ПЛАН ЗАНЯТТЯ
п/н	Проведені заняття					ЗАТВЕРДЖЕНО
	№ навч. групи	№ заняття	Дата заняття	Час	ауд.	Завідувач кафедри документознавства та інформаційно-аналітичної діяльності ______________________ С.М.Петькун
						Протокол №______ від ______________ 2015 р.

Тема: №2 . Основи культури української мови.

Вид заняття: практичне/семінар/ лекція

Мета заняття:

Навчити студентів спілкуватися державною мовою та виховати у них повагу до державної мови – мови спілкування у ділових колах.

План заняття:

1. Походження і функціонування української національної мови

2.Характеристика усної і писемної форм мовлення

3. Стилі мовлення. Характеристика ділового стилю і вимоги до мови документів

ЛІТЕРАТУРА:

1. „Сучасні ділові папери” С.В. Глущик, О.В. Дияк, С.В. Шевчук. Київ „ А.С.К.” 2000 р.

2. „Мова ділових паперів” Л.М. Паламар, Г.М. Кацавець. Київ „Либідь” 1996 р.

3. „Зразки найважливіших документів українською мовою. Сучасний діловий документ” М.І. Молдаванов, Г.М. Сидорова. Київ „Техніка” 1992 р.

4. „Орфографічний словник української мови” Уклад.: С.І. Головащук та ін. К.: „Довіра” 1994 р.

5. „Українське ділове мовлення”. Л.М. Паламар, Г.М. Кацавець. Київ „Либідь” 1997р.

6. Головач А.С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян. Донецьк: Сталкер, 1997р.

Методична розробка заняття

Тема: №2 . Основи культури української мови.

План заняття:

1. Походження і функціонування української національної мови

2.Характеристика усної і писемної форм мовлення

3. Стилі мовлення. Характеристика ділового стилю і вимоги до мови документів

Література:

1. „Сучасні ділові папери” с.В. Глущик, о.В. Дияк, с.В. Шевчук. Київ „ а.С.К.” 2000 р.

2. „Мова ділових паперів” Л.М. Паламар, Г.М. Кацавець. Київ „Либідь” 1996 р.

3. „Зразки найважливіших документів українською мовою. Сучасний діловий документ” М.І. Молдаванов, Г.М. Сидорова. Київ „Техніка” 1992 р.

4. „Орфографічний словник української мови” Уклад.: С.І. Головащук та ін. К.: „Довіра” 1994 р.

5. „Українське ділове мовлення”. Л.М. Паламар, Г.М. Кацавець. Київ „Либідь” 1997р.

6. Головач А.С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян. Донецьк: Сталкер, 1997р.

Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток

мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори

книги «Українська мова і культура мовлення» (1995) О. М. Пазяк та Г. Г.

Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що

багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні

мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність,

неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша

мова — не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної

діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас —

мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в

усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня

духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? —

Отак і живемо.

Походження і функціонування української національної мови

Ґенеалогічна класифікація мов. Погляди щодо походження української мови у зв’язку з Генеалогічною класифікацією мов (індоєвропейська сім’я, слов’янська група, східнос­лов’янська підгрупа). Виникнення, специфіка функціонування і розвитку української національної мови.

Усі мови світу традиційно класифікують за типологією (будовою) і генеалогією (походженням).

За походженням різні мови об’єднуються у певні сім’ї: угрофінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько- полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім’я складається тільки з японської мови) та ін. Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я поділяється на групи мов (романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську), серед яких належне місце займає слов’янська група, куди входить українська мова.

Слов’янська група складається з трьох підгруп: східнослов’янської, куди входять українська, російська й білоруська мови, західнос- лов’янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) і південнослов’янської, до якої входять болгарська, сербська, хор­ватська, словенська, македонська і старослов’янська (тепер мертва) мови.

Проблема походження східнослов’янських мов є дуже складною. У мовознавстві існує два погляди на цю проблему:

1) східнослов’янські мови походять від давньоруської мови Київської Русі;

2) східнослов’янські мови походять безпосередньо від праслов’янської мови, а щодо давньоруської мови, то вона є науковою абстракцією.

Перший погляд є традиційним. Його дотримувалися такі відомі російські, українські й білоруські лінгвісти, як М.Надєждін, М.Максимович,

О.Потебня, П.Житецький, М.Колосов, П. Фортунатов, О.Шахматов, М.Дурново, О.Соболевський, А.Кримський, Ю.Карський та ін. Цей погляд і зараз домінує в російському мовознавстві.

Разом з тим українські лінгвісти XIX-XX століття наводили й наводять аргументи на користь другого погляду (С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, І.Огієнко, П.Коваль, Ю.Шевельов, О.Горбач, сучасні вчені В.Русанівський, Г.Півторак та ін.).

Проте проблема походження східнослов’янських мов є суто науковою, тому в її розв’язанні не можна керуватися політичними міркуваннями. Про це досить вдало ще на початку XX століття сказав

О.Шахматов, який був переконаний у реальності існування давньорусь­кої мови, але разом з тим підкреслював, що його позиція не пов’язана з політикою: визнання факту виникнення української мови з давньоруської “...анітрохи не підриває значення її як самостійного й рівноправного в очах людей науки і літератури члена в руській сім’ї мов” (Шахма­тов А.А. [Рец.] А. Крымский. Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья. - М., 1907/8. - Т.1-2 // Rocznik slawistyczni. - 1909. - С.143).

Усі слов’янські мови мають одне джерело - праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини III тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна із слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодий (рос. молодой, біл. малады), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. ён) мають подібне звучання і значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний, біл. апошнї), одного разу (рос. однажды, біл.

