0251552_38296_mankiv_gregori_n_makroekonomika

412 Частина ІІІ. ЕКОНОМІКА В КОРОТКОСТРОКОВОМУ ПЕРІОДІ

паки, якщо збурення в економіці можна приписати невдалій економічній політиці, то це аргумент на користь вибору пасивної політики. Інакше кажучи, оцінка стабілізаційної політики залежить від уявлень про те, яку роль ця політика відігравала в минулому — стабілізаційну чи дестабілізаційну. З цих причин полеміка навколо питання про макроекономічну політику часто трансформується в полеміку про макроекономічну історію.

Однак звернення до історії не дає змоги розв'язати питання щодо ефективності стабілізаційної політики. Різні оцінки історичних фактів мають місце тому, що нелегко виявити справжні джерела економічних коливань. Історичні дані часто допускають не одне, а декілька тлумачень.

Велика депресія є наочним прикладом. Погляди на макроекономічну політику нерідко залежать від того, як вони пояснюють причини Великої депресії. Окремі економісти вважають, що основною причиною [Великої] депресії було збурення, зумовлене різким скороченням приватних видатків. Вони твердять, що державні мужі повинні були відповісти на це скорочення стимулюванням сукупного попиту. Інші економісти вважають, що Велика депресія була викликана значним зменшенням пропозиції грошей. Прихильники цього пояснення наголошують на тому, що Великої депресії можна було б уникнути, якби монетарна політика ФРС була пасивною, тобто грошова маса зростала б усталеним темпом. Залежно від того, як економісти пояснюють причини Великої депресії, її, з одного боку, наводять як приклад необхідності активного втручання держави в економіку, а з іншого, — як приклад того, чому це втручання є таким небезпечним.

ПРИКЛАД

Чи є стабілізація економіки статистичною ілюзією?

Кейнс написав "Загальну теорію..." у 1930-х роках, і з початком кейнсіанської революції уряди багатьох країн світу розглядають стабілізацію економіки як своє основне завдання. Чимало економістів відзначають той чи той вплив, що його кейнсіанська теорія справила на економічне життя суспільства. Порівнюючи статистичні дані до першої світової війни і після другої світової війни, ці економісти доходять висновку, що показники реального ВВП і рівня безробіття помітно стабілізувалися. Це, на думку окремих кейнсіанців, є найкращим аргументом на користь активної стабілізаційної політики: вона виявилася дієвою.

Економіст Крістіна Ромер піддала сумніву кількісну оцінку минулих економічних подій у серії гострих і впливових статей. Вона твердить, що зменшення амплітуди економічних коливань є не стільки результатом економічної політики і поліпшення функціонування економіки, скільки наявної статистичної інформації. Старі статистичні дані менш точні, ніж нові. Ромер вважає, що більша амплітуда коливання реального ВВП і рівня безробіття до першої світової війни є головно статистичною ілюзією.

Для обґрунтування своєї позиції Ромер використовує низку аргументів. Один із них полягає в обчисленні точніших показників для періоду до першої світової війни. Однак це завдання ускладнюється внаслідок відсутності потрібних статистичних даних. Інша методика — це обчислення менш точних даних для останнього періоду. Ці перераховані дані тепер мають ті самі вади, що й дані до першої світової війни, а тому вони стають співмірними. Отримавши нову "неякісну" інформацію за новіший період, Ромер доходить висновку про те, що амплітуда коливань економічних показників у обох періодах майже не змінилася. Вона вважає також, що більша амплітуда коливань у ранньому періоді є здебільшого результатом недосконалої методики обчислення даних.

Праця Ромер — важлива складова полеміки навколо питання про спроможність макроекономічної політики поліпшити функціонування економіки, яка продовжується і в наші дні. Хоч це питання й далі є дискусійним, проте більшість економістів вважає, що ступінь стабілізації сучасної економіки не набагато вищий, ніж у минулому 3.

14-2. Чи повинна економічна політика визначатися правилами, а чи свободою дій?

Другою темою дискусії серед економістів є питання про те, чи в проведенні політики варто дотримуватися заздалегідь встановлених правил, а чи кращі результати забезпечує політика, що ґрунтується на свободі дій. Проводячи економічну політику, державні мужі дотримуються правил, якщо заздалегідь оголошують, які заходи буде здійснено в тій або тій економічній ситуації, і неухильно виконують оголошену програму. Свобода дій означає, що урядовці оцінюють характер економічних проблем стосовно кожного конкретного випадку і обирають, на їх думку, найпридатнішу для даного моменту політику.

Полеміка між економістками з приводу того, яка політика ефективніша — та, що ґрунтується на правилах, чи та, що на свободі дій, — не збігається з полемікою про активну чи пасивну роль економічної політики. Державні мужі можуть у проведенні політики дотримуватись правил, але політика може бути як активною, так і пасивною. Наприклад, пасивна політика, що дотримується правил, передбачає підтримання незмінного темпу зростання маси грошей, наприклад, 3% за рік. Активна політика може дотримуватися такого правила:

Темп зростання грошової маси = 3% + (рівень безробіття — 6%).

Відповідно до цього правила, пропозиція грошей зростає на 3%, якщо рівень безробіття становить 6%, але на кожен відсоток зростання рівня безробіття понад 6% пропозиція грошей збільшуватиметься на один додатковий відсоток. Дотримуючись цього правила, центральний банк намагається стабілізувати економіку, збільшуючи темп зростання пропозиції грошей, коли економіка перебуває у фазі спаду.

Спочатку ми проаналізуємо, чи підвищується ефективність економічної політики, коли у її проведенні дотримуються встановлених правил. Відтак розглянемо декілька можливих правил проведення політики.

Недовір'я до політиків і процес формування економічної політики

Деякі економісти вважають, що питання економічної політики є надто важливими, щоб їх просто віддати політикам. Хоча цей погляд скорше політичний, ніж економічний, він має вирішальне значення для оцінки ролі економічної політики. Люди не хочуть, щоб могутні інструменти монетарної і фіскальної політики опинилися в руках некомпетентних та опортуністичних політиків.

_________

3 Christina D. Romer, "Spurious Volatility in Historical Unemployment Data", Journal of Political Economy 94 (February 1986): 1 —37; Christina D. Romer, "Is the Stabilization of the Postwar Economy a Figment of the Data?" American Economic Review 76 (June 1986): 314-334.

Некомпетентність в економічній політиці виникає внаслідок кількох обставин. Деякі економісти вважають, що економічна політика формується стихійно під впливом особливих інтересів різних груп. Крім того, макроекономіка — складна наука, і державні мужі знають її не досить добре, щоб ухвалювати обґрунтовані рішення. Недостатній професіоналізм створює сприятливий ґрунт для шарлатанів, які пропонують дуже привабливі, але неправильні способи розв'язання складних проблем. У ході політичного процесу не завжди вдається відсіяти вигадки шарлатанів від рекомендацій компетентних економістів.

Опортунізм в економічній політиці виникає, коли цілі політиків суперечать інтересам добробуту громадян. Деякі економісти побоюються, що державні мужі використовують макроекономічну політику для зміцнення своїх позицій на виборах. Якщо громадяни голосують за того чи того політика на підставі економічних умов, що склалися на момент виборів, то у політиків виникають стимули для проведення такої політики, результати якої матимуть найкращий вигляд у рік виборів. Наприклад, президент, прийшовши до влади, може відразу свідомо здійснити заходи, які викличуть спад для стримування інфляції. Однак із наближенням дати нових виборів він стимулюватиме економіку, щоб знизити рівень безробіття. Тоді у день виборів як інфляція, так і безробіття можуть виявитися низькими. Маніпулювання заходами економічної політики для перемоги на чергових виборах називають політичним діловим циклом. Нині це явище широко вивчають економісти та політологи4.

Недовір'я, що склалося у ставленні до політичного процесу, викликає у багатьох економістів намагання поставити процес формування економічної політики над інтересами політиків. Для цього передовсім пропонують поправки до конституції, зокрема поправку про збалансований бюджет, яка зв'яже руки законодавцям і захистить економіку від некомпетентних і опортуністичних рішень.

ПРИКЛАД

Економіка за президентів-республіканців і президентів-демократів

Який вплив на економіку США справляє партія, що контролює Білий дім? Цю проблему вивчають економісти й політологи. Один із найважливіших їхніх висновків полягає в тому, що дві політичні партії США, очевидно, послідовно проводять різну макроекономічну політику.

У таблиці 14-1 наведено темпи зростання реального ВВП за кожний із чотирьох років правління різних президентів, починаючи з 1948 р. Завважте, що на кожний другий рік правління республіканців припадає спад виробництва. Із восьми років, в яких відбувалося зниження реального ВВП, шість відповідали другому або третьому рокові правління республіканської адміністрації. І навпаки, економіка зазвичай переживала піднесення на третій рік правління демократів.

Одне із можливих пояснень цієї закономірності полягає в тому, що обидві партії оцінюють наслідки інфляції та безробіття для суспільства неоднаково. Інакше кажