0251552_38296_mankiv_gregori_n_makroekonomika

Який вплив, на вашу думку, справив цей захід? Згідно з логікою рівності Рікардо, споживачі повинні б усвідомлювати, що в результаті цього заходу їхні доходи упродовж життєвого І циклу не зміняться, а отже, вони мали б заощадити суму додаткової чистої зарплати для оплати зростаючої заборгованості із податкових зобов'язань. Проте Джордж Буш твердив, що його політика забезпечить "гроші, які люди можуть використати для купівлі одягу, нового автомобіля або оплати навчання дітей у коледжі". Інакше кажучи, він вважав, що споживачі витрачатимуть цей додатковий дохід, що стимулюватиме сукупний попит і сприятиме виходу із спаду. Буш, здавалося, припускав, що споживачі непередбачливі або пов'язані позичковим обмеженням.

Виявлення фактичних наслідків цього економічного заходу пов'язане з великими труднощами, оскільки одночасно в економіці відбулось багато інших подій. Проте є певні свідчення, зібрані під час опитування, проведеного двома економістами відразу ж після оголошення цього заходу. У цьому обстеженні людей попросили відповісти на запитання: що вони зроблять із своїм додатковим доходом? 57% респондентів сказало, що заощадять його, використають для оплати боргів або змінять вирахування із доходів для нейтралізації впливу указу Буша. 43% опитаних відповіло, що витрачатимуть свій додатковий дохід. Отже, більшість населення планувала поводити себе саме так, як передбачає теорія Рікардо. Проте Буш частково мав рацію: чимало людей планували витратити свій додатковий дохід, хоч у наступному році їм довелося сплачувати вищі податки 3.

Майбутні покоління. Третій аргумент на користь традиційного погляду на державний борг (окрім короткозорості і позичкового обмеження) полягає в тому, що споживачі сподіваються, що майбутні податки доведеться платити не їм, а майбутнім поколінням. Припустімо, наприклад, що уряд знижує сьогодні податки і випускає довгострокові облігації зі строком погашення через ЗО років для фінансування бюджетного дефіциту, а відтак через ЗО років підвищує податки для виплати позики. У цьому разі державний борг є інструментом перерозподілу багатства наступного покоління платників податків (яким доведеться платити вищі податки) на користь нинішнього покоління платників податку (яке платить нижчі податки). Цей перерозподіл збільшує життєві доходи нинішнього покоління, яке розширює обсяг споживання. Зниження податків, яке фінансують за рахунок позик, стимулює споживання, бо дає змогу нинішньому поколінню збільшити споживання коштом наступного покоління.

Економіст Роберт Баро наводить гострий контраргумент на користь рікардівського погляду. Баро вважає, що оскільки майбутні покоління є дітьми і онуками нинішнього покоління, то не варто розглядати їх як незалежних економічних аґентів. Натомість, каже він, нинішнє покоління турбується про майбутні покоління. Наявність альтруїзму у стосунках між поколіннями підтверджують подарунки, які багато людей дарують своїм дітям, часто у формі заповіту на випадок смерті. Існування заповіту доводить, що багато людей не намагаються скористатись можливістю збільшити споживання коштом своїх дітей. Згідно з позицією Баро, в реальній дійсності рішення ухвалює не окрема особа, яка живе обмежену кількість років, а родина, яка існує невизначено довго. Інакше кажучи, особа вирішує, скільки їй споживати, на підставі не лише свого власного доходу, а й майбутніх доходів членів своєї сім'ї. Зниження податків, яке фінансують за рахунок позик, може збільшити дохід, який особа отримує упродовж життєвого циклу, але не збільшує сукупного доходу сім'ї.

_________

3 Matthew D. Shapiro and Joel Slemrod, "Consumer Response to the Timing of Income: Evidence From a Change in Tax Withholding", American Economic Review 85 (March 1995): 274-^283.

Додатковий дохід від зниження податків наша особа не споживає, а заощаджує, щоб залишити його у спадщину своїй дітям, які платитимуть вищі податки.

