Варіант 5. Політична влада і механізм Її функціонування в суспільстві зміст

Вступ 3

1. Сутність, структура, функції політичної влади. 4

2. Функціонування політичної влади. Легітимність влади 11

3. Особливості політичної влади в Україні 15

Висновки 18

Список використаної літератури 19

Вступ

Становлення суспільної влади зумовлено об´єктивними потребами розвитку суспільства, необхідністю зберігати його цілісність і якомога повніше задовольняти суспільні інтереси.

Виникнення інститутів управління й регулювання суспільних відносин стало політико-правовим актом, який регламентував відмінність (різноманітність) інтересів у суспільстві та фіксував політичне відчуження громадян від безпосереднього здійснення владних повноважень.

Влада в загальному значенні є здатність, можливість здійснювати свою волю, надавати вирішальну дію на діяльність, поведінку людей за допомогою різного роду засобів - права, авторитету, примушення, волі, переконання.

Влада - це право і можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, підпорядковувати своїй волі. Такі ознаки влади, як воля, вплив, авторитет, переконання, примушення, сила є реальними проявами влади і процесу владарювання. Командування і виконання - два рівним чином універсальних принципу влади.

Таким чином, влада є системою відносин панування і підкорення, головна мета якого полягає в забезпеченні виконання директиви, наказу, волі і т.д. за допомогою впливу, авторитету, різного роду санкцій і прямого насильства. При цьому влада спирається на загальноприйняті і юридично закріплені в даному суспільстві цінності і принципи, що визначають і регулюють місце, роль і функції, як окремої людини, так і соціальних груп в системі суспільних і політичних відносин.

Влада і політика нероздільна і взаємообумовлена. Влада, поза сумнівом, представляє засіб здійснення політики. Боротьба за владу, за оволодіння нею і за її утримання - один з основних аспектів політичного життя суспільства. Влада додає політиці ту своєрідність, завдяки якій вона представляє особливий вид соціальної взаємодії.

1. Сутність, структура, функції політичної влади.

Конституція України в ст. 5 проголошує, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу і безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». В цьому універсальному визначенні зосереджено головне, універсальне поняття політичної науки про політичне життя суспільства. У ньому як феномен суспільного життя влада представлена державою, її установами та ресурсами, що повинні сприяти ефективному задоволенню загальнозначимих, групових і приватних інтересів.

Це є ідеальна модель суспільства. Це є спрощене уявлення про реальності політичного буття. Вона в своїй основі, як і будь-яка інша модель спирається на окремі «ідеальні» конструкції, що дають змогу розглянути основні характеристики явищ або процесів, що вивчаються. У нашому випадку такою ідеальною конструкцією є влада, як суспільне явище. Тобто, влада в «чистому вигляді», яка абстрагує себе від інтересів еліти, окремих класів і груп, корпорацій тощо. Але ця «ідеальна влада» бере на себе відповідальність за долю народу, за окремі групи або нації в цілому, намагаючись забезпечити їх благополуччя [5].

Ідеальна влада, звичайно, чиста абстракція. Вона ніколи не може реалізуватися, як ніколи не існує й ідеального газу чи світла. Будь-яка влада породжується людьми з їхніми інтересами, недугами, устремліннями, з їхньою приналежністю до окремої групи, класу, клану і т. д. Говорячи, що ідеальна влада має своєю базою народ, ми цим самим стверджуємо це абстрактно, оскільки будь-який народ — це сукупність величезної кількості основних класів, груп, прошарків тощо, яким притаманна неймовірна різноманітність інтересів, устремлінь. І що характерно, ці інтереси і цілі суперечливі і навіть антагоністичні.

В той же час у кожної нації, народу, які проживають на одній території, завжди існують окремі домінуючі цілі, домінуючі намагання. І «ідеальна влада» повинна їх використовувати, повинна на них спиратися і пропонувати програму дій, які їм відповідають.

Тому через розуміння сутності «ідеальної влади», її відносної простоти і наочності ми зможемо збагнути складність і суперечливість сучасних реальностей.

Політична влада в її сучасній державно-публічній формі існує не так давно, лише близько п'яти тисячоліть. До цього ж існувала влада з додержавними структурами управління і самоорганізації, які виникли близько 40 тис років тому, в епоху пізнього (або верхнього) палеоліту, з появою кроманьйонської людини (Homo Sapiens). На цьому етапі історії людства інтереси окремої людини та інтереси всього племені чи роду ще не розрізнялися, будь-які прояви індивідуального були винятком і поставали як рудименти тваринного егоїзму. Початкове здійснення спільних справ і управління ними було спільною турботою всіх і не виокремлю­валось в якусь самостійну галузь суспільної практики, відповідальність за спільну справу відчували й несли всі члени спільноти [1].

Влада як суспільне явище зароджувалася саме як концентрований вияв спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі, як відбиття потреби спільноти у збереженні своєї цілісності. Первісна влада, підпорядкування волі індивіда, волі колективу, суспільства — це влада освячених звичаїв, традицій, це регулювання людських взаємин, заборон (табу), ритуалів тощо.

Відносини влади в рамках кровно-родинних зв'язків засновувалися на статевовіковому поділі праці. Значна частина управлінських функцій здійснювалася ще самим сімейно-родинним колективом, який великою мірою був і суб'єктом, і об'єктом управління. Проте матеріальний прогрес спричинився до соціальної, етнічної і релігійної диференціації соціуму. Почалося поступове відособлення владно-управлінських функцій усередині споконвічно егалітарного співтовариства на користь певних груп людей.

Вченими визначено три головних шляхи політогенезу в розвитку людської цивілізації. По-перше, це військовий шлях, коли інституціоналізація публічної влади відбувається завдяки піднесенню і відособленню інституту «військового вождя», а також його озброєної дружини й адміністративного апарату, які складаються з його родичів і наближених (Стародавній Шумер). По-друге, це аристократичний шлях, коли носіями публічної влади поступово стають представники родоплемінної аристократії («великі» воїни, старійшини, мисливці, жерці та ін.), які концентрують у своїх руках військове, релігійне й адміністративно-господарське керівництво. І нарешті, третій, плутократичний шлях, пов'язаний з накопиченням окремими общинниками матеріальних багатств (ресурсів), формуванням навколо лідерів численних клієнтел (угруповань, прибічників), поступової трансформації авторитету і престижу багатого й силь­ного вождя в силу адміністративної влади. Усі ці три шляхи приводять до одного і того ж пункту — формування відособленого і відчуженого від общини адміністративного апарату управління, до публічної влади.

Отже, влада, владні відносини існують всюди, де є стійкі об'єднання людей. Вони формуються разом з утворенням самого людського суспільства як складні самокеровані та самовідтворювані системи, що передбачають постійну координацію діяльності своїх основних елементів у рамках єдиного цілого. Саме потреба в подібній координації або в соціальному управлінні і слугує об'єктивною основою владних відносин, спрямованих на зняття суперечностей між інтересами індивідів або соціальних груп і реально існуючими можливостями їх задоволення у конкретно-історичних умовах [1].

Тривалий історичний період у розвитку цивілізації держава була монопольним суб´єктом політичної влади, і це призводило до абсолютизації влади і до зловживання нею, служило перешкодою повноцінному, ефективному розвиткові суспільства. На розв´язанні цієї проблеми зосереджували свої зусилля визначні мислителі, державні й політичні діячі. У 18 ст. французький філософ Ш. Монтеск´є розробив концепцію поділу влади, сутність якої полягає в необхідності функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення умов для їхнього повноцінного функціонування. Такі самі думки висловлював і український мислитель, гетьман П. Орлик у своєму проекті Конституції України, який вважається одним із найкращих зразків перших політичних документів такого роду.

Дальший розвиток людства з інтенсивними процесами демократизації всіх сфер суспільного життя сприяв розширенню спектра учасників політичної влади, зокрема таких, як політичні партії, громадські об´єднання та рухи, групи тощо. Відтак і політична влада стала уособленням не лише держави та її інституцій, а й нових суб´єктів політики.

Отже, поняття "політична влада" об´ємніше за змістом, ніж поняття "державна влада", оскільки носіями політичної влади є не лише держава, а й інші учасники політичного життя суспільства, які беруть участь у реалізації владних відносин. Відповідно і політична влада набуває таких форм, як державна, партійна, влада громадських організацій, інформаційна влада та ін.

Політична влада — це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх об´єднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо) [6].

За багатовікову історію розвитку людської цивілізації відбулися значні зміни в реалізації влади: від архаїчних форм насилля та підпорядкування до сучасних демократичних форм здійснення її, що спрямовані на досягнення консенсусу, самоврядування, підпорядкування законам.

У сучасній політології домінує трактування політичної влади як взаємодії суспільних інтересів, асоціативної діяльності різних соціальних груп (страт), які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як до основи здійснення своєї політики.

Матеріалізація політичної влади, набуття нею ролі визначального чинника суспільного життя відбувається завдяки інституціалізації (формуванню та функціонуванню відповідних інституцій влади). Становлення і розвиток політичних інституцій, у свою чергу, є показником рівня цивілізованості суспільства.

Перші спроби розібратися в сутності і механізмах політичної влади було здійснено ще в стародавній період політичної історії.

Проблеми сутності і механізмів політичної влади активно розробляються вченими і в наш час. Численні концепції влади в сучасній спеціальній літературі класифікуються за рядом підстав: 1) атрибутивні концепції, які трактують владу як атрибут, субстанціональну властивість суб'єкта, а то й просто як самодостатній «предмет» або «річ»; 2) реляційні доктрини, які дають пояснення влади як соціального відношення або спілкування як на елементарному, так і на складному комунікативному рівні [2].

Атрибутивно-субстанціональні концепції влади, в свою чергую, умовно поділяються на потенційно-вольові, інструментально-силові, структурно-функціональні підходи.

Телеологічна концепція (від грец. telos, teleos – мета, результат, кінець) влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко – не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, протее тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

Реляціоністська концепція (від франц. relation – відношення, зв’язок) влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них – суб’єкт – справляє визначальний вплив на іншого – об’єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада – це взаємодія суб’єкта і об’єкта, яка виявляється в тому, що суб’єкт контролює об’єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.

Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади:

спротиву, яка розглядає владні відносини як такі, за яких суб’єкт долає спротив об’єкта;

обміну ресурсами, яка виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів.

розподілу сфер впливу – має на меті пом’якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням – підкоренням.

На базі цієї концепції визначаються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності.

Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній системі виступає як політична влада, з’єднує всі елементи системи в єдине ціле. Влада з’єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому.

Біхевіористська концепція (від англ. behaviour – поведінка) розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають ще поведінковою. Вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу.

Психологічна концепція – пояснює владні відносини психологічними мотивами. В одних випадках постулюється воля до влади як її джерело, в інших – прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов’язуються з необхідністю суб’єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Існують також інші концепції влади – інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з них розкриває якусь особливість чи сторону влади [6].

Основними характерними ознаками політичної влади є:

- легальність використання сили;

- верховенство, обов´язковість її рішень для всіх громадян;

- публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі;

- моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень;

- багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва);

- легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:

- формування політичної системи і політичних відносин суспільства;

- управління справами суспільства і держави на різних рівнях;

- керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;

- контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик [2].