25

Тема 6. Міжнародне право періоду першої «біполярної моделі» міжнародних відносин (від Вестфальського миру до революцій на межі 18-19 століть) План

1. Становлення доктрини позитивізму в теорії міжнародного права

2. Основні міждержавні суперечності, дипломатія і договірна практика цього періоду

3. Міжнародно-правові новели періоду боротьби американських штатів за незалежність і Великої Французької революції

1. Становлення доктрини позитивізму в теорії міжнародного права

Гроцій і його послідовники формуючи концепцію міжнародного права як права, що будується узгодженого волею держав, намагалися також визначити і межі їх волевиявлення природним правом. Їхня заслуга полягає ще й у тому, що вони запропонували теоретичну основу для того, щоб почати необхідну систематизацію й уніфікацію партикулярних норм, породжених договірною практикою. Їхня теорія стала ще й першою спробою замінити наддержавну владу Святого престолу, втрачену після Вестфальського миру, чимсь схожим на світову наддержавну законність, якої повинні дотримуватися держави, і яка покликана була об'єднати їх за відсутності наддержавного авторитету папи.

Нажаль, доктрина природного права, незважаючи на її відповідність морально-етичним прагненням і раціоналізму тієї епохи, не витримала випробування практикою тогочасних міждержавних відносин. Одразу після Вестфальского миру ідеї Гроція тривалий час розглядаються як суто теоретичні. Гроцій і його послідовники, практично не вплинули на формування власне міждержавної «системи» норм, якою вона почала ставати лише після ІІ-ї світової війни , тобто не забезпечили на той час підпорядкованість суверенних держав вищому за національні системи міжнародному праву. Природне право через свою неточність і суб'єктивність не могло стати таким правом.

Поширенню і усвідомленню поглядів Гуго Гроція спряла діяльність Самуєля Пуфендорфа ( 1632-1694 рр.), зокрема його праця «Про право природи й народів», видана у1672 р.. Він відтворює визначену Гроцієм різницю між природним і волеустановленим правом і підтверджує необхідність підпорядкування останнього першому.

Христиан Вольф (1679-1754 рр.) поділяв міжнародне право на природне, позитивне, договірне і звичаєве. Відповідно до природного права метою людини є самовдосконалення, для цього люди об’єднуються в держави, метою держав також є вдосконалення і для цього вони вступають в міждержавні відносини, формуючи позитивне міжнародне право з кінцевою метою – створити єдину республіку. При цьому договірне право є продуктом чітко виявленої (через держави) згоди народів, а звичаєве – мовчазної їх згоди. Ф. Мартенс, критикуючи Вольфа за ідею універсальної держави зазначав, що така ідея в основі своїй суперечить самій природі міжнародних відносин.

Емера де Ваттеля ( 1714-1768 рр.), доктрина розглядає як предтечу позитивізму. Його головна праця «Право народів, або принципи природного закону, що регулюють поведінку й діяльність держав і монархів» (1758 р.) і нині займає почесне місце в науці і практиці міжнародного права.

1) Як послідовник Вольфа, Ваттель виступає в якості ще одного теоретика природного права. Однак під впливом «Левіафана» Томаса Гоббса, Ваттель, визнаючи важливість природного права, визначає державу як суверенного тлумача цього права.

На думку Ваттеля «кожна нація, сама керуючи собою і не будучи залежною ні від якої іноземної держави, є суверенною державою», міжнародне співтовариство є по своїй природі «великим суспільством держав-націй», членами якого можуть бути тільки суверенні держави. Видно, що це визначення суверенної держави збігається з визначенням Гроція. Як і Гроцій, Ваттель виводить з суверенітету держав принцип їх рівноправності. Але на відміну від Гроція Ваттель вважає, що кожна суверенна держава одна має право визначати те, що вона повинна робити для виконання своїх міжнародних зобов'язань: «Кожна вільна держава сама судить по совісті про те, чого вимагає її обов'язок, про те, що вона справедливо може, або не може робити. Якщо судити про це візьмуться інші, вони порушуватимуть її волю і зачіпатимуть її найцінніші права».

З цієї причини міжнародне життя в співтоваристві суверенних держав не може бути схожим на життя в суспільстві громадян. Людина, коли живе в природному стані, має суверенітет над власним життям, але щоб приєднатися до суспільного договору й створити громадянське суспільство, вона згодна відмовитися від нього, роблячи це через потребу в спілкуванні з собі подібними. Цим пояснюється особливість суспільного життя, яке об’єднує життя окремих людей, об’єднуючи їх центральною політичною владою, яка править і захищає. Таке суспільство називається політичним суспільством. Суверенні ж держави, на думку Ваттеля, не мають потреби одна в одній. Тому вони не зобов'язані відмовлятися від свого суверенітету, щоб вступити в співтовариство. Так само немає необхідності, щоб у міжнародному співтоваристві, що складається із суверенних держав, була створена наддержавна політична влада, яка б їх захищала. Отже співтовариство суверенних держав – це співтовариство особливого типу, яке не має рис політичного суспільства, як це властиво співтовариству людей у державі.

2) Стосовно права, яке регулює відносини в такому міждержавному співтоваристві, Ваттель, як Гроцій і Вольф, визнає існування природного права, яке він розглядає як необхідне право. Але на його думку, кожна держава сама вільно оцінює, чого вимагає від неї природне право в кожному окремому випадку. Роблячи свою оцінку, суверенні держави можуть вступати у конфлікт між собою, оскільки виведене розумом природне право є суб'єктивним. Беручи до уваги, що таке конфлікт може зашкодити їхньому суверенітету, держави намагаються – в силу відсутності над ними центральної влади – домовитися між собою, щоб виявити у природному праву прийнятні для всіх положення. При цьому вони створюють добровільне міжнародне право, яке й утворює позитивне міжнародне право.

Якщо Гроцій підпорядковує добровільне право природному, то для Ваттеля завдання природного права полягає лише в тому, щоб бути основою для подальшого досягнення взаємної згоди в добровільному міжнародному праві: воно може бути й звичаєвим, але більш чітко (зокрема, для подальшого тлумачення) згода фіксується в договорі. Отже, на думку Ваттеля, воля суверенних держав не зв'язана природним правом, тому що вони самі можуть внести в нього зміни або, принаймні, суверенно витлумачити його. Ваттель стверджує, що природний закон не має вирішальної сили між державами, як закон держава має силу над відносмнвами між окремими людьми. Він, як і монархи, – прихильник повної добровільності.

Ваттель користується цією концепцією для визначення справедливої війни. Гроцій вважав за таку лише війну, що має на меті виправити несправедливість. Тільки справедлива війна може привести до юридично дійсних наслідків, як, наприклад, розширення території. Але Ваттель відзначає, що, з огляду на розбіжності в оцінці справедливості, яка може узаконювати війну, держави просто домовляються, що справедлива війна - це війна, що має певні форми, або ж така, що ведеться відкрито, а не підступно, зокрема у веденні якої держава не зізнається. Досить воюючій державі погодитися на певні форми, і її війна буде справедливою, незважаючи на її мету. Для Гроція ж застосування сили є законним лише при умові, що порушені основні права держави. Для Ваттеля держава повністю вільна у визначенні того, що вимагає від неї захист її основних прав, вільна вирішувати, повинна чи ні вона застосовувати силу.

Отже, якщо оцінити реальне значення природного права, виходячи з його ідей, то Ваттеля можна вважати позитивістом, оскільки він віддає перевагу праву, встановленому» (jus positum) волею держави. Жорж Селль називає Ваттеля «королем позитивістів». Успіх його вчення виявився настільки великим, що навіть призвів до ототожнення наступними дослідниками позитивного права з дійсним.

Перші позитивісти в формуванні міждержавної системи. До Ваттеля Гроцій та інші теоретики міжнародного права користувалися чисто раціональним і дедуктивним методом, придатним для епохи, коли міжнародне право, тільки-но зароджуючись, містило ще мало позитивних норм. Тому вони намагалися спрямовувати його формування і впливати на його розвиток, надаючи йому теоретичної системності.

Однак були й інші автори тієї епохи, які без коливань одразу обрали за основу позитивізм. Зокрема, заперечуючи тезу Гроція про свободу морів, англієць Дж. Селдан (1548-1654 рр.) стверджував, що право народів походить не від якогось вищого права, а винятково від договорів і звичаїв. Ще один англієць, Річард Зак (Зьоч?) (1590-1660 рр.), висуває ідею, що в основу правового регулювання можуть бути покладені лише «доведені юридичні факти». Голландець К. ван Бінкерсгук (1673-1743 рр.) вивчає позитивне право, що випливає зі звичаю.

Однак лише з другої половини XVIII ст., коли позитивізм починає втілюватися в суспільні науки, він стає й основою науки міжнародного права.

Серед засновників власне позитивістської доктрини часто називають І. Мозера ( 1701-1785 рр.), автора Принципів сучасного права народів, виданих в 1750 г, (про воєнний час) і в 1752 р. (про мирний час). Він так висловлює своє позитивістське кредо: «Я пишу не схоластичне право народів, засноване на застосуванні природної юриспруденції; я пишу не філософське право народів, побудоване на деяких вигаданих поняттях історії й природи людини; зрештою, я пишу і не про політичне право народів, по якому такі мрійники, як абат де Сен-Пьєр, ліпили систему Європи як їм заманеться, а пишу я право народів, що існує в дійсності, якого суверенні держави регулярно дотримуються».

На думку інших дослідників, насправді першим позитивістом був Фредерік де Мартені (1756-1821 рр.), що публікує в 1788 р. французькою мовою свій Нарис сучасного права народів Європи, заснованого на договорах і звичаях, який позивістський підхід виявляє вже в назві своєї праці.

Як видно, ні І. Мозер, ні Ф. де Мартені не вилучили повністю зі своїх праць природне право, «прикрашене ореолом томістської схоластики й інтелектуального авторитету Гроція». Цих авторів Р. Аго відносить до т. зв. «допозитивістської» течії, оскільки їхній позитивізм відрізняється від сучасного (неоліберального) позитивізму XX ст. який став повним позитивізмом, розірвавши всі зв'язки з юридичним натуралізмом. Таке повністю усталене в своїх принципах позитивне міжнародне право Н.К.Дінь і його співавтори характеризують наступними принципами:

1. Держави суверенні й рівні між собою,

2. Міжнародне співтовариство – це міждержавне співтовариство – співіснування суверенних і рівних між собою держав, що виключає будь-яку організовану політичну владу над ними.

3. Міжнародне право – це міждержавне право, яке не застосовується до окремих громадян.

4. Стосовно джерел міжнародного права, то в їх основі перш за все лежить воля й згода суверенних держав: договори є результатом спеціальної угоди, а звичаї – результатом згоди мовчазної.

5) Суверенні держави самі визначають, що вони повинні або не повинні чинити в міжнародних відносинах.

6) У відносинах між суверенними державами дозволено прибігати до військової сили.

Як зазначає Н.К. Дінь: «видно, що основний принцип позитивізму – це принцип суверенітету держави, а інші з зазначених – лише його наслідок. Всі разом вони утворюють досить струнку систему. Це – міждержавна система, що є також, добровільною. Незважаючи на те, що вийшла з надр «старого режиму», система ця перейшла в сучасну епоху без значних змін».

Проте стосовно принципу застосування військової сили, слід зауважити, що принаймні з ІІ-ї Гаазької конференції миру (1907 р.) принцип мирного врегулювання спорів (МРС) став розглядатися як альтернатива розв’язанню конфліктів між державами війною, а з прийняттям в 1945 р. Статуту ООН цей принцип (МРС) стає імперативним. В ст. 2 Статуту ООН цей принцип визначено серед принципів, за якими діють Об’єднані Нації. Відповідно до ст. 103, зобов’язання за Статутом мають перевагу перед будь-якими іншими міжнародними зобов’язаннями. Враховуючи, що членами Статуту є на сьогодні практично всі держави, а розділ VІІ Статуту пропонує примусові заходи проти держав, які загрожують миру і безпеці, зокрема прибігають до збройної сили. Отже в ідеалі, якщо ніхто «не почне першим», модель міжнародних відносин за Статутом передбачає повну відмову від застосування військової сили: адже правомірно вона може бути застосована окремою державою чи регіональним об’єднанням держав тільки у відповідь на пряму агресію, а на універсальному рівні – лише після вичерпання не збройних заходів переконання держави-правопорушника і згідно зі спеціальним рішенням (резолюцією) РБ ООН.

Загалом же, міждержавні відносини, що формують сучасний міжнародний правопорядок можна звести до чотирьох напрямків діяльності: дипломатичні (в широкому сенсі) зносини; кодифікація правового регулювання основних сфер міжнародних відносин; інституціалізація міжнародних відносин (без і зі створенням міжнародних юридичних осіб); і мирне врегулювання спорів (дипломатичними і юридичними засобами).