"Про психоаналіз".

Праця Фрейда "Про психоаналіз" написана у формі лекцій. Започаткував психоаналіз лікар з Відня Йозеф Брейєр, який спершу застосував цей метод до однієї дівчини, яка була схильна до істерії. У зв’язку з тим, що пацієнтка знайшла в собі ряд розладів: у неї був параліч правих кінцівок, кашель, труднощі з триманням голови, а також тимчасова відмова зору, а також ускладненням була відсутність апетиту і небажання пити, при тому, що вона відчувала спрагу і так протягом декількох тижнів, а потім до цього всього вона втратила можливість спілкуватися рідною мовою і навіть розуміти її, також у неї з’являлись думки про те, що вона може змінювати свою особистість. Насправді це не тяжкий стан, а хвороба, що носить назву істерії і може симулювати всі вище названі обставини, у даної пацієнтки вона появилась під час догляду за важко хворим батьком, який згодом помер. Власне в даній ситуації, як і в будь-якій не психічній, а скоріше фізичній хворобі лікар не може все вирішити, потрібна сила волі і того, кого власне лікують, а в таких випадках навіть приходиться іноді покластися на природу. Хоча, на мою думку, трохи утопічно було б покладатись на те, що важкі проблеми вирішить лише щасливий випадок. У даному стані ми можемо спостерігати не таке відношення до людини, хворої більше фізичним недугом, ніж до людини, якій властива істерія. Ось так, хворий на пухлину мозку чи щось на зразок цього психічного (все ще психічного) розладу веде себе так, що лікар розуміє його і може збудувати навіть ланцюжок, який пояснить той чи інший вчинок, що в порівнянні з істерією буде значно легшим захворюванням. При істерії психіатр не розуміє в якому стані знаходиться пацієнт і веде себе як дилетант у цій справі. Таким чином істерики не викликають до себе симпатії, а лікар розглядає їх, як людей, які непідвладні науці. В стані абсансу (тимчасове помутніння розуму) 21 - річна дівчина говорила якісь слова. Брейєр записав ці слова, а під час наступного сеансу під станом гіпнозу почав їх називати, а пацієнтка видавала цілі логічні ланцюжки, пов’язані з цими словами. Вона розповідала про свої фантазії, які починались сценами опису догляду за своїм батьком, її розповідь безпосередньо включала в себе дані слова, а в цей конкретний період часу вона почала розуміти рідну їй англійську мову і спілкувалась тільки на ній. Цей метод назвали `talking cure` (лікування розмовою), або жартівливо ` chimney sweeping`, який вчені переводять згідно змісту як " прочистка труб". [1]

А все почалось з того, що літом під час великої спеки їй не хотілося пити. Вірніше вона хотіла, але як тільки вона брала склянку з водою до рук, одразу ж відкладала її, неначе страждала водофобією. Насправді хвора одного разу побачила, як собачка англійки, яку вона дуже не любила пила воду зі склянки. З тих пір вона перестала пити воду, а свою жагу вгамовувала великою кількістю фруктів. В цілому її стан був схожий на повторний розлад.

Наведу і інші приклади детермінації істеричних симптомів, крім водобоязні внаслідок відрази, випробуваного побачивши це. Так, Брейер розповідає, що розладу зору його хворий могли бути зведені до наступних приводів, а саме: "Хвора зі слізьми на очах, сидячи в постелі хворого батька, раптом чула питання батька, котра година; вона бачила циферблат неясно, напружувала свій зір, підносила годинник близько до очей, тому циферблат видався дуже великим (макропсія й strabismus conv.); або вона напружувалася, стримуючи сльози, щоб хворий батько не бачив, що вона плаче". Усі патогенні враження ставляться ще на той час, коли вона брала участь у догляді за хворим батьком. "Одного разу вона прокинулася вночі у великому страху за свого, що морозить батька й у великій напрузі, тому що з Відня очікували хірурга для операції. Ганна сиділа в постелі хворого, поклавши праву руку на спинку стільця. Вона впала в стан мрій наяву й побачила, як зі стіни повзла до хворого чорна змія з наміром його вкусити. Вона прагнула відігнати тварину, але була як би паралізована: права рука, яка висіла на спинці стільця, оніміла, втратила чутливість. Коли вона глянула на цю руку, пальці звернулися в маленьких змій з мертвими головами (нігті). Імовірно, вона робила спроби прогнати паралізованою правою рукою змієві, і завдяки цьому втрата чутливості й параліч асоціювалися з галюцинацією змії. Коли ця остання зникла й хвора захотіла, усе ще у великому страху, молитися, - у неї не було слів, вона не могла молитися на жодному з відомих їй мов, поки їй не спав на думку англійський дитячий вірш, і вона змогла на цій мові думати й молитися".

А за спостереженнями Фрейда: в однієї 40 літньої дами був тик, а саме - особливий звук, що клацає, який вона робила при всякому порушенні, а також і без видимого приводу. Цей тик вів своє походження від двох переживань, загальним моментом для яких був розв'язок хворої тепер не робити ніякого шуму. Незважаючи на цей розв'язок" як би із протиріччя, цей звук порушив тишу одного разу, коли вона побачила, що її хворий син нарешті із труднощами заснув, і сказала собі, що тепер вона повинна сидіти зовсім тихо, щоб не розбудити його, і іншим разом, коли під час поїздки з її двома дітьми в грозу коня злякалися й вона намагалася уникати всякого шуму, щоб не лякати коней ще більше.

Істеричні хворі страждають спогадами. Їхні симптоми є залишками й символами спогадів про відомі (травматичних) переживаннях. Порівняння з іншими символами спогадів в інших областях, мабуть, дозволить нам глибше проникнути в цю символіку. Адже пам'ятники й монументи, якими ми прикрашаємо наші міста, являють собою такі ж символи спогадів. Але що можна сказати про такого лондонського жителя, який і тепер би стояв із сумом перед пам'ятником поховання королеви Елеонори замість того, щоб бігти по своїх справах у тому поспіху, який потрібно сучасними умовами роботи, або замість того, щоб насолоджуватися у своєї власної юної й прекрасної королеви серця? Або про інший, який перед монументом буде оплакувати пожежа свого улюбленого міста, яке з тих пор давно вже вибудуваний знову в ще більш блискучому виді? Подібно цим двом непрактичним лондонцям поводяться все істерики й невротики, не тільки тому, що вони згадують давно минулі хворобливі переживання, але й тому, що вони ще афективно прив'язані до них; вони не можуть відскіпатися від минулого й заради нього залишають без уваги дійсність і сьогодення. Така фіксація щиросердечного життя на патогенних травмах являє собою одну з найважливіших характерних рис неврозу, що мають велике практичне значення.

Усі її травми ставляться вчасно, коли вона доглядала за своїм хворим батьком, і симптоми її хвороби можуть бути розглянуті як знаки спогаду про його хвороби й смерті. Вони відповідають, отже, уболівай, і фіксація на спогадах про померлий через настільки короткий час після його смерті, звичайно, не являє собою нічого патологічного; навпаки, цілком відповідає нормальному почуттю. Фіксація на травмі не представляє в пацієнтки Брейєра нічого виняткового. Але в інших випадках, як, наприклад, у випадку хворої з тиком, причини якого мали місце 10 і 15 років тому, ця особливість ненормального зосередження на минулому ясно виражена, і пацієнтка Брейєра, напевно, виявила б цю особливість точно так само, якби незабаром після травматичних переживань і утвору симптомів не була піддана катартичному лікуванню.

Дотепер ми пояснювали тільки відношення істеричних симптомів до історії життя хворих; із двох інших моментів брейєровського спостереження ми можемо одержати вказівку на те, як слід розуміти процес захворювання й видужання. Щодо процесу захворювання слід зазначити, що хвора Брейєра повинна була майже при всіх патогенних положеннях пригнічувати сильне порушення замість того, щоб позбутися цього порушення відповідними вираженнями афекту, словами або діями. У невеликій події із собачкою своєї компаньйонки вона пригнічувала для ввічливості своя дуже сильна відраза; у той час, коли вона пильнувала в постелі свого батька, вона безупинно була стурбована тем, щоб не дати помітити батькові свого страху й свого горя. Коли вона згодом відтворювала ці сцени перед своїм лікарем, те стримуваний тоді афект виступав з незвичайною силою, начебто він за цей довгий час зберігався у хворій. Той симптом, який залишився від цієї сцени, зробився особливо інтенсивним, коли наближалися до його причин, і потім після припинення дії цих причин зовсім зник. З іншого боку, можна було спостерігати, що спогад сцени при лікарі залишалося без усяких наслідків, якщо по який або причині цей спогад протікав без вираження афекту. Доля цих афектів, які можуть бути розглянуті як здатні до зсуву величини, була визначальним моментом як для захворювання, так і для видужання. Напрошувалося припущення, що захворювання відбулося тому, що розвиненому при патогенних положеннях афекту був закритий нормальний вихід, і що сутність захворювання полягала в тому, що ці защемлені афекти набули ненормального застосування. Частиною ці афекти залишалися, обтяжуючи щиросердечне життя, як джерела постійного порушення для останньої; частиною вони випробовували перетворення в незвичайні тілесні іннервації й затримки (Hemmungen), які являли собою тілесні симптоми даного випадку. Для цього останнього процесу вони стали використовувати термін "істерична конверсія". Відома частина нашого щиросердечного порушення й у нормі виражається в тілесних іннерваціях і дає те, що знають під іменем "вираження щиросердечних хвилювань". Істерична конверсія перебільшує цю частину плину афективного щиросердечного процесу; вона відповідає більш інтенсивному, спрямованому на нові шляхи вираженню афекту. Коли ріка тече по двом каналам, то завжди настане переповнення одного, як тільки плин по іншім зустріне яке або перешкода.

На перше місце тут поставлені афективні процеси. Інше спостереження Брейєра змушує нас при характеристиці хворобливих процесів приписувати велике значення станам свідомості. Хвора Брейєра виявляла щиросердечні стани: стану сплутаності, зі зміною характеру, які чергувалися з нормальним станом. У нормальному стані вона нічого не знала про патогенні сцени й про їхні зв'язки із симптомами; вона забула ці сцени або у всякому разі втратила їхній патогенний зв'язок. Коли її приводили в гіпнотичний стан, вдавалося з відомою витратою праці викликати в її пам'яті ці сцени, і завдяки цій роботі спогаду симптоми пропадали. Було б дуже важко витлумачувати цей факт, якби досвід і експерименти по гіпнотизму не вказали нам шляхи дослідження. Завдяки вивченню гіпнотичних явищ ми звикли до того розуміння, яке спочатку видалося нам украй далеким, а саме, що в тому самому індивідуумові можливо кілька щиросердечних угруповань, які можуть існувати в одному індивідуумові досить незалежно друг від друга, можуть нічого "не знати" друг про друга, і які поперемінно захоплюють свідомість. Випадки такого роду, названі double conscience, іноді виникають мимовільно. Якщо при такому розщепленні особистості свідомість постійна властиве одному із двох станів, то це останнє називають свідомим щиросердечним станом, а відділене від неї - несвідомим. У відомих явищах так званого постгіпнотичного впливу, коли задана в стані гіпнозу завдання згодом беззаперечно виконується в нормальному стані, ми маємо прекрасний приклад того впливу, який свідомий стан може випробовувати з боку несвідомого, і на підставі цього зразка можливо у всякому разі з'ясувати собі ті спостереження, які ми робимо при істерії. Брейєр розв'язав висунути припущення, що істеричні симптоми виникають при особливому щиросердечному стані, який він називає гіпноїдним. Ті порушення, які попадають у момент такого гіпноїдного стану, легко стають патогенними, тому що гіпноїдного стану не дають умов для нормального відтоку процесів порушення. З такого процесу порушення виникає ненормальний продукт гіпноїдного стану, саме - симптом, і цей останній переходить у нормальний стан, як щось стороннє. Нормальний стан нічого не знає про патогенні переживання гіпноїдного стану. Де існує симптом, там є й амнезія, пробіл у пам'яті, і заповнення цього пробілу збігається зі знищенням умов виникнення симптому.

Втім, брейєровська гіпотеза про гіпноїдні стани виявилася зайвої й навіть затримуючої подальший розвиток методу, чому й залишена сучасним психоаналізом. Згодом ви почуєте, хоча б тільки загалом, які впливи і які процеси можна було відкрити за поставленої Брейєром границею. У вас може цілком справедливо виникнути враження, що дослідження Брейєра приводять тільки до дуже недосконалої теорії й незадовільному поясненню спостережуваних явищ, але зроблені теорії не падають із неба, і ви із ще більшим правом віднесете з недовірою до того, хто вам запропонує на самому початку своїх спостережень закінчену теорію без усяких пробілів. Така теорія може бути тільки результатом його спекуляції, але не плодом дослідження фактичного матеріалу без упереджених думок.

Майже в той час, коли Брейєр проводив у своєї пацієнтки talking cure, Шарко почав у Парижу свої дослідження над істериками Сальпетрієра - ті дослідження, які пролили нове світло на розуміння хвороби. Результати цих досліджень тоді ще не могли бути відомі у Відні. Коли ж, приблизно через 10 років, Брейєр і Фрейд опублікували своє попереднє повідомлення про психічний механізм істеричних явищ, яке ґрунтувалося на катартичному лікуванні першої пацієнтки Брейєра, тоді вони перебували цілком у сфері досліджень Шарко. Вони вважали патогенні переживання наших хворих, психічні травми рівнозначними тем тілесним травмам, вплив яких на істеричні паралічі встановив Шарко. Брейєровске положення про гіпноїдні стани є не що інше, як відбиття того факту, що Шарко штучно відтворював у гіпнозі травматичні паралічі.

Великий французький спостерігач, учнем якого я був в 1885-1886 рр., сам не мав схильності до психологічних побудов, але його учень П. Жану намагався глибше проникнути в особливі психічні процеси при істерії, і ми випливали його прикладу, коли поставили в центр наших побудов розщеплення психіки й розпад особистості. Ви знайдете в Жану теорію істерії, яка розділяє пануючі у Франції погляди на спадковість і на дегенерацію. Істерія, по його поглядах, являє собою відому форму дегенеративної зміни нервової системи, яка виражається в уродженій слабості психічного синтезу. Істерики нездатні із самого початку зв'язати щиросердечні процеси в одне ціле, і звідси в них схильність до дисоціації. Істерична Жану нагадує ту слабку жінку, яка пішла за покупками й вертається навантажена більшою кількістю всяких коробок і пакетів. Вона не може подолати з усією цією купою за допомогою своїх двох рук і десяти пальців, і тому в неї падає спочатку одна річ; нахилиться вона, щоб підняти цю річ, падає інша і т.д. Погано узгодиться із цією передбачуваною слабістю істериків та обставина, що в істериків поряд із проявами зниженої працездатності спостерігаються приклади часткового підвищення працездатності, як би у вигляді компенсації за слабість в іншому напрямку. У той час як пацієнтка Брейєра забула й свою рідну мову й усі інші, крім англійського, її володіння англійським досягло такої досконалості, що вона могла по запропонованій їй німецькій книзі читати бездоганний і легкий англійський переклад.

Фрейд скоро прийшов до іншого погляду на походження істеричної дисоціації (розщеплення свідомості). Подібна розбіжність, що вирішує для всіх наступних поглядів, повинне було виникнути неминуче, тому що я йшов не від лабораторних дослідів, подібно Жану, але від терапевтичних зусиль.

Катартичний метод лікування, як його практикував Брейєр, припускав приведення хворого в глибокий гіпнотичний стан, тому що тільки в гіпнотичному стані можна було одержати відомості про патогенні співвідношення, про яких у нормальному стані хворий нічого не знає. Незабаром гіпноз став для Фрейда неприємним, як примхливий й, так сказати, містичний засіб, але Фрейд, незважаючи на це, почав працювати з їхнім нормальним психічним станом. Спочатку це видалося безглуздим і безуспішним підприємством. Завдання було поставлено така: довідатися від хворого щось, про що не знає лікар і не знає сам хворий. Як же можна було сподіватися все-таки довідатися це? Отут на допомогу лікарю прийшов спогад про чудовий і повчальний досвід, при якім я був присутній у Нансі в Бернгейма. Бернгейм нам показав тоді, що особи, наведені їм у сомнамбулічному стані, у якім вони, по його наказу, випробовували різні переживання, втрачали пам'ять про пережитий у цьому стані тільки на перший погляд: виявилося можливим у веселому стані розбудити спогад про випробуваний у сомнамбулізмі. Коли він їх запитував щодо пережитого в сомнамбулічному стані, то вони дійсно спочатку затверджували, що нічого не знають, але коли він не заспокоювався, наполягав на своєму, запевняв їх, що вони все-таки знають, то забуті спогади щораз воскресали знову.

Коли Фрейд доходив з ними до того пункту, де вони затверджували, що більше нічого не знають, то запевняв їх, що вони проте знають, що вони повинні тільки говорити, і я зважувався на твердження, що той спогад буде правильним, яке прийде їм у голову, як тільки я покладу свою руку їм на чоло. Таким шляхом, без застосування гіпнозу, вдалося пізнавати від хворого все те, що було необхідно для встановлення зв'язку між забутими патогенними сценами, що й залишилися від них симптомами. Але це була стомлююча процедура, що вимагає багато зусиль, що не годилося для остаточної методики.

Висновки з цього: забуті спогади не зникли. Хворий володів ще цими спогадами, і вони готові були вступити в асоціативний зв'язок з тим, що він знає, але яка те сила перешкоджала тому, щоб вони зробилися свідомими, і змушувала їх залишатися несвідомими. Існування такої сили можна було прийняти зовсім упевнено, тому що відчувалося відповідне їй напруга, коли намагаєшся на противагу їй несвідомі спогади привести до пам'яті хворого. Відчувалася сила, яка підтримувала хворобливий стан, а саме - опір хворого.

Для видужання виявилося необхідним знищити цей опір. По механізму видужання можна було скласти собі певну виставу й про процес захворювання. Ті самі сили, які тепер перешкоджають, як опір, забутому стати свідомим, у свій час сприяли цьому забуванню й витиснули зі свідомості відповідні патогенні переживання. Фрейд назвав цей передбачуваний мною процес витисненням і розглядав його як доведений завдяки незаперечному існуванню опору.

При всіх цих переживаннях справа була в тому, що виникало яке або бажання, яке стояло в різкім протиріччі з іншими бажаннями індивідуума, бажання, яке було несумісне з етичними й естетичними поглядами особистості. Був нетривалий конфлікт, і закінченням цієї внутрішньої боротьби було те, що вистава, яка виникла у свідомості як носій цього несумісного бажання, зазнало витисненню й разом зі стосовними до нього спогадами усувалося зі свідомості й забувалося. Несумісність відповідного вистави з Я хворого була мотивом витиснення; етичні й інші вимоги індивідуума були силами, що витісняють. Прийняття несумісного бажання або, що те ж, продовження конфлікту викликало б значне невдоволення; це невдоволення усувалося витисненням, яке є, таким чином, одним із захисних пристосувань психічної особистості.

Іще один приклад хочеться навести. Молода дівчина, що недавно втратила улюбленого батька, за яким вона доглядала, - ситуація, аналогічна ситуації пацієнтки Брейєра, - проявляла до свого зятя, за який тільки що вийшла заміж її старша сестра, більшу симпатію, яку, однак, легко було маскувати під родинну ніжність. Ця сестра пацієнтки занедужала й померла під час відсутності матері й нашої хворий. Відсутні поспішно були викликані, причому не одержали ще відомостей про сумну подію. Коли дівчина підійшла до постелі померлої сестри, у неї на один момент виникла думка, яку можна було б виразити приблизно в наступних словах: тепер він вільний і може на мені одружитися. Ми повинні вважати цілком достовірним, що ця ідея, яка видала її свідомості неусвідомлювану нею сильну любов до свого зятя, завдяки вибуху її сумних почуттів у найближчий же момент піддалася витисненню. Дівчина занедужала. Спостерігалися важкі істеричні симптоми. Коли Фрейд узявся за її лікування, виявилося, що вона радикально забула описану сцену в постелі сестри й виникле в неї огидно егоїстичне бажання. Вона згадала про це під час лікування, відтворила патогенний момент із ознаками сильного щиросердечного хвилювання й завдяки такому лікуванню стала здоровішою.

Далі Фрейд наводить такий приклад: "Припустімо, що в цьому залі й у цій аудиторії, перебуває індивідуум, який порушує тишу й відволікає мою увагу від майбутнього мені завдання своїм сміхом, балаканиною, тупотом ніг. Я повідомляю, що я не можу за таких умов читати далі лекцію, і от з вашого середовища виділяються трохи сильних чоловіків і виставляють після короткочасної боротьби порушника порядку за двері. Тепер він "витиснутий", і я можу продовжувати свою лекцію." Для того щоб порушення порядку не повторилося, якщо виставлений буде намагатися знову проникнути в зал, що виконали моє бажання добродії після зробленого ними витиснення підсувають свої стільці до дверей і обґрунтовуються там, представляючи собою "опір". Якщо ви тепер, використовуючи мову психології, назвете обоє місця (в аудиторії й за дверми) свідомим і несвідомим, то ви будете мати досить вірне зображення процесу витиснення.

Ми виводимо розщеплення психіки не з уродженої недостатності синтез із боку щиросердечного апарата, але пояснюємо це розщеплення динамічно, як конфлікт суперечних щиросердечних сил; у розщепленні ми бачимо результат активних прагненні двох психічних угруповань друг проти друга. Із цієї точки зору виникає дуже багато нових питань. Визнаючи витиснення, ми перебуваємо не наприкінці психологічної теорії, а на початку, але ми можемо рухатися вперед тільки крок за кроком і повинні надати завершення нашого пізнання наступним більш глибоким дослідженням.

Залиште також спробу звести випадок пацієнтки Брейєра до витиснення. Ця історія хвороби для цього не годиться, тому що вона була отримана за допомогою гіпнотичного впливу. Тільки коли ви виключите гіпноз, ви зможете помітити опори й витиснення й одержите дійсно правильна вистава про патогенний процес. Гіпноз маскує опір і робить доступної певну щиросердечну область, але зате він накопичує опір на границях цієї області у вигляді вала, який робить недоступним усе подальше.

Саме коштовне, чому можна навчитися із брейєровського спостереження, це висновки про зв'язок симптомів з патогенними переживаннями або психічними травмами, і ми повинні тепер оцінити цей зв'язок з погляду вчення про витиснення. З першого погляду дійсно не ясно, як можна, виходячи з гіпотези витиснення, прийти до утвору симптомів. Замість того щоб викладати вам складні теоретичні викладення, я думаю вернутися до нашого колишнього зображення витиснення. Подумайте про те, що з видаленням порушника й із установленням варти перед дверми справа ще може не скінчитися. Може трапитися, що виставлений, засмучений, що й розв'язав ні із чим не рахуватися, ще займе нашу увагу. Його вже немає серед нас, але у відомім відношенні витиснення залишилося без результату, тому що він робить за дверми нестерпний шум і його лементи і його стукіт куркулями у двері ще більш заважають лекції, чому його колишня непристойна поведінка.

Говорячи прямо, дослідження істериків і інших невротиків приводить нас до переконання, що їм не вдалося витиснення ідеї, з якої зв'язано несумісне бажання. Вони, щоправда, усунули її зі свідомості й з пам'яті й тем, видалося б, позбавили себе від великої кількості невдоволення, але в несвідомому витиснуте бажання продовжує існувати й чекає тільки першої можливості зробитися активним і послати від себе у свідомість перекручений невпізнанним заступника, що став. До цього те виставі, що заміщає, незабаром приєднуються ті неприємні відчуття, від яких можна було вважати себе врятованим завдяки витисненню. Що це заміщає витиснуту думку вистава - симптом - урятоване від подальших нападів з боку, що обороняється, і замість короткочасного конфлікту наступає нескінченне страждання. У симптомі поряд з ознаками викривлення є залишок якого або подібності з первісною, витиснутою ідеєю, залишок, що дозволяє відбутися такому заміщенню. Ті шляхи, по яких відбулося заміщення, можуть бути відкриті під час психоаналітичного лікування хворого, і для видужання необхідно, щоб симптом був переведений у витиснуту ідею по цих же самих шляхах. Якщо витиснуте знову переводиться в область свідомої щиросердечної діяльності, що припускає подолання значних опорів, тоді психічний конфлікт, якого прагнув уникнути хворий, одержує під керівництвом лікаря кращий вихід, що він одержав за допомогою витиснення. Існує багато таких доцільних заходів, за допомогою яких можна привести конфлікт і невроз до сприятливого кінця, причому в деяких випадках можна комбінувати ці заходи. Або хворий переконується, що він несправедливо відмовився від патогенного бажання, і ухвалює його цілком або частиною, або це бажання направляється саме на більш висок, що не збуджує ніяких сумнівів ціль (що називається сублімацією), або ж відсторонення цього бажання зізнається слушним, але автоматичний, а тому й недостатній механізм витиснення заміняється осудом за допомогою вищих психічних сил людину; у такий спосіб досягається свідоме оволодіння несумісним бажанням.

Не завжди легко сказати правду, особливо коли доводиться говорити можливо більш коротко. Фрейд говорив вам, що, відмовившись від гіпнозу, він вимагав від своїх хворих, щоб вони говорили мені все, що їм спадає на думку; вони ж знають усі начебто позабуте, і перша виникаюча думка, звичайно, буде містити шукане. При цьому досвід показав мені, що дійсно перша випадкова думка містила саме те, що було потрібно, і являла собою забуте продовження спогаду. Але це, звичайно, не завжди так буває. Насправді це бувало так тільки на початку аналізу, при наполегливій вимозі з його сторони. При подальшім уживанні цього методу щораз з'являються думки не ті, які потрібні, тому що вони не підходять уводити, увести до ладу випадку, і самі хворі відкидають їх, як невірні. Далі наполягати на своїй вимозі даремно. Таким чином, можна було шкодувати, що гіпноз залишений.

Фрейд завжди був найвищої думки про строгу детермінацію щиросердечних процесів, а отже, і не міг вірити тому, що виникаюча у хворого думка, при напрузі уваги з його боку, була б зовсім довільна й не мала б ніякого відношення до шуканого нами забутій виставі. Те, що виникаюча у хворого думка не може бути ідентична із забутою виставою, цілком пояснюється щиросердечним станом хворого. У хворому під час лікування діють дві сили одна проти іншої: з одного боку, його свідоме прагнення згадати забуте, з іншого боку - знайоме нам опір, який перешкоджає витиснутому або його похідним повернутися у свідомість. Якщо цей опір рівняється нулю або дуже незначно, то забуте без усякого викривлення виникає у свідомості; якщо ж опір значний, то слід визнати, що витиснуте спотворюється тем сильніше, чим сильніше спрямоване проти його усвідомлення опір. Та думка, яка виникає у хворого, сама утворюється так само, як симптом: це новий, штучний, ефемерний заступник витиснутого. Чим сильніше викривлення під впливом опору, тем менше подібності між виникаючою думкою - заступником витиснутого й самим витиснутим. Проте ця думка повинна мати хоч яке-небудь подібність із шуканим, у силу того, що вона має те ж походження, що й симптом. Якщо опір не занадто вже інтенсивний, то по цій думці можна довідатися шукане. Випадкова думка повинна ставитися до витиснутої думки як натяк. Подібне відношення існує при передачі думок у непрямій мові.

Ми знаємо в області нормального щиросердечного життя випадок, коли аналогічне описаної ситуації дає подібний же результат. Цей випадок - гострота. Із за проблем психоаналітичної техніки я був змушено зайнятися технікою побудови гострот. Фрейд пояснює одну з англійських гострот на прикладі наступного анекдоту: двом не дуже педантичним ділкам удалося рядом дуже сміливих підприємств створити собі великий стан, після чого вони приклали масу зусиль, щоб увійти у вище суспільство. Серед іншого їм видалося цілком доцільним замовити свої портрети самому знаменитому й дорогому художникові, поява добутків якого вважалася подією. На великому вечорі ці дорогоцінні портрети були показані вперше. Хазяї підвели досить впливового критика й знавця мистецтва до стіни вітальні, на якій висіли обоє портрета, розраховуючи почути від нього думку, повну схвалення й подиву. Критик довго дивився на портрети, потім покачав головою, начебто йому чогось не вистачало, і запитав тільки, указуючи на вільне місце між двома портретами: „and where is the Saviour?" Ми догадуємося, що знавець мистецтва прагнув сказати: ви - пара розбійників, подібно тим, серед яких був розп'ятий на хресті Рятівник. Але він цього не говорить, а замість цього говорить інше, що спочатку видасться зовсім не підходящим і не стосовним до випадку, хоча ми негайно ж довідаємося в його словах натяк на та несхвальну думку, яку йому хотілося б висловити. Цей натяк являє собою справжнього заступника останньої думки. Чому наш критик не говорить двом розбійникам прямо того, що він прагне сказати? Тому що поряд з його бажанням сказати це прямо в нього є досить ґрунтовні мотиви проти цього. Небезпечно ображати людей, у яких перебуваєш у гостях і які мають у своєму розпорядженні здоровіших куркулів численної прислуг. Легко можна випробувати долю, подібну тієї, про яку я говорив у попередній лекції, приводячи аналогію "витисненню". Тому критик висловлює своя несхвальна думка не пряма, але в перекрученому виді, як "натяк із пропуском". Ця ж сама констеляція служить, на нашу думку, причиною того, що пацієнт замість забутого шуканого продукує більш-менш перекрученого заступника.

Цілком доцільно називати групу вистав, зв'язаних одним афектом, "комплексом", за прикладом Цюрихскої школи (Блейлер, Юнг і ін.). Отже, ми бачимо, що, виходячи в наших пошуках витиснутого комплексу від тієї останньої думки, яку висловлює наш хворий, ми можемо сподіватися знайти шуканий комплекс, якщо хворий дає в наше розпорядження достатня кількість вільна прихожих у голову думок. Тому ми надаємо хворому говорити все, що він прагне, і твердо дотримуємося того припущення, що йому може спасти на думку тільки те, що, хоча й не прямо, залежить від шуканого комплексу. Якщо вам цей шлях відшукання витиснутого видасться занадто складним, то я можу вас принаймні запевнити, що це єдиний можливий шлях.

При виконанні вашого завдання вам часто заважає та обставина, що хворий іноді замовкає, запинається й починає затверджувати, що він не знає, що сказати, що йому взагалі на загал нічого не приходить на розум. Якби це було дійсне так і хворий був би прав, то наш метод знову виявився б недостатнім. Однак більш тонке спостереження показує, що подібної відмови з боку думок ніколи й не буває насправді. Усе це пояснюється тільки тим, що хворий утримує або усуває думку в своїй голові, під впливом опору, який при цьому маскується в різні критичні судження про значимість думки. Ми захищаємося від цього, заздалегідь повідомляючи хворому можливості подібного випадку й вимагаючи від нього, щоб він не критикував своїх думок. Він повинен усе говорити, зовсім відмовившись від подібного критичного вибору, усе, що приходить йому в голову, навіть якщо він вважає це неправильним, безглуздим. І особливо в тому випадку, якщо йому неприємно займати своє мислення подібною думкою. Дотримуючись цих правил, ми забезпечуємо себе матеріалом, який наведе нас на слід витиснутих комплексів.

Цей матеріал з думок, які хворий не цінує й відкидає від себе, якщо він перебуває під впливом опору, а не лікаря, являє собою для психоаналітика руду, з якої він за допомогою простого мистецтва тлумачення може витягти дорогоцінний метал. Якщо ви прагнете одержати від хворого швидку попередню відомість про його комплекси, не входячи ще в їхні взаємини, ви можете скористатися для цього асоціативним експериментом у тому виді, як він запропонований Юнгом і його учнями. Цей метод дає психоаналітикам стільки ж, скільки якісний аналіз хімікові; при лікуванні невротиків ми можемо обійтися без нього, але він необхідний для об'єктивної демонстрації комплексів, а також при дослідженні психозів, тому дослідженні, яке з більшим успіхом почате Цюрихською школою.

Обробка думок, які виникають у хворого, якщо він виконує основне правило психоаналізу, не являє собою єдиного технічного приймання для дослідження несвідомого. Цієї ж мети служать два інших засобу: тлумачення сновидіння хворого й використання його помилкових і випадкових дій.

Тлумачення сновидінь ж є via Regia до пізнання несвідомого, сама певна підстава психоаналізу й та область, у якій усякий дослідник придбає свою переконаність і свій утвір. За допомогою вивчення своїх власних сновидінь можна зробитись психоаналітиком. З вірним тактом усі супротивники психоаналізу уникали дотепер оцінки тлумачення сновидінь або відбувалися від цього питання декількома незначними сумнівами. Якщо ж ви, навпаки, у стані докладно зайнятися проблемами сновидінь, то ті нові дані, які ви одержите при психоаналізі, не будуть представляти для вас ніяких труднощів.

Не забувайте того, що наші нічні продукти сновидінь являють собою, з одного боку, найбільшу зовнішню подібність і внутрішню спорідненість із симптомами щиросердечної хвороби, з іншого боку, цілком сумісні з нашим здоровішим життям при пильнуванні. Немає нічого абсурдного в тому твердженні, що той, хто не розуміє снів, тобто "нормальних" галюцинацій, маячних ідей і змін характеру, а тільки їм дивується, той не може мати ні найменших претензій на розуміння ненормальних проявів хворобливих щиросердечних станів інакше як на рівні дилетанта. До цих дилетантів ви спокійно можете тепер прилічити майже всіх психіатрів.

Звичайно, прокидаючись, ми так само ставимося до наших сновидінь, як пацієнт до своїх випадкових думок, потрібних для психоаналітика. Ми відстороняємо від себе наші сновидіння, забуваючи їх звичайно швидко й зовсім. Наша низька оцінка снів залежить від дивного характеру навіть тих сновидінь, які не безглузді й не заплутані, а також від явної абсурдності й безглуздості інших. Наша відраза залежить від іноді безсоромних і аморальних прагнень, які відкрито проявляються в деяких сновидіннях. У стародавності, як відомо, до снів не ставилися з таким презирством. Нижчі шари нашого населення й тепер ще не дозволяють спокусити себе з дійсного шляху відносно тлумачення сновидінь і очікують від снів, як прадавні, розкриття майбутнього.

Не всі сновидіння так уже далекі нам, незрозумілі й заплутані. Якщо ви займетеся сновидіннями маленьких дітей починаючи з півтора років, то ви переконаєтеся, що вони просто й легко піддаються поясненню. Маленька дитина завжди бачить у сні здійснення бажань, які виникли напередодні днем і не знайшли собі задоволення. Дитячі сни не мають потреби ні в якому тлумаченні; щоб знайти їхнє просте пояснення, потрібно тільки довідатися про переживання дитини в день перед сновидінням. Звичайно, самим задовільним дозволом проблеми сновидінь дорослих було б те, якби їхні сни не відрізнялися від снів дітей і представляли б собою виконання тих бажань, які виникли протягом останнього дня. Але й насправді це так; труднощі, що перешкоджають такому тлумаченню, можуть бути усунуті поступово, крок за кроком, при всіх аналізах сновидінь.

Перший і найважливіший сумнів полягає в тому, що сновидіння дорослих звичайно незрозумілі по своєму змісту, причому найменше зміст сновидіння вказує на здійснення бажань. Відповідь на цей сумнів такий: сновидіння перетерпіли викривлення; психічний процес, що лежить у їхній основі, повинен був би одержати зовсім інше словесне вираження. Я, наприклад, також не раз помічала, що зранку часто згадати деякі сни. Це викривлення сновидінь є той же самий процес, з яким ви познайомилися при дослідженні утвору істеричних симптомів. Він указує на те, що при утворі сновидінь має місце та ж боротьба щиросердечних сил, як і при утворі симптомів. Явний зміст сновидінь є перекручений заступник несвідомих думок, і це саме викривлення є справа захисних сил Я, тобто тих опорів, які в бадьорому стані взагалі на загал не допускають витиснуті бажання несвідомої в область свідомості. Під час же ослаблення свідомості в стані сну ці опори всі таки настільки сильні, що обумовлюють маскування несвідомих думок. сон, що бачить, завдяки цьому так само мало довідається його зміст, як істерик - взаємовідношення й значення своїх симптомів.

Переконатися в тому факті, що сховані думки сновидінь дійсно існують і що між ними і явним змістом сновидіння існують описані співвідношення, ви можете при аналізі сновидінь, методика якого збігається із психоаналітичної. Ви зовсім усуваєтеся від гаданого зв'язку елементів у явнім сновидінні й збираєте воєдино випадкові думки, які виникають при вільнім асоціюванні на кожний з елементів сновидіння, дотримуючи при цьому основного правила психоаналізу. Із цього матеріалу ви довідаєтеся сховані думки зовсім так само, як з думок хворого, що мають відношення до його симптомів і спогадам, ви довідаєтеся його сховані комплекси. По знайденим таким шляхом схованим думкам ви прямо без подальшого міркування побачите, наскільки справедливо розглядати сни дорослих так само, як дитячі сновидіння. Те, що після аналізу виявляється на місці явного змісту сновидіння як дійсного змісту сновидіння, зовсім зрозуміло й ставиться до вражень останнього дня, будучи виконанням незадоволених бажань. Явний зміст сновидіння, який ви згадуєте при пробудженні, ви можете визначити як замасковане виконання витиснутих бажань.

Ви можете свого роду синтетичною роботою заглянути тепер у той процес, який приводить до викривлення несвідомих схованих думок у явному змісті. Ми називаємо цей процес "роботою сновидіння". Ця остання заслуговує нашого інтересу, тому що по ній так, як ніде, ми можемо бачити, які несподівані психічні процеси мають місце в області несвідомого, або, говорячи точніше, в області між двома окремими психічними системами - свідомого" і несвідомого. Серед цих знову відкритих психічних процесів особливо виділяються процеси згущення й зсуву. Робота сновидіння є окремий випадок впливу різних психічних угруповань однієї на іншу, іншими словами - окремий випадок результату розщеплення психіки. Робота сновидіння представляється у всім істотному ідентичній з тою роботою викривлення, яка перетворює витиснуті комплекси при невдалім витисненні в симптоми.

Крім того, при аналізі сновидінь, найкраще своїх власних, ви з подивом довідаєтеся про ту зненацька велику роль, яку відіграють при розвитку людини враження й переживання ранніх дитячих років. У світі сновидінь дитина продовжує своє існування в дорослій людині зі збереженням усіх своїх особливостей і своїх бажань, навіть і тих, які зробилися в пізніший період зовсім негідними. З незаперечною силою виникає перед нами картина того, які моменти розвитку, які витиснення, сублімації й реактивні утвори роблять із зовсім інакше сконструйованого дитини так званого дорослої людини, носія, а почасти й жертву із труднощами досягнутої культури.

При аналізі сновидінь ми знайшли, що несвідоме користується, особливо для зображення сексуальних комплексів, певною символікою, яка частиною індивідуально різна, частиною же цілком типова і яка, по видимому, збігається з тою символікою, якою користуються наші міфи й казки. Немає нічого неможливого в тому, що ці поетичні народні створення можуть бути пояснені за допомогою сновидінь.

Не бентежитися тим запереченням, що існування страшних сновидінь суперечить нашому розумінню сновидіння як зображення виконання наших бажань. Крім того, що й ці сновидіння потребують тлумачення, перш ніж судити про них, треба сказати в загальній формі, що страх не так просто залежить від самого змісту сновидіння, як це можна подумати, не обертаючи винної уваги й не знаючи умов невротичного страху. Страх є одна з реакцій відсторонення нашим Я могутніх витиснутих бажань, а тому легко пояснимо й у сновидінні, якщо воно занадто явно зображує витиснуті бажання.

Ви бачите, що тлумачення сновидінь виправдовується вже тим, що дає нам дані про важко пізнавані речі. Але ми дійшли до тлумачення сновидіння під час психоаналітичного лікування невротиків. Із усього сказаного ви легко можете зрозуміти, яким образом тлумачення сновидінь, якщо воно не дуже складне опорами хворого, може привести до ознайомлення зі схованими й витиснутими бажаннями хворих і з ведучими від них свій початок комплексами.

Я можу перейти тепер до третьої групи щиросердечних феноменів, вивчення яких також являє собою технічний засіб психоаналізу.

Це - помилкові дії як душевно здоровіших, так і нервових людей. Звичайно таким дріб'язкам не приписують ніякого значення. Сюди ставиться, наприклад, забування того, що можна було б знати, а саме: коли справа йде про добре знайомого (наприклад, тимчасове зникнення з пам'яті власних імен); застереження в мові, що з нами дуже часто трапляється, аналогічні описки й очитки, помилки (промахи) при виконанні якого або наміру, затеривание й поломка речей, - усі такі факти, щодо яких звичайно не шукають психологічної детермінації і які залишаються без уваги, як випадковості, як результат неуважності, неуважності й тому подібного. Сюди ж ставляться жести й учинки, яких не зауважує здійснюючий їх. Нема чого говорити про те, що цим явищам, як, наприклад, вертінню яких або предметів, певним маніпуляціям з одягом, частинами власного тіла, наспівуванню мелодій, не надається рішуче ніякій значимості. Ці дрібниці, помилкові, симптоматичні або випадкові дії зовсім не позбавлені того значення, у якім їм відмовляють у силу якого те мовчазної угоди. Вони завжди повні змісту й легко можуть бути витлумачені виходячи з тих ситуацій, у яких вони відбуваються, і їхній аналіз приводить до того висновку, що ці явища виражають собою імпульси й наміру, які відсторонені й повинні бути сховані від власної свідомості, або вони прямо таки належать тем витиснутим бажанням і комплексам, з якими ми вже познайомилися як із причиною симптомів і творцем сновидінь. Вони заслуговують, отже, такої ж оцінки, як симптоми, і їх вивчення може привести, як і вивчення сновидінь, до розкриття витиснутого в щиросердечнім житті. З їхньою допомогою люди видають звичайно свої самі інтимні таємниці. Якщо вони особливо легко й часто спостерігаються навіть у здоровіших, яким витиснення несвідомих прагнень у загальному добре вдається, то цим вони зобов'язані своєї дріб'язковості й незначності. Однак вони заслуговують великого теоретичного інтересу, тому що доводять існування витиснення й утвору заступників навіть у нормі.

Для психоаналітика в психічнім житті немає нічого дрібного, довільного й випадкового, він очікує всюди зустріти достатнє мотивування, де звичайно таких вимог не пред'являється. Більше того, він приготовлений до різноманітного мотивування того самого щиросердечного явища, у той час як наша потреба в причинності, що вважається природженої, задовольняється однієї єдиною психічною причиною.

Пригадаємо, які ж засобу розкриття схованого, забутого, витиснутого є в нашім розпорядженні. Вивчення випадкових думок хворого, що виникають при вільнім асоціюванні, вивчення сновидінь і вивчення помилкових і симптоматичних дій. Приєднаєте сюди ще й використання інших явищ, що виникають при психоаналітичнім лікуванні, про яких я скажу вам пізніше кілька слів, узагальнюючи їх під іменем "перенесення". Таким чином, ви прийдете разом із мною до того висновку, що наша техніка вже досить діюча, щоб дозволити поставлене завдання, щоб перевести у свідомість патогенний психічний матеріал і в такий спосіб усунути страждання, викликані утвором симптомів заступників. Та обставина, що під час наших терапевтичних старань ми збагачуємо й поглиблюємо наше знання щиросердечного життя нормальної й хворої людину, випливає, звичайно, оцінювати як особливо привабливу й виграшну сторону роботи.

Я не знаю, виникло чи у вас враження, що техніка, з арсеналом якої ви тільки що познайомилися, особливо важка. На мою думку, вона цілком відповідає тому предмету, для дослідження якого вона призначена. У всякому разі ця техніка незрозуміла сама по собі, але повинна бути вивчена, як гістологічна або як хірургічна. Ви, імовірно, здивуєтеся, що ми в Європі чули безліч думок про психоаналіз від осіб, які цієї техніки зовсім не знають і її не застосовують, а тим часом вимагають від нас, як би на сміх, що ми повинні довести їм справедливість наших результатів. Серед цих супротивників, звичайно, є люди, яким наукове мислення взагалі на загал не далеке, які не відкинули б результату мікроскопічного дослідження тільки тому, що в ньому не можна впевнитися простим оком, а стали б самі досліджувати мікроскопічно. У справі ж визнання психоаналізу обставини не настільки сприятливі. Психоаналіз прагне до того, щоб перевести витиснутий зі свідомості матеріал у свідомість, тим часом усякий, що судить про психоаналіз - сама людина, у якої також існують витиснення і який, може бути, із труднощами досягатися такого витіснення. Отже, психоаналіз повинен викликати в цих осіб той же самий опір, який виникає й у хворого. Цей опір дуже легкий маскується як інтелектуальне заперечення й виставляє аргументи, аналогічні тем, які ми усуваємо в наших хворих, вимагаючи дотримання основного правила психоаналізу. Як у наших хворих, так і в наших супротивників ми часто можемо констатувати очевидний афективний вплив на зниження здатності судження. Зарозумілість свідомості, яка так низько цінує сновидіння, ставиться до одному з найдужчих захисних пристосувань, які в нас існують проти прориву несвідомих комплексів, і тому те так важко привести людей до переконання в реальності несвідомого й навчити їх тому новому, що суперечить їхньому свідомому знанню.

Що ж лікарі дізналися за допомогою описаних технічних засобів щодо патогенних комплексів і витиснутих бажань невротиків?

Насамперед одне: психоаналітичні дослідження зводять із дійсно дивною правильністю симптоми страждання хворих до вражень із області їх любовного життя; ці дослідження ставляться до еротичних потягів і змушують нас визнати, що розладам еротики повинне бути приписане найбільше значення серед факторів, що ведуть до захворювання, і це так для обох підлог.

Дослідники схильні думати, що Фрейд переоцінює етіологічну роль сексуального фактора, і зверталися до нього з питанням, чому інші щиросердечні хвилювання не можуть дати приводу до описаних явищ витиснення й заміщення. Та він не знає, чому, але досвід показує, що вони подібного значення не мають, і якнайбільше - вони допомагають дії сексуальних моментів, але ніколи не можуть замінити останніх. Це положення не було встановлено ним теоретично; ще в „studien uber Hysterie", опублікованих ним разом із Брейєром в 1895 році, він не стояв на цій точці зору, але повинен був устати на цю точку зору, коли його досвід став багатше і він глибше проникнув у предмет.

У Вустері всі спочатку не довіряли всевизначальній ролі сексуальної етіології, поки вони в цьому не переконалися на підставі своїх власних психоаналітичних вишукувань.

Переконання в справедливості висловленого положення утрудняється поведінкою пацієнтів. Замість того, щоб охоче повідомляти нас про своє сексуальне життя, вони намагаються всіма силами сховати цю останню. Люди взагалі на загал нещирі в полових питаннях. Вони не виявляють вільно своїх сексуальних переживань, але закривають їхнім товстим одіянням, витканим з неправди, начебто у світі сексуального завжди дурна погода. Це дійсно так: сонце й вітер не сприяють сексуальним переживанням у нашому культурному світі. Властиво, ніхто з нас не може вільно відкрити свою еротику іншим. Але коли ваші пацієнти бачать, що можуть почувати себе у вас покійно, тоді вони скидають цю оболонку з неправди, тоді тільки ви в стані скласти собі судження про це спірне питання. На жаль, лікарі, у їхньому особистім відношенні до питань сексуальності, нічим не відрізняються від інших синів людських, і багато хто з них коштують під гнітом того з'єднання педантичності й хтивості, яка визначає поведінка більшості культурних людей у половім відношенні.

Дозвольте продовжити моє повідомлення про результати нашого дослідження. В одному ряді випадків психоаналітичне дослідження симптомів приводить не до сексуальних, а до звичайних банальних травматичних переживань. Але цей відступ не має значення завдяки одному обставині. Необхідна аналітична робота не повинна зупинятися на переживаннях часу захворювання, якщо вона повинна привести до ґрунтовного дослідження й видужанню. Вона повинна дійти до часу полового розвитку й потім раннього дитинства, щоб там визначити враження й випадковості, що обумовили майбутнє захворювання. Тільки переживання дитинства дають пояснення чутливості до майбутніх травм, і тільки розкриттям і доведенням до свідомості цих слідів спогадів, звичайно майже завжди позабутих, ми здобуваємо силу для усунення симптомів. Тут ми приходимо до того ж результату, як при дослідженні сновидінь, а саме - що, що залишаються, хоча й витиснуті бажання дитинства дають свою силу утвору симптомів. Без цих бажань реакція на пізніші травми протікала б нормально. А ці могутні бажання дитинства ми можемо, у загальному значенні, назвати сексуальними.

Хіба існує інфантильна сексуальність? - запитаєте ви. Хіба дитинство не являє собою того періоду, який відрізняється відсутністю сексуального потяга? Звичайно, добродії, справа не показана так, начебто полове почуття вселяється в дітей під час періоду полового розвитку, як у Євангелії сатана у свиней. Дитина із самого початку має сексуальні потяги й діяльністю; він приносить їх у світло разом із собою, і із цих потягів утворюється завдяки досить важливому поетапному процесу розвитку так звана нормальна сексуальність дорослих. Властиво, зовсім не так важко спостерігати прояву дитячої сексуальності, навпаки, потрібне відоме мистецтво, щоб переглянути й заперечувати його існування.

Завдяки прихильності долі я в стані привести свідка на користь моїх тверджень із вашої ж середовища. Робота д ра С. Белла надрукована в American Journal of Psychology в 1902 році. Автор - член колегії Кларковского університету, у стінах якого ми тепер сидимо. У цій роботі, озаглавленої "Попереднє дослідження емоції любові між різними підлогами", роботі, яка вийшла за три роки до моїх "Трьох нарисів по теорії сексуальності", автор говорить зовсім так, як я тільки що сказав вам: "Емоція сексуальної любові. з'являється в перший раз зовсім не в період юності, як це припускали раніше". Белл працював, як ми в Європі сказали б, в американському стилі, а саме - він зібрав протягом 15 років не більш не менш як 2500 спостережень, серед них 800 власних. Описуючи ознаки закоханості, Белл говорить: "Безсторонній розум, спостерігаючи ці прояви на сотнях людей, не може не помітити їхнього сексуального походження. Самий вимогливий розум повинен задовольнитися, коли до цих спостережень додаються визнання тих, хто в дитинстві випробував цю емоцію в різкого ступеня й чиї спогади про дитинство досить точні". Найбільше здивуються ті з вас, хто не вірить в існування інфантильної сексуальності, коли вони почують, що закохані діти, про яких мова йде, перебувають у віці трьох, чотирьох і п'яти років.

Я не здивуюся, якщо ви цим спостереженням свого співвітчизника скоріше повірите, чому моїм. Мені пощастило недавно одержати досить повну картину соматичних і щиросердечних проявів сексуальності на дуже ранньому щаблі дитячого любовного життя, саме - при аналізі (мистецьки проведеному його батьком) 5 літнього хлопчика, що страждає фобією. Нагадую вам також про те, що мій друг К.Г. Юнг кілька годин тому назад у цьому самому залі повідомляв про своє спостереження над зовсім маленькою дівчинкою, яка виявила ті ж самі почуттєві пориви, бажання й комплекси, як і мій пацієнт, притім привід до прояву цих комплексів був той же самий - народження маленької сестрички. Приведу вам тільки приклад цюріхського психіатра Блейлера, який ще кілька років тому назад у пресі заявляв про те, що зовсім не розуміє моїх сексуальних теорій, а потім підтвердив існування інфантильної сексуальності в повному обсязі своїми власними спостереженнями.

Якщо більшість людей, лікарі або не лікарі, не прагнуть нічого знати про сексуальне життя дитини, то це зовсім зрозуміло. Вони самі забули під впливом культурного виховання свою власну інфантильну діяльність і тепер не бажають згадувати про витиснутий. Ви прийдете до іншого переконання, якщо почнете з аналізу, перегляду й тлумачення своїх власних дитячих спогадів.

Залиште сумніви й підіть за мною для дослідження інфантильної сексуальності із самих ранніх років. Сексуальний інстинкт дитини виявляється найвищою мірою складним; він допускає розкладання на безліч компонентів, які ведуть своє походження з різних джерел. Насамперед сексуальний інстинкт зовсім не залежить від функції розмноження, цілям якого він служить згодом. Він переслідує тільки досягнення відчуттів задоволення різного роду. Ці відчуття задоволення на підставі аналогій ми можемо розглядати як сексуальну насолоду. Головне джерело інфантильної сексуальності - відповідне роздратування певних особливе збудливих частин тіла, а саме, крім геніталій, отворів рота, заднього проходу й сечівника, а також роздратування шкіри й інших слизуватих оболонок. Тому що в цій першій фазі дитячого сексуального життя задоволення знаходить собі місце на власнім тілі й зовсім не має потреби в сторонньому об'єкті, ми називаємо цю фазу терміном X. Елліса аутоеротичною. Ті ділянки тіла, які відіграють роль при одержанні сексуальної насолоди, ми називаємо ерогенними зонами. Ссання (ludeln) маленьких дітей представляє гарний приклад такого аутоеротичного задоволення за допомогою ерогенної зони; перший науковий спостерігач цього явища, дитячий лікар по імені Лінднер у Будапешті, правильно розглядає це явище як сексуальне задоволення й докладне описує його перехід в інші вищі форми сексуальної діяльності. В дитини дуже рано виявляються ті компоненти сексуальної насолоди, або, як ми охоче говоримо, лібідо, які вимагають у якості об'єкта інша особа. Ці компоненти з'являються попарно, як активні й пасивні; я назву вам найважливішими представниками цієї групи задоволення від заподіяння болі іншій особі (садизм) і його пасивну пару мазохізм, а також активну й пасивну пристрасть до підглядання. Від активної пристрасті до підглядання згодом відгалужується пристрасть до пізнання, від пасивної пари - прагнення до положення художника й артиста. Інші прояви сексуальної діяльності дитину ставляться вже до вибору об'єкта любові. При цьому головну роль у сексуальнім почутті відіграє інша особа, що спочатку є залежним від впливу інстинкту самозбереження. Різниця підлоги не відіграє в цьому дитячому періоді визначальної ролі. Ви можете цілком справедливо кожній дитині приписувати частку гомосексуальної схильності.

З одного боку, окремі потяги підкоряються пануванню генітальної зони, завдяки чому все сексуальне життя направляється на функції розмноження, а задоволення окремих компонентів залишається тільки як підготовлений й успішний момент властивий статевому акту. З іншого боку, вибір об'єкта усуває аутоеротизм, так що в любовнім житті все компоненти сексуального інстинкту повинні бути задоволені на іншій улюбленій особі. Але не всі первісні приватні потяги беруть участь у цім остаточнім формуванні сексуального життя. Ще до пубертатного періоду деякі певні потяги випробовують під впливом виховання надзвичайно енергійне витиснення, і тоді ж виникають такі щиросердечні сили, як сором, відраза, мораль, які, подібно варті, утримують ці витиснення. Коли в пубертатний період наступає повіддя полової потреби, те це повіддя знаходить собі греблі в так званих реактивних утворах і опорах, які змушують його теча по так званих нормальних шляхах і унеможливлюють воскресіння потерпілих витиснення потягів. Особливо копрофільні, тобто пов'язані з випорожненням, насолоди дитячих років, а також фіксація на особах першого вибору зазнають самим радикальним образом витисненню.

Загальна патологія затверджує, що всякий процес розвитку таїть у собі зародки патологічного нахилу, а саме процес розвитку може бути затриманий, уповільнений і недостатній. Це ж ставиться й до складного розвитку сексуальної функції. Сексуальний розвиток не у всіх індивідуумів іде гладко, але іноді залишає аномалії або нахил до більш пізнього захворювання по шляху зворотного розвитку (регресія). Може трапитися, що не всі частки потяги підкоряться пануванню генітальної зони; незалежним компонент, що залишився, являє собою те, що ми називаємо перверзією і що може замінити нормальну сексуальну мету своєї власної. Як уже було згадано, дуже часто він долається не цілком, що веде до різних розладів. Первісна рівнозначність обох підлог як сексуальних об'єктів теж може зберегти своє значення, і звідси в зрілому віці утворюється схильність до гомосексуальних дій, яка може дійти при відповідних умовах до виняткової гомосексуальності. Цей ряд розладів відповідає затримці в розвитку сексуальної функції; сюди ставляться перверзії й далеко не рідкий інфантилізм сексуального життя.

Нахил до неврозів виводиться іншим шляхом з розладів полового розвитку. Неврози ставляться до перверзій як негатив до позитива. При неврозах може бути доведене існування як носіїв комплексів і творців симптомів тих же компонентів, як і при перверзіях, але тут вони діють із боку несвідомого; вони піддалися витисненню, що не перешкодило їм ствердитися в області несвідомого. Психоаналіз відкриває, що занадто сильний прояв цих потягів у дуже ранній час веде до свого роду приватної фіксації, а така фіксація являє собою слабкий пункт у структурі сексуальної функції. Якщо в зрілому віці відправлення нормальної полової функції натрапляє на перешкоди, то витиснення проривається в період розвитку саме в тих місцях, де були інфантильні фіксації.

Мабуть, у вас виникає сумнів, чи сексуальність усе це й не чи вживаю я це слово в більш широкому змісті, чому ви до цього звикли.

Повернемося ще раз до сексуального розвитку дитини. Тут нам доведеться додати яке що, тому що дотепер ми обертали нашу увагу більше на соматичні, чому на щиросердечні прояви сексуального життя. Наш інтерес залучає до себе первинний вибір дитиною об'єкта, що залежить від його потреби в допомозі. Насамперед об'єктом любові є та особа, яка доглядає за дитиною; потім ця особа поступається місцем батькам. Відношення дитини до своїх батьків далеко не вільно від елементів сексуального порушення, як це показують безпосередні спостереження над дітьми й пізніші психоаналітичні дослідження дорослих. Дитина розглядає обох батьків, особливо одного з них, як об'єкт своїх еротичних бажань. Звичайно дитина випливає в цьому випадку спонуканню з боку батьків, ніжність яких має дуже ясні, хоча й стримувані відносно своєї мети прояву сексуальності. Батько, як правило, віддає перевагу дочці, матері - сина; дитина реагує на це, бажаючи бути на місці батька, якщо це хлопчик, і на місці матері, якщо це дівчинка. Почуття, що виникають при цьому між родителями й дітьми, а також залежно від цих останніх між братами й сестрами, бувають не тільки позитивні, ніжні, але й негативні, ворожі. Виникаючий на цій підставі комплекс визначений до швидкого витиснення, але проте він робить із боку несвідомого дуже важлива й тривала дія. Ми можемо висловити припущення, що цей комплекс із його похідними є ядерним комплексом усякого неврозу, і ми повинні бути готові зустріти його не менш діючим і в інших областях щиросердечного життя. Міф про царя Едіпа, який убиває свого батька й одружиться на своїй матері, являє собою мало змінений прояв інфантильного бажання, проти якого згодом виникає ідея обмеження інцесту. В основі створення Шекспіром Гамлета лежить той же комплекс інцесту, тільки краще схований.

У той час, коли дитиною володіє ще не витіснений ядерний комплекс, значна частина його розумової діяльності присвячена сексуальним питанням. Він починає роздумувати, звідки є діти, і довідається по доступних ньому ознакам про дійсні факти більше, чим думають батьки. Звичайно дослідницький інтерес до питань дітородіння пробуджується внаслідок народження братика або сестриці. Інтерес цей визначається винятково острахом матеріального збитку, тому що дитина бачить у немовляті тільки конкурента. Під впливом тих приватних потягів, якими відрізняється дитина, він створює кілька інфантильних сексуальних теорій, у яких обом полам приписуються однакові полові органі, зачаття відбувається внаслідок приймання їжі, а народження - шляхом спорожнювання через кінець кишечнику; злягання дитина розглядає як свого роду ворожий акт, як насильство. Але саме незакінченість його власної сексуальної конституції й пробіл у його відомостях, який полягає в незнанні про існування жіночого полового каналу, змушує дитину дослідника припинити свою безуспішну роботу. Самий факт цього дитячого дослідження, так само як створення різних теорій, залишають свій слід в утворі характеру дитину й дають зміст його майбутньому невротичному захворюванню.

Зовсім неминуче й цілком нормально, що дитина обирає об'єктом свого першого любовного вибору своїх батьків. Але його лібідо не повинне фіксуватися на цих перших об'єктах, але повинне, обравши ці перші об'єкти за зразок, перейти під час остаточного вибору об'єкта на інших осіб. Відхід дитини від батьків повинен бути неминучим завданням для того, щоб соціальному стану дитини не загрожувала небезпека. У той час, коли витиснення веде до вибору серед приватних потягів, і згодом, коли вплив батьків повинний стати меншим, більші завдання мають бути справі виховання. Це виховання, безсумнівно, ведеться в цей час не завжди так, як випливає.

Вивчення інфантильної сексуальності й відомість невротичних симптомів до еротичних потягів привело нас до деяких несподіваних формул щодо сутності й тенденцій невротичних захворювань. Ми бачимо, що люди занедужують, якщо їм не можна реально задовольнити свою еротичну потребу внаслідок зовнішніх перешкод або внаслідок внутрішнього недоліку в пристосовності. Ми бачимо, що тоді вони біжать у хворобу, щоб з її допомогою знайти заміщення відсутнього задоволення. Ми довідалися, що в симптомах хвороби проявляється частина сексуальної діяльності хворого або ж уся його сексуальне життя. Головна тенденція цих симптомів - відсторонення хворого від реального миру - є, на нашу думку, самою більшою шкодою, заподіюваним захворюванням. Ми вважаємося, що опір наших хворих видужанню не простої, але складається з багатьох мотивів. Проти видужання не тільки Я хворого, яке не прагне припинити витиснення, завдяки яким воно виділилося зі свого первісного стану, але й сексуальні потяги не прагнуть відмовитися від задоволення, що заміщає, доти, поки невідомо, чи дасть реальний мир що або краще.

Втеча від незадовільної дійсності у хворобу (ми так називаємо цей стан внаслідок його біологічної шкідливості) ніколи не залишається для хворого без безпосереднього виграшу відносно задоволення. Ця втеча відбувається шляхом зворотного розвитку (регресії), шляхом повернення до колишніх фаз сексуального життя, які у свій час доставляли задоволення. Ця регресія, по видимому, двояка: у перших, тимчасова регресія, що полягає в тому, що лібідо, еротична потреба вертається на колишні щаблі розвитку, і, у других, формальність, що полягає в тому, що прояв еротичної потреби виражається примітивними первісними засобами. Обоє ці виду регресії спрямовані, властиво, до періоду дитинства й обоє ведуть до відновлення інфантильного стану полового життя.

Чим глибше ви проникаєте в патогенез нервового захворювання, тем ясніше стає для вас зв'язок неврозів з іншими продуктами людського щиросердечного життя, навіть із самими значимими. Не забувайте того, що ми, люди з високими вимогами нашої культури, що й перебувають під тиском наших внутрішніх витиснень, знаходимо дійсність взагалі на загал незадовільної й тому ведемо життя у світі фантазій, у якім ми намагаємося згладити недоліки реального миру, уявляючи собі виконання наших бажань. У цих фантазіях втілюється багато справжніх конституціональних властивостей особистості й багато витиснутих прагнень. Енергійний, що й користується успіхом людей - це той, якому вдається завдяки роботі втілювати свої фантазії бажання в дійсність. Де це не вдається, внаслідок перешкод з боку зовнішнього миру й внаслідок слабості самого індивідуума, там наступає відхід від дійсності, індивідуум іде у свій більш задовольняючий його фантастичний мир. У випадку захворювання цей зміст фантастичного миру виражається в симптомах. При відомих сприятливих умовах суб'єктові ще вдається знайти, виходячи від своїх фантазій, інший шлях у реальний мир замість того, щоб піти від цього реального миру. Якщо ворожа дійсності особистість має психологічно ще загадковий для нас художнім даруванням, вона може виражати свої фантазії не симптомами хвороби, а художніми утворами, уникаючи цим неврозу й вертаючись таким кружним шляхом до дійсності. Там же, де при існуючій незгоді з реальним миром немає цього дорогоцінного дарування або воно недостатньо, там неминуче лібідо, дотримуючись самих походження фантазії, приходить шляхом регресії до воскресіння інфантильних бажань, а отже, до неврозу. Невроз заміняє в наш час монастир, у який звичайно віддалялися всі ті, які розчаровувалися в житті або які почували себе занадто слабкими для життя.

Дозвольте мені тут привести головний результат, до якого ми прийшли на підставі нашого психоаналітичного дослідження: неврози не мають якого або їм тільки властивого змісту, якого ми не могли б знайти й у здоровішого, або, як виразився К.Г. Юнг, невротики страждають тими ж самими комплексами, з якими ведемо боротьбу й ми, здоровіші люди. Усе залежить від кількісних відносин, від взаємин, що борються сил, до чого приведе боротьба: до здоров'я, до неврозу або до вищої творчості, що компенсує.

Найважливіший, досвідом добутий факту, який підтверджує наше положення про сексуальність як рушійній силі неврозу: щораз, коли ми досліджуємо невротика психоаналітично, в останнього спостерігається неприємне явище перенесення, тобто хворий переносить на лікаря цілу масу ніжних і дуже часто змішаних з ворожістю прагнень. Це не викликається якими або реальними відносинами й повинне бути віднесене на підставі всіх деталей появи до давно несвідомих фантазій, що зробилися, бажанням. Ту частину свого почуттєвого життя, яке хворий не може більш згадати, він знову переживає у своєму відношенні до лікаря, і тільки завдяки такому переживанню в перенесенні він переконується в існуванні й у могутності цих несвідомих сексуальних прагнень. Симптоми, що представляють собою - скористаємося порівнянням з хімії - опади колишніх любовних (у широкому змісті слова) переживань, можуть бути розчинені тільки при високій температурі переживань перенесення й тоді тільки переведені в інші психічні продукти. Лікар відіграє роль каталітичного ферменту при цій реакції, по прекрасному вираженню Ференці, того ферменту, який на час притягає до себе вивільнювані афекти. Вивчення перенесення може дати вам також ключ до розуміння гіпнотичного впливу, яким ми спочатку користувалися як технічним засобом для дослідження психічного несвідомого в наших хворих. Гіпноз виявився тоді терапевтичним засобом, але в той же час він перешкоджав науковому розумінню стану справ, тому що хоча гіпноз і усував у відомій області психічні опори, однак на границі цієї області він піднімав їх валом, через який не можна було перейти. Не думайте, що явище перенесення, про який я, на жаль, можу вам сказати тут дуже мало, створюється під впливом психоаналізу. Перенесення наступає при всіх людських відносинах, так само як у відносинах хворого до лікаря, мимовільно; воно всюди є дійсним носієм терапевтичного впливу, і воно діє тем сильніше, чим менш ми догадуємося про його наявність. Психоаналіз, отже, не створює перенесення, а тільки відкриває його свідомості й опановує ним, щоб направити психічні процеси до бажаної мети. Я не можу залишити цю тему без того, щоб не вказати, що явище перенесення відіграє роль не тільки при переконанні хворого, але також і при переконанні лікарів.

Фрейд думає, що ми повинні враховувати дві інтелектуальні перешкоди для визнання психоаналітичного ходу думки: у перших, відсутність звички завжди зважати на саму строгість, що не допускає ніяких виключень детермінацією в області психіки й, у других, незнання тих особливостей, якими несвідомі психічні процеси відрізняються від так добре нам відомих свідомих. Одне з найпоширеніших опорів проти психоаналітичної роботи як у хворих, так і в здоровіших ґрунтується на останньому із зазначених моментів. Бояться зашкодити психоаналізом, бояться викликати витиснуті сексуальні потяги у свідомості хворого, побоюючись, що цей витиснутий матеріал подужає вищі етичні прагнення й позбавить хворого його культурних придбань. Зауважують щиросердечні рани хворого, але бояться їх стосуватися, щоб не підсилити його страждань. Правда, спокійніше не стосуватися хворих місць, якщо ми не вміємо при цьому нічого зробити, крім як заподіяти біль. Однак, як відомо, хірург не страшить досліджувати й працювати на хворім місці, якщо він має намір зробити операцію, яка повинна принести тривалу користь. Ніхто не думає про те, щоб обвинувачувати хірурга за неминучі страждання при дослідженні й при реактивних післяопераційних явищах, якщо тільки операція досягає своєї мети й хворий, завдяки тимчасовому погіршенню свого стану, одержує лікування. Подібні відносини існують і при психоаналізі; останній має право пред'явити ті ж вимоги, що й хірургія. Посилення страждань, яке може мати місце під час лікування, при гарнім володінні методом набагато менше, чим це буває при хірургічних заходах, і не повинне йти в розрахунки при вазі самого захворювання. результат, що вселяє побоювання, саме знищення культурності звільненими від витиснення потягами, зовсім неможливий, тому що ці побоювання не зважають на тем, на що вказує нам наш досвід, саме, що психічна й соматична могутність бажання, якщо витиснення його не вдається, значно сильніше при його існуванні в області несвідомої, чому у свідомій; так що перехід такого бажання у свідомість послабляє його. На несвідоме бажання ми не можемо виявляти впливу, воно коштує осторонь від усяких протилежних плинів, у той час як свідомий бажання стримується всіма іншими свідомими прагненнями, протилежними даному. Психоаналітична робота служить найвищим і коштовним культурним цілям, представляючи собою гарного заступника безуспішного витиснення.

Яка взагалі на загал доля звільнених психоаналізом несвідомих бажань, якими шляхами ми можемо зробити їхніми нешкідливими для індивідуума? Таких шляхів багато. Найчастіше ці бажання зникають ще під час психоаналізу під впливом кращих протилежних прагнень. Витиснення заміняється осудом. Це можливо, тому що ми по більшій частині повинні тільки усунути наслідку колишніх стадій розвитку Я хворого. У свій час індивідуум міг усунути негідний потяг тільки витисненням, тому що сам він тоді був слабкий і його організація недостатньо зложилася; при справжній же зрілості й силі він у стані зовсім опанувати шкідливим інстинктом. Другий результат психоаналітичної роботи може бути той, що розкриті несвідомі потяги направляються на інші мети. Ці цілі були б знайдені раніше самим індивідуумом, якби він розвивався без перешкод. Просте усунення інфантильних бажань не являє собою ідеальної мети психоаналізу. Невротик внаслідок своїх витиснень позбавлено багатьох джерел щиросердечної енергії, яка була б досить корисна для утвору його характеру й діяльності в житті. Ми знаємо більш доцільний процес розвитку, так звану сублімацію, завдяки якій енергія інфантильних бажань не усувається, а застосовується для інших вищих, уже не сексуальних цілей. Саме компоненти сексуального потяга відрізняються здатністю сублімації, тобто заміщення своєї сексуальної мети іншої, більш віддаленої й більш коштовної в соціальнім відношенні. Цим збільшенням енергії з боку сексуального потяга в нашій щиросердечній діяльності ми зобов'язані, цілком ймовірно, нашими вищими культурними досягненнями. витиснення, що рано з'явилося, виключає можливість сублімації витиснутого потяга; із припиненням витиснення шлях до сублімації знову стає вільним.

Ми не повинні випускати з уваги третій можливий результат психоаналітичної роботи. Відома частина витиснутих еротичних прагнень має право на пряме задоволення й повинна знайти його в житті. Наші культурні вимоги роблять життя занадто важкої для більшості людських організмів; ці вимоги сприяють відстороненню від дійсності й виникненню неврозів, причому занадто більшим витисненням зовсім ще не досягається який або надзвичайно великий виграш у культурних відносинах. Ми не повинні піднімати себе настільки, щоб не обертати ніякої уваги на тварина початок нашої природи, і ми не повинні забувати, що щастя кожного окремого індивідуума також повинне входити в меті нашої культури. Пластичність сексуальних компонентів, яка виражається в їхній здатності до сублімації, може повести до більшої спокуси досягати можливо інтенсивною сублімацією можливо більшого культурного ефекту. Але наскільки мало ми можемо розраховувати при наших машинах перевести більш ніж одну частину теплоти в корисну механічну роботу, так само мало повинні ми прагнути до того, щоб усю масу сексуальної енергії перевести на інші, далекі їй мети. Це не може вдатися, і якщо занадто вже сильно пригнічувати сексуальне почуття, то прийде вважатися з усіма наслідками настільки варварського відношення.

Я розповім вам старий анекдот, з якого ви самі виведете корисний висновок. У німецькій літературі відоме містечко Шільда, про жителів якого розповідається безліч різних небилиць. Так, говорять, що громадяни Шільда мали кінь, силою якої вони були надзвичайно задоволені; одне їм тільки не подобалося: дуже вже багато дорогого вівса пожирав цей кінь. Вони розв'язали акуратно відучити кінь від цього неподобства, зменшуючи щодня порцію потроху, поки вони не привчили її до повної помірності. Деякий час справа йшла прекрасно - коня була відучена майже зовсім; наступного дня вона повинна була працювати вже зовсім без вівса. Ранком цього дня підступний коня знайшли мертвої. Громадяни Шільда ніяк не могли догадатися, тому вона вмерла.

Ви, звичайно, догадуєтеся, що кінь упав з голоду й що без деякої порції вівса не можна очікувати від тварини ніякої роботи.

Висновки:

Через декілька років після народження психоаналізу (традиційно цей факт пов'язують із публікацією фундаментальної праці Фрейда "Тлумачення сновидінь", що відбулася у Відні у 1900 році) в Одесі з'явився центр розвитку цього новаторського напряму в психології та медицині. На території України в перші декади ХХ століття з'явилася ціла низка талановитих та високопрофесійних психоаналітиків. У науковій біографії Фрейда є також ще один факт, що пов'язує його з Україною. 1911 року одеський психоаналітик Леонід Дрознес привіз на лікування до Фрейда 24-річного випускника Одеського університету Сергія Панкеєва - одного з найвідоміших пацієнтів Фрейда. Випадок Панкеєва великою мірою продемонстрував максимальні можливості психоаналізу. Чотирирічне лікування, на яке сам Фрейд та його послідовники посилалися та продовжують посилатися як на класичний приклад ефективності їхнього методу психотерапії, насправді виявилося недостатнім. Через декілька років після тріумфального "зцілення" Панкеєв був змушений знову звернутися по допомогу - спочатку до Фрейда, потім до інших психотерапевтів. Однак важливо не тільки це. Історія стосунків Фрейда із Панкеєвим продемонструвала справжні межі здатності австрійського психоаналітика до розуміння представників культури, з якою його так щільно пов'язувала історія власної родини, але від якої він досить сильно дистанціювався внаслідок стереотипів, що домінували у західних країнах. Саме з приводу лікування С. Панкеєва Фрейд написав: "Особистісні риси, чужий нашому розумінню національний характер дуже ускладнювали необхідність вчутися у характер хворого". Фрейд і сам усвідомлював, що справжній психоаналіз можливий тільки за тих умов, коли й аналітик, і пацієнт мислять однією мовою. Хочеться вірити, що нова хвиля популярності психоаналізу, яка розпочалася у нас в пострадянські часи, спричинить появу багатьох вітчизняних психоаналітиків, які, використовуючи найкращі аспекти вчення Фрейда та його численних послідовників, зможуть не припускатися таких помилок у лікуванні наших співвітчизників, які робив засновник психоаналізу. Якщо коротко, то він полягає у пригадуванні витісненого, або усвідомленні несвідомого. На думку Фрейда, в душі кожної людини є щось таке, про що вона не хотіла б зізнаватися навіть сама собі. Оскільки ці мотиви є неприйнятними для свідомості, відбувається їхнє витіснення у несвідоме. Людина про них нібито забуває. Однак не повністю. Витіснене все ж таки деколи проривається на поверхню - у міфах та казках, творах мистецтва, сновидіннях, обмовках тощо. В нашій психіці постійно йде напружена боротьба між несвідомим, яке прагне, щоб про нього згадали, та свідомістю, яка хоче, аби те, що перебуває у несвідомому, там залишилося назавжди. Нерідко напруга сягає таких масштабів, що у людини починається невроз. Завдання психоаналітика - допомогти пацієнтові цей конфлікт розв'язати. Пацієнт має усвідомити та навчитися жити з тим, що раніше ховалося у несвідомому.

Переважна більшість філософів визнають, що Зигмунд Фрейд мав величезний вплив на світову культуру. Тож майже всі сучасні філософи, подобається їм Фрейд чи ні, звертаються до його спадщини. Однак рідко можна зустріти професійного філософа, який повністю погоджується з його теоріями. Можна сказати так: Фрейда активно цитують, обговорюють, дещо приймають, але здебільшого критикують. Згідно з домінуючою точкою зору, фрейдівські концепції є надто психологізованi та медикалізованi, їм не вистачає справжньої філософської відстороненості або всезагальності. Що ж стосується розходжень з колегами, то список можна суттєво розширити. Окрім Йозефа Брейєра та Альфреда Адлера, Фрейд за своє довге життя припинив контакти з багатьма людьми, які до того були його близькими приятелями, однодумцями та навіть палкими прихильниками. Можна згадати, наприклад, про драматичне припинення стосунків із Вільгельмом Флісом - берлінським отоларингологом, який протягом тривалого періоду (напередодні та під час створення Фрейдом власне психоаналітичного вчення) був для Фрейда не тільки єдиним близьким другом, а й духовним наставником, свого роду гуру. Дуже значні наслідки для розвитку психоаналізу мало розходження Фрейда із Карлом Юнгом, якого перший певний час вважав своїм головним спадкоємцем і навіть називав "кронпринцем" психоаналізу. Ще пригадується, як Фрейд розірвав контакти з одним зi своїх перших адептів Отто Ранком. І, знову-таки, це далеко не останній приклад. У принципі, така тенденція не є дуже дивною. Генії, як правило, важкі у спілкуванні. Вони дуже гостро відчувають свою винятковість: хочуть скрізь і завжди бути єдиними та неповторними. Відомий американський історик та соціолог науки Роберт Мертон провів ретельний аналіз текстів Фрейда і встановив, що, як мінімум, у 150 випадках їхній автор висловлювався на захист своєї наукової першості, звинувачуючи тих чи інших людей у плагіаті або стверджуючи, що будь-який зв'язок з ідеями попередників або сучасників може бути лише випадковим. Іноді Фрейд навіть бачив сновидіння, основною темою яких була його наукова першість із тих чи інших питань. [12]

За майже 45 років активної наукової діяльності й клінічної практики Фрейд створив:

" першу розгорнуту теорію особистості;

" велику систему клінічних спостережень, заснованих на його терапевтичному досвіді й самоаналізі;

" оригінальний метод лікування невротичних розладів;

" метод дослідження тих психічних процесів, які майже неможливо вивчити якими-небудь іншими способами.

Ці розробки лягли в основу створення стрункої теорії психоаналізу.

Я вважаю, що розроблена Фрейдом методика лікування психоаналізу є досягненням медицини 20 - го століття. Нехай багато гіпотез Фрейда були сміливими, а деякі - помилковими, але в цьому й складається головна його заслуга.

Фрейд запропонував подивитися на психологію із зовсім іншої сторони. Він брався за гіпотези й додумував їх до кінця, приймаючи в уваги всі крайності. Такий підхід викликав як схвалення, так і презирство різних психологічних шкіл.

Але як би там не було, ім'я Фрейда дотепер на слуху, а навколо його гіпотез не припиняються суперечки. [8]