Відповіді до модуля

33. Державна влада - це влада одночасно публічна й політична. Публічної вона є тому, що офіційно управляє справами всього суспільства й виступає від імені всього суспільства в цілому при рішенні питань, що ставляться до її компетенції.Політична природа державної влади визначається тим, що вона в особі державного апарата відділена від суспільства, відносно відособлена від нього Відносно самостійне існування, положення в суспільстві й тій чинності, який дана влада володіє, дозволяють їй дієво управляти соціально неоднорідним суспільством, тобто таким, де багато в чому відсутні єдність, збіг інтересів у різних верств, груп, общностей. Відносини між ними становлять сферу політики як такий. Пряме призначення державної влади укладається, по-перше, у регулюванні цих відносин, що й робить її як владу публічну владою політичної; по-друге, успіх у боротьбі не співпадаючих багато в чому інтересів різних соціальних верств, груп, общностей у соціально неоднорідному суспільстві завжди буде на боці того, хто має державну владу. Оволодіння цією владою дозволяє одній якій-небудь частині суспільства (більшим або меншої, або її представникам) не тільки управляти справами всього суспільства, забезпечувати його безпека, існування як єдиного цілого, але й керувати їм переважно у своїх інтересах. Останнє й надає публічній владі політичний характер. Тому вона й виступає завжди як влада публічно-політична.Державну владу не можна ототожнювати із самою державою, тому що держава - це організація даної влади, тобто її устрій, механізм її здійснення в особі певних органів: парламенту, уряду, правосуддя, контрольно-наглядових, військових і т.д. Сама ж по собі державна влада - це спосіб керівництва суспільством, для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса, тому що основою дієвості державної влади є авторитет чинності, а не чинність авторитету.

34. Держава як нова організаційна форма життя суспільства виникає внаслідок неолітичної революції, переходу людства до відтворюючої економіки, тобто у процесі зміни матеріальних умов життя суспільства, становлення його нових організаційних форм. Первісна держава виникає, щоб організаційно забезпечити функціонування відтворюючої економіки, нових форм трудової діяльності.

Як правило, найдавніші держави виникають як міста-держави. Селище, у якому живуть вільні общинники-землероби, являє собою тепер вже не родову (сімейну), а сусідську общину. Воно поступово стає адміністративним, господарським і релігійним центром. Це місто разом з прилеглою до нього невеликою сільськогосподарською місцевістю і стає містом-державою. У такому місті постійно проживають вожді і жерці, воно стає місцем, де відбуваються засідання рад і зборів. Місто-держава знає чітку соціальну диференціацію, майнове розмежування, поділ праці.

З розвитком суспільства поступово усвідомлювалася важливість успішного управління, керівництва, відбувалася його спеціалізація, а та обставина, що особи, які здійснюють управління, накопичують відповідний досвід, приводила до довічного виконання громадських обов’язків. Чимале значення в закріпленні таких порядків мала і релігія. У ранньокласовій державі відбувається подальше виокремлення знаті, присвоєння громадських посад через передачу цих посад від батьків до дітей і головним чином на цій основі збагачення певних суспільних груп.

Класова природа первісних держав чітко визначилася лише з часом, коли розмежування суспільства, класоутворення призвели до захоплення держави тим чи іншим класом і пристосування її до своїх інтересів і потреб. Процеси утворення класів і держави не можна розуміти спрощено, нібито спершу виникли класи, потім їхній антагонізм привів до появи держави. Ці процеси йдуть паралельно, взаємодіючи один з одним. Ранньокласова держава не є результатом діяльності тільки панівного класу. Вона — результат розвитку всього суспільства в цілому на етапі становлення відтворюючої економіки. Але, зрозуміло, той чи інший клас, захопивши державу, міг стати за допомогою держави і панівним класом.

35. Форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її територіального поділу, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.Виділяють дві форми державного устрою:

просту (унітарну);

складну(федеративну, конфедеративну та ін.).На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:

Унітарна держава — проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані складні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

Федерація — складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.

