27

Тема 7. Український народний календар.

1. Історія вивчення українського народного календаря.

2. Свята та обряди календарного циклу:

а) осінньо-зимові свята;

б) весняно-літні свята.

3. Українська календарна символіка.

Ключові поняття та терміни: Дідух, “кутя”, “вар”, Коляда, Святвечір, посівання, щедрування, колядування, “підкувати Василя і Меланку”, Водохреще (“Йордан”), ”виганяти кутю”, Масниця, карнавал, заговини, піст, “Сорок святих”, Благовіщення, вербний тиждень, чистий четвер, Страсна п’ятниця, Святе Христове Воскресіння (Великдень), розговини, паска, писанки, “Юра землю відмикає”, Трійця ( Зелені свята), “мавський Великдень”, Купайло, Марена, зілля, Петра та Павла, “Маковея”, “Спас”, “Пречиста”, “Здвиження”, “Покрова”, Дмитра “Дмитро землю замикає”, “Введіння”, ”перший полазник”, Катерини, Андрія, Калита, вечорниці, Миколи.

Література:

1. Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу. – К., 2000.

2. Вовк. Ф.К. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995

3. Максимович М. Дні та місяці українського селянина. – К., 2000.

4. Пономарьов А. П. Українська етнографія: Курс лекцій. – К., 1994.

5. Етнографія України. /За ред. С. А. Макарчука. – Львів, 1994.

6. Культура і побут населення України. – К., 1993

7. Українська минувшина. – К., 1994.

8. Скуратівський В. Місяцелік. – К., 1993.

9. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – У 2-х кн. – К., 1991.

10. Воропай О. Звичаї нашого народу. – У 2-х кн. – К., 1992.

11. Фрезер Дж. Золотая ветвь. – М, 2003.

1. Історія вивчення українського народного календаря. (сам. опрацювання)

2. Уявлення про час та календар в традиційному соціумі.

Упорядкований календар – ознака цивілізації. Календар як система числення часових проміжків в міфології виконує роль засвоєння міфологічною свідомістю природних явищ. Календар пов’язаний з уявленнями про хаос і космос, світотворення, сонце, небо, зірки, землю, людське життя. Незворотність календаря викликала в усіх народів поклоніння йому. Спостерігають за ним жерці і зміни календаря – сакральні.

Космологія – міфи про світотворення, космогонія – міфи про походження небесних світил. Есхатологія – міфи про кінець світу. Солярні (сонячні) міфи українців – міф про помираючого і воскресаючого звіра – Козу символізує циклічність життя.

Календар породив загадки і прислів’я, гороскопи, пророцтва, алегорії місяців і сезонів (народна казка «12 місяців»), числову ритміку орнаментів і предметів культу. Календарні символи українців – дідух, ялинка, Коза, опудало Морени, деревце – символ Купала, великодня писанка.

Українська народна загадка проводить аналогію між простором та часом: «Дуб – дуб- довговік, на йому 12 гіллів, на кожному гіллі – по 4 гнізді, у кожному гнізді – по 7 яєць, кожному ім’я є.» (дерево - рік)

Календар українського селянина XIX — початку XX ст. мав циклічний характер і являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба, нічим не відрізняючись від календаря попередніх століть.

Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар.

«Святий Юрій землю одмикає, святий Петро жито зажинає, святий Ілля у копи складає… Хто не посіяв на Богослова, той не варт доброго слова. Дочекався Луки (5 травня) – а ні хліба, ні муки. Як прийде Ілля – то наробить в полі гнилля. Хто лежить до Покрови, той продасть усі корови.»

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. (Звичай – правило поведінки, обряд – сукупність умовних традиційних дій, котрі в образно символічній формі виражає усталені зв’язки людей, дійство, церемонія, що має регламентацію, ритуал – сукупність обрядів, традиція – міжпоколінна передача інформації, інновація – оновлення) Обов’язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались ритуальним виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього.

Свята річного циклу народного календаря мають глибокі генетичні корені. На думку дослідників Дж. Фрезера, В. Маннхардта, В. Чічерова, О. Афанасьєва, О. Потебні, О. Веселовського та багатьох інших, коріння обрядової культури в народному календарі сягає первісної общинно-родової епохи.

Річний народний календар увібрав у себе ранні міфологічні уявлення людей про силу основних стихій - повітря, вогню, води, - анімістичні уявлення про добрих і злих духів, про умираючих і воскресаючих богів рослинності, віру людей у силу магічних засобів для впливу на природу, забезпечення врожайності, родючості, віру в опіку померлих родичів над живими, що породили різного роду жертвоприношення. Перехід пір року з однієї в іншу, як і всі переходи з одного стану в інший (народження, одруження, смерть) супроводжувався ритуальними діями, обрядами, поезією, іграми, танками, що підсилювали єдність людини й природи, забезпечували колообіг життя. Безумовно, що в основі народних свят календаря заховані й матеріальні потреби землероба, скотаря, звідси назви місяців, етимологічно пов’язані з сезонними аграрними спостереженнями та роботами – Сухий (березол), квітень, травень, червень (ізок (коник)), липень, серпень (зарев), вересень (рюєн)…

У1899 р. у с. Ромашки, що на Київщині, Вікентій Хвойка під час розкопок віднайшов ритуальні чаші – пам’ятки Черняхівської культури датовані 2-5 ст. н.е. Б.Рибаков довів, що ритуальні орнаменти, нанесені на них, відображали річний цикл с/г робіт – це, вочевидь, перший артефакт, що свідчить про календарні уявлення наших пращурів.

Святково-обрядова культура людства бере початок з необхідності зміни праці й відпочинку. Кожен етнос береже календарно-обрядові традиції в колективному підсвідо­мому, яке є предметом вивчення етнопсихології.

Хоча солярна концепція генези календарних свят має чимало опоне­нтів, все ж не можна відкидати той факт, що святковість і обрядовість зимового циклу формувалися довкола зимового сонцестояння.

У структурі народного календаря зимового циклу в давнину дуже важливою обрядодією була Свята вечеря з ритуальною поминальною стравою - кутею (за значенням те ж саме, що й коливо на поминальному обіді), а отже й традиція культу пращурів.

Виразним компонентом зимових свят виступають звичаї шанування солярних та рослинних культів.

За народними уявленнями, в час зимового сонцестояння відбуваєть­ся активізація усіх природних і надприродних сил. Йде протистояння між зимою і літом, між добрими й злими силами.

У процесі святкування з’явилися й важливі елементи обрядовості сус­пільного, громадського родинного звучання, ідеали людського щастя, краси, почуття родинної злагоди. Тут важливу роль відігравали вікові групи: діти, як символ юного і безгрішного, парубки й дівчата, які спричинялися до магічного впливу на людей, природу. В обрядах функціонували дівочі й парубочі ватаги, складчина, ритуальні трапези.

Виразно постають почесті старшим родичам, що збереглися у звича­ях носити Святу вечерю до діда й баби, хрещених батьків, баби-повитухи.

До 30-х років XX сторіччя зберігалася прадавня, дохристиянська об­рядова поезія у вигляді колядок і щедрівок. Супроводжуючи зимові свя­та, колядки і щедрівки переносили виконавців і слухачів у світ вимрія­ного, щасливого життя. Побажання були такими глибокими й щирими, що додавали людині віри. Дуже влучно описав суспільну, естетичну роль зимової обрядової поезії відомий етнолог, професор Микола Сумцов: "... У різдвяних піснях, колядках і щедрівках милосердне і співчутливе божество спускається на землю, відвідує бідні оселі і щедрою рукою роз­дає достаток і щастя. Сонце виявляє батьківську турботу про селянське господарство. Місяць дружелюбно розмовляє з людьми і відкриває їм, у якій хаті в наступному році буде весілля. Добрий хлопець у колядках - не простий парубок, а богатир, що нехтує вороними кіньми й червінця­ми і любить лише милу дівчину. Дівчина в колядках - не звичайна селян­ська дівчина:

В хату прийшла - пани стрічають,

Пани стрічають, шапки знімають,

Шапки знімають, її питають:

- Чи ти царівна? Чи ти королівна?

Чимало компонентів новорічної обрядовості з магічних, сакральних перейшли до сфери ігрово-розважальної, сміхової культури (рядження, вертеп, водіння кози) і засвідчили свою життєздатність навіть в урбанізованому середовищі.

Дідух

Календарним землеробським обрядам узагалі притаманні консервативність та спадкоємність, і їхнє відмирання відбувалося дуже поступово. Цей процес, проте, був відчутно прискорений після 1917 року, коли до розряду пережиткових, ворожих революції явищ була віднесена і вся народна календарна звичаєвість. У результаті було втрачено чимало позитивних народних традицій, що не могло не позначитись на українському етосі. Лише наприкінці 50-х років, в атмосфері так званої "хрущовської відлиги", певного розповсюдження набувають адаптовані до умов "соціалістичної дійсності" деякі народні календарні звичаї.

Узагалі досвід показує, що найбільш життєстійкими й здатними до подальшого розвитку виявляються ті форми календарної обрядовості, які не втратили тісного зв’язку із віруваннями (Великдень, Трійця, Спас, Покрова, Різдво, Водохреща…). Традиційні свята і обряди чимдалі виразніше проникають у систему сучасної культури. Після багаторічного панування войовничої безбожності 1990 року рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята. Проте мусимо констатувати, що багатовіковий досвід проведення таких масових сезонних свят, як Різдво, Василя й Меланки, Водохреща, Масляна, Великдень. Трійця, Купала, обжинки та ін. втрачено. Відродження народної календарної звичаєвості відбувається повільно, але надію підтримує той факт, що представники української культурної еліти («Пікардійська терція», «Воплі Відоплясова», особисто Олег Скрипка) своєю творчістю і особистою участю у арт – проектах популяризують українську календарну обрядовість та підносять її до рівня високої культури.

Свята та обряди календарного циклу:

а) Осінньо-зимові свята.

Покрови— християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Серед українців, які століттями постійно страждали від чужоземних набігів, ця легенда набула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорозькі козаки. А 14 жовтня з великою урочистістю вони відзначали на Січі храмове свято св. Покрови.

У селянському побуті за станом погоди на Покрову намагалися передбачити характер майбутньої зими: Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами, якщо з півдня — то тепла. Казали також, що Покрова покриває або листом, або снігом. До початку жовтня звичайно закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку, як не хусткою, то ганчіркою, щоб не лишилася дівкою .

Дмитра — осіннє свято аграрного календаря, яке відзначалося (14 жовтня за н. ст..) 26 жовтня за ст. ст. За народними уявленнями, св. Дмитро завершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Він же тримав у себе ключі до весни, коли передавав їх св. Юрієві. Після Д. звичайно вже не засилали сватів, і тому казали: До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри. Субота перед Д. на Волині поважалась як дідова субота, коли влаштовували поминальні обіди для старих і жебраків. На Київщині ж приказували: З Юрія — хороводи, з Дмитра — вечорниці.

Грудень - перший місяць зими й останній місяць року - чи не найбагатший на свята й присвятки. Змінюється пора року, а відтак, вважали в народі, активізуються усі стихії та магічні сили, які впливають на життя людини, врожайність хлібів і садовини впродовж усього року.

4 грудня - свято Введення до храму Пресвятої Богородиці. Цього дня заборонялося шити, прати, рубати дрова тощо.

Введення увібрало давні язичницькі елементи, характерні для україн­ської календарної обрядовості. Побутувало повір'я, що на це свято відьма сідає на кочергу і їде відбирати у корів молоко. Тому звечора, напередо­дні Введення, вдавалися до запобіжних заходів, щоб уберегти корову від "порчі": варили суміш з гострим, неприємним запахом (дьоготь, полин, сірку) і, вмочивши різочку, малювали нею коровам на лобі, ребрах, спи­ні і вимені хрестики. Ставили їх також на одвірках та на дверях хліва. Потім клали в черепок ладану, свяченого на Зелені свята зілля, і підку­рювали корів. А вранці розкладали на порозі хліва чи стайні зілля і пе­реводили через нього худобу, - щоб не зашкодила відьма.

Дівчата на Введення сходилися до церкви раніше від усіх і чекали священика. Щойно він з'являвся, заходили слідом за ним у церкву, по­шепки примовляючи: "Як ти тепер уводиш мене дівкою, то так щоб від сьогодні за рік уводив мене звінчаною".

У народі побутує прислів’я: "Введення прийде, свят наведе". І справ­ді, за ним йшла череда багатих обрядовою символікою, ритуальними діями, міфологічними сюжетами свят, - насамперед молодіжних, на яких ворожили про одруження.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде; Як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома. В окремих місцевостях на В., як і на Новий рік, починали деякі види робіт, що, за повір'ям, мало забезпечити успіх протягом усього року.

7 грудня святкували Катерини, яку вважали опікункою дівочої долі. У центральних регіонах України та на Слобожанщині дівчата вранці збиралися в хаті, де зазвичай справляли вечорниці, і варили пшоняну кашу. Коли смеркало, гуртом несли горщик з кашею до воріт, ставили на стовпі, стукали макогоном у ворота і гукали: "Доле, доле, йди до мене кашу їсти!" На Сумщині закликали так: "Суджений і не суджений, іди до мене каші їсти". Опісля відносили кашу до хати, а самі бігли ворожити: рахували кілки на тину — “вдівець, молодець, вдівець, молодець”, і так аж до кінця тину, з надією, що останній випаде на "молодець".

Повороживши, дівчата вечеряли разом з хлопцями. Спочатку їли обрядову кашу, а потім усе, що наготували. Коли розходилися, кожна дівчина відламувала гілочку з вишні, яку ставила у горщик з водою на покутті. За повір'ям, якщо гілочка зацвіте до Різдва, то дівчина того року вийде заміж.

13 грудня відзначали Андрія. Святого вважали покровителем молоді, який сприяв щасливим шлюбам. Основні елементи свята: ворожіння дів­чат про заміжжя та обрядові дійства навколо ритуального хліба - кали­ти.

"Калита" - круглий пісний корж, печений на меду - у світоглядних уявленнях українців символізував сонце. Солярні культи в календарних обрядах,що приурочені до зимового сонцестояння, збереглися в обря­довій поезії, звичаях та обрядах новорічного циклу.

У хаті, де проходили вечорниці, калиту підвішували до сволока. Коло неї ставав хлопець з квачем, вимазаним у сажу. Всі присутні по черзі сідали верхи на коцюбу (кочергу) і під'їжджали до калити. Наблизившись, казали: "Добривечір тобі, пане Калитинський!" А той, що стояв коло калити з квачем, відповідав: "Здоровий будь, пане Коцюбинський!" Той, що на коцюбі: "Я приїхав калити кусати!" Той, що стояв з квачем: "А я буду по губах писати!" Продовжувався діалог: "Я кусну" - "А я писну". Повторювали так тричі. Той, хто намагався вкусити калиту, повинен при цих словах не засміятися, хоч усі присутні вигадували жарти, аби його розсмішити. За правилом, хто не засміється, той укусить калиту, а хто засміється, той не тільки не вкусить , а ще й отримає квачем із сажею по губах. Рідко кому вдавалось утриматися від сміху і вкусити калиту, що засвідчувало недосяжність символічного небесного світила. Обрядо­вий хліб виступає тут як символ шанування сонця, місяця, зірок.

Дівочих ворожінь про долю, щасливе заміжжя в українців багато. Майже всі вони пов'язані з віруваннями в магічну силу води, вогню, зерна. Увечері на Андрія дівчата бігли до річки чи ставка і занурювали руку в воду. По тому, що діставали з дна (шматок шкіри, соломинку, тканину, деревину), судили, яким буде ремесло судженого: швець, хлібо­роб, ткач, стельмах, бондар. Ворожили й на кілках у тину. Пересновува­ли нитками дорогу: яке ім'я мав чоловік, що заплутувався в тих нитках, таке, гадали, матиме й наречений. Лили також віск на воду і по утворе­них фігурках фантазували про майбутнього чоловіка. Пекли солоного коржика і їли на ніч, - суджений уві сні мав подати води.

А ще заносили до хати півня, ставили перед ним зерно й воду і спостерігали: якщо зерно дзьобне, - чоловік буде добрим господарем, а якщо стане пити - за п'яницю судилося вийти.

Найпоширенішим ворожінням на Андрія було обрядове приготування пампушок ("балабушок"). Для цього кожній дівчині слід було тричі при­нести з криниці воду в роті, щоб замісити свою балабушку. Хлопці під­стерігали дівчат і перешкоджали: смішили, жартували. Декотрим дово­дилося кілька разів повертатися до криниці. Замісивши балабушку, дів­чина позначала її чимось і ставила у піч. Потім клали їх рядком на засте­леному рушником ослоні і заводили собаку, який, обнюхавши печиво, брав котресь першим. Чию балабушку вхопить, та дівчина першою з гурту заміж піде.

Майже повсюди в Україні дівчати ввечері на Андрія сіяли біля кри­ниці чи біля межі коноплі, примовляючи:

Святий Андрію! Я на тебе коноплю сію, А спідницею волочу, Бо дуже заміж хочу. Дай же, Боже, знати, З ким весілля грати.

Для свята Андрія є характерною певна "карнавальна свобода". У цю ніч, як і в новорічну, негласно дозволялися деякі прояви антигромадської поведінки, які в інший час гостро засуджувалися і навіть підлягали покаранню за звичаєвим нравом. У ролі "порушників порядку" звичайно виступали парубки та підлітки. Набір типових андріївських жартів не вирізнявся особливою вигадливістю: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір'ях, де проживали дівчата «на порі».

Веселі андріївські вечорниці припадали на період 40-денного Пилипівського посту і, отже, суперечили християнській моралі. Але спроби духовенства подолати цю традицію були безуспішними.

14 грудня - свято Наума. Колись на це свято починали привчати ді­тей до науки, ремесла, щоб до будь-якої справи мали хист. Усі в сім’ї до схід сонця ставали до молитви, а опісля примовляли тричі: "Сьогодні Наум - бери собі науку в ум". Того дня вперше відводили дитину до школи або віддавали до ремісника в науку.

17 грудня - свято великомучениці Варвари. Цього дня не прядуть, не шиють. Обов’язково варять узвар, а подекуди й кутю, щоб добре бджо­ли водилися.

Від Варвари день починає збільшуватися, то й прислів’я виникло: "Свята Варвара ночі урвала, а дня приточила". А ще помічали: яка по­года на Варвари, така буде й на Різдво.

18 грудня - Сави, якого вважали покровителем духовності. Існує при­слів’я: "Сава дня прибаве".

19 грудня - святого Миколая. Його ще звуть зимовим, бо є Микола й весняний. Святий - заступник скривджених, тим, хто до нього молиться, завжди допомагає. У західних областях існує традиція, що св. Миколай кожному приносить подарунок, який знаходять вранці під подушкою. Останнім часом ця гарна традиція поширилася по всій Україні. Цього дня печуть спеціальне печиво "миколайчики" і кладуть його разом з подарунком під подушку дитині. Неслухняним кладуть ще й різочку. Сучасну поп культуру важко уявити без Санта Клауса, та ялинки, які є в усьому світі символами Різдва. А от у нас досі популярний Дід Мороз, типово радянський персонаж, який є символом не Різдва, а Нового року.

У народних віруваннях св. Микола виступає помічником і заступником хлібороба.

До зимової дати були приурочені деякі приповідки про погоду та прогнози на майбутній врожай. Зокрема, на Харківщині казали: Як на Миколи іній — буде овес. Подекуди 4, 5 і б грудня справляли так звані Миколині святки. У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди та ячмінь. В околицях Києва ще наприкінці XIX — на початку XX ст. влаштовували обходи, схожі на різдвяне колядування.

Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з XIX ст. набула поширення католицька традиція обдарування від імені св. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходила двори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогу на майбутнє. Через "Миколая" хлопці та дівчата нерідко передавали подарунки своїм коханим.

21 грудня - святої Ганни, Зачаття. За переказами, у цей день зачався світ. Збереглися пережитки тотемічних вірувань: у свято не можна на­віть згадувати про вовків і вовкулаків, бо можуть увійти в хату. Звідси прислів’я: "Про вовка промовка, а вовк і в хату".

25 грудня - святого Спиридона Сонцеворота. Це час зимового сонцестояння. "Сонце на літо, зима на мороз", - кажуть у народі. Удосвіта йшли з сокирою до саду і "лякали" дерева, щоб добре родили: "Я тебе зрубаю, на тріски потешу і в печі спалю, як не вродиш!"

30 грудня - святого Данила-пророка. Моляться святому, ставлять сві­чку та й просять: "Святий Даниле-пророче! Замкни вовкам зуби й губи дванадцятьма замками, щоб вони не ладні були простягати свої довгі зуби до нашої худоби".

У січні відзначають великі свята – Різдвяні та Новорічні. Вони особли­во багаті обрядовими діями і символікою. В народній свідомості побу­тувала впевненість: як зустрінеш і проведеш ці зимові свята, таким буде й увесь рік.

Перед Різдвом повсюдно "чепурили" хати. Квітчали їх чистими руш­никами, витинанками, витирали меблі тощо.

6 січня - Святий Вечір, який ще називали "Багата кутя". Зранку жін­ки пекли калачі, пиріжки, щоб на Різдво було чим частувати колядни­ків, а також варили кутю і обов’язково в новому горщику.

Найдавнішою є ячмінна (яшна) кутя, яку ще й тепер варять подекуди на По­ліссі. А найпоширенішою в Україні була кутя з товченої в ступі пшениці. На Лівобережжі її заправляли переважно медом та узваром, на Право­бережжі додавали також товченого маку, горіхів. Серед міщан у XX сто­літті набула поширення і рисова кутя. На першу кутю готували пісні страви, бо це був останній день посту. За традицією на Святвечір мало бути 12 страв, оскільки річне коло ста­новить дванадцять місяців. У різних регіонах України обрядова їжа мала свої відмінності. Скажімо, в Карпатах, на Поліссі переважали овочеві, грибні й рибні страви; на Подніпров’ї, Полтавщині та півдні України, крім овочевих, готували чимало страв з борошна - млинці, вареники з ягодами, сливами тощо.

Традиційними для усієї України на Святвечір були такі страви, як кутя, узвар, мед, капусняк, риба, горох, квасоля, вареники, гриби, пиріжки.

Перед вечерею прикрашали покуття (місце в правому куті за столом, під образами). Це місце вважається вівтарем пращурів, тому тут встеля­ли лаву найкращим сіном, ставили сплетену з жита "квітку" або необмолочений сніп, який має місцеві назви "дідух" (Тернопільщина, Волинь), "колядник" (Гуцульщина), "коляда" (Холмщина, Підляшшя).

Усі члени родини переодягалися у чисті, за змогою у нові, сорочки та святковий одяг. Долівку встеляли соломою, обкурювали хату ладаном, молилися і сідали вечеряти на кожусі, застеленому догори вовною, щоб були багаті.

На Гуцульщині, перш ніж вечеряти, ґазда з ґаздинею беруть хліб зі свічкою, ложку меду, пшениці, ладану на черепок або покришку від гор­щика і виходять надвір. Тричі, за рухом сонця, обходять хату, а потім і стайні та хліви. Обкурюють худобу, коровам поміж рогами ставлять медом хрестики, щоб не приступило нічого злого. Сідаючи вечеряти, батько маже медом хрестики на чолі усім членам родини, примовляючи: "Аби нам було так солодко весь рік, як цей мед солодкий". Аналогії зви­чаю знаходимо у традиціях греків.

На Подніпров'ї господар, з’ївши першу ложку куті, другу підкидав угору. Якщо зернята приліплювалися до стелі, це віщувало успіх в гос­подарюванні, бджільництві, добрий урожай.

На Поділлі, з’ївши три ложки куті, дівчата бігли на подвір’я і прислу­халися: у якій стороні собака загавкав, туди й заміж піде.

По трьох ложках куті усі частувалися горілкою, настояною на тра­вах, або наливкою з ягід. Примовляли за чаркою так: "Дай же, Господи Боже, здоров’я нам усім! Дай же, Боже, щасливою цю кутю провести та й другої дочекати у щасті і здоров’ї". Зазвичай згадували тих, хто на цей час перебував у дорозі або вдалині від рідної домівки, бажали добра та примовляли: "Хай легенько тикнеться". Обов'язково згадували й помер­лих: "Приставшим душечкам царство небесне, нехай їм земля пером!" Першим частувався дід, а як нема діда, то батько, а потім мати і по стар­шинству усі члени родини.

Зайвих, сторонніх балачок за кутею не ведуть, а дотримуються тради­ційних примовлянь. За віруванням, на вечерю приходять і померлі пра­щури. Якщо в хаті нехтують традиціями, то вони не зайдуть, а стоятимуть під вікнами, а це згубно впливає на життя усієї родини, на врожайність. Сідаючи за стіл, дмухали на лаву, щоб "не присісти чиюсь душечку". По­вечерявши, лишали на столі ложки, кутю в мисці, книша та ставили воду, а поряд клали чистий рушник, щоб померлі могли витерти руки.

Перед сном умивалися, щоб не діяло наврочування злих людей, - і витиралися рушником з червоними візерунком, - щоб протягом року бути "червоним", тобто здоровим.

7 січня — перший день Різдва. Різдво Христове, як і Великдень, святку­ють три дні. Першого дня вранці ідуть до церкви. Повернувшись, обіда­ють за святковим столом. Страви вже їдять скоромні. До свята за день готували м’ясо, ковбаси, капусту, варили холодець, пекли пироги, калачі, книші. Усе це готується напередодні, бо у свято гріх братися за ножа.

Першого різдвяного дня діти по обіді несуть вечерю до хрещених бать­ків, діда й баби. Зав’язують у вузлик три калачі, кладуть яблука, горі­хи. Хрещеник вітався і здоровив з Різдвом Христовим та тричі вклоняв­ся хрещеному батькові чи матері. Його частували, обмінювали йому ве­черю, даючи взамін калачі, солодощі, а ще подарунок та гроші.

Як смеркне, починають ходити колядники. До речі, звичай ходити з піснями-молитвами, піснями - віншівками, піснями-привітаннями побуту­вав ще в дохристиянські часи у багатьох європейських народів. В основі цих звичаїв була свята віра в магічну силу слова, яка мала забезпечити рільникові урожай, скотареві - приплід худоби, добробут і щастя лю­дям. Маємо свідчення, що новорічні коляди для господаря, господині, їхніх дітей були поширені у греків. У їхніх колядках йшлося про гарне ярмо для волів, добрий плуг, золоторогих волів, побажання добра гос­подарям. Колядники великим гуртом (переважно хлопці) обходили всі двори з піснями, за що отримували дарунки.

У середньовічних римлян також був звичай, коли хлопці на Різдвяні свята обходили двори й співали "калєнди", отримуючи за це дари. Вони часто переодягалися в жіночий одяг, хто в масці з сопілкою, хто з кала­талом. На Різдво вранці два юнаки з галузками оливи і сіллю ходили по домах з привітом: "Радості і веселості цьому домові; стільки синів, стіль­ки поросят, стільки ягнят і всякого добра". Римляни перед сходом сонця споживали мед або інші солодощі, щоб весь рік було їм солодко, без чварів і турбот.

Звичаї з пісенними новорічними колядками, віншівками були харак­терними для поляків, сербів, болгар, румунів, білорусів, що свідчить про давню спільність культури слов’ян та населення Балкан.

8 січня в Україні колядники перед святами збиралися до гурту і вчилися колядувати. Цим можна пояснити порівняно добре успадкування цього фольклорного жанру в західних регіонах, куди Радянська влада прийшла значно пізніше і не встигла знищити народну календарну традицію.

Спочатку колядувати йдуть діти. Поколядувавши під вікном, вигу­кують: "Добрий вечір, пане господарю! З Різдвом поздоровляєм, а за цюю вість - ковбас шість, лантух вівса, наверх ковбаса. На печі в куто­чку - гроші в черепочку. Треба їх взяти і колядничкам дати! Добрий вечір!"

Наймолодші колядники виспівували:

Я малий колядничок.

Дайте грошей кулачок.

Дайте грошей повну жменю,

Я сховаю у кишеню.

Не давайте копійки,

Бо дрантиві кишеньки,

А давайте паперові,

Будьте ґазди гонорові,

Варіант дитячої колядки з Житомирщини:

Хутко даріте, нас не баріте,

Бо короткі світки та померзли литкі!

Возьміть ножа гострого,

Вріжте сала товстого.

А не мало, щоб з торби стирчало!

Дайте нам ковбасу, додому понесу,

Дайте кишку, да з'єм у затишку...

По тому ходять ватаги хлопців і дівчат, частіше окремо. Водить їх старший, котрий в центральних регіонах України зветься «березою», в західних «вайдою» Поколядувавши, також вітають господарів: "Добрий вечір, пане-господарю! Поздоровляємо з цим світлим святом, Різдвом Христовим, з доб­рим здоров'ям! Та виносьте ковбасу, бо я хату рознесу! Виносьте також книш, бо напущу в хату миш! Там на полиці у куточку лежить п'ятак у платочку, казала мати, щоб його колядникам дати".

Існували й локальні примовки, приспівки:

Дайте нам коляду - бо далі йду,

Дайте нам курку - бо у вікно штуркну,

Дайте нам когута - бо рознесу ворота.

Після обрядових колядок були ще й жартівливі примовки, а також вітання, які призначалися осібно господареві, господині, парубкові чи дівчині. Ось приклад вітання господареві:

Господар виносить колядникам паляницю, ковбасу, горіхи. У централь­них областях побутували формули-подяки. "Як цей дар Божий ґречний та великий, щоб такий був наш господар ґречний та величний перед панами, перед царями, перед військом царським і усім миром християн­ським", - промовляє "береза". Усі хором закінчують: "Дай, Боже!", - і обраний ватагою "міхоноша" ховає дарунки в мішок.

У західних регіонах ватажок колядників промовляв: "А за цим словом віншуємо Вас, чесний та величний господарю, усім добром, усім гараздом, що собі в Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоби то так Вам і сталося! Поверни, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і весь вік!"

На Поділлі були також локальні тексти фольклорних зразків подя­ки за дари, яку висловлював "береза": "Дарує нас цей пан (ця пані) калачами (коли давали хліб чи зерно), червоними (коли гроші), даруй їм, Боже, щастя, здоровля, кілько в цім калачі є зерен, чи кілько в цім черво­нім є карбочок, дай йому тілько в загороді овечок, курей, свиней, качок, гусей, корів і волів". А всі хором вигукують: "Дай, Боже, дай, Боже!"

Коли господар був скупуватий і не щедро дарував колядників, то 'й на такий випадок були готові насмішки, іронічні приспівки, які до того ще й вказували на характер і склад дарунків колядникам. Ось приклад з Карпатського регіону:

За колядочку, чесний газдочку, подбайте,

Пива, горівки для колядників давайте.

На тім не стало, бо ще є сало в коморі...

Доньці драбинку по солонинку приставте,

По овечу бриндзу пішлемо Гандзю, не дбайте...

На другий і третій день Різдва ходили в гості до родичів, кумів. За святковим столом співали, величали господаря та його родину. Зберег­лися колядки й космогонічного змісту, які донесли до нас уявлення про творення світу. Наводимо дві найхарактерніші:

Коли не було з нащада світа,

Тогди не було неба, ні землі,

А но лем було синєє море,

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки.

Три голубоньки радоньку радять,

Радоньку радять як світ сновати:

- Та спустімося на дно до моря,

Та дістанемо дрібного піску.

Дрібний пісочок посієме ми:

Та нам ся стане чорна землиця.

Та дістанеме золотий камінь,

Золотий камінь посієме ми:

Та нам ся стане ясне небонько,

Ясне небонько, світле сонінько,

Світле сонінько, ясен місячик,

Ясен місячик, ясна зірниця,

Ясна зірниця, дрібні звіздочки.

Ой як се було на початку світа,

Не було тоді ні неба, ні землі,

Тільки-но було синєє море.

На тім синім морі явір зелененький.

На тім яворойку на горі гніздойко,

А в тім гніздойку три соколойки.

Випускали вони ся в синєє море:

Перший пожитойко - вози ми житойко,

Другий пожитойко - трава зеленейка.

Вози ми житойко людям на хлібойко,

Яра пшеничейка - на проскуройки,

Трава зелененька - для худобойки.

У деяких колядках помітні християнські нашарування:

Небо і земля, Небо і земля

Нині торжествують.

Ангели й люди, Ангели й люди

Весело празнують.

Приспів:

Христос родився,

Богом оплотився,

Ангели співають,

Чуда, чуда вповідають.

І ми, рожденні,

І ми, рожденні,

Богу поклін даймо!

Слава Всевишнім,

Слава всевишнім

Йому заспіваймо!

Колядували також: "Нова радість стала", "Застеляйте столи", "Вчо­рашньої ночі", "Чи дома, дома" та інші.

Колядувати в Україні ходили із зіркою, дзвіночками, міхоноша - з торбинкою і кийком.

Від Різдва до Нового року (14 січня) дівчата й парубки збиралися на льоду, робили "хургало" з колеса і каталися на ньому.

У свята нічого не робили, тільки колядували. Веретено викидали на горище, щоб відьма на ньому не пряла.

У давніх слов’ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 р. Петро І увів у Росії січневе літочислення, проте в Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV—XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Н. р. 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час не визнавалася широкими масами.

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

Традиційна новорічна обрядовість українців — це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за ст. ст. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як уродиш — не зрубаю, як не вродиш — зрубаю — і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.

Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі — на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.

Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині.

13 січня - свято Маланки. На Правобережжі (Поділля, Волинь) ва­рять кутю і звуть цей вечір "Багата кутя". На вечерю також готують 12 страв, але вже скоромних. Напікають калачів, книшів, пирогів для щедру­вальників та посівальників.

Ввечері щедрують. Ходять ряджені, водять "козу", співають щедрів­ки з побажаннями врожаю, добра, щастя в родині. Пізніше дівчата зби­раються ворожити про долю. Ворожіння - як на Андрія: тут і коржик, замішаний на воді, і запалені свічки...

Старші люди примічають за погодою. Коли небо зоряне, то буде вро-жай на горох, ягоди, добре розводитимуться курчата та інша домашня птиця. Увечері на Маланки господар робить з дідуха перевесла, йде до саду, перев'язує яблуню і примовляє: "Я тебе перевеслом назначу, що з тебе буде - в маю побачу. Як не будеш цвіту мати у маю, то я тебе, як яловку, зрубаю".

14 січня - Василя. Новий рік. Дівчата вранці кладуть у воду, якою вмиваються, червоне намисто, щоб бути вродливими, хлопці набирають у торбинки різного збіжжя (жито, пшеницю, овес, ячмінь) і йдуть засіва­ти, вітати родичів, сусідів з Новим роком. Але ніколи не засівали греч­кою і горохом, бо то віщувало нечисть і сльози. На Підляшші у цей день ходили ряджені, що мало назву "гоготуха", також водили й козу.

Палітра новорічних побажань в українців багата. Подаємо лише кі­лька зразків. На Уманщині, засіваючи у хаті, парубки кажуть: "Будьте здорові з Новим роком! Даруй, Боже, щастя, долю, всього вволю, а хліба найбільше! А до хліба посилай, Боже, капусту, буряки, огірки, щоб діжда­ли садить і поливать, а після в добрім здоров "і споживать!"

На Прикарпатті посівальники зичили господарям:

Дай же вам, Боже, у полю роду,

У полю роду, у хаті згоду,

А на тих нивах рясні ячмена –

В перо пернисті, в зерно зернисті,

В зерно зернисті, в колоси колосисті.

Роди ж ти, Боже, в городі зілля,

В городі зілля, в дому весілля.

Вінчуємо вам щастям, здоров'ям,

Щасливі свята, многії літа!

На Чернігівщині засівальники речитативом співали:

Ходить Ілля на Василя,

Носить пугу житяную.

Де махне - жито росте.

Роди, Боже, жито, пшеницю,

Всяку пашницю.

У полі ядро,

А в домі добро!

У полі - колосок,

А в домі - пирожок!

Або ж:

Сію, вію, посіваю на Новий рік!

Зароди, Боже, жито, пшеницю

І всяку пашницю!

У полі ядром,

А в дворі добром.

У полі копами,

На гумні стогами,

В кліті коробами,

В печі пирогами,

А на столі хлібами.

А ви, пане, знайте,

По п'ятачку дайте.

На Чигиринщині Аг. Кримський записав у 30-х роках XX століття такі новорічні побажання: "На щастя, на здоров'я, на Новий рік! Роди, Боже, жито-пшеницю, всяку пашницю, на оборі бика й телицю, а на ко­шарі - барана й ягницю, а в скрині - грошей криницю, а на лежанці - дітей копицю, щоб за припічок бралися та на піч видиралися!"

У центральних областях України посівальники примовляють: "Ой роди, Боже, жито-пшеницю, всяку пашницю! Добридень! Будьте здорові з Новим роком та з Василем! На щастя, на Новий рік, щоб краще вродило, як уторік: жита-пшеницю, всяку пашницю, коноплі під стелю, а льон по коліна, щоб у вас, хрещених, голова не боліла! Добридень! Будьте здорові з Новим роком, добрим здоров'ям ".

Старші люди, коли ввечері йдуть на гостину в Новий рік, то вітають­ся певною словесною формулою: "Помагайбі! Будьте здорові з Новим роком, з новим щастям! Прийшов Новий рік, приніс новий хліб по сім сто­гів в купі, воли на оборі, а хліб у коморі, повний хлівець овець, теличок-ялівничок і запічок діточок ".

У традиційній культурі колядування й щедрування важливе місце посі­дало ряження, маскування, народні ігри, що характерним було і для ба­гатьох інших європейських народів.

У різдвяних святах часто брав участь вертеп - пересувний ляльковий театр, який був досить поширений в Україні в XVIII - XIX сторіччях. Театр виступав з виставами на ярмарках, на площах, в домівках замож­них людей.

Перші письмові згадки про вертеп в Україні припадають на середину XVII сторіччя, але перші записи вертепних драм зроблені значно пізніше.

Театр був дуже мобільний. Вертепник, який стояв за спеціальним дерев'яним двоповерховим будиночком, що мав прорізи у нижній час­тині, виконував цілі сцени дерев'яними ляльками на дротиках. Він спі­вав, говорив за кожну дійову особу іншим голосом. Часто інсценізува­лися релігійні легенди про народження Ісуса Христа і жорстокого царя Ірода, який наказав убивати всіх дітей, а потім сам ніс кару. Окрім різ­двяної драми-вистави ставилися й побутові сценки, де персонажами ви­ступали Запорожець, Турок, Москаль, Жид, Піп. Завдяки яскравості, виразності етнографічно-фольклорного характеру, виконанню народ­них пісень, танців, жартів вертеп був дуже популярним на території за­хідних регіонів, Полісся. Він близький до білоруської "бетлейки" (від слова Бетлеєм - Віфлеєм) та до польського народного театру під на­звою "шопка".

Походи гурту колядників із зіркою і рядженими були більш пошире­ні в центральних та лівобережних регіонах. Ще на початку XX сторіччя здебільшого на щедрівку, тобто на Маланки, ватаги хлопців ходили від двору до двору і, зайшовши до хати, казали: "Добрий вечір, пане госпо­дарю, щедрий вечір! Чи можна щедрувати з козою? Благословіть козу вести". Господар завжди запрошував: "Заходьте, будьте ласкаві, співай­те і нас звеселяйте, а ми в боргу не залишимося". Тоді ватага кличе до хати "циган", парубків з "козою". Відомі різноманітні маски кози. Це переважно вирізані з дерева голова і роги, очі робили з бляшанок, ґудзи­ків. Виконавець ролі "кози" був накритий кожухом або плахтою. "Козу" водив "дід", він і заспівував обрядову пісню "кози", і починалося справ­жнє театральне дійство. "Коза" падала, вмирала, потім піднімалася, тан­цювала, вибрикувала. Ритуальний танець "кози" виступав символом родючості, енергії, багатства й сили. Подаємо один з варіантів текстів пісні при водінні "кози", відтворений Гнатом Хоткевичем у 30-ті роки XX століття на Слобожанщині.

- Станьте у ряду - я козу веду.

Чи позвольте козі скакати?

Го-го-го, коза.

Го-го-го, сіра.

Гоп-гоп, ти сіренька.

Гоп-гоп, ти маненька.

Кричи, коза, ме-е-е-е...

Ой на горі коза з козенятами,

Під горою вовк з вовченятами;

Ой вискочив вовчок

та козу за бочок;

А вовченята та за козенята;

Мудрая козуня догадалася,

У темнії лози заховалася.

- От-тепер я не боюся

Ні у полі ловця,

Ні у лісі стрільця.

Тільки боюся.

Та старого діда;

А у того діда-діда

Та борода сіда-сіда.

Сіда-ріда, тіда-ріда,

Сіда-ріда, тіда-й-да.

б) Весняно-літні свята.

Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) — давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила М. у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого — початок березня), проте вона так і не набула релігійного змісту.

В Україні М. не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину. В деяких місцевостях М. зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) — відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Великдень — повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу.

Благовіщення— важлива віха землеробського календаря українців. До цього свята (7 квітня) лелеки звичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що на Б. відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Б. можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж "турбувати" землю вважалося великим гріхом.

"На Юрову росу"

Зі святим Б. перегукується свято Здвиження (Воздвиження Чесного Хреста, коли, за повір'ями, всі гади ховалися під землю, а птахи відлітали у вирій.

Юрія (Юра) — стародавнє свято землеробського календаря, що відзначалося 23 квітня за ст. ст. У народній свідомості св. Юрій (Георгій) був покровителем диких звірів і охоронцем свійських тварин.

Цього дня зранку виганяли худобу в поле на Юрову росу, яка, за повір'ями, мала чудодійну силу. На Закарпатті, виганяючи корів, одягали на них вінки з квітів, щоб корова була парадна для Юрія. Господарі ворожили про здоров'я худоби, запалювали на піч у хлівах свічки, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні церемонії, щоб захистити їх від нечистої сили, а також від хижаків. Свято мало й важливе аграрне значення: на Ю. обов'язково спостерігали за станом прорості. Вважалося, що коли на Юра сховається у житі кура, буде хороший врожай. Побутував звичай кидати в озимину кістку від м'ясної страви (частіше — великоднього поросяти). Виходячи дивитися на жито, качалися по ньому, що мало принести добрий врожай. Дівчата качали крашанки у полі й там закопували їх до початку жнив.

В уявленнях українців Юрій виступав також подавцем весняної вологи, необхідної для зростання посівів. Цього дня співали спеціальних пісень, в яких звертались до святого з проханням узяти ключі й відімкнута землю, щоб випустити теплу росу, тепле літо.

Великдень (Паска) — найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейської Пасхи.

У народному побуті українців В. чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.

За тиждень до В., у вербну (лозову) неділю, церкви приносили освячену вербу й шмагали нею всіх членів сім'ї й худобу; пізніше цією гілкою перший раз виганяли корову в череду. Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю.

Великоднє гуляння, на яке сходилося все село, за традицією відбувалося на подвір'ї коло церкви — цвинтарі. На Західній Україні та Поділлі ці гуляння називались гаївками, гагілками, ягілками (від місцевих назв весняних пісень і хороводів). Протягом трьох днів свята усім парафіянам дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Вважалося, що вони відлякують нечисту силу і сприяють тому, щоб гречка уродила.

Багатим був репертуар традиційних великодніх ігор. Діти залюбки грали у цоканьє — биття яєць: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубочі ігри (битилупака, піп, чорт, харлай, шила бити, кашу варити, довгої лози та ін.) являли собою змагання у спритності, швидкості й силі. У дівочих іграх (шум, жельман, кострубонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовувалися художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися справжніми ярмарками наречених.

Гаївки

У весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків. Померлих родичів провідували, як правило, у першу неділю після В. (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню "за упокій душі". Ця традиція побутує й сьогодні.

Зільницький обряд був пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля) і приурочувався до дня Симона Зілота (10 травня за ст. ст.). Участь у ньому брали лише баби й молодиці. Зібравшись в одній хаті напередодні, жінки смажили яєшню, варили вареники, готували інші страви та гуртом йшли до лісу збирати цілющі квіти і трави: золототисячник, череду, ромашку, ведмеже вухо, полин, деревій, п'ятилисник тощо. Зілля намагалися збирати до схід сонця, коли ще не впала роса, і обов'язково потай від чужого ока, промовляючи магічні формули: Святий Авраам на це зілля орав, а Бог садив, а Спас родив, Мати Божа поливала і на поміч це зілля давала та ін. Закінчивши збирання трав, у лісі ж улаштовували колективну трапезу.

У деяких місцевостях жінки вибирали поміж себе вдову, яку називали "Симон". Її першою купали у великій діжі, підливаючи туди відвар свіжих лікувальних трав. Потім цю церемонію по черзі повторювали й з усіма іншими. Завершення обряду відзначали спільним застіллям у садку та виконанням "зільницьких" пісень.

Занурення вінків на Купала

Купала (Івана Купала) — давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Відзначалося 24 червня за ст. ст. у період підготовки до збору врожаю. Первісне Купалою, очевидно, називали ляльку або опудало, яких купали — топили у воді, заривали у землю, спалювали. Назва ж "Івана Купала" походить від народного наймення Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції.

Серед українців К. відзначала переважно молодь у купальську (іванівську) ніч. Свято поєднувало елементи культу Сонця, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів. Напередодні парубки розкладали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер тощо. Запалити ці купальські вогні доручали дідам, які повинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом новий вогонь. Вірили, що, стрибаючи через багаття, можна позбутися хвороб, злих чарів, безплідності. Виходячи з того, вдалим чи невдалим виявився стрибок через вогонь, дівчата й парубки ворожили про своє майбутнє, ранній чи пізній шлюб. Важливу роль у купальських обрядах відігравали колесо як символ Сонця та вода — ці стихії порівнювалися з братом і сестрою.

Центральне місце у святі займало ритуальне деревце — марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата — живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо. Навколо марени водили хороводи, співали пісні про кохання, сватання, майбутній шлюб. Тут же відбувалося своєрідне ігрове суперництво між дівчатами і парубками: останні намагалися будь-що відібрати у дівчат деревце і поламати його. Щоб хлопці попекли руки, у деяких селах Поділля виготовляли спеціальний дублікат ритуального дерева з будяків, терну чи кропиви. При цьому обидві сторони обмінювалися ущипливими жартами і пісенними докорами.

Купальському дереву надавалося й аграрно-магічного значення. У багатьох місцевостях його купали у воді, а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Шматочки марени несли на городи (щоб краще в'язалися огірки), затикали під стріху (щоб багатство велося), кидали у річку (щоб дощ пішов).

Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася нечиста сила. Звідси — широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні прийоми, за допомогою яких застерігались від відьом. Вірили, що трави, зібрані на К., мають особливо цілющі властивості. Багато повір'їв було пов'язано з квіткою папороті.

Зелені свята— українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троїцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.

Напередодні Зелених свят

Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, обов'язково прикрашали подвір'я та господарські будівлі клечанням — зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір'ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями, татарським зіллям.

Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків — ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гіллям, квітами, стрічками.

На Лівобережжі дівчата водили тополю — одягали одну з-поміж себе тополею і водили її по дворах. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання, щедро обдаровував учасників обряду. На Поліссі побугував близький за значенням обряд троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина.

На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.

Маковія — спрощена українська назва церковного свята святих мучеників Маккавеїв (14 серпня). Цього дня у церквах разом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, які на Різдво використовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком. Традиційні першосерпневі букети на Поділлі називалися маковійками. Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Перед цим їх треба було добре нагодувати, бо наступний рік випаде неврожайний.

Освячені на М. квіти й трави зберігали за іконами як помічне зілля. Якщо захворювала якась свійська тварина, її годували засушеними квітами, скурювали, поїли відварами із трав. Освячений у церкві мак, особливо дикий (видюк), використовували для охорони житла, худоби, двору від усякої нечистої сили.

У деяких селах Київщини на М. встановлювали високі хрести, прикрашаючи їх квітами й головками маку, а зверху прикріплювали гарбузову маску з запаленою свічкою всередині, що нагадувало людський череп. Протягом усієї ночі хлопці та дівчата співали й танцювали, оберігаючи свій маковіївський хрест від сусідів-однолітків з інших вулиць чи кутків, які намагалися його викрасти або зламати.

Спаса— свято православної церкви, встановлене на честь Преображення Господнього (19 серпня). Цей день був немовби апофеозом радості селянина з плодів своєї діяльності. За традицією святили яблука, груші, мед, колачі з муки нового врожаю. Після церковної відправи пригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців. Великим гріхом вважалося їсти яблука і груші до С. Цієї заборони особливо суворо дотримувалися батьки, що втратили дітей, та діти, в яких померли батьки.

На С. разом із фруктами й медом до церкви несли великі оберемки трав, квітів, городніх рослин. Кожний вид освяченого зілля мав своє призначення. Васильками лікувалися від падучої, запою, внутрішнього жару, з них робили підстилку в труні, подушечку для небіжчика, вінки для померлих дівчат. Відвар сон-трави пили від безсоння тощо. За народною прикметою, на С. літо зустрічається з осінню. Цієї пори у природі вже відчувалися перші ознаки майбутніх холодів, тому й казали: Прийшов Спас, готуй рукавиці про запас.

Перша Пречиста – Успіння Пресвятої Богородиці (21 вересня)