Політична думка хіх століття.

Новим в розвитку політичної науки став вплив на неї соціології. Осмисленню ролі соціальних механізмів еволюції (розподілу праці, нерівності, власності, вірувань, колективних уявлень, мотивів і т.д.) в політичному житті сприяли роботи французьких соціологів Огюста Конта (1798—1857 рр.), Еміля Дюркгейма (1858—1917 рр.) і англійського вченого Герберта Спенсера (1820—1903 рр.).

Г.Спенсер зробив висновок про наростаюче ускладнення соціальних відносин у міру розподілу суспільної праці. Диференціація форм і видів діяльності людей примушує їх співробітничати для досягнення загальної мети, породжує необхідність демократичної організації влади і управління. У зв'язку з цим держава розумілася як «колективний розум», надкласова сила.

Інша версія еволюції суспільства була запропонована к.Марксом:

• люди не вільні у виборі форм суспільного розвитку. Їх вибір приречений ступенем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин, а зміст останніх визначається формою власності;

• чинники матеріального виробництва складають основу людського суспільства, забезпечують його прогрес;

• зміни в розвитку продуктивних сил призводять до нового розподілу праці, новим формам власності, породжують певні форми обміну і споживання;

• політика і її інститути (право, держава) не мають самостійного характеру, а є похідними від економічної структури суспільства, хоча і впливають, у свою чергу, на економічний розвиток;

• політичні структури виражають інтереси класу-власника. На цій підставі висувалася ідея про злам буржуазної держави як органу політичного панування капіталістів власників.

Проте класове розуміння політики помітно обмежувало можливості більш поглибленого пізнання її природи, механізмів, мотивів політичної поведінки.

Політичні концепції хх століття.

Даний період включає політичні концепції, які з'явилися на рубежі ХIХ і ХХ століть. Сучасну західну політологію неможливо представити без того внеску, який внесли в її становлення німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920 рр.) і італійський соціолог Вільфредо Парето (1848—1923 рр.). Їх значення визначається тим, що вони виявили багато тенденцій, що зробили вплив на подальший світовий розвиток.

Автором теорії раціональної бюрократії був М. Вебер. Суспільство на рубежі ХIХ—ХХ ст. стало складно організованою системою. Найефективнішою системою державної організації він вважав бюрократію, яка ґрунтується на строгому розділенні обов’язків, професіоналізмі і дисципліні. Для ідеального типу бюрократія характерні:

• розподіл праці, обумовлений правами і законами;

• підкорення нижчестоящих посадовців вищестоящим;

• призначення службовців на основі професійної кваліфікації, а не через вибори;

• оплата праці працівників відповідно до рангу;

• для службовців робота в державній установі є основним заняттям;

• службовець не є власником установи, в якій працює;

• усунення з посади здійснюється вищестоящим органом і т.д.

Наявність цих правил привносить одноманітність в діяльність державних органів, чітко визначає відповідальність кожного інституту держави, обмежує свавілля начальника відносно підлеглого, усуває з посадових відносин особисту неприязнь, образи, симпатії.

Слід зазначити, що раціональна бюрократія — всього лише виконавський орган, за допомогою якого реалізується управлінська функція держави. Вона не ухвалює політичних рішень, її задача — виконання розпоряджень політичної еліти.

На початку ХХ ст. політичні системи зіткнулися з новими труднощами. В умовах швидких змін парламентські форми правління виявилися не в змозі ефективно реагувати на нові реальності: поява нових груп інтересів, виникаючі конфлікти. Зріс інтерес до осмислення проблеми досягнення соціальної рівноваги, забезпечення балансу інтересів різних груп. Як засіб, здатний відновити динамічну рівновагу в суспільстві, італійський соціолог В. Парето розглядав політичну еліту: еволюція людського суспільства є історія розквіту і занепаду еліти, яка ухвалює всі стратегічні рішення про розвиток суспільства. Якість правлячої еліти, покликаної погоджувати різні групи інтересів, у вирішальній мірі визначає і можливості розвитку суспільства.

М. Вебер пропонував інші шляхи забезпечення стабільності. Не сподіваючись на інститути представницької демократії (наприклад, парламент), він бачив вихід в посиленні авторитарної влади харизматичного лідера, якого відрізняють виняткові здібності, доблесть, що викликає до нього з боку населення абсолютну відданість і віру. М. Вебер запропонував теорію плебісцитарної демократії, в якій харизматичний лідер спирається на пряму підтримку народу в боротьбі проти бюрократії, що посилюється і не підзвітна ні перед ким. Ідея плебісцитарної демократії замислювалася для забезпечення єдності суспільства та його стабільності. Проте на практиці ця ідея привела в Німеччині до встановлення фашистської диктатури в 30-х рр. ХХ ст.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ЩОДО ОПРАЦЮВАННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ.