4 Питання Етапи і методи педагогічного дослідження

У педагогічних дослідженнях виділяють чотири основні етапи: від почат­кової стадії формулювання питань до остаточних висновків.

Постановка проблеми. Дослідник повинен визначити, що конкретно він збирається вивчати.

Формулювання гіпотез стосовно передбачуваних причин досліджува­ного явища. Дослідник заздалегідь прогнозує, що може бути виявлене в про­ цесі дослідження.

Перевірка гіпотези. Дослідник повинен зібрати дані і проаналізувати їх, використовуючи відповідні статистичні критерії. Щоб перевірити істин­ність гіпотези, вибирають придатні для цього методики, визначають умови проведення перевірки, вимірювальні інструменти і кількість вимірів, а також намічають ті особливості педагогічного процесу, що будуть контролюватися в ході дослідження.

Формулювання висновків. З огляду на результати попереднього етапу, дослідник формулює висновки про наявність чи відсутність причинно-наслідкових зв'язків, що передбачалися у вихідних гіпотезах.

Методи педагогічного дослідження відповідно до їх призначення і пізна­вальних можливостей можна розділити на :

-описові (методи збору даних) і пояснювальні (експериментальні).

До методів збору даних належать:

-спосте­реження,

(Організовуючи спостереження, важливо мати його план, визначити термін, фіксувати результати. Спостереження повинно бути систематичним)

-вивчення документів і продуктів діяльн.

- опитування (бесіда, інтерв'ю, анкетування),

Метод антетування — дає змогу підвищити об'єктивність інформації про педагогічні факти, явища, процеси, їх типовість, оскільки передбачає отримання інформації від якнайбільшої кількості опитаних.

- тестування.

Наукове дослідження — особлива форма процесу пізнання, систематичне цілеспрямоване вивчення об 'єктів, в якому використо-вують засоби і методи науки і яке завершується формулюванням знання про досліджуваний об 'єкт.

У педагогіці використовують фундаментальні та прикладні наукові дослідження.

Фундаментальні дослідження покликані розкрити сутність педагогічних явищ, знайти глибоко приховані засади педагогічної діяльності, дати її наукове обґрунтування.

Прикладні дослідження охоплюють питання, безпосередньо пов'язані з практикою.

Фундаментальні й теоретичні дослідження в галузі педагогічних наук здійснюють науково-дослідні інститути, об'єднані в Академію педагогічних наук України, прикладні дослідження — науково-методичні центри вищої, середньої освіти Міністерства освіти і науки України. Дослідження педагогічних явищ і процесів мають ураховувати такі їх характерні риси:

а) неоднозначність їх перебігу: результати навчання, розвитку і виховання залежать від одночасного впливу багатьох чинників;

б) неповторність педагогічних процесів

в) участь у педагогічних процесах людей усіх вікових категорій;

г) об'єктивні висновки у процесі дослідження можливі лише за умови багаторазових спостережень, в усередненій, узагальненій формі.

5 питання Процеси формування і розвитку особистості. Біологічне та соціальне у розвитку особистості. Соціалізація учнів. Поняття діяльнісного підходу у вихованні.

Людина, особистість, індивід, індивідуальність є синонімами в біологічній сутності.

Людина – це біолог. істота, яка належить до класу ссавців типу homo sapiens. Особистість – це людина, яка характеризується з соціально-пед. погляду і громадської д-сті, в першу чергу, рівнем розвитку психіки, здатністю до засвоєння соціального досвіду, можливістю спілкуватися з ін. людьми. Особистістю людина є з 3 років.

Індивід – це одиничний представник людського роду, носій індивід. своєрідних рис.

Індивідуальність – це особистість, що характеризується унікальними неповторними соціальними явищами, що помітно відрізняють її від інших.

Розвиток особистості – це процес становлення особистості як соціальної якості індивіда в результаті соціалізації і виховання. На розв. особистості вплив. зовн. і внутр. фактори.

Зовн. – умови суспільства, вплив педагогів, батьків. Внутр. – тип нервової системи, темперамент. Зовн. фактори впливають на людину через внутрішні.

Рушійними силами розв. особ. є боротьба протиріч, які виникають внаслідок розходження між досягнутим рівнем розв. дитини і новим змістом д-сті, яким вона оволодіває, а також протиріччя між анатомо-фізіологічними і соц.-пед. проблемами і можливостями задоволення цих проблем.

Стосовно людини є 3 види розвитку: фізичний, психічний (процес змін і становлення психіки), соціальний (процес оволодіння людиною соціал. досвіду)

Формування – це цілеспрямований процес соціалізації особистості, що х-ться певним завершенням, що має ознаки закінченості.

Фактори, що впливають на розвиток: середовище, спадковість, виховання.

Діяльнісний підхід вимагає спеціальних зусиль, спрямованих на ор-цію д-сті учнів, на активізацію і переведення його в позицію суб’єкта пізнання, праці та спілкування, що в свою чергу передбачає вироблення умінь обирати ціль, планувати діяльність, організовувати, виконувати, аналізувати результат.

6 питання цілісність та системність пед. Процесу.

Сутність і структура педагогічної діяльності, а також взаємозв’язана з ними продуктивність – одне із актуальних питань педагогічної науки і практики. Науковий аналіз педагогічної діяльності враховує важливість творчих методів кожного педагога, але сам він побудований не на описі, а на принципах порівняльного дослідження, кількісно-якісного аналізу. Особливо перспективним вважається використання принципів системного підходу до аналізу і побудови моделей педагогічної діяльності.

Система – це сукупність множини взаємопов’язаних елементів (компонентів), що утворюють деяку цілісність і взаємодіють між собою.

В педагогіці існує багато варіантів використання загальної теорії систем до аналізу педагогічної діяльності. Так Н.В.Кузьміна, розробляючи проблему педагогічної діяльності визначила структуру діяльності вчителя.

В даній моделі були визначені п’ять функціональних компонентів 1)гностичний; 2)проектувальний; 3)конструктивний; 4)організаторський і 5)комунікативний.

Всі ці компоненти можна віднести до загально трудових, але їх зміст конкретизується на етапі реалізації педагогічного процесу.

Гностичний компонент (від грецького гнозіс – пізнання) відноситься до сфери знань вчителя. Передбачає постійне підвищення педагогічної майстерності і культури вчителя за рахунок самоосвіти. Мова йде не тільки про знання свого предмета, а й про знання способів педагогічної комунікації, особливостей розвитку дітей, а також самопізнання ( власної особистості і діяльності)

Проектувальний компонент включає в себе уявлення про перспективні завдання навчання і виховання, а також стратегіях і способах їх досягнення тобто проектування навчально-матеріальної бази педагогічного процесу;

Конструктивний компонент – це особливості планування педагогом власної діяльності і активності учнів з урахуванням цілей навчання і виховання тобто планування і побудову педагогічного процесу; Вона потребує педагогічного мислення, педагогічної спрямованості, ініціативи, творчості, глибоких психолого-педагогічних знань;

Комунікативний компонент включає встановлення педагогічно доцільних відносин педагога з вихованцями, педагогами школи, представниками громадськості, батьками. Особливо акцентується увага на зв’язку комунікації із ефективністю педагогічної діяльності, спрямованої на досягнення освітніх та виховних цілей;

Організаторський компонент – це система умінь педагога організовувати власну діяльність, а також активність учнів.

Ієрархія виховних цілей

Мета виховання визначає напрям педагогічного процесу в усіх його складових та елементах. Вона зумовлює його зміст, методи та форми.

Педагог, який туманно, невиразно уявляє собі виховну перспективу, не зможе досягти належних успіхів у роботі і неминуче зазнаватиме невдач Саме тому К.Д.Ушинський визначення мети виховання вважав наріжним каменем філософських і психологічних теорій, першим питанням педагогіки Загальна мста виховання формулюється у світлі пріоритету загальнолюдських цінностей: "всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадянина до свідо­мого суспільного вибору, збагачення на цііі основі інтелектуального, творчого. культурного потенціалу народу"¹.

Так формулювання мети виховання є надто загальним. Воно вказує ли­ше стратегічний напрямок виховної діяльності педагога. Для того, щоб мож­на було реалізувати загальну мету виховання у реальному педагогічному процесі, необхідно її конкретизувати.

Першим етапом конкретизації є визначення основних напрямків вихован­ня. У відповідності з основними елементами культури виділяють розумове, моральне, трудове, естетичне та фізичне виховання.

Наступним етапом є визначення оперативних цілей проведення окремо­го уроку або виховного заходу на рівні окремих психологічних новоутво­рень: установок, цінностей, переконань, здібностей, знань, умінь, навичок тощо. На відміну від попередніх етапів, оперативні цілі характеризуються своєю діагностичністю. тобто можливістю перевірки їх досягнення, корот­кочасністю, деталізованістю та ситуативністю. Наприклад, плануючи окремий урок, педагог може визначити оперативною метою засвоєння учням: нового поняття чи нового алгоритму розв'язування рівняння, або розвитої деякого практичного уміння тощо.

7 питання.Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об'єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства, що визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Зі зміною продуктивних сил і виробничих відносин змінюється і мета виховання. Наголошуючи на важливості визначення мети і завдань виховання, К. Ушинський писав: "Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності... Ось чому, ввіряючи вихованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це питання ясної й категоричної відповіді".

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє впродовж століть, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної та моральної досконалості). В епоху Відродження ідея всебічного розвитку особистості знайшла відображення в педагогічних поглядах педагогів-гуманістів Ф. Рабле і М. Монтеня. Рабле пропагував гуманістичне виховання людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. На його думку, з цією метою в школі повинні вивчатися мови, математика, астрономія, природознавство, історія, право. Важливою складовою всебічного розвитку він вважав мислення. М. Монтень передусім позитивно оцінював в античному вихованні його різнобічність. Серед складників всебічного розвитку особистості він виділяв розумовий розвиток, моральне і фізичне виховання.