Конфедерація — тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства

36. Рабовласницькі держави виникли найдавніше. Вони прийшли на зміну первісному суспільству, але деякі країни проминули цей тип держави. Феодальна держава в окремих країнах замінила рабовласницьку, а в інших — саме вона була першою, що прийшла на зміну первісному суспільству. У феодальній державі селянин вже є членом суспільства й суб'єктом правовідносин, має певну власність — будинок, сільськогосподарські та інші знаряддя праці, домашні речі тощо Наступним історичним типом держави є буржуазний (капіталістичний). Основою цього типу держави є товарне виробництво та товарно-грошові відносини. При цьому для буржуазної держави характерні поступове зростання обсягу та рівня забезпечення прав людини, залучення більшості населення до участі в управлінні державою, поширення демократичних норм і традицій Соціалістичний тип держави виникає вже у ХХ ст. Економічною основою соціалістичної держави є суспільна (державна та колективна) власність на основні засоби виробництва. Характерною рисою держав цього типу є проголошення значного обсягу соціальних прав громадян і водночас менша увага до політичних та особистих прав людини.

37. омадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини. Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

38. Політи́чна па́ртія — особлива громадська організація (об'єднання), що безпосередньо ставить перед собою завдання оволодіти політичною владою в державі або взяти в ній участь через своїх представників в органах державної влади та місцевого самоврядування. Термін “партія” (лат. pars/partis - частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз -- витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу -- парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.У більшості західних демократій виникнення політичних партій відбувалося поряд з поширенням права участі у виборах на все ширші верстви суспільства. Розширення народного представництва в органах влади не могло не вплинути на сам механізм виборчого процесу та його дійових осіб. Політики не могли більше ігнорувати значну кількість своїх потенційних прихильників. Зі зростаючою кількістю осіб, які не лише мають право обирати, але й право бути обраними, з’явилася небезпека безладдя у вільному політичному суперництві. За умов, коли на політичній арені відбувається строката метушня великої кількості кандидатів з різнобарвними політичними гаслами і програмами, виборець у такому хаосі політичних прапорів навряд чи міг зробити обдуманий і виважений вибір.

39. Проблема типології політичних партій, яких у світі налічується більше ніж 800, є актуальною для України, адже у ній Мін'юстом України зареєстровано 138 партій станом на початок 2007 року, серед яких важко визначитись пересічному виборцю.У більшості підручників на теренах України за основу типологізації партій обрано трикомпонентний підхід — виокремлено:А) кадрові партії (партії нотаблів - люди, чиє становище в суспільстві забезпечується досягненнями, авторитетом у політичному житті), у яких домінують партійні функціонери;Б) партії масові, що складаються з достатньої кількості рядових членів партії, які можна вважати продуктом загального виборчого права;В) "партії виборців", виведені як ідеальний тип політологами США Венєром, Пал амба ра та іншими на основі того, що партія утворюється лише для виконання головного поточного завдання — перемоги у виборах, об'єднуючи навколо популярних гасел достатню кількість населення. Судячи з попередніх політичних подій, такі партії утворились в Україні восени 2007 року на дострокових парламентських виборах — "партія Л. Кучми", "блок Людмили Супрун" та інші.В основу типології ми поклали більш широке коло ознак: 1. Соціальна база;2. Політична ідеологія;3. Політична програма;4. Форма участі у діяльності парламенту;5. Організаційні засади.

40. Парті́йна систе́ма — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями). 2) Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв"язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади. Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв (безумовно, що не лише кількості партій, як це нерідко робиться у вітчизняній політологічній літературі). Спробуємо позначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення детальнішої типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків (груп) класифікації.

41. Найбільш наочно природа політичної партії виявляється через її функції. Перша функція політичних партій полягає в тому, що вони виступають засобом боротьби за урядовою владою в центрі та на місцях між окремими групами.Різні соціальні групи зацікавлені у використанні вищих органів державної влади й муніципалітетів (у федеративних державах – також органів влади та управління суб'єктів федерації) для своїх цілей.Бажаючи здобути урядову владу і вплив у місцевих і федеральних органах, ці групи роблять ставку на ту або іншу політичну партію, за допомогою якої прагнуть провести своїх представників у виборні органи. Оскільки така боротьба відбувається у рамках конституційної законності, головним знаряддям її є політичні партії. Це суперництво виливається у форму виборчої боротьби, де сили супротивників оцінюються кількістю отриманих голосів.Друга функція політичних партій полягає в тому, що вони беруть найважливішу участь у формуванні та діяльності всіх ланок державного апарату. Виборні органи влади й управління як у центрі, так і на місцях (президенти, парламенти, представницькі органи суб'єктів федерації, муніципальні ради та ін.) створюються за безпосередньої участі політичних партій. Саме вони добирають кандидатів на виборні посади і проводять виборчі кампанії. Таким чином, партії є установами, у межах яких виховуються політичні лідери та державні діячі. Іншими словами, вони готують ті кадри, з яких формується правляча еліта.

42. Історія розвитку політичних партій засвідчила, що цей політичний інститут є досить складним суспільним феноменом. Тому, незважаючи на наявність значної кількості публікацій, присвячених партіям, в партології не вироблено єдиного загальновизнаного визначення сутності політичних партій. Дослідники пропонують чимало різноманітних, часто суперечливих підходів до розуміння суті партій. Найбільш поширеними є наступні підходи: 1. Класовий підхід: політичні партії — це найбільш активна і організована частина класу чи соціальної групи, що виражає його інтереси. Основною ознакою політичної партії, з точки зору класового підходу, є її класова природа і соціально-економічна обумовленість інтересів її членів.2. Ідеологічний — трактування політичної партії як спільності людей не тільки за соціально-економічним критерієм, але й об'єднаних за подібністю ідейних поглядів. 3. Інституціальний — розуміння партії як організації, що діє в системі органів державної влади.

4. Функціональний підхід розглядає політичну партію з позицій виконуваних партією функцій. Головна функція партій — прихід до влади, отже і політичні партії трактуються як групи людей, що ставлять перед собою ціль здобуття влади.

43. Суспі́льний рух (також соціальний рух) — суспільна активність або колективна поведінка (організовані та цілеспрямовані, іноді також спонтанні — дії, вчинки) великих мас людей — прошарків суспільства, класів, груп, котрі керуються якимись конкретними ідеями, цілями, мотивами і мають зовнішню загальну ціль, мету. Сукупність колективних дій, направлених на підтримку соціальних змін або підтримку опору соціальним змінам в суспільстві або соціальній групі. Розрізнюються власне суспільні, громадські, релігійні, політичні, етнічні (національно-визвольні) та ін. рухи. Усі суспільні рухи мають ідеологію — систему філософських поглядів та ідей, які відображають ставлення їх членів до дійсності, один до одного, способи засвоєння цієї дійсності і ц перетворення відповідно до ідеалів певного суспільного руху. Ідеологія стійка, спадкоємна і виконує соціальну функцію, виробляючи певному суспільному рухові тип мислення, поведінки і програми соціальної дії. Наприклад, основи комуністичної ідеології викладені у "Маніфесті комуністичної партії", написаному Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом у 1848 році.

44. Політи́чний проце́с — це форма функціонування політичної системи суспільства, що змінюється у просторі-часі. Політичний процес - сукупна діяльність суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується функціонування та розвиток політичної системи. Характер і конкретний зміст політичного процесу визначається особливостями політичної системи і існуючого режиму. Демократичній системі відповідає тип політичного процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне політичній участь і свободу соціального і політичного вибору. По своїй структурі політичний процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту - мети, яка повинна бути досягнута. Політичний процес включає також засоби, методи, ресурси, виконавців. Політичний процес складається як з цілеспрямованих свідомих зусиль суб'єктів політичної діяльності (індивідів, соціальних груп, політичних партій, державних органів і ін.), так і в результаті взаємодій, які виникають спонтанно, незалежно від волі і свідомості учасників процесу. Така сукупність цілеспрямованих і спонтанних дій суб'єктів і учасників політичного процесу виключає яку-небудь чітку заданість або приреченість політичного процесу в розвитку подій і явищ. В результаті може вийти по відомій приказці: «Хотіли як краще, вийшло як завжди». В ході реалізації своїх ролевих функцій і позицій суб'єкти і учасники політичного процесу демонструють свою функціональну значущість, здатність відтворювати, розвивати, змінювати або руйнувати елементи політичної системи. Таким чином, політичний процес розкриває як поверхневі, так і глибинні зміни, що відбуваються в політичній системі, характеризує її перехід від одного стану до іншого. З погляду структури політичний процес складається з ряду стадій, що послідовно сколюються (але завжди що залишаються внутрішньо пов'язаними один з одним) і циклічно повторюються.

45. Дія́льність політи́чна — невід'ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність, якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп, спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади. Слід розрізняти політичну діяльність від політичної дії та поведінки Як одна із видів людської діяльноість взагалі політична діяльність має специфічні ознаки:

Політична діяльність має відношення до задоволення безпосередніх потреб людини

Є публічно-влацифічно творчою діяльністю, в якій поєднуються раціональні та ірраціональні чинники.

Політична діяльність одночасно виступає і як наука і як мистецтво.

46. Рефо́рма (лат. reform – перетворюю, змінюю, франц. réforme ) — перетворення, що вводиться законодавчим шляхом. Зокрема, 1) процес перетворення держави, розпочатий владою з певної необхідності і доцільності; 2) Перебудова певної сторони суспільного життя (порядків, інститутів, установ, організацій), яке не знищує основ існуючої соціальної структури. З формальної точки зору, під Р. розуміють нововведення будь-якого змісту; 3) В політичній теорії і практиці Р. називають прогресивне перетворення, перевлаштування, свідомий крок до кращого. Кінцева мета будь-якої реформи – зміцнення, оновлення державних і економічних правил, що, однак, не завжди несе за собою покращення рівня життя, скорочення державних витрат та навпаки – збільшення доходів та зборів. Р. також може трактуватися як «re-» і «form», тобто, зміна форми, змісту або суті чого-небудь (будь-якого об’єкту реформи). Р. передбачає суттєві зміни в механізмі діяльності об’єкта, можлива зміна основних принципів, які ведуть до принципово нового результату і отримання нового економічного чи політичного об’єкта. Не потрібно ототожнювати поняття Р. і «вдосконалення» чи «модернізації». Р., в такому випадку, виступає як механізм корінного перелому сталих процесів, традицій тощо. Саме таке трактування використовується в історичному аспекті: скасування кріпосного права, міська, військова, земська реформи Революція (від лат. revolutio — обертання, розвертання) — швидка зміна встановленого політичного, соціального чи економічного порядку суспільства здебільшого насильницьким способом.

47. Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови тощо. Вони бувають: загальнодержавні, регіональні та місцеві; колегіальні та одноосібні; стратегічні і тактичні. Існують також оперативні рішення, що їх приймають задля залагодження гостроактуальних поточних проблем.Залежно від впливу на політичну або суспільну систему політичні рішення можуть бути функціональними або дисфункціональними. Перші стабілізують існуючі відносини, а другі навпаки — порушують їх рівновагу. З деяких важливих питань рішення взагалі можуть не приймати, тоді інтереси певних груп не реалізуються. Іноді розв'язання проблем підміняють "роздаванням" обіцянок, якими можна заспокоїти невдоволених на деякий час. Однак систематичне ігнорування певних інтересів накопичує нерозв'язані проблеми і на подальших етапах політичної діяльності може призвести до загострення суперечностей і конфліктів.Прийняття політичних рішень належить до позапрактичної діяльності людей, іншим видом якої є, наприклад, пояснення або конструювання наукової теорії. На відміну від теорії, політичне рішення, однак, не можна розглядати відірвано від його практичної реалізації та впливу на суспільну систему. Тому теоретична модель його функціонування (див. рис 13.2) виглядає приблизно так само, як і теоретична модель управлінського циклу.

46. Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави, а також в системі міжнародних відносин. Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан суспільства без втрати здатності до динамічної, адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства горизонтальною і вертикальною, його диференціацією – утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням усіх інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про об’єднання людей для досягнення певних цілей, розв’язання тих чи інших завдань на основі поділу праці і обов’язків.Політична стабільність – одна із сторін соціальної стабільності. Її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечує її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей соціальних груп і політичних інститутів як суб’єктів владних відносин. Конфлікт ( лат. conflictus - зіткнення,сутичка) - зіткнення протилежних інтересів і поглядів,напруження і крайне загостення суперечностей,що призводить до активних дій,ускладнень,боротьби,супроводжуваних складними колізіями.

49. Політичні конфлікти і політична напруга проходять певні стадії:передконфліктна ситуація – їй властиве загострення протиріч, сильніше ніж звичайне, зіткнення інтересів протилежних сторін, тобто конфлікт вжеіснує в прихованому вигляді;конфлікт у неприхованому вигляді – це відбувається внаслідок появи якихось нових факторів або дій. Саме вони трансформують перед конфліктну ситуацію в бік загострення. На цій стадії відповідні зміни відбуваються

в політичній напрузі. Вона вкрай загострюється. Характерною є також поява вогнищ і навіть зон різкого загострення напруги в окремих населених пунктах і регіонах.За певних умов політичні конфлікти набувають тенденції до послаблення і,

врешті, до подолання, яке може відбуватися само собою, коли стихійно

зникають причини конфлікту через зміну обставин. Конфлікт може бути

усунений свідомою діяльністю однієї або всіх конфліктуючих сторін. Це

передбачає досягнення згоди на грунті взаємних поступок.

50.

В політичній та соціальній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою конфліктів виникнення тощо. Якби суспільства не містили внутріконфліктні фактори, а суспільні відносини були б первісно гармонійними, то не виникала б потреба в створенні політичних інститутів суспільства, що виконують функції примушення і врегулювання конфліктів. З функціонуванням політичних систем тісно зв'язані й соціальні та політичні конфлікти. Існують агоністичні (примиренні) і антагоністичні (непримиренні) конфлікти. Упустити можливості вирішити примиримі конфлікти сприяє їх переходу в хронічні і, навіть, переростання в непримиренні, антагоністичні. Арбітром між конфліктуючими класами, соціальними верствами і групами в політичних системах виступає еліта, яка управляє, що використовує державні владні структури і державне насильство в межах законності та консенсусних угод тощо. Якщо соціальні конфлікти можуть бути різних типів, то політичні найбільш важливі гі конфлікти, що безпосередньо стосуються розподілу в суспільстві дефіцитних цінностей: влада, матеріальні блага і соціальний престиж. Різноманітні конфлікти і з приводу розподілу суспільних матеріальних благ. Звідси, в різноманітних співтовариствах людей і неоднакові конфлікти за рівнем і змістом. Навіть у розвинених індустріально країнах Заходу з тривалістю «соціального добробуту», від 10 до 20 відсотків людей займає маргінальне (прикордонне) соціальне положення, потребуючи постійної матеріальної підтримки. Джерелом у соціальному конфлікті виступає убогість основних соціальних цінностей.

51. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИКИ. Термін “політика” походить від давньогрецького слова polis (місто-держава) та пов’язаних з ним politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин). З урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.Політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Вона виникла як нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства.ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ПОЛІТИКИ:

– загальнонауковий підхід – сфера людської діяльності;

– директивний підхід – боротьба за владу і мистецтво володарювання;

– марксистський підхід – відносини класів, станів, суспільних груп, націй;

– інституціональний підхід – пов’язаний із функціонуванням урядових структур та осіб, що здійснюють управління;

– функціональний підхід – розподіл обов'язків і повноважень у цілісному суспільному організмі за умови їх узгодження);