24. Ідеї націоналізму в творчості українських мислителів першої половини хх століття.

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки в представників консервативного напряму української політичної думки. Значну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи націоналістичного напряму, найвідомішим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973). Біографія Дмитра Донцова читається як цікавий роман. У 12 років він залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив у Мелітополі реальне училище, вчився на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії Донцов брав активну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, у 1905 році — у самий розпал Першої революції — його заарештували й перевели в Лук'янівську в'язницю в Києві. У 1908 році Донцов емігрував до Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там почалася його еволюція — від марксизму до націоналізму: «Актуальним не заклик самостійності — адже мріяли колись наші українці про самостійну Україну в єднанні з Росією. Актуальний більш реальний, більш конкретний — скоріше здійсненний! — заклик відриву від Росії, розторгнення будь-якого з'єднання з нею — повний політичний сепаратизм». Від цієї тези Донцов не відійшов ані на крок протягом усього життя. У 1917 році у Львові здобув ступінь доктора юриспруденції, у період гетьманату — виконував обов'язки голови Українського Телеграфного Агентства в Києві. Протягом 1919—1921 pp. — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. — у Львові займається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив у Німеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті. Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір «Націоналізм» (1926 p.), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм — це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм «з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху». Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, — стверджує Д. Донцов, — то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших. Узагальнювальний висновок: життя — це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй — сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття «творчого насильства» (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих. Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західної культури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народові та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст української національної ідеї. Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнний період (надто у 30-і роки) та стали світоглядною основою для виникнення (в 1929 р.) і зростання впливу Організації Українських націоналістів (ОУН). До речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був. У праці «Заповіт борцям за визволення», написаній наприкінці життя (1949 p.), В. Винниченко висловив однозначно негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію як фашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму. Отже, на початку XX ст. були спроби розв'язати проблеми національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень. Поряд із цим помітні й намагання розв'язати цю проблему за допомогою монархізму й націоналізму.

25. Націонал-демократичний напрям розвитку української політичної думки в першій половині ХХ століття.

26. Поняття політичної ідеології, її рівні та функції.

ідеологія будь-якої соціальної групи, партії, еліти, навіть державна ідеологія тоталітарного режиму — це система ідеологічних форм суспільної свідомості, що виступають і як відносно самостійні форми духовного життя, і як синтетична форма на базі їх взаємодії. Тобто, ідеологія претендує на системне відображення сутнісних сторін соціальної дійсності як загальна форма класової або групової свідомості та самосвідомості.

Спеціальний аналіз ідеології як системи ідеологічних форм суспільної свідомості (форма тут виступає як тип змісту) і як рушійної сили суспіль­ного розвитку є засобом упорядкування уявлень про ідеологію в цілому, подолання поглядів на ідеологію як на щось нерозчленоване, конгломе­ратне, без чіткої специфікації складових елементів. Тут важливо підкрес­лити, що конкретні, специфічні форми ідеології діалектично взаємопо­в'язані та перебувають у стані принципової взаємної відповідності, хоч ця відповідність і може змінювати свою конфігурацію.

Традиційно провідною ідеологічною формою вважається політична, яка частіше зветься політичною ідеологією. В цій формі ідеології найбільш чітко проглядається як структура ідеології взагалі, так і усіх інших ідеологічних форм — економічної, правової, моральної, естетичної, релігійної тощо. Тому на її прикладі ми покажемо як структуру ідеології в цілому, так і інших ідеологічних форм суспільної свідомості. Тобто, погляд на політичну ідеологію можна перенести і на верхній рівень (на ідеологію в цілому) та на однопорядкові форми ідеології.

Кожен політичний рух, соціально активна верства, група, навіть держава прагнуть мати політичну оцінку дійсності в теоретичній формі, програму політичного розвитку на перспективу. Теорія дійсно наукової політичної ідеології повинна відповідати реаліям в країні і світі, спиратись на факти і висновки, які випливають з вивчення цієї реаль­ності суспільними науками. Це ж стосується і конкретних теорій та доктрин, які входять до ідеології. Вірно сформульовані теорії, док­трини, гіпотези слугують теоретичною підвалиною організацій­них і пропагандистських стратегій та дій.

Політична ідеологія являє собою конкретно-історичне системне відображення істотних аспектів політичної дійсності і виступає формою класової, групової, станової політичної свідо­мості й самосвідомості, системою ідей, гіпотез, концепцій, ідеалів, гасел, програм, в яких відображені корінні політичні, а отже, й економічні інтереси соціальних спільностей і груп, їх практичні позиції в політичній сфері стосовно інших соціальних спільностей, груп і держави, оцінка місця даних суб'єктів політики в суспільному житті, а також погляди на хід політичного розвитку і на відображення цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб'єктів політики.

Дана характеристика суті політичної ідеології дає можливість виділити три аспекти її розгляду:

а)        як специфічної ділянки формування та функціонування  соціального знання;

б)        як засобу групового та класового усвідомлення і перетворення  політично/реальності;

в)        як ідеологічного стимулу політичної активності.

Особливість організації (субординації) структурних компонентів полі­тичної ідеології визначається її об'єктивними основами — суспільною необ­хідністю, потребами, інтересом та структурою ідеології як системної ціліс­ності. Ідея, гіпотеза, концепція, теорія, ідеал, гасло, програма — важливі структурні елементи розвинутих політичних ідеологій.

Сучасні політичні ідеології
Ідеологія	Базові цінності	Політичні пріоритети	Політичні пріоритети
Комунізм	—        рівність —        народо­владдя	-        суспільна власність —        інтернаціоналізм —        тотальне державне регулю­вання економіки -        «експорт ідеології» за межі країни	- КПРС (1917-1991), компартії Куби, Китаю, В'єтнаму, Італійська компартія (1946-1992), Компартія Російської Федерації (з 1990 p.), Компартія України (з 1991) та ін.
Соціал-демократія	- свобода - справед­ливість - солідарність	—        рівність усіх форм власності —        захист прав та інтересів меншин —        значна роль державного регулювання економіки: підвищення податків з високих доходів, розши­рення соціальних програм, націоналізація	-        Соціал-демократичні партії Німеччини, Італії, Швеції, Данії, України -        Соціалістичні партії Франції, Іспанії, України -        Демократична партія праці Литви та ін.
Лібералізм	- свобода	-        приватна власність -        захист прав та інтересів меншин -        мінімізація державного регулювання економіки: зменшення податків, скорочення соціальних програм, приватизація	- «Фідес» Угорщини, «Унія Вольності» Польщі, Ліберальна партія Великобританії, Демократична партія США, Ліберально-демократична партія України
Консерватизм	—        сім'я —        релігія —        мораль	-        приватна власність -        мінімізація втручання держави в економіку -        підвищена увага до армії, готовність відстоювати національні інтереси сило­вими методами	- Християнсько-демократична партія ЦСЗ, Об'єднання на підтримку республіки Франції, Консервативна партія Велико­британії, Ліберально-демократична партія Японії, Республіканська партія США, Християнсько-демо­кратична партія України
Націоналізм	—        нація —        релігія · —        мораль	-        приватна власність, сприяння розвиткові інших форм власності -        захист прав та інтересів меншин -        помірковані, толерантні відносини з іншими країнами	— Національно-демократичні партії та угруповання (Франція, Польща, Україна та ін.)
Фашизм (крайній націоналізм)	- раса	—        приватна власність —        расизм —        вимоги виселення емігрантів —        силова експансія у зовн­ішній політиці —        пріоритет військово-промислового комплексу	- Національний фронт Франції, Італійський соціальний рух та ін.