11. Політична думка епохи Відродження.

Епоха Відродження припадає на середину XIV - початок XVII ст. і характеризується постановкою у центрі уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авторитету науки, падіння впливу церкви, Реформація, крах схоластичної системи, поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерні гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством. Ідеалом вважалась держава з республіканським устроєм, яка опиралась на принцип рівності та справедливості.

Загалом політична думка епохи Відродження у своєму розвитку поділялась на три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV - середина XV ст.). Цей період характеризувався протиставленням середньовічному геоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом.

2. Неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Етап відзначається постановкою проблеми соціального буття.

3. Натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.) На цьому етапі закони природи намагаються застосувати до пізнання соціальної дійсності.

12. Проблеми держава і права в поглядах Т.Гоббса та Дж. Локка.

У своїх теоріях Гоббс і Локк часто зверталися до принципу справедливості. Поняття справедливості тотожне із суттю людини, і ідеальні побудування англійських філософів часто звертають нашу увагу до морально-етичних категорій.

Можна твердити, що обидва англійські філософи виступали за справедливість у своїх концепціях. Обидва вони вважали, що держава по відношенню до індивідів мусить бути обов'язково справедливою. Поняття соціальної справедливості має соціально-політичне значення і в теорії Гоббса, і в теорії Локка. Часто вони межують із категорією блага, але не співпадають із цією категорією.

Так, наприклад, Т. Гоббс вважав, що його держава (Левіафан) мусить втілювати собою принципи безпеки та справедливості. Усі рядові громадяни, так би мовити, мусять на собі відчувати необхідно справедливий вплив держави. Справедливість характеризує сукупність та співвідношення явищ, із точки зору розподілу благ будь-якого сутнісного порядку між людьми як членами суспільства.

Так, у Гоббса суверен мусить обов'язково чинити справедливо по відношенню до своїх підданих, інакше він підлягає заміні іншим, більш справедливим та розумним сувереном. Поняття справедливості часто характеризує пари категорій, так, наприклад, вона характеризує різні соціальні ролі індивідів у їх співвіднесеності із життям суспільства, соціуму. Справедливість фіксує взаємовідношення між правами та обов'язками індивідів (це яскраво показано у "Левіафані" Т. Гоббса).

Справедливість "регулює" співвідношення між вчинком та відплатою, між злочином та покаранням: заслугами людей та їх суспільним положенням, між надіями громадян та державною діяльністю їх суверена. Явищем, протилежним справедливості є, звичайно, несправедливість. Гоббс, наприклад, надавав поняттю справедливості статусу соціально-політичного принципу, і вважав, що тільки монархічна форма правління може бути дійсно справедливою і досконалою для громадян.

Постає питання - чи існувала справедливість в теоріях обох англійських філософів, якщо оцінювати природний стан людей. Таке поняття діалектичного пов'язане із поняттям свободи. Якщо індивід користувався необмеженою свободою в умовах первісного суспільства і міг чинити, як йому заманеться по відношенню до інших індивідів, то, звичайно, ні про яку справедливість не могло бути і мови. Справедливим міг бути тільки суб'єкт по відношенню до себе і своїх потреб.