Ще раз можна переконатися, що полеміка з приводу державного боргу насправді є полемікою з приводу поведінки споживачів. Рікардівський погляд передбачає, що споживачі, ухвалюючи рішення щодо видатків і заощаджень, виходять із тривалого періоду часу. Проведений Баро аналіз поведінки сім'ї показує, що період часу, який бере до уваги споживач (як і держава), насправді безмежний. Споживачі, звичайно, можуть і не брати до уваги майбутні податкові зобов'язання наступних поколінь. Вони, можливо, сподіваються, що їхні діти будуть жити заможніше порівняно з ними і, отже, використовують можливість збільшення споживання коштом своїх дітей. Той факт, що чимало людей нічого не залишають у спадщину своїм дітям або залишають невелику спадщину, узгоджується із цією гіпотезою. Зниження податків, яке фінансується за рахунок позики; змінює обсяг споживання через перерозподіл багатства між поколіннями 4.

"Що я чую! Ви, дорослі, хочете віддати під заставу моє майбутнє?"

ПРИКЛАД

Чому батьки залишають спадщину?

Полеміка з приводу рівності Рікардо — це почасти полеміка про те, як різні покоління пов'язані між собою. Захищаючи рікардівський погляд, Роберт Баро виходить з припущення, що батьки залишають своїм дітям спадщину, бо турбуються про них. Проте чи справді тут причиною альтруїзм?

Одна група економістів вважає, що батьки використовують заповіт для того, щоб контролювати поведінку дітей. Батьки нерідко хочуть, щоб діти приділяли їм певну увагу, наприклад, регулярно їм телефонували або відвідували на свята. Можливо, що батьки використовують непряму загрозу позбавлення спадщини, щоб зробити дітей уважнішими до них.

Для перевірки реальності цього "стратегічного мотиву заповіту" вказана група економістів проаналізувала дані про те, як часто діти відвідують своїх родичів. Результат був таким: діти частіше відвідують багатих батьків, які можуть заповісти у спадщину майно. Майно, яке не можна передати у спадщину, як-от пенсійний пай, який переходить у разі ранньої смерті

_________

4 Robert J. Barro, "Are Government Bonds Net Wealth?" Journal of Political Economy 81 (1974). 1095-1117.

до рук пенсійної компанії, не стимулює візитів дітей. Ці факти означають, що між поколіннями можуть існувати і інші стосунки, окрім суто альтруїстичних 5.

Ваш вибір

Розглянувши традиційний і рікардівський погляди на державний борг, пославимо собі дві групи запитань. По-перше, який погляд ви поділяєте? Якщо уряд сьогодні знижує податки (і дефіцит бюджету зростає), а відтак підвищує податки у майбутньому, — то як така політика впливає на розвиток економіки? Чи буде ця політика, як твердять прихильники традиційного погляду, стимулювати споживання? Чи зрозуміють споживачі, що їхній дохід упродовж життєвого циклу є незмінним, і, отже, намагатимуться нейтралізувати наслідки дефіциту бюджету вищими приватними заощадженнями?

ДОВІДКА

Рікардо про рівність Рікардо

Давид Рікардо заробив два мільйони фунтів стерлінгів, працюючи на біржі, і водночас був одним із найбільших економістів усіх часів. У 1817 р. вийшла його найважливіша праця "Принципи політичної економії і оподаткування", в якій він розвинув теорію порівняльної переваги, яку економісти досі використовують для пояснення вигід від міжнародної торгівлі. Рікардо був також членом парламенту Великої Британії, де намагався застосувати на практиці свої теорії; він виступив проти ухвалення зернових законів, які обмежували міжнародну торгівлю зерном.

Рікардо цікавився альтернативними шляхами, якими уряд міг би оплачувати свої видатки. У статті "Нарис про систему фінансування" (1820 р.) він розглянув приклад з війною, яка обійшлася у 20 млн. фунтів. Він зауважив, що якби процентна ставка була 5%, то видатки на цю війну можна було б фінансувати за допомогою разового податку у сумі 20 млн. фунтів, вічного податку у сумі 1 млн. фунтів або податку у сумі 1,2 млн. фунтів упродовж 45 років. Він писав:

"З позиції економіки немає реальної відмінності між цими моделями. Двадцять мільйонів як один платіж, один мільйон щороку або 1 200 000 фунтів за 45 років мають однакову вартість".

Рікардо усвідомлював, що це питання зачіпало зв'язки між різними поколіннями:

"Важко переконати особу, яка володіє 20 000 фунтів або будь-якою іншою сумою, що постійна плата податку у сумі 50 фунтів на рік так само обтяжлива, як сплата разового податку в сумі 1000 фунтів. Ця особа має якісь невиразні уявлення Про те, що 50 фунтів податку на рік у майбутньому сплачуватиме уже не вона, а наступне покоління. Проте якщо особа залишає своєму синові спадщину, яка передбачає оплату вічного податку, то

__________

5 B; Douglas Bernhetm, Andrei Shleifer, and Lawrence H. Summers, "The Strategic Bequest Motive" I nal of Political Economy 93 (1985); 1045-1076.

чи є різниця між тим, що вона залишає 20 000 із обов'язковим податком і 19 000 без такого податку?"

Хоч Рікардо розглядав ці альтернативні методи фінансування державних видатків як рівноцінні, він не вважав, що інші люди тлумачитимуть їх саме так:

"Люди, які платять податки... не поводяться у своїх приватних справах так, як годилося б. Ми схильні думати, що війна обтяжлива, тільки тому, що ми маємо сплачувати податки, і не беремо до уваги можливої тривалості сплати податків".

Отже, Рікардо сумнівався в тому, що люди далекосяжні і передбачливі, щоб оцінити свої майбутні податкові зобов'язання.

Як державний муж, Рікардо приділяв серйозну увагу державному боргові. Якось він заявив перед Палатою громад:

"Це буде найщасливіша країна у світі, а її економічний розвиток виходить далеко за межі уяви, якщо ми позбудемось двох великих ворогів — державного боргу і зернових законів".

Один із найбільших парадоксів в економічній думці — те, що Рікардо заперечував теорію, яка нині носить його ім'я.

По-друге, чому ви дотримуєтесь саме цього погляду? Якщо ви поділяєте традиційний погляд на державний борг, то з яких причин? Чи вважаєте ви, що споживачі не розуміють, що поточне зростання державного боргу означає підвищення податків у майбутньому? Або що споживачі залишають поза увагою можливість підвищення податків у майбутньому внаслідок того, що вони не можуть взяти позику, або внаслідок того, що вищі податки доведеться платити майбутнім поколінням, з якими вони не відчуваюсь економічного зв'язку? Якщо ви дотримуєтесь рікардівського погляду, то чи вважаєте ви, що споживачі передбачають, що наявність нині державного боргу означає підвищення у майбутньому податків, які доведеться сплачувати їм самим або їхнім дітям? Чи вважаєте ви, що споживачі заощаджуватимуть більший відсоток доходу, щоб оплачувати вищі податки у майбутньому?

Ми могли сподіватися, що звернення до фактів полегшить нам вибір між двома поглядами на державний борг. Однак коли економісти дослідили історичні факти розвитку економіки за умов великих дефіцитів бюджету, то виявилося, що зробити однозначні висновки неможливо. Історію можна тлумачити по-різному. Розгляньмо, наприклад, досвід 1980-х років. Значні дефіцити федерального бюджету США були викликані здебільшого зниженням податків адміністрацією Рейгана у 1981 р. Ці дефіцити можна розглядати як природний експеримент для перевірки правильності двох поглядів на державний борг. Спершу видається, що цей експеримент свідчить на користь традиційного погляду. Великі бюджетні дефіцити поєднувалися з низькими національними заощадженнями, високими реальними процентними ставками і значним дефіцитом торговельного балансу. Справді, прихильники традиційного погляду на державний борг часто твердять, що досвід 1980-х років повністю підтверджує їхню позицію.

Однак ті, хто поділяє рікардівський погляд на державний борг, тлумачать ці події по-іншому. Одна із можливих причин низького рівня заощаджень у 1980-х роках — це оптимістична оцінка перспектив економічного зростання. Цей оптимізм, на їх думку, проявився у підвищеній активності на ринку цінних паперів. Можливо також, що рівень заощаджень був низьким внаслідок того, що люди сподівалися, що зниження податків приведе не до їх підвищення у майбутньому, а, як обіцяв Рейґан,

до скорочення державних видатків. Оскільки важко спростувати будь-яке із цих пояснень, то обидва погляди на державний борг співіснують.

15-5. Інші аспекти державного боргу

Полеміка з приводу державного боргу має різні аспекти. Досі ми розглядали традиційний та рікардівський погляди на державний борг. Згідно з традиційним поглядом, дефіцит державного бюджету збільшує сукупний попит і стимулює зростання обсягу виробництва у короткостроковому періоді, але зменшує обсяг капіталу І темпи економічного зростання у довгостроковому періоді. Згідно з рікардівським поглядом, дефіцит державного бюджету не спричиняє жодного з цих наслідків, оскільки споживачі усвідомлюють, що дефіцит бюджету є лише перенесення податкового тягаря у майбутнє. У цьому підрозділі ми розглянемо деякі інші аспекти державного боргу, які можна використати для модифікації традиційного та рікардівського поглядів.

Впливи на монетарну політику

У 1985 р. Пол Волкер сказав Конгресові, що "фактичний і очікуваний розміри дефіциту бюджету...

посилюють скептицизм щодо нашої можливості регулювати пропозицію грошей та стримувати інфляцію". Через десятиліття Ален Ґрінспен заявив, що "значне скорочення дефіциту бюджету істотно знизить інфляційні сподівання". Обидва голови ФРС виходили з наявності зв'язку між фіскальною і монетарною політикою.

Ми вперше аналізували цей зв'язок у розділі 7. Як ми бачили, одним із методів фінансування дефіциту державного бюджету є просто емісія грошей, що неминуче супроводжується вищими темпами інфляції. Справді, коли в країні розвивається гіперінфляція, то творці фіскальної політики використовують інфляційний податок для оплати державних видатків. Закінчення гіперінфляції майже завжди збігається із реформуванням фінансової сфери, що передбачає значне скорочення державних видатків, яке зменшує потребу у сеньйоражі.

Окрім цієї лінії зв'язку між дефіцитом бюджету та інфляцією, деякі економісти вказують і на те, що високий рівень державного боргу може заохочувати уряд провокувати інфляцію. Оскільки більша частина державного боргу поіменована у номінальних одиницях, то зростання рівня цін означає зменшення реальної величини боргу. Це типовий перерозподіл між кредиторами і позичальниками, який спричиняє несподівана інфляція. У цьому разі позичальником є держава, а кредитором — приватний сектор. Однак, на відміну від інших боржників, цей боржник має доступ до верстата для друкування грошей. Високий рівень заборгованості держави може заохочувати уряд друкувати гроші, що підвищуватиме рівень цін і зменшуватиму реальну величину боргу.

Однак практика більшості розвинених країн не дає реальних доказів на користь того, що існує сильний зв'язок між державним боргом і монетарною політикою. Наприклад, у США темпи інфляції у 1970-х роках були великими, хоч державний борг як відсоток ВВП був відносно невеликим. На початку 1980-х років творці монетарної політики

взяли інфляцію під контроль, а творці фіскальної політики почали зводити бюджет з великим дефіцитом, збільшуючи державний борг. Отже, хоча в окремих ситуаціях монетарна політика може виходити з боргових інтересів держави, наприклад, у роки класичних гіперінфляцій, але сьогодні ця ситуація не є типова для більшості країн. Для цього є декілька причин. По-перше, більшість країн світу можуть фінансувати дефіцит бюджету продажем боргових зобов'язань держави, а тому відпадає потреба у сеньйоражі. По-друге, центральні банки багатьох країн мало залежать від інших гілок державної влади і можуть опиратися політичному тискові на користь більш стимулювальної монетарної політики. По-третє, і що найважливіше, творці державної політики знають, що інфляція — недобрий порадник для розв'язання фіскальних проблем.

Державний борг і політичний процес

Фіскальну політику творять не ангели на небесах; вона є результатом складного і недосконалого політичного процесу. Нині деяких економістів турбує те, що можливість фінансування державних видатків випуском боргових зобов'язань держави дедалі більше погіршує політичний процес.

Ця ідея має довгу історію. Економіст XIX ст. Кнут Віксель твердив, що коли вигоди від певного виду державних видатків перевищують витрати на них, то фінансування цього виду видатків можливе у такий спосіб, який отримав би одностайну підтримку виборців. Він дійшов висновку, що державні видатки можна здійснювати лише тоді, коли їх схвалюють майже всі виборці. Щодо випадку дефіцитного фінансування, то Вікселя турбувало те, що "інтереси [майбутніх платників податків] не враховано зовсім або враховано неадекватно".

Чимало економістів звертались до цієї теми нещодавно. У своїй книзі "Демократія за дефіциту" (1977 р.) Джеймс Б'юкенен і Ріхард Ваґнер висловлювалися на користь правила збалансованого бюджету для фіскальної політики на підставі того, що воно "доноситиме реальну вартість державних видатків до свідомості державних мужів; воно розвіюватиме ілюзію, що за фіскального вибору можливо щось отримати з нічого". Подібним чином Мартин Фелдстейн (один із економічних радників Президента Роналда Рейґана і постійний критик бюджетних дефіцитів) вважає, що "лише строге бюджетне обмеження у формі збалансованого бюджету може змусити політиків узяти до уваги те, чи вигоди від державних видатків справді виправдовують ці витрати".

Ці аргументи привели деяких економістів СІЛА до висновку, що країна потребує конституційної поправки про те, що Конгрес має схвалювати лише збалансований бюджет. Пропозиції про збалансований бюджет нерідко містять спеціальні статті для критичних періодів, таких як війни або затяжні глибокі спади, коли дефіцит бюджету є потрібним заходом економічної політики. Опоненти цих пропозицій вважають, що навіть зі спеціальними статтями, які звільняють від необхідності збалансування бюджету, така конституційна поправка надто жорстко зв'яже руки державним мужам. Інші економісти доводять, що Конгрес легко уникатиме вимоги про збалансування бюджету за допомогою бухгалтерських хитрощів. Нині дедалі очевидніше, що полеміка навколо питання про бажаність поправки щодо збалансованого бюджету є не лише економічною, а й політичною.

Міжнародні аспекти державного боргу

Державний борг може впливати на роль, яку відіграє країна у світовій економіці. Як зазначалося у розділі 8, коли дефіцит бюджету зменшує національні заощадження то це призводить до торговельного дефіциту, який у свою чергу фінансуй позиками за кордоном. Наприклад, чимало американських експертів гостро критикують фіскальну політику країни в останні десятиліття, в результаті якої СІІІА із найбільшого кредитора у світовій економіці перетворився у найбільшого світового боржника. Цей зв'язок між дефіцитом бюджету і станом торговельного балансу веде до двох таких наслідків.

По-перше, високий рівень заборгованості держави може збільшувати ризик втечі? капіталу з країни — раптове зниження попиту на активи країни на світових фінансових ринках. Міжнародним інвесторам відомо, що уряд може будь-коли відмовитися від виконання своїх боргових зобов'язань. Така поведінка уряду відома з давніх часів. У 1335 р. король Англії Едуард III відмовився погасити свої борги італійським банкірам. У 1980-х роках деякі латиноамериканські країни не виконували своїх боргових зобов'язань, а Росія — у 1998 р. Чим вищий рівень державного» боргу, тим більша спокуса до невиконання своїх боргових зобов'язань. Отже, з підвищенням рівня заборгованості країни міжнародні інвестори, побоюючись можливого дефолту, скорочують надання їй позик. Якщо втрата довір'я до уряду відбувається раптово, то вона супроводжується класичним симптомом втечі капіталу: валюта країни різко знецінюється, а процентні ставки зростають. Як зазначалось у розділі 12, це саме те, що на початку 1990-х років сталось у Мексиці, коли ймовірність дефолту була високою.

По-друге, високий рівень державного боргу і значна іноземна власність на боргові зобов'язання країни можуть зменшити її політичну роль у світових справах. На цьому наголошував економіст Бен Фрідман у своїй книзі "День оплати рахунку" (1998 р,). Він писав: "Владу і вплив у світі здобули країни-кредитори. Аж ніяк не випадково, що Америка перетворилася у світову державу одночасно з її переходом від стану нації-боржника до стану нації-кредитора... кредитора, який постачає капітал іншим країнам світу". Б. Фрідман підкреслює, що коли США і далі матимуть великі дефіцити торговельного балансу, то вони зрештою втратять свій вплив у світі. Однак поки що цей прогноз не підтверджується: упродовж ще одного десятиліття США мали дефіцит торговельного балансу, але залишаються нині єдиною наддержавою у світі. Можливо, правда, що цьому сприяли інші події, як-от крах Радянського Союзу.

ПРИКЛАД

Вигоди від індексації державних облігацій

У 1997 р. Державна скарбниця США почала випускати державні облігації, на які виплачують дохід, скориґований на індекс споживчих цін. На ці облігації платять низьку процентну ставку — приблизно 3,5%, тому облігація вартістю 1000 дол. приносить лише 35 дол. прибутку за рік. Зі зростанням загального рівня цін, виміряного ІСЦ, процентні платежі також зростають. Крім того, коли погашають облігацію вартістю 1000 дол., то цю суму також коригують на зміни ІСЦ. Отже, 3,5% є реальною процентною ставкою. Викладачі макроекономіки уже не визначають реальну процентну ставку лише як абстрактне поняття. Тепер можна від-

крити "New York Times" на відповідній сторінці і сказати: "Ось це — номінальна процентна ставка, а ось це

— реальна процентна ставка". (Викладачі економічних дисциплін у Великій Британії та декількох інших країнах мали таку можливість і раніше, бо у цих країнах купівля-продаж індексованих облігацій відбувається уже багато років).

Зрозуміло, що причиною індексації Скарбницею деяких державних боргових зобов'язань аж ніяк не було бажання підвищити рівень викладання макроекономіки. Поліпшення викладання є просто сприятливим економічним наслідком. Метою Скарбниці було запровадження нового виду державних облігацій, які приносили б вигоду власникам облігацій і платникам податків. Ці облігації є подвійним виграшем, бо захищають обидві сторони ділової операції від інфляційного ризику.

Власників облігацій турбує реальна процентна ставка, яку вони заробляють, а платників податків — реальна процентна ставка, яку виплачують за ці облігації. Коли державні облігації випущено у номінальних величинах, то обидві сторони боргової угоди наражають себе на ризик, який не є ані продуктивним, ані потрібним. Нові індексовані облігації усувають цей інфляційний ризик.

Крім того, нові облігації мають три такі переваги. По-перше, ці облігації заохочують приватний сектор до випуску власних індексованих цінних паперів. Фінансова інновація є певною мірою благом громадського вжитку. Як тільки інновацію запроваджено, її ідею уже не можна вилучити з ринку, людям не можна заборонити використання цієї ідеї. Водночас ідея інновації не передбачає змагальності (використання її однією особою не усуває інших осіб від її використання). Подібно до того як вільний ринок не забезпечує надання ресурсів для виробництва таких благ суспільного споживання, як національна оборона і фундаментальні дослідження, він не створює умов і для виникнення фінансових інновацій. Випуск нових облігацій Скарбниці можна тлумачити як спосіб подолання цієї вади ринку.

По-друге, такі облігації знижують стимули в уряду до створення умов для розвитку несподіваної, інфляції. Після великих дефіцитів 1980-х та 1990-х років уряд США тепер є великим боржником і його борги майже повністю поіменовані в доларах. На відміну від інших боржників, уряд може просто друкувати гроші для задоволення своїх потреб. Що більші борги уряду у номінальному виразі, то більше стимулів в уряду позбутися їх за допомогою інфляції. Намагання Скарбниці індексувати певні види державних боргових зобов'язань знижує ці потенційно небезпечні стимули.

По-третє, ці облігації забезпечують дані, корисні для монетарної політики. Багато макроекономічних теорій вказують на очікувану інфляцію як ключову змінну для пояснення зв'язку між інфляцією та безробіттям.

Проте що таке очікувана інфляція? Один із способів її вимірювання полягає в тому, щоб опитати приватних економічних агентів. Інший спосіб — це дослідити різницю між доходом на номінальні облігації та доходом на реальні.

У минулому економісти пропонували низку правил, які можна застосовувати для проведення монетарної політики, про що мова йшла у попередньому розділі. Нові індексовані облігації розширюють кількість можливих правил. Ось одна із пропозицій: ФРС оголошує, що націлюється на темп інфляції, тобто утримуватиме інфляцію упродовж року на певному рівні. Тоді ФРС щоденно вимірює очікувану інфляцію як різницю між доходом на національне боргове зобов'язання і реальним доходом на боргове зобов'язання. Якщо рівень очікуваної інфляції перевищує цільове завдання, то ФРС зменшує пропозицію грошей. Якщо рівень очікуваної інфляції нижчий від передбаченого цільовим завданням, то ФРС збільшує пропозицію грошей. У цей спосіб ФРС може використовувати прогнози інфляції, які дає ринок облігацій, для того, щоб пропозиція грошей зростала темпом, необхідним для утримання інфляції на рівні, близькому до встановленого цільовим завданням.

Отже, нові індексовані облігації Скарбниці, ймовірно, принесуть чимало вигід: нижчий інфляційний ризик, більше фінансових нововведень, благородніші стимули для уряду, більш обґрунтовану монетарну політику і легше життя студентів і викладачів макроекономіки 6.

__________

6 Докладніше про індексовані облігації див.: John Y. Campbell and Robert J. Shiller, "A Scorecard for Indexed Government Debt," NBER Macroeconomics Annual, 1996, 155-197; David W. Wilcox, "Policy Watch: The Introduction of Indexed Government Debt in the United States", The Journal of Economic Perspectives 12 (Winter 1998) 219-227.

29 - 2243

15-6. Висновок

Упродовж минулого десятиліття питання фіскальної політики і державного бюджету перебували в центрі політичної дискусії у США. У 1993 р. Біл Клінтон став президентом США; одним із високих пріоритетів діяльності його адміністрації є скорочення дефіциту бюджету. Коли у 1995 р. республіканці почали контролювати дві палати Конгресу, вони виступили навіть за швидше скорочення дефіциту бюджету, ніж пропонує адміністрація Клінтона. Хоча ці спільні зусилля і сприятливі фортуна дали змогу США наприкінці 1990-х років зводити державний бюджет надлишком, але до розв'язання цієї проблеми ще далеко. Більшість економістів вважають, що коли уряд не проведе глибоких змін у фіскальній політиці, то значних дефіцитів бюджету чекати довго не доведеться.

Підсумки

1.Величина поточного боргу федерального уряду США є невеликою порівняно із державним боргом інших країн або із боргом США в окремі періоди їхньої історії. Однак 1980-і й 1990-і роки були нетипові, бо показник боргу, виміряний як відсоток боргу у ВВП, помітно зріс у період миру та економічного процвітання.

2.Наявна методика і показники дефіциту бюджету є недосконалими вимірниками наслідків фіскальної політики, бо вони не коригують ці наслідки на інфляцію, не враховують зміни у зобов'язаннях держави внаслідок змін державних активів,, водночас упускають деякі зобов'язання держави і не враховують впливу ділового циклу на ці наслідки.

3.Згідно з традиційним поглядом на державний борг, зниження податків, що фінансується через позики, стимулює збільшення видатків споживачів і знижує рівень національних заощаджень. Це збільшення споживчих видатків збільшує сукупний попит і національний дохід у короткостроковому періоді, але у довгостроковому періоді воно зменшує обсяг нагромадженого капіталу і доходу.

4.Відповідно до рікардівського погляду на державний борг, зниження податків, яке фінансується через позики, не стимулює збільшення сукупних видатків, бо не збільшує сумарні доходи споживачів, воно лише переміщує частину податків з нинішнього періоду у майбутній. Полеміка між традиційним і рікардівським поглядами на державний борг є зрештою полемікою з приводу поведінки споживачів. Чи споживачі намагаються знайти оптимальний варіант поведінки, а чи вони виходять виключно з поточних інтересів? Чи стикаються вони з позичковим обмеженням? Чи створюють заповіти економічні зв'язки із майбутніми поколіннями? Позиція того чи іншого економіста стосовно державного боргу залежить від того, як він відповідає на ці запитання.

5.Державний борг може мати різні додаткові наслідки. Значна величина державного боргу або дефіцитів бюджету може заохочувати державних мужів до проведення надмірної стимулювальної політики і, отже, підвищувати темпи інфляції. Можливість створення дефіциту бюджету може стимулювати урядовців до надмірного перекладання боргу на наступні покоління, коли вони визначають поточні державні видатки і податки. Високий рівень державного боргу може спричинити втечу капіталу і зменшити значення країни у світовій економіці. Економісти оцінюють відносну важливість цих наслідків неоднаково.