані лінії, восьмипелюсткові розетки та ін.

Ареал поширення занизування — Волинь і Полісся. Ним оздоблювали вставки, рукави, коміри і переди жіночих сорочок.

На значній території України було поширене настилування (інші назви — лиштва, стелення, гладя). Це делікатна і точна вишивка, краса якої полягає в бездоганному ритмі рисунка, в чіткості виконання. Настилування робили паралельними стібками, розділеними однією ниткою. Оскільки вишивальна нитка була товщою від нитки полотна, виникав опуклий рельєфний узор. Настилування було найбільш поширене на Полтавщині, Чернігівщині, Півдні України, побутувало воно також на Київщині, Поділлі, Волині, в Галичині та на Закарпатті. В різних районах України вишивка настилуванням виконувалася нитками різного кольору. Найпопулярнішим було вишивання білими лляними нитками (біллю). Часто для більшого контрасту вишивальну нитку брали сіру, невідбілену або ж підфарбовану в попелясто-синюватий колір. На Волині, Київщині, частково Поліссі вживали червоні нитки, іноді червоні з білими, на Поділлі — жовті, а в Галичині поєднували чорні та білі нитки.

Технікою настилування вишивали жіночі та чоловічі сорочки, дуже часто поєднуючи її з ажурними вишивками — вирізуванням, мережкою і виколюван­ням. Це своєрідні й оригінальні техніки, в яких яскраво виявився тонкий худож­ній смак народу.

При вирізуванні обшивали білими або кольоровими нитками невеличкі квадратики, які після цього прорізували ножем. Узори при цьому були завжди геометричні; вони називалися: вирізуван­ня косе, вирізування на чотири дірочки, вирізування книшикове, вирізування хрещове, вирізування з хмеликом, вирізування орлове та ін. Ажур вирізування підкреслював пластику білого настилування і тим самим підсилював вираз­ність орнаменту.

Ареал найбільшого поширення вирі­зування припадав на Полтавщину. Цією технікою оздоблювали сорочки також на Київщині, Поділлі, Чернігівщині, Волині, Покутті, частково в Закарпатті.

По всій Україні застосовувалася тех­ніка мережки (митниця, цирка, решітка), яка, крім декоративної, виконувала утилітарну функцію — зшивання швів.

Для мережки у певній частині одягу висмикували горизонтальні нитки залежно від ширини узору. Найпростішою формою мережки був прутик, який одночасно підшивав рубець і утворював ряд дірочок. Мережки вишивали в основному нитками білого чи сірого кольору, а на Буковині та Поділлі — ще й жовтого.

Для зшивання окремих частин одягу в чоловічих та жіночих сорочках, у плахах вживали техніку змережування. Деякі різновиди змережування, крім практичного, мали й декоративне зна­чення. Такими були розшивка і шабак, поширені на Поділлі та Чернігівщині. Розшивка — це широка смуга з ромбіч­ним узором, виконана білими і червони­ми нитками. Шабак вишивали різно­кольоровими нитками, які ритмічно чер­гувалися.

Близькою до вирізування за декора­тивним ефектом і способом виконання була техніка виколювання (колення), поширена в основному на Чернігівщині, Покутті, а спорадично — по всій Україні. Внаслідок проколювання в полотні дірочок і обметання їх по колу відповідним швом утворювалася легка ажурна вишивка. Часто виколювання поєднували з хрестиком, вирізуванням та настилуванням. Узори, виконані виколюванням, як і вирізуванням,— геометричні. Виколюванням оздоблювали чоловічі та жіночі сорочки, а на заході Закарпаття — також спідниці-фартухи.

Однією з давніх і розповсюджених технік вишивання була низинка (низь, низя), яка побутувала на Поділлі, в Галичині та на Закарпатті. Нею вишивали узор із виворітного боку, при цьому ви­шивальна нитка лягала паралельно осно­ві полотна. Внаслідок виходив двосто­ронній узор, як і при занизуванні. За характером вишивання низь поділялася на декілька типів: кругла низя; лиса низя; страпата низя; низя, з лиця шита; сліпа низя та ін.

Вишивка низинкою вирізнялася чіткістю плаского узору і бездоганністю виконання. Нитки для неї вживали бавовняні (Поділля, Галичина) та вовняні (Закарпаття). На Поділлі переважала низинка, виконана червоними і чорними нитками. В карпатських селах була поширена поліхромна низь: червоні, зелені, жовті тони на чорному тлі або чорні, сині, зелені, жовті – на червоному. Подекуди на Закарпатті побутувала монохромна (червона або чорна) низь. Цією технікою оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки — вставки, рукави, коміри, манжети і пазушки.

До лічильних вишивок належало набирування, поширене на Київщині та Чернігівщині. Шилося набирування зліва направо дрібними стібками, які стелилися паралельно горизонтальним ниткам тканини. На голку набирали парну кількість ниток, кожен наступний стібок кла­ли правіше на віддалі, яка дорівнювала половині довжини стібка.

На Чернігівщині набирування вико­нувалося біллю — лише білими лляними нитками, а на Київщині — чорними, червоними, жовтими й білими. Цією технікою оздоблювали чоловічі та жіночі сорочки. В жіночих сорочках набирування часто поєднувалося з настилуванням. Набирування суцільно покривало певну частину одягу, не залишаючи чистого полотна. Узори завжди геометричні: різноманітні модифікації ромба, ламані лінії, трикутники тощо.

Наприкінці XIX ст. по всій Україні поширилася вишивка хрестиком, яка витіснила трудомісткі вишивальні техніки. Хрестиком оздоблювали жіночі й чоловічі сорочки, запаски та білі полотняні спідниці-фартухи (на Бойківщині), головні убори – хустки та чепці. Орнамен­тальні мотиви, виконані хрестиком, були геометричні та рослинні (натуралістичні й стилізовані).