Школа у стародавньому Єгипті.

Методи і прийоми виховання відповідали ідеалам виховання. Учень мав навчитись слухати і підкорятися. Розповсюдження фізичних покарань.

Професійна підготовка велась в рамках родинних традицій. Спочатку школи виникли при храмах, палацах фараона. Навчання розпочиналося з 5 років. Спочатку учень вчився гарно писати і читати (700 ієрогліфів), а потім складати ділові папери. Окрім письма (на папірусі), в ряді шкіл навчали математиці, географії (разом з геометрією), астрономії, медицині, мовам інших народів. Поступово спеціалізація посилювалась. Так в епоху нового царства (перша пол. 1 тис. до н.е.), з’являються школи лікарів (діагностували і лікували кілька десятків хвороб, стоматологія).

Особливе місце займали царські школи, де діти фараона, його родичів та вищої знаті навчалися за поглибленими планами, головна увага при цьому приділялась перекладу стародавніх текстів.

6. Безумовно, до видатних досягнень педагогічної думки Стародавнього Сходу слід віднести сформульоване у Стародавній Індії середини 1 тис. до н.е. ставлення до учнівства як до природного етапу в житті людини.

Кастовий устрій Стародавньоіндійського суспільства, який прийшов після завоювання Індостану арійськими племенами у 1 тис. до н.е. і закріплений у законах Ману, та індуїзмі регламентував розбіжності у вихованні представників основних варн (предвісників каст). Для брахманів (жерців) основним вважався інтелектуальний розвиток, у кшатріїв (воїнів) – сила і мужність, у вайш’я (землероби-общинники, ремісники, торговці) – працелюбність і терплячість, у шудрів (слуг) – покірливість. Раби (недоторкані) освіти не отримували. Такий поділ виховання грунтувався на релігійному тлумаченні природи людини та ідеї реінкарнації.

Сформувався і погляд на ідеальне виховання (для представників вищих каст). Відповідно до цих поглядів людина народжена для щасливого життя, тому виховання передбачало варіант гармонійного розвитку: розумовий розвиток (ясність суджень та розумну поведінку), духовність (здатність до самопізнання), фізичну досконалість (загартування, вміння володіти своїм тілом), любов до природи і прекрасного, самоконтроль і витримку. Характеристики такого ідеального виховання можна знайти у стародавньоіндійских епосах:

“Бхагавата пурана” (виховання епічного царя Крішни), “Махабхараті” (виховання Рами). Навчальною книгою де подані зразки і шляхи ідеального виховання є “Бхагавадгіта”.

Але на практиці в 1 тис. до н.е. в Індії склалася система станово-родинного виховання але під контролем держави і суспільства. Існувала спеціальна посвята в учні-упанаяма. Хто її не пройшов, позбавлявся прав своєї касти.

Але ідеальне виховання (фундаментальне) отримували брахмани. Звичайна освіта – 12 років під керівництвом гуру (вчителя). В основі – релігійна освіта, але разом з тим вивчались правила поведінки, математика, астрономія, логіка, етимологія, наука про змій. Підвищений курс для обдарованих включав в себе – поезію, літературу, граматику, філософію і математику (вперше ввели нуль і рахунок 10 значний). Основний метод – усна розмова (пальмові листя недовговічні).

З середини 1 тис. до н.е. – буддизм. Будда (623-544 р.р. до н.е.) досяг за думкою нащадків духовної досконалості. Буддизм відкинув принцип нерівності каст і проголосив рівність людей за народженням. За буддизмом головною метою виховання є самовдосконалення душі людини за допомогою самопізнання.

Зміни в навчальній програмі – головна увага приділяється вивченню граматики санскрита (початкові школи). При монастирях головна увага приділялась моральному вихованню, поглиблено вивчалися філософія, медицина, математика. Буддійська традиція відпрацювала вимоги до вчителя (індивідуальні заняття). Вчитель повинен постійно спостерігати за учнем, вчити його, до чого слід намагатися і чого запобігати. Він повинен ознайомити учня з принципами збереження здоров’я і особистої гігієни. Вчитель повинен постійно підтримувати в учневі енергію і бажання вчитися. Він навчає учня всьому, що знає сам і ставиться до нього, як до свого сина, говорячи собі: “Я народив його в навчанні”. Буддизм отримав широкого розповсюдження у східній Азії (в тому числі у Китаї), був першим зразком гуманістичного виховання.

7. У Стародавньому Китаї на основі родинного виховання протягом століть склався ідеал виховання, який полягав у прагненні виховати начитану, зовнішньо ввічливу, з внутрішнім самоконтролем людину, яка може досягти гармонії в собі.

Перші школи в Китаї виникли в епоху Інь (2 тис. до н.е.). Вони називалися сян і сюй. Школи сян виникли при будинках для стариків, які брали на виховання молодь. Сюй були військовими школами. У тодішніх школах навчалися лише діти вільних і заможних людей. У програму навчання входили 6 “мистецтв”: мораль, письмо, лічба, музика, стрільба з лука, керування конем. Головною метою навчання було оволодіння ієрогліфічним письмом.

Методика навчання зводилась до формули: легкість, злагода між учнем та вчителем, самостійність школярів. Основною такого підходу до навчання стало тлумачення природи людини у китайській філософській традиції. Не дивно, що саме в Стародавньому Китаї були зроблені перші спроби теоретично, на філософському рівні осмислити виховання і освіту.

Даосизм (заснований Лаоцзи у 7 тис. до н.е.), розглядав освіту як шлях до гармонії людини з небом (дао). Головна увага приділялась самопоглибленню з метою наближення власної природи до природи всесвіту.

Буддизм повторював в цілому Індійську традицію.

Конфуціанство: (Конфуцій 551-479 р.р. до н.е.). Конфуцій розглядав виховання як важливий фактор людського буття, основу суспільного добробуту. Він вперше на Сході пов’язував природне і суспільне в вихованні і вважав саме природу людини визначальною передумовою для формування ідеальної особистості (головної мети виховання): “Здатність людини до навчання пояснюється тим, що за своєю природою людина добра”. Розвиваючи цю ідею, Конфуцій відзначав неоднаковість природних здібностей у дітей і наголошував на необхідності всебічного розвитку учнів з високим рівнем вроджених здібностей: “синів неба” (правителів) та благородних мужів (опору держави). Ідеально вихована людина, за думкою Конфуція, в першу чергу повинна мати високі моральні якості. Таким чином, Конфуцій уперше генерував ідею всебічного розвитку (моральне, розумове, естетичне, фізичне виховання). Педагогічні ідеї Конфуція в основному викладені у трактаті “Лунь Юй” (“Бесіди та судження”), який став посібником для китайських вчителів, а з 2 тис. н.е. – обов’язковим для вивчення в школах.

Послідовники Конфуція створили трактат “Книга обрядів”, де в главі “Про навчання” дається розгорнута характеристика дидактичних ідей у дусі конфуціанства. Пропонувалося:

• розпочинати навчання у 7-8 років;

• через рік встановлювали можливості і здібності учня;

• через три – чи має учень нахил до навчання;

• через п’ять – наскільки глибока прив’язаність до наставника і наскільки міцні його знання;

• через сім – здатність до суджень і вміння обирати друзів;

• через дев’ять – твердість наукових поглядів.

У 2 тис. до н.е., коли конфуціанство було проголошено офіційною ідеологією в Китаї, в країні міцно утвердився культ освіченої людини. Освіта – шлях до кар’єри.

Отже, народи Стародавнього Сходу зробили великий внесок у світову педагогічну спадщину. Тут були створені перші в історії школи і сформульовані уявлення про норми і принципи виховання. В Індії та Китаї ці уявлення лягли в основу теоретичного осмислення педагогічних явищ. Досвід стародавньої педагогіки мав значний вплив на античну та середньовічну європейську і східну педагогічну традицію.