43. Життя в умовах радянської окупації Західної України у 1939–1941 роках

У вересні 1939 року на Західній Україні, після вступу Червоної армії внаслідок таємних угод між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР, відбулася хвиля націоналізації промисловості, банків, транспорту, землі, примусова експропріація майна, репресії та депортації населення. Окрім цього, повсякденне життя мешканців західноукраїнських земель різко змінилося. Рівень побутової культури, насаджений «визволителями» у 1939-1941 роках, викликав у місцевого населення «культурний шок».

Вступ Червоної армії та «культурний шок»

Зовнішній вигляд солдат та офіцерів «непереможної» Червоної армії викликав незабутнє враження. «Перші радянські підрозділи, які займали Львів, виглядали незвично погано – червоноармійці були голодні, обідрані, замурзані, брудні, вихудлі, одягнуті у погану уніформу та погано озброєні», – пригадував мешканець столиці Галичини. Отець Гавриїл Костельник з цього приводу писав: «Перше, що нас вразило – це «пролетарський» вигляд большевицького війська, і дуже простий одяг, навіть у «командирів», дальше, неінтелігентні, некультурні обличчя та простацькі рухи (...) Юнаки, почорнілі з нужди, здриґльоватілі наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ноги волочили (...) Вигляд новобранців, що приходили з совєтських республік, був жахливий».

Фантастичні розповіді комуністичних політпрацівників під час зустрічей із населенням про принади життя у Радянському Союзі та загалом низький рівень пропаганди подекуди викликали насмішки у місцевих селян та міщан. Зовнішній вигляд та поведінка новоприбульців були яскравою протилежністю до лозунгів комуністичної пропаганди про щасливе і радісне життя в Країні Рад.

Слідом за радянським військом на новоприєднані території прийшла армія чиновників та апарат НКВС. Західноукраїнські землі, що були одними із найменш розвинених та бідних регіонів Другої Речі Посполитої, в умовах «золотого вересня» виявилися справжнім ельдорадо для більшовиків. Під час свого  перебування у містах Галичини та Волині вони оперативно намагалися покращити свій злиденний матеріальний стан, розпочавши «штурм» місцевих магазинів та крамниць.

Одним із перших розпоряджень нової влади для полегшення виконання цього завдання стало запровадження курсу рубля на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дозволило здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій. Насамперед, за низькими цінами скуповувався одяг, взуття та інші товари мануфактури, папір, годинники, кава, шоколад, солодощі та інші дефіцитні в умовах «соціалістичного раю» продукти широкого вжитку. Навантажений товарами транспорт із захоплених, конфіскованих і націоналізованих підприємств, складів і магазинів масово виїжджав на схід. Водночас звідти сюди привозили  нафту, сірники, махорку та сіль. За декілька тижнів полиці у крамницях та магазинах міст Західної України спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до засобів для гоління і паперу.

Зважаючи на ненаситний попит переселенців зі сходу, радянська влада намагалася проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, у 1940 році у містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували у населення одяг, взуття та побутові предмети (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони, і навіть старі калоші та патефонні платівки).

Українців та поляків шокував вкрай низький рівень освіченості та  культурний примітивізм не тільки простих солдат та дрібних урядовців, а й вищих офіцерів та висопосадовців. Через цивілізаційну відсталість «визволителів» часто доходило до курйозів, які стали предметом насмішок та сюжетами численних анекдотів. Зокрема,  розповсюдженими явищами серед радянської номенклатури було використання в експропрійованих квартирах раковин клозетів в якості умивальників, споживання зубної пасти, носіння дружинами радянських офіцерів «трофейних» пеньюарів в якості вечірніх суконь тощо.

Відчуття відчуження посилював специфічний радянський етикет. За правило вважалося заходити у верхньому одязі та головному уборі до закритих приміщень, не поступатися місцем у громадському транспорті жінкам та не пропускати їх перед дверима до приміщення. Більшовики не знали, для чого призначені носові хустинки, засоби для гоління, зубна паста, нічні горщики та інші «екстравагантні буржуазні» засоби гігієни.

На фоні охайного й елегантного польського офіцерства вкрай непривабливо виглядали радянські військові – «командіри». Для обивателя Польщі було важко уявити офіцера з грубим неінтелігентним обличчям, який ходив з торбою речей, чи тримав дитину на руках, мав неакуратний вигляд, часто лаявся і в командах використовував словосполучення на кшталт «Давай-давай!».

«Радянізація» призвела не тільки до утвердження планово-командної моделі економіки, ідеологізації суспільної та культурної сфер, витворення атмосфери страху і терору, але й стала тріумфом більшовицької варварської дикості та хамства над більш високою культурою широких верств «визволеного» населення, яке в умовах буржуазного ладу мало значно вищий рівень цивілізаційного розвитку.

Показовою у такій ситуації була різка зміна моди. У містах стало небезпечно виходити на вулиці у дорогому і статусному одязі. Оскільки червоноармійці активно полювали за ручними годинниками та хорошим взуттям (в умовах СРСР черевики вважалися ознакою добробуту), то міщани воліли перші взагалі не вдягати, а другі замінити старим і не доглянутими. Серед робітників швидко поширювався радянський робітничий одяг – фуфайки, ватяні штани, чоботи, характерні картузи. Модними також ставали елементи військового строю без відзнак – френчі, галіфе тощо. Вулиці Львова, Тернополя, Станіслава, Дрогобича, Луцька та Рівного уподібнилися до інших радянських міст, по яких ходили сірі, вбого зодягнені люди, що за будь-яку ціну намагалися не вирізнятися із безликого натовпу.

Початок Другої світової війни: від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії проти Радянського Союзу

Друга світова війна почалася з реалізації секретного протоколу до пакту Молотова - Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. Відомо, що в ході переговорів у Москві Ріббентроп повідомив Сталіна про намір Гітлера напасти на Польщу 1 вересня 1939 р.

Незважаючи на радянсько-польський договір про ненапад, чинний до кінця 1945 р., Сталін фактично висловив згоду приєднатися до агресії. Як бачимо, безпосередніми паліями війни є обидва союзники: Гітлер і Сталін, гітлерівський рейх і сталінська імперія.

Як і Першу світову війну, Німеччина почала її під приводом, що вражає зухвальством і цинізмом з боку тих, кому не вистачало "життєвого простору". Так, увечері 31 серпня 1939 р. група есесівців, переодягнута у форму польських військових, захопила будинок радіостанції прикордонного з Польщею міста Глейвіц й інсценувала напад на німецьку територію. Зробивши кілька пострілів перед мікрофоном, фашисти зачитали польською мовою те, "що прийшов час війни Польщі проти Німеччини". Ця іскра перетворилася у світову пожежу. Провокацію в Глейвіці гітлерівці використали як привід для вторгнення в Польщу.

Отже, Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу. З вересня 1939 р.

Великобританія й Франція оголосили війну Німеччині. Ці держави мали спільні зобов'язання про взаємодопомогу. Приклад Великобританії наслідували її найбільша колонія Індія і всі англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз, Австралія і Нова Зеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла позицію "невоюючого союзника" Німеччини. США проголосили про свій нейтралітет (офіційно дотримувались до грудня 1941 р.). Юридично народи всіх континентів опинилися у стані війни, яка набула дійсно світового характеру.

Радянський Союз трохи "запізнився", і вже не нападав на Польщу, а "захищав" західних українців і білорусів. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон, а 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про "дружбу й кордони", до якого теж додавалися секретні протоколи. За своїм змістом вони були протиправні й аморальні. Це було продовження змови Гітлера й Сталіна про розподіл сфер впливу. Згідно з протоколами до сфери інтересів СРСР, крім Західної Білорусії, Західної України, Бессарабії, Фінляндії, Естонії та Латвії, потрапляла і Литовська держава, а до сфери Німеччини - Люблінське й Варшавське воєводства, тобто межа німецьких володінь у Польщі пересувалась на схід до р. Буг (на відміну від пакту Молотова - Ріббентропа). Новий західний кордон СРСР встановлювався приблизно по "лінії Керзона". Крім того, радянсько-німецьке зближення дало можливість радянському уряду мирним шляхом розв'язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини (червень - липень 1940 р.).

Водночас пакт Молотова - Ріббентропа та договір про "дружбу й кордони" мали серйозні негативні наслідки. Польську державу фактично було викреслено з карти Європи. Уряд Радянського Союзу ще більше втратив довір'я і викликав невдоволення керівних кіл Заходу і прогресивної громадськості. СРСР опинився в політичній ізоляції.

Причини цього були такі. По-перше, після підписання договорів керівники СРСР стали називати ворогом номер один Великобританію й Францію, а Польщу навіть фашистською державою. Молотов на засіданні Верховної ради СРСР 31 жовтня 1939 р. захищав агресивну політику фашистської Німеччини. Він заявив: "... Злочинно вести таку війну, як війна на знищення гітлеризму, прикриту фальшивим прапором боротьби за "демократію". Це дезорієнтувало громадськість у СРСР і за кордоном, внесло сум'яття у свідомість багатьох людей.

По-друге, радянський уряд восени 1939 р. приступив до реалізації секретних протоколів щодо країн Прибалтики. В результаті було підписано пакти про взаємодопомогу з Радянським Союзом, який дістав право будувати на території прибалтійських держав військово-повітряні бази і розміщувати там свої гарнізони. Усе це закінчилось відновленням радянської влади в Прибалтиці влітку 1940 р. і приєднанням цих держав до СРСР. Невипадково ці дії радянського уряду кваліфікуються як протизаконні, бо то була звичайна анексія, яку, до речі, США та інші країни Заходу ніколи не визнавали.

44. Акт відновлення Української Держави — проголошення 30 червня 1941 року в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояківбатальйону «Нахтігаль».

Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова урядуЗУНР Кость Левицький.

Акт відновлення Української Держави було проголошено в будинку «Просвіти» у Львові. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник митрополитаУГКЦ А. Шептицького о. д-р Йосиф Сліпий ^[1].

Акт 30 червня 1941 р., хоч і був несподіваний, засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України. Варто зазначити, що «Актом» проголошено «відновлення», а не (первинне) “проголошення“ Української держави, тобто формально було збережено традицію існування УНР і ЗУНР (теж в екзилі) від часів Визвольних Змагань 1917-21 рр. Теж слід звернути увагу й на те, що в “Акті“ проголошуються союзницькі наміри з боку новопостаючої України ( “буде тісно співдіяти“) щодо ВеликоНімеччини лише за важливої умови, що “… / Третій Рейх - С.П./ допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації “, тобто ніяк не можна говорити про безумовне підкорення ОУН і створеного нею Краєвого правління новому завойовнику.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну зверх 6 тисяч бандерівців, розділених на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН.^{[Джерело?]} Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також в Донбасі і Криму.

Звіт з національних зборів українців Західної України[ред.

які відбулися дня 30 червня 1941. (Жовківські вісті, Орган Українських Націоналістів, 10 липня 1941)

Дня 30.06. відбулися в год. 8 вечером в залах матірного Товариства «Просвіта» у Львові великі збори українців Західних Земель України, на яких проголошено святочне відновлення Української Держави і покликано перше Краєве Правління на чолі з Ярославом Стецьком, заступником провідника Організації Українських Націоналістів.

Збори відчинив промовою заступник провідника ОУН Ярослав Стецько, передав привіт провідника ОУН Степана Бандери, зізвав віддати честь борцям, поляглим за волю України і прочитав святочний акт проголошення Української Державности.

Акт проголошення Української Держави (30 червня 1941 p.)

УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД Львів, дня 30 черв. 1941 ч.: 1/41 год. 21 Рішення ч. І. Національних зборів українців

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ^[3]

1. Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом СТЕПАНА БАНДЕРИ проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві.

3. Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що твориться на Українській Землі, боротимесь дальше з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі.

45. Діяльність УПА Друга світова війна принесла Україні заміну одного поневолення іншим. Український народ був змушений стати на захист і створити для відсічі усім і всяким поневолювачам власну збройну силу. Таким тереном, де народилась УПА, її перші відділи, стали Волинь і Полісся, в якому гітлерівці, провокуючи польське населення, повели особливо нещадну політику. Тому українське населення почало створювати самооборонні відділи. Початки "Повстанської Січі" - Української Повстанської Армії сягають ще 1933 року. Саме тоді Тарас Бульба-Боровець, як прихильник екзильного уряду Української Народної Республіки, намагався створити Українське Національне Відродження (УНВ). Діяв він поза ОУН, а незабаром був виселений поляками з Полісся в 1937 році в глибену Польщі, а в 1939 року перебував на Холмщині. За погодженням з президентом УНР в екзилі А. Лівицьким, генералом В. Сальським, колишнім військовим міністром УНР, в серпні 1940 року переходить радянський кордон і створює на Поліссі територіальні "січі", "Поліське лозове козацтво". З початком німецько-радянської війни проти коричневих і червоних повелаборотьбу створена Т. Бульбою-Боровцем одна міцна формація - "Поліська Січ", що нараховувала декілька тисяч вояків, на Волинському Поліссі, півночі Рівненщини. Що стосується ОУН, то ще в 1936 - 1937 рр. з ініциативи її військової реферантури під орудою Василя Сидора створювалися бойови відділи під назваю "Вовки", які вели активну партизанську війну проти польських окупантів. Певні автори саме їх вважають попередникамиУПА. Військові об'єднання Т. Бульби-Боровця отримують спільну назву - Українська Національна Революційна Армія (УНРА). В народі їх називали бульбівцями або бульбашами. На Поліссі та Волині восени 1942 року під егідою ОУН бандерівського напряму створюються загони, які приймають назву УПА. В жовтні 1942 р. було сформовано на Поліссі перший відділ УПА. Її організаторами були провідні члени ОУН, уродженці Рівенщини Р. Волошин, Я. Бусел, Д. Клячківський. Створив уже згадуваний перший відділ Сергій Качинський (псевдо - Остап). Першим командиром УПА був Д. Клячківський (псевдо - Клим Савур), начальником штабу - Л. Ступницький (Гончаренко). Оперативним відділом керував М. Омелюсік. Командування УПА розміщувалось в Костопольському районі. Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Її сила полягала в тому, що вона спиралася на разголужену мережу Організації Українських Націоналістів. Остання ж користувалася незаперечною підтримкою в населення. Водночас силою УПА була також її політична платформа. Вона включала завдання виборення самостійності України, боротьби за грамодянські права, за демократію, за рівноправність національних меншин, співпрацю з усіма поневоленими народами проти нацизму та більшовізму. В свою чергу це призвело до того, що нерідко українськи боївки виступали проти польського населення, польських боївок. У цих кривавих українсько-польских сутичках і репресіях непоодиноко брали участь й загони УПА. Водночас гітлерівці майстерно провакували такі сутички, бо мали інтерес до знекровлення всіх сторін. В 1943 р. при УПА були створені загони узбеків, азербайджанців, грузинів, татар та інших, що складалися с колишніх німецьких військовополонених або мобілізованих гітлерівцями для допоміжної служби. УПА. Перші партизазанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько - радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба - Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців "у ліси", щоб воювати як і з німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН, що ховались від переслідувань Коха. Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярної українській армії. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопіла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30 - 40 тис. бійців. Порівняно з іншими рухами окупованої нацичтами Європи УПА не мала чужеземну допомогу. Тому зростання її свідчить про дуже відчутну підтримку українців. Коли під час відступу радянських війск берієвські прислужники розстріляли у західноукраїнських тюрьмах тисячі невиних, а війська вермахту зупинили цей кривавий терор, їх зустріли як визволителів. Але "новий порядок" виявився не менш жорстоким.