Три основні джерела політичних знань

нормативно-ціннісні казуальні дескриптні

(риси політичних понять); (причини – наслідки); (описові).

3. Поняття парадигми та основні парадигмальні підходи в політології.

Політичні парадигми – це розроблені моделі вирішення пізнавальних завдань. Ураховуючи особливості основних парадигмальних підходів, можна глибше осягнути логіку побудови політичної теорії, тобто розібратись у суті політичних проблем.

Основні парадигмальні підходи

Теологічний підхід мав два етапи:		Різновиди соціального підходу:
До середньовіччя панувала ідея надприродного пояснення походження влади, виключення людського начала, визнання лише божественного джерела влади, а природа –відображення волі Бога.	У ХІІІ ст. Фома Аквінський висунув ідею трьох елементів влади: принцип – Бог, спосіб –правитель, існування – народ. Божественне право дає владу не одній людині, а багатьом, передусім – народу.	Марксизм ХІХ–ХХ ст. абсолютизує роль економіки та класової боротьби. В. Ленін: «Політика – це концентроване відображення економіки» та «морально все, що є на користь революції»	Правова концепція: право, а не політика має формувати владну волю суспільства. Закони мають зумовлювати зміст усіх політичних процесів. Державна влада після обмеження правом з діючим механізмом противаг – стає справедливою.
Тоталітарні режими скопіювали логіку взаємовідносин людей і влади (тільки Бога, релігію замінили певною ідеологією та вождями); натуралістична парадигма виходила з пріоритетного впливу природних джерел чи самої людини на суспільство.		Політика – сфера реалізації не соціальних інтересів, а самої людини (до того ж, люди можуть змінити свій вибір). Більш прагматичні підходи до розуміння природи політики у раціонально-критичній парадигмі (природа політичної взаємодії – це конфліктологія).

4. Політичні ідеї античності (Стародавня Греція та Рим).

Політична думка античності мала переважно філософсько-етичну спрямованість. Політика розглядалась як «царське мистецтво управління». Вводилось поняття «ісономії» – рівної участі всіх громадян у реалізації влади, рівності їх перед законом, але раби вважались «знаряддям праці», а демократія через небезпеку хаосу – негативною формою правління. До того ж, у Платона – ідеалізація аристократії минулого, примусово-колективістських методів управління, а тиранія – найгірша форма правління, тому що: «громадяни підкоряються людині, а не ідеї та приватний інтерес тирана підміняє інтерес суспільства». В Арістотеля та Цицерона – перевага надається змішаним формам правління (перший уводить нове поняття «політія» як влада середнього класу).

5. Політичні концепції Середньовіччя та епохи Відродження.

У Середньовіччі переважала релігійна концепція, яка базувалась на пріоритеті церковної влади над світською, а яскравими ідеологами цього часу були Аврелій Августин та Фома Аквінський. На їх думку, рівність людей, як і їх послух владі, обумовлені Богом – володарем світового порядку. До того ж, політика, на їх думку, має бути моральною, бо це відповідальність перед Богом.

Водночас, були прихильники і світської теорії (Марсилій Падуанський і Уїльям Оккам), але їх небагато. Для епохи Відродження характерна громадянська концепція, яка хоча і звільнила науку від теології, але й політику – від моралі. Сформувався «макіавеллізм» з формулою: «мета виправдовує засоби».