Українські народні дитячі пісеньки

Іде, іде дід, дід

Іде, іде дід, дід

Несе, несе міх, міх.

Отакий дідище,

Отакий страшище!

Отакий ногатий,

Отакий рукатий,

Отакий носатий,

Такий бородатий!

Отакий дідище,

Отакий страшище!

– А я – не боюсь!

Іде півник на війну

Іде півник на війну,

Куряву здіймає.

– Ой куди, куд-куди?

Курочка питає.

– Іду, курочко, прощай! –

На війну велику, –

– Ой куди, куд-куди? –

– Воювать з індиком.

Українська народна дитяча пісенька

Добрий вечір, зайчику!

– Добрий вечір, Зайчику,

Куди йдеш?

Скажи мені правдоньку,

Де живеш?

– Отут живу в хатоньці

Край води,

А ти туди, лисонько,

Не ходи!

Дощ іде, дощ іде

Дощ іде, дощ іде,

Аж із стріхи капає,

Комар з мухою танцює

Аж підскакує.

Зайчику, Зайчику!

– Зайчику, зайчику, де ти був?

– У темному гаю.

– Розкажи, розкажи пригоду свою.

– Вовчика сірого я в ярок загнав,

лисоньку рудую у мішок сховав!

– Де сховав? Де сховав?

– У драному мішку.

– Покажи, покажи спійманку таку.

– Лисонька рудая, хитра та прудка,

дірочку вигризла, вилізла з мішка.

А коли ж вона тікала, то мене перелякала.

– Он як!

Кукуріку, півнику

– Кукуріку, півнику,

куди йдеш?

Скажи мені правдоньку,

де живеш?

– Ото ж моя хатонька

край води,

З хорошого дерева,

з лободи.

А на моїй хатоньці

крокви

З хорошого дерева –

з моркви.

Така моя хатонька

край води,

З хорошого дерева –

з лободи.

А на моїй хатоньці лати

З хорошого дерева – з м’яти.

Така моя хатонька

Край води,

З хорошого дерева

З лободи.

Смішинки-веселинки Дві душі

Хлопчик запитує батька:

– тату, а в нас дві душі?

– Чому це ти так говориш?

– Бо дві душі. Як холодно – одна дме теплом на замерзлі пальці, а як гарячий чай – то студить холодна душа.

Обіцянка

– Дідусю, купи мені барабан!

– куди ще тобі барабан! Від тебе й так багато шуму.

– Але я обіцяю, що гратиму тільки тоді, коли ти спатимеш.

Легенди та перекази Сокіл Рід

На початку була пітьма – вічна й безмежна. Ні Землі, ні неба, ні Сонця. Тільки – морок. Густа, холодна, й безконечна ніч. А її пронизувало Око. Звідки летіло воно? І – куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно? Наймудріші волхви Оріани казали так: «Око було завжди, воно було вічно. І з вічності воно летіло у вічність». А Заратустра потому вже додав: «Воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ».Мабуть, так. Бо Око, пролетівши безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилося диво: Першоптах і Першобог – птиця Сокіл. Його золотаве пір’я осяяло непроникну ніч. Сокіл розправив крила і кружляв над Оком. І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку. І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води. І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера. Тоді Сокіл сів між квіти й став глибоку думу думати.

Прадуб

Довго думу свою думав Сокіл. Тьма часу минула.

І зніс Сокіл золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб – Стародуб.

І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили Молодильні яблука. – плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело. Тоді злетів сокіл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив ірій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму світ».

Погоня

За Тисменицею є село, що Погонею називається. Протікає там річка Ворона, Ніхто не пам'ятає, коли виникло село, але з діда-прадіда розповідають, що ще за тих часів, як татари плюндрували українську землю, при шляхах були такі вартівники, що давали знати про напад чужинців.

І люди ховалися, де хто міг: по печерах, по лісах, по горах. Але одного разу татари напали якось так раптово, що завчасно ніхто не міг сховатися. І почали з села утікати від нападників жінки з дітьми, старі діди та баби, бо чоловіки всі загинули від шабель татарських. Не одну та не дві години тікали люди, але татари напали на слід і гналися за ними. Довго йшла ця погоня, і люди так заморилися, що падали під ноги коням, а татари скручували їм руки і прив'язували до сідел, аби гнати в неволю.

І побачили люди, що не втекти від погоні, не сховатися у чорних лісах...

Почався у чистому полі плач великий, а татари вже ось-ось мали настигнути ту юрбу.

І раптом із беззахисного натовпу назустріч татарським вершникам кинулася незвичайної краси дівчина. Всі аж ахнули від здивування, а вона, не зупиняючись, бігла до бусурманів. У довгих дівочих косах, темних, як ніч, була заплетена голуба стрічка. Коли до вершників залишилося кілька метрів, дівчина рукою зірвала з коси стрічку і кинула її коням під ноги. Враз там зробилася річка. Була вона чорною, як ворон, що вже літав над беззахисною юрбою і люто крякав.

Татарські вершники заїхали у воду, але швидка течія огорнула їх, коні іржали, билися у воді, бо мулисте дно ловило їх і затягало під воду. Жоден нападник, що потрапив у річку, не виїхав на протилежний берег і не повернувся назад.

Гострі стріли вп'ялися в молоде дівоче тіло, і вона впала на зеленому березі річки. Люди сховалися в лісі,, а коли татари відійшли, вони повернулися на те місце, де лежала з пробитим татарською стрілою серцем, з розпущеними косами чорнява галичанка. Там і поховали незнайому рятівницю. На могилі посадили плакучу вербу.

Вирішили люди вже не повертатися до свого спаленого татарами села, а оселитися над річкою, яка їх врятувала. З того часу село називають Погонею, а річку — Вороною, бо й досі вода в ній чорна.

Легенди та перекази. — К., 1985.— С. 102.