аднойчьі), джерело (рос. источник, біл. крьініца), заздалегідь (рос. за­ранее, біл. загадзя) та ін.

Як національна українська мова стверджується у XVІ-XVІІ століттях, коли поширюється визвольна боротьба за незалежність українських зе­мель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, гаївки, щедрівки тощо) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, гра­моти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуван­ню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації.

Мова стає не тільки засобом спілкування, а й засобом спільності нації, яка здобула незалежність.

Сучасна українська літературна мова охоплює період від часів Т.Г.Шевченка до наших днів. Саме у творчості Тараса Шевченка об’єдналися кращі зразки літературної мови І.Котляревського, Г.Квітки- Основ’яненка, українського фольклору і народної мови. Фонетичні, мор­фологічні, лексичні і синтаксичні норми стають зрозумілими для більшос­ті, що дозволяє українській мові бути засобом збереження і передачі знань, засобом усвідомлення єдності нації.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли у світ вийшли три перші частини “Енеї'ди”

І.П.Котляревського. Подальший її розвиток пов’язаний з іменем Т.Г.Шевченка. Його творчість зробила українську мову придатною для ви­раження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.

Проте українська національна мова пройшла на своєму шляху багато випробувань. Першого удару вона зазнала від політики царського уряду. Вважаючи, що українська мова - діалект російської, спотворений полоніз­мами, чиновники забороняли користуватися нею в офіційній, освітній і на­уковій сферах. Русифікаторська політика царату була вкрай несприятлива для розвитку східноукраїнського варіанту літературної мови. Урядові ука­зи 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 років не дозволяли розвиватися публіцис­тичному, науковому й діловому стилям, перешкоджали розвиткові худож­нього стилю, що примушувало талановитих українських письменників, по­етів, наукових, і громадських діячів використовувати російську мовну сис­тему для передачі своєї національної самосвідомості (як приклад можна згадати творчість М.Гоголя).

Другого удару українська мова (як і українська нація взагалі) зазнала, коли з’явилася теорія нової історичної спільності - “радянський народ”, для якої націй на території Радянського Союзу практично не існувало, а за­собом “міжнаціонального спілкування” мала виступати тільки російська мова, якою викладали у вищій школі, велося справочинство, забезпечува­лися всі процеси адміністративного, громадського і політичного життя.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Труднощі при ви­вченні ділового, наукового, художнього, публіцистичного стилів і при формуванні основ національної самосвідомості будуть неодмінно подола­ні, якщо політика щодо мови буде побудована не на примусовому мотиві “спілкування рідною мовою” (до речі, у такому контексті ототожнюється державна мова з рідною), а на внутрішньому відчутті спільності різних на­ціональних діалектів і культур.

Характеристика усної і писемної форм мовлення

Більшість сучасних мов існує у двох формах: усній і писемній.

Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками у процесі трудової діяльності. Це справило величезний вплив на розвиток мис­лення людства. Відтепер знання стало можливим набувати не тільки за допо­могою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації, знань ставала все більшою, а безпосередня форма спілкування вже не мог­ла задовольнити потреби суспільства в їх збереженні і збагаченні. Виникла об’єктивна необхідність у появі іншої, опосередкованої форми спілкуван­ня - писемної. Ця форма створювала можливість передавати інформацію у будь-який час і на будь-яку відстань. На основі писемної форми мовлення виникла і стала розвиватися літературна мова.

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості і розрізняються за такими ознаками:

За походженням.

Усна форма мовлення первинна, а писемна - вторинна: і в історичному контексті, і з погляду конкретної ситуації, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно.

За сприйманням.

Усна форма мовлення сприймається на слух (крім жестів і міміки, які сприймаються зором і підсилюють можливості безпосереднього спілкування на відміну від технічно відтвореної картини діалогу при аудіо- чи відеозаписі), а писемна - тільки зором.

За виражальними засобами.

Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна - у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому і науковому стилях, неприпустимі, бо у сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при передачі інформації.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної - текст, бо саме висловлювання і текст (а не слова чи речення), об’єднуючись з виражальними засобами, надають інформацію при спілкуванні.

За функціонуванням.

Усна і писемна форми мовлення, маючи принципово різні джерела походження й різні можливості реалізації основної мети (бути засобом спілкування), різняться й ситуаціями, у яких можливе їх функціонування.

По-перше, усна форма мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть в умовах внутрішнього театрального чи екзаменаційного монологу, де йде психологічно напружений і ситуативно зумовлений діалог з глядачем або викладачем), а писемна - монологічна.

По-друге, усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена у часі і просторі, не піддається дублюванню й відтворенню. Ось чому при усній формі мовлення практично завжди виграє той, хто веде діалог активно, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим “золотим” правилом здебільшого користуються керівники при розмові з підлеглими).

Що стосується писемної форми, то, оскільки при її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту і відшліфовування думки, вона зав­жди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діа­логу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), регламентована, переконлива, послідовна і має практично безмеж­ні можливості щодо збереження інформації у часі та її розповсюдження у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання і відтворення в ус­ному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна форма - консервативна. Ось чому реформи в орфографії треба проводити обережно - постійний і непродуманий перегляд правил написання слів унеможливлює точну передачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної форми зумовлює недбалість у її граматичному і стильовому оформленні, чого не можна припустити у писемній формі мовлення. При професійному спілкуванні, яке здебільшого відбувається у писемному контексті, слід неухильно дотримуватися існуючих норм граматики, орфографії й пунктуації і мати на увазі чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби краще вживати у кожному з них.