40.Крива попиту монополіста, одночасний вибір монополістом ціни й обсягу виробництва.

Оскільки монополія уособлює галузь, вона стикається з кривою ринкового попиту. Монополіст регулює ціну так, щоб споживачі придбали весь обсяг товару, який він пропонує.

Загальний доход монополіста визначається також, як і для конкурентної фірми (TR = P х q), але ціна в цьому випадку не постійна, вона залежить від рівня попиту. Середній доход монополіста завжди дорівнює ціні, а його крива збігається з кривою попиту: D = AR. Граничний доход монополіста завжди менший за ціну, його значення спадають значно швидше, ніж значення ціни, тому крива MR віддаляється від кривої попиту. Ця властивість пояснюється дією двох ефектів: ефектом обсягу та ефек­том ціни, які діють у протилежних напрямках, — якщо об­сяг продажу зростає, то ціна знижується. Граничний доход може бути: - додатною величиною (MR > 0), тоді валовий доход зростає; - від'ємною величиною (MR < 0), тоді валовий доход мо­нополіста спадає; -нульовою величиною (MR = 0), тоді валовий доход набу­ває максимального значення; Монополія визначає випуск, орієнтуючись на криву попиту. Змінюючи обсяги, може сама знаходити таку ціну, яка буде максимізувати при­буток. Щоб зберегти високу ціну, монополія може зменшити обсяг пропо­зиції. Тому вважають, що монополія не має кривої пропозиції. Оптимальний обсяг виробництва фірми-монополіста

На рисунку зображено процедуру вибору оптимального об­сягу виробництва монополії за методом порівняння гранич­ного доходу і граничних витрат (модель MRMC). Якщо фірма вирішить виготовляти, то вона максимізувати- ме прибуток на обсязі Q_M, для якого MR = MC. На обсязі випуску Q₁ граничний доход перевищує граничні витрати, тому суму прибутку можна збільшити, розширивши вироб­ництво. На обсязі Q₂ граничні витрати перевищують грани­чний доход, фірма несе збитки, тому вона може зменшити витрати, якщо скоротить виробництво. Межі монопольної ціни визначаються рівнем реалізації ринкової влади, тобто можливістю впливати на ринкові ціни. Монопольна ціна, як правило, перебуває між двома протилежними граничними точками. Одна з них — ціна і обсяг виробництва, які максимізують прибуток, інша — ціна і обсяг, що не дають жодного додаткового прибутку понад нормальний. Другий варіант обирається монополі­єю, яка намагається уникнути потенційної конкуренції. першому варіанту надає перевагу монополія, яка йде на ризик потенційного суперництва і має певну перевагу над конкурентами.

41.Рівновага фірми-монополіста в довготерміновому періоді.

У довгостроковому періоді монополіст, як і конкурентна фірма, виготов­ляє продукцію лише тоді, коли окуповуються всі сукупні витрати. Моно­полія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свого перс­пективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози щодо ринкового попиту на свою продукцію.

Монопольна фірма, що максимізує прибуток у довгостроковому періоді, збільшує обсяг виробництва доти, поки не зрівняються величини грани­чного доходу й довгострокових граничних витрат (MR = LMC). Законо­мірним є те, що рівноважна ціна P_M і в довгостроковому періоді пере­вищує довгострокові середні валові та граничні витрати. Таким чином, монополіст досягає точки рівноваги в тощі Е, де виконується закономі­рність Pm > LMC = LATCmn

Поведінка монопсоніста є дзеркальним відображенням поведінки монополіста. Монопсоніст як єдиний покупець товару має справу з висхідною кривою ринкової пропозиції, яка відображає його середні видатки на придбання товару (S = AF). Висхідний характер кривої пропозиції означає, що кожна наступна придбана одиниця товару потребує під­вищення ціни на весь обсяг покупок, тобто граничні видатки моно­псоніста н покупку зростатимуть швидше, ніж середні. Крива гра­ничних видатків (MF) відхиляється ліворуч вгору від кривої середніх видатків. Крива попиту відображає спадну граничну виго­ду монопсоніста (MB) від купівлі кожної одиниці товару (D = MB). Оптимальна кількість товару, яку купить монопсоніст, визначається за рівнянням MB = MF, що графічно відповідає точці перетину кри­вої D з кривою граничних видатків (MF) — це точка F. Ціну товару монопсоніст знаходить на кривій пропозиції, в точці F_ms. Ця точка є точкою рівноваги монопсоніста. Відповідно рівноважний обсяг по­купок буде Qms, а рівноважна ціна — Pms.

42.Цінова дискримінація та її основні види. Цінова дискримінація — це практика вста­новлення різних цін на різні одиниці товару, які не відрізняються різницею у витратах.

43.Економічні наслідки монополізації галузі. Найголовніші економічні наслідки діяльності чистої монополії 1.     Порівняно з конкурентним виробником, монополіст вважає за доцільне призначати вищі ціни і продавати менший обсяг продукції. Тому: •     суспільство перевитрачає певну кількість ресурсів, оскільки рівноважний обсяг виробництва монополіста не збігається з мінімальним рівнем середніх витрат; •     споживачі змушені сплачувати «монопольний податок», цей «податок» — економічний прибуток монопо­ліста. 2.      Середні витрати монополіста, як правило, не збігають­ся з середніми витратами конкурентної фірми, вони мо­жуть бути як меншими, так і більшими: •     ATC_M < ATC_K, оскільки монополіст - велике підприємст­во і на розмір середніх витрат може вплинути ефект масш­табу; •     ATC_M > ATC_K, у зв'язку, як правило, з меншою ефектив­ністю виробничої діяльності монополіста: —    мета менеджерів монополіста не збігається з метою мі­німізації витрат (вони можуть ставити завдання - збіль­шити підприємство, не беручи до уваги витрати, ухиляти­ся від надмірного ризику за рахунок збільшення витрат, брати на роботу некомпетентних друзів та родичів); —    монополіст, не відчуваючи ризику з боку конкурента, стає в'ялим, припиняє пошук нових технологій; —    монополіст несе додаткові витрати (придбання патен­тів, ліцензій, підкуп чиновників, тиск на постачальників ресурсів). 3.     Монополія суперечливо впливає на науково-технічний прогрес: •     масштаби монополії дають змогу виділяти значні кошти на науку та розробку нових технологій; •     однак у монополіях немає постійних стимулів до НТП.

44.Ознаки олігополії, поведінка олігополістів: некооперативна й кооперативна. Цінові війни у випадку олігополії. Модель Бертрана.

Олігополістичні цінові війни Цінова війна - цикл послідовних зменшень ціни змагаються на олігополістичному ринку фірмами. Вона є одним з багатьох можливих наслідків олігополістичного суперництва. Війни цін хороші для споживачів, але погані для прибутків продавців. Війни тривають до тих пір, поки ціна не падає до рівня середніх витрат. У рівновазі обидва продавця призначають одну і ту ж ціну Р = АС = МС. Загальний ринковий випуск такий же, який мав би місце за досконалої конкуренції. Рівновага існує тоді, коли жодна фірма більше не може отримувати вигоди від зниження цін, тобто коли ціна дорівнює середнім витратам, а економічні прибутки рівні нулю. Зниження ціни нижче за цей рівень приведе до збитків. При цьому кожна фірма виходить з того, що якщо інші фірми не будуть змінювати свою ціну, і у неї відсутня спонукання підвищувати ціну. На жаль покупців, цінові війни, як правило, нетривалі. Олігополістичні фірми після закінчення деякого часу вступають між собою в співпрацю, щоб у перспективі уникнути воєн і, отже, небажаних впливів на прибуток.

Особливістю поведінки фірми-олігополіста на певному ринку є те, що на відміну від досконалої конкуренції чи монополії, при прийнятті рішень вона завжди бере до уваги можливу реакцію конкурентів. Напрямки поведінки фірми за умов однорідної олігополії: 1. Некооперативна гра –це така гра, коли її учасники приймають самостійні рішення за всіма життєво важливими для них питаннями. Некооперативна гра поділяється: - Взаємна гра– це гра, коли учасники олігополії за приблизно рівної економічної сили виходять з припущень щодо можливих рішень конкурентів у відповідь на їхні дії (моделі Курно, Бертрана, “ламаної кривої попиту”). - Послідовна гра– це гра, коли одна з фірм грає роль лідера і, сподіваючись на свою економічну могутність, примушує інших учасників ринку “грати за її правилами” (моделі Штакельберга, лідерство в цінах). Емпіричні дослідження підтвердили, що дані моделі найбільше розповсюджені у світі. 2. Кооперативна гра– це гра, коли фірми домовляються між собою про певні правила поведінки, зв’язуючи себе певними домовленостями (картель). Особливості поведінки олігополіста на ринку визначаються двома тенденціями, що діють у протилежних напрямках: З одного боку, фірми зацікавлені в максимізації сукупного прибутку галузі через змову та спільні дії, оскільки це дає змогу реалізувати монопольну владу. З другого боку, кожна фірма прагне отримати надприбуток за рахунок конкурентів, порушуючи угоду, а це відповідно суттєво загострює суперництво. Суперечності між двома тенденціями ілюструє дилема олігополіста відома в теорії як “дилема в¢язня”. Ситуація, з якою стикаються олігополісти, нагадує становище учасників стратегічних ігор таких, як бридж або шахи, і необхідно вибирати варіанти поведінки відповідно до дій та реакцій супротивників. Тому в аналізі олігополістичних ситуацій застосовується теорія ігор.

Модель Бертрана або конкуренція за Бертрану - модель цінової конкуренції на олігополістичному ринку, сформульована французьким математиком і економістом Жозефом Бертраном в 1883 році. Модель описує поведінку фірм на олігополістичному ринку, конкуруючих за рахунок зміни рівня цін на свою продукцію. Парадоксальний висновок моделі - фірми будуть призначати ціну, рівну граничним витратам, як і фірми в умовах досконалої конкуренції - названий парадоксом Бертрана. У моделі прийняті наступні припущення: На ринку є щонайменше дві фірми, що виробляють однорідний продукт; Фірми ведуть себе некооперативно; Граничні витрати (MC) фірм однакові і постійні; Функція попиту лінійна; Фірми конкурують, встановлюючи ціну на свою продукцію, і вибирають її незалежно і одночасно; Після вибору ціни фірми виробляють обсяг товару, що дорівнює величині попиту на їх продукцію; Якщо ціни різні, споживачі пред'являють попит на дешевший товар; Якщо ціни однакові, купуються товари всіх фірм в рівних частках. Модель статична (розглядається прийняття рішення в одиничний момент часу). Припущення про цінової конкуренції означає, що фірми можуть легко змінювати обсяг випуску продукції, однак змінити ціну після вибору дуже важко або неможливо.

Рівновага у класичній моделі Бертрана MC = граничні витрати p1 = ціна фірми 1 p2 = ціна фірми 2 pM = монопольна ціна

Так як функції витрат обох фірм однакові, найкращий відповідь фірми 2 p2"(p1) буде симетричним відносно діагоналі I координатного кута. Функції найкращих відповідей обох фірм наведено на діаграмі 2.

Результатом вибору стратегій фірмами є рівновага Неша, що представляє собою пару цін (p1, p2) від яких невигідно відхилятися ні одній фірмі. Воно може бути знайдено як точка перетину кривих найкращих відповідей (точка N на діаграмі). Видно, що в цій точці p1 = p2 = MC, тобто обидві фірми встановлюють свої ціни рівними граничним витратам.

Модель Бертрана має два розумних результату: -кооперативний, що припускає досягнення фірмами угоди, при якому вони справляють монопольну ціну і обслуговують кожен по половині попиту споживачів; -конкурентний, при якому фірми діють некооперативно і встановлюють ціну на рівні граничних витрат. У несиметричного випадку, коли одна з фірм має більш низькі граничні витрати (наприклад, при використанні кращої технології виробництва), вона може встановлювати ціну нижче граничних витрат конкурента і отримати весь ринок. Це явище отримало назву "граничного ціноутворення".

45.Аналіз взаємовідносин двох товаровиробників. Модель Курно.

46.Аспекти утворення та діяльності картельних спілок.

47.Ефективність олігополії та економічні наслідки олігополії.

48.Спільні риси та відмінності монополістичної конкуренції порівняно з досконалою конкуренцією та чистою монополією. До реальних ринкових структур відносяться монополістична конкуренція та олігополія, які є найбільш поширеними в сучасній економіці.

В умовах монополістичної конкуренції, незважаючи на наявність великої чисельності фірм, виробники мають певну міру контролю над цінами на власну диференційовану продукцію, а споживачі віддають перевагу про­дукції цих виробників і готові платити навіть більшу ціну за їхні товари, враховуючи зручність їх використання, якість, особливе пакування, дода­ткові супроводжувальні послуги тощо

49.Еластичність попиту та визначення оптимального обсягу продажу в умовах монополістичної конкуренції. Еласти́чність попиту, коефіцієнт еластичності — вказує відносну зміну одного економічного показника за одиничної відносної зміни іншого показника, його детермінанта; відношення відсоткової зміни одного показника (функції %) до відсоткової зміни іншого показника (аргументу %) Еластичність попиту — зміна попиту на даний товар під впливом економічних і соціальних факторів, зв'язаних зі зміною цін. Попит може бути еластичним, якщо процентна зміна його обсягу перевищує зниження рівня цін, і нееластичним, якщо ступінь зниження цін вище приросту попиту. Εx(y)=(ΔY/Y)/(ΔX/X) де Εx(y) — коефіцієнт еластичності ΔY — зміна функції Y=f(X) ΔX — зміна аргументу X. Зазначеним способом вимірюється середній коефіцієнт еластичності на відрізку. В загальному випадку еластичність визначається як Монополістична конкуренція, як відомо, є однією із форм недосконалої конкуренції. Тому вона втілює у собі певні властивої чистої конкуренції і монополії. З одного боку, фірми функціонують на ринку з десятками конкурентів, а з іншого — володіють монополією на випуск і реалізацію власного диференційованого продукту, тобто продукту із певними особливостями

50.Поглиблення диференціації продукту: позитивні наслідки і загрози. Реклама товару. Суттєвого значення в конкурентній боротьбі набуває нецінова конкурен­ція, яка проявляється в диференціації продукції. До диференціації продукції відносять: - підвищення якості продукції; - виробництво нових моделей; - удосконалення дизайну;- покращення умов сервісного обслуговування; - удосконалення системи збуту продукції; - високий рівень реклами продукції.Важливою рисою диференціації продукції є те, що виробники на­бувають обмеженого контролю над цінами на свою продукцію. Покупці віддають перевагу продукції певних продавців, за яку навіть можуть сплатити більшу ціну з метою задоволення своїх індивідуа­льних смаків. Неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умо­вах монополістичної конкуренції, цілком компенсується тією виго­дою, яку отримують споживачі від великого асортименту продукції, що пропонують фірми, постійно оновлюючи і диференціюючи свою продукцію. Диференціація продукції є також джерелом підвищення прибут­ковості фірми. Завдяки постійному вдосконаленню продукції кожна монополістично конкурентна фірма може зберегти попит на свою продукцію і, розширивши виробництво, максимізувати свій прибуток Проте надмірна диференціація продукції призводить до розбазарю­вання ресурсів, зниження виробничої ефективності. Крім того, переваги розширеної диференціації для споживача зберіга­ються до певної межі. Стрімке розширення асортименту може досягти такого рівня, за якого ро­зумний вибір продукції стає складним. Великий асортимент подібної між собою продукції заважає обрати ту продукцію, яка потрібна на даний мо­мент У погоні за прибутком виробники, намагаючись покращити свою про­дукцію, можуть вносити лише незначні зовнішні зміни, які не збіль­шують ні тривалості користування, ні корисності, ні ефективності продукції у використанні. Досить часто це стосується лише пакування. Тобто чимало змін створюють лише видимість покращення продукції, а не дійсно вдосконалюють її. Мета як дійсного, так і уявного вдоско­налення єдина — спонукати споживача купувати саме цю продукцію Реклама — неособова форма комунікацій, що здійснюється через ме­режу платних засобів поширення інформації із чітко зазначеним дже­релом фінансування. Мета рекламних заходів: формування попиту, стимулювання збуту та продажу товару. Метою реклами може бути також і пробудження інтересу до продукції (послуги) тієї чи іншої фірми, роз'яснення її характеристик чи особливостей. Основні завдання реклами: 1)     створювати і підтримувати високу популярність товару; 2)     створювати бажаний імідж товару на цільовому ринку

51.Попит на товар та попит на фактори виробництва.

Попит на фактори виробництва-потреба фірмі у виробничому ресурсі при даній ціні.

Фактри формування попиту на ресурси виробництва:

1)технологія виробництва- кожна фірма використовує обмежену кількість ресурсів для виробництва продукції;

2)ефективність виробництва й фактора що використовується при створені кінцевого продукту- у виробництві кінцевого продукту фірма може використовувати різні за якістю фактори виробництва;

3)ринкова вартість ресурсів- прибуток фірми залежить від вартості своєї продукції тому вона вибирає для виробництва продукції дешеві ресурси;

4)попит на кінцеву продукцію- стійкий попит на продукцію породжує стійкий попит на фактори виробництва;

5)співвідношення продуктивності і ціни- взаємозамінність основних факторів і можливість змінити комбінації ресурсів.

Попит на фактори виробництва є похідним тому що він залежить від попиту на кінцевий продукт, що використовується за допомогою цього ресурсу.

Гранична доходністьресурсу (MRP_F) — грошовий вираз граничної продуктивності змінного фактора виробництва, тобто приріст зага­льного доходу внаслідок використання кожної додаткової одиниці змінного фактора виробництва:

MRP_f = MP_F x MR або MRP_f = A TR_F / A F, де MP_F — граничний продукт змінного фактора F;

MR — граничний доход змінного фактора. Виключення: для досконало конкурентної фірми, де MR = P_F MRP_f = MP_F x P Середні видатки фірми на ресурс (AE_F) AE_f = E_f / F

Граничні видатки фірми на ресурс (MEj) — це зміна величини видат­ків на ресурс (E_F) внаслідок купівлі ще однієї одиниці ресурсу, або до­даткові видатки на залучення у виробництво додаткової одиниці ресурсу: ME_f = A E_f / A F

52.Індивідуальний та галузевий попит на фактори виробництва. Цінова еластичність попиту на ресурс виробництва.

Індивідуальний попит на фактори виробництва- це обсяг попиту на виробничі ресурси з боку однієї галузі при кожному рівнів ціни.

Галузевий попит на фактори виробництва- це сума обсягів на виробничі ресурси з боку окремих фірм в галузі при кожному з можливих рівнів ціни.

53.Порівняння граничного доходу та граничних витрат товаровиробника за споживання одного фактора виробництва.

54.Функції ринків ресурсів в економіці.

55.Праця як фактор виробництва, її мобільність. Ринковий попит та ринкова пропозиція праці. Еластичність попиту на працю.

Розглянувши фактори, що лежать в основі попиту на ресурс, проаналізуємо пропозицію ресурсів (праці, землі, капіталу, підприємницьких здібностей) і визначення їх грошової форми: заробітної плати, ренти, позикового відсотка і прибутку на відповідних ресурсних ринках. Головним і вирішальним фактором функціонування економіки є праця. Ринок праці – це сфера контактів продавців і покупців трудових послуг. На ньому протистоять друг другу ті, що бажають робити (зайняті й безробітні) й ті, хто наймає робітників. При цьому ринок праці охоплює не тільки відносини з працевлаштування, але й усю сферу життєдіяльності найманої праці: оплату праці, інтенсивність праці, її мотивацію, підготовку й перепідготовку кадрів й інше. Для ринку праці характерним є саме вплив на мобільність цього ресурсу неекономічних факторів, але в мікроекономічному моделюванні виходять з їх незмінності хоча б у певний період часу. Єдиним чинником, що впливає на попит і пропозицію праці, залишається заробітна плата, рівень якої встановлюється в результаті взаємодії попиту та пропозиції праці. Досконало конкурентний ринок праці має наступні характеристики: -значна кількість фірм, що конкурують між собою за право найму того чи іншого працівника; -велика кількість працівників, що мають однакову кваліфікацію і пропонують свої послуги незалежно один від одного; -ні окрема фірма, ні окремий працівник не спроможні впливати на встановлений в галузі рівень заробітної плати.

Якщо фірма максимізує прибуток, то вона наймає робітників доти, поки гранична доходність праці не буде дорівнювати зарплаті, тобто MRPL=W. Зарплата – граничні витрати праці, MRCL=W. Обсяг пропонування праці в економіці визначається на основі індивідуальних рішень окремих робітників, які володіють специфічним товаром – здатністю до праці і можуть застосовувати її лише особисто і протягом певного часу. Сукупна корисність часу для найманого робітника складається з корисності робочого часу та корисності часу дозвілля. Метою робітника є максимізація сукупної корисності. Щоб максимізувати корисність часу, робітник повинен прийняти індивідуальне рішення: яку частку бюджету часу витрачати на дозвілля, а яку – на працю. Основним фактором, що впливає на вибір робітника, є годинна ставка заробітної плати. Рівень годинної ставки заробітної плати відображає вартість втрачених можливостей. Кожен робітник може вибрати лише одне місце роботи з багатьох можливих. Щоб утримати робітника на певному робочому місці, суспільство повинно оплатити йому альтернативну вартість втрачених можливостей, забезпечивши таку заробітну плату, яку він міг би одержати при іншому, найкращому застосуванні своєї праці. Ставка заробітної плати відображає також продуктивність праці. Її зростання пов’язане з підвищенням продуктивності праці внаслідок впровадження нових технологій і зростання кваліфікації робітників, а також виникненням дефіциту трудових ресурсів у періоди економічного піднесення і мобільністю робочої сили – можливістю змінювати місце роботи. Підвищення ставки заробітної плати за низького її початкового рівня спонукає робітника працювати більше за рахунок скорочення часу дозвілля. Фірма визначає рівноважний обсяг праці за правилом оптимального використання ресурсу і максимізує прибуток за умови MRPL=W. У стані рівноваги заробітна плата завжди стає рівною граничній доходності останнього із залучених робітників. Вигода фірми від найму робітників визначається як різниця між сумою граничних доходностей всіх найнятих робітників, крім останнього, і витратами на заробітну плату. Ця величина є нормальним (середнім) прибутком, який складає неявні витрати фірми. Рівноважна ставка зарплати в економіці (середня ставка) визначається взаємодією попиту на працю та її пропонування і є абстрактним показником. Втручання держави у функціонування ринку праці шляхом законодавчого встановлення мінімуму заробітної плати чинить змішаний вплив на нього: з одного боку дещо зменшує рівень зайнятості, а з іншого – допомагає зменшити бідність.

56.Монопсонічний та олігопсонічний ринки, їх особливості.

57.Монопольна влада продавців праці. Контроль профспілок над пропозицією робочої сили, рівнем заробітної плати та продуктивністю праці.

58.Капітал як ресурс тривалого використання, форми капіталу.

КАПІТАЛ — це економічні блага у фінансовій, фізичній та інтелектуальній фор­мах, що знаходяться в постійному взаємообумовленому русі, здатні приносити до­ход, впроваджені своїми власниками у відтворювальний процес як фактори вироб­ництва та інвестиційні ресурси, функціонування яких в економічній системі має просторові, часові та вартісні характеристики, пов'язані з факторами ризику і лік­відності, та є об'єктом суспільних відносин та управління.

ФОРМИ КАПІТАЛУ: 1)  фізичний, виробничий або технічний капітал (сукупність матеріальних засобів виробництва, які збільшують продуктивність людської праці: станки, комп'ютери тощо); 2)  фінансовий, або грошовий (отриманий в результаті торгових, або банківсь­ких операцій); 3)  юридичний капітал (сукупність прав розпорядження деякими цінними па­перами, коштовностями, причому ці права надають їх власнику доход без за­стосування відповідної праці, наприклад, дивіденди); 4)  людський капітал (фізична чи розумова діяльність людини, її знання, на­вички, уміння, талант, здібності та інші обдарування); 5)  інтелектуальний капітал (об'єкти інтелектуальної власності, інноваційні розробки, які дозволяють розвиватися та збільшувати доход в умовах науково- технічного прогресу) На основі позичкового капіталу та відсотка виникає фіктивний капітал. Це капітал, що обертається поза сферою реального капіталу: гроші, цінні папери, які приносять прибуток у процесі особливого обігу Сукупний фізичний капітал у певний момент часу представляють вироб­ничі фонди, які поповнюються в результаті інвестицій. їх поділяють на: основні та оборотні фонди Основні фонди (ОФ) — матеріальні цінності, що використо­вуються у виробничій діяльності підприємства понад один календарний рік з початку введення їх в експлуатацію, а та­кож предмети вартістю за одиницю понад 500 гривень. За функціональним призначенням розрізняють ОФ, що без­посередньо беруть участь виробничому процесі або сприяють його здійсненню (будови, споруди, силові машини і облад­нання, робочі машини і обладнання тощо). За галузями народного господарства ОФ розподіляються на промисловість, будівництво, сільське господарство, транс­порт, зв'язок.

За використанням ОФ поділяються на: діючі (використо­вуються у господарстві), недіючі (використовуються в даний період у зв'язку з тимчасовою консервацією підприємств або окремих цехів), запасні (різне устаткування, що знаходиться в резерві і призначене для заміни об'єктів). За ознакою належності на власні й орендовані. Власні засо­би можуть складатися із Статутного (пайового, акціонерного) капіталу, допоміжного фінансування з відповідних джерел на розширення роботи підприємства, власних прибутків, коштів Амортизаційного фонду, спеціальних фондів. Орендовані по­казуються у балансі орендодавача, тим самим виключається можливість подвійного обліку одних і тих же засобів. Не належать до основних фондів: 1)    предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості; 2)    предмети вартістю до 500 гривень за одиницю (за ціною придбання) незалежно від терміну служби. При цьому грани­чна вартість предметів, що не належать до основних засобів, може змінюватися Міністерством фінансів України; 3)    спеціальні інструменти і спеціальні пристосування під­приємств серійного і масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального замовлення незалежно від їхньої вартості; 4)  спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їхньої вартості і терміну служби; 5)   формений одяг, призначений для видачі працівникам під­приємства, незалежно від вартості й терміну служби Оборотні фонди — це частина виробничих фондів під­приємства, яка повністю споживається в кожному техно­логічному циклі виготовлення продукції і повністю пе­реносить свою вартість на вартість цієї продукції. Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову і вартісну форму. До оборотних фондів включають: Виробничі запаси — запаси сировини, основних і допо­міжних матеріалів, покупних напівфабрикатів палива і пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю та інших пред­метів, а також аналогічних предметів, що швидко зно­шуються. Незавершене виробництво — це предмети праці, обро­бку яких не завершено підприємством. Вони перебува­ють безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.

59.Ринкова ставка позичкового відсотка. Дисконтована вартість.

60.Обґрунтування інвестиційних рішень щодо придбання основних фондів.