2.4. Філософія епохи Відродження:

^І№ антропоцентризм

Іде

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідей­ного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньо­віччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у ХІУ-ХУ ст. і завер­шується в ХУІ-ХУІІ ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних, відносин, формування національних держав, абсолютних мо­нархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успі­хами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відрод­ження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, ан­тичної культури (звідси і назва), спрямування проти христи­янсько-схоластичної культури середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і ство­ренням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали части­ною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу фе­одально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я люди­на, і ніщо людське мені не стороннє», - цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у ЇЇ право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХІУ-ХУ ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у ХУІ-ХУІІ ст. Відродження набуває природничої орієнтації.

Гуманізм (від лат.: Ьигпапш - людський) у широкому ро­зумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з'являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.

Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що лю­дина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги стано­вого та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спря­мований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається осо­бистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-пер­ше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переос­мислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній. ,о

Філософія в цей період перестала бути служницею богосло­в'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціо­нальний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'етро Помпо-' нацці у трактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі ; найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних .планах - філософському та релігійному. Безсмертя душі, сво­бода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені •філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого і люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією людини або брех­нею жерців.

Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіц­ійну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне свя-щенство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.

По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особли­во поширилися ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з ЇЇ субстанцією. Пантеїст Мюн-цер вважав, їло віра - це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як і ми. Пантеїстич­ною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому».

Одним із головних завоювань філософської думки був роз­виток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія (від лат.: паШга - при­рода) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфіло­софія намагатась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність

природи і незліченність світів, що входять до її складу, Нікко-ло Кузанський - про збіг протилежностей у безмежно велико­му і нескінченно матому.

Нікколо Кузанський був кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи. Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський називав «вченим незнанням» на відміну від схола­стичного «знання». Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує даними математики. Разом із тим він стверджу­вав, що тільки інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій єдності світу збігаються протилежності.

Великим науковим відкриттям, що сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він висунув і обґрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а Сонце, що Земля - одна з пересічних планет і не є нерухомою, а рухається навколо своєї осі й Сонця. Таким чином, було підірвано релігійні теорії геоцентризму й антропоцентризму, що панували тривалий час та стверджували, що Земля перебуває в центрі Всесвіту і створена Богом заради людини. <яш

У 1600 р. у Римі за вироком інквізиції

• |гЦ був спалений на вогнищі мужній вчений ЗІ Джордано Бруно, який висунув сміливу на той час ідею про нескінченність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої Сонячної системи, що постійно виникають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та об'єктивність його законів. Дійсна філософія, на думку Бруно, повинна спира- чс. 7. нікко:ю тися на науковий досвід; потрібно покінчити

Коперник |_{3 схоластикоЮ)} з ї] далеКИМИ ВІД ЖИТТЯ ДЄФ-

ініціями, з ЇЇ ворожнечею протії дослідницького знання. Бруно виступав проти підкорення знання вірі, проти теорії «двоїстої істини» і вважав за істину тільки науку.

Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту. Згідно з його теорією Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінчен­ний і вічний. Земля - маленька частинка у необмеженому світі. Матеріалістичний та атеїстичний світогляд Бруно мав пантеї­стичний характер. Основою світу він вважав єдину матеріаль­ну субстанцію наділену творчою силою. Природа для нього -це «Бог» у речах. Завдання філософії - пізнання єдиної суб­станції як причини, початку всіх природних явищ. Згідно з те­орією пізнання Бруно існує три ступеня осягнення істини: відчуття, розум та інтелект. Філософія Бруно оптимістична. Світ у цілому гармонійний та досконалий, недосконалість та смерть притаманні лише одиничним явищам.

Галілео Галілей запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиного не­змінного підґрунтя природи, що має струк­туру і вимагає для свого опису виключно механіко-математичних засобів (фігури, числа, руху). Так звані вторинні якості (смак, запах, колір) не мають субстанціаль­ності, ненаукові. У гносеології вчений роз-вивав ідею безмежності пізнання природи.

Діяльність Н. Коперника, Дж. Бруно, Галілео Галілея та інших вчених завдала удару церковному вченню про Всесвіт і приро­ду, заклала підвалини науково-дослідницького природознавста. 'V Творчість Леонардо до. Вінчі - це яскравий зразок поєднан­ня художньої та наукової діяльності. Леонардо виступив проти духовної диктатури католицької церкви, називаючи її «розсадни­ком брехні». Піддаючи критиці теологію та забобони, він стверд­жував, що всі явища природи підкорюються об'єктивному зако­ну необхідності. «Необхідність - наставниця та улюблениця природи. Необхідність - тема та винахідниця природи, і вуздеч­ка, і вічний закон». Він виступав проти теорії «двоїстої істини», стверджуючи, що істина одна і належить вона не релігії, а науці.

Витоками чуття він вважав вплив навколишнього світу, при­роди на органи чуття, а чуття - початок пізнання. Необхідно спиратися на експеримент, що є істинним підґрунтям науки. Леонардо намагався поєднати емпіризм та раціоналізм; спираю­чись на досвід, встановлювати причинний зв'язок явищ приро­ди, «починаючи з досвіду та з ним шукати причину».

Бернардіно Телезіо, пропагуючи дослідницьке вивчення природи, зазначав, що об'єктивно існує вічна і незмінна мате­рія, однорідна, нестворювана та незнищувана. Разом із тим він : вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.

Письменник-сатирик Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею поширення освіти як ; засобу для виправлення всіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими, на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за миролюбні стосунки між на­родами. У творі «Скарга Миру» він стверджує, що у війні заці­кавлені тільки ті, чий добробут залежить від людського горя. _%.

Із закликом до віротерпимості виступив французький філо­ соф Мішель де Монтень. Його філософії був притаманний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними змінюють­ ся і погляди; кожна думка є плодом індивідуального розвитку людини, і тому не потрібно надавати цим поглядам об'єктив­ ного значення. Відчуття, головне джерело наших знань,- об­ лудні та недостовірні. Скептицизм Монтеия спрямований про­ ти середньовічної схоластики. Він поширюється і на політичну сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дот-.*- римання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина, вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблен­ ня, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філо­ софії' - людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про самого себе»,^ говорить Монтень. Другим пунктом його про­ грами є культ природи. Закономірний і постійний плин приро­ ди, незалежний від людської мінливості стан речей - ось що викликає захоплення Монтеня. ..^

Філософські праці П'єра Шаррона «Про мудрість», «Корот­кий трактат про мудрість» присвячені аналізу людської психі­ки, правил пізнання і основних моментів права як учення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушли­ва та несильна, схожа на тварину, є її «сусідкою та ріднею». У той же час людина горда та пихата і може підкорятись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі - наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина - частина природи, і у кожній людині є частина природи. Істинна мораль впливає з природи, а не з релігії. Наслідування природі та «здоровий глузд» Шар­рон тлумачить як «насолоду».

Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологіч­ному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.

Епоха Відродження - це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціаль­но-економічні зміни, які статися в епоху Відродження, відоб­разилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивидів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне засто­сування досягнень науки. Можна виділити три напрямки по­будови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природно­го права й утопічні соціалістичні теорії.

Нікколо Макіавеллі відокремлює пол­ ітику від теологічних уявлень. Політика - автономна частина людської діяльності. Вона є втіленням вільної людської волі у межах необхідності («фортуни»). Політику визначає не Бог, не мораль, а практика, природні закони життя і людська пспхоло- _{Рис 9 Нікки}._Іи

ГІЯ. МОТИВУЮТЬ ПОЛІТИЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ, За Макіавеллі

Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення. Правитель но­вого тину, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинен пов'язу­вати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін «макіавеллізм» став синонімом пол­ітики, що керується принципом "мета виправдовує засоби".

В епоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божо­го суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності й вічності (так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись (цей підхід зустрічаємо вже за давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але, незважаючи на це, воно не­обхідне, бо його сутність випливає з загальної людської приро­ди. Це так зване «природне» право. Цієї концепції дотримував­ся Гуго Гроцій, який визнає існування Божого права і права людського. У людському праві він розрізняє громадянське і при­родне право. Громадянське право виникає історично, обумовле­не політичною ситуацією, а природне право випливає з природ­ного характеру людини і є предметом не історії, а філософії.

В епоху Відродження, пов'язану з первинним накопичен­ням капіталу, виникають теорії, що критично реагували на соц­іальну диференціацію. У них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін «утопія» (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де ніби-то було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін «утопія» був поширений на всі науково нео­бгрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою. Корінь зла Мор вбачав у приватній власності. Він говорив, що держава -це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високо-організоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Т. Кам-панелла у своїй праці «Місто Сонця» також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти бага тих і бідних. Нове суспільство засновано на засадах загальної праці, що є найбільш почесною справою. Мета «Міста Сонця» -земні благополуччя, добробут його жителів («солярійців») і розвиток культури.

Таким чином, у них перших соціалістичних утопіях прого-длошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства. Взагалі ж, філо­софська думка епохи Відродження відійшла від схоластики і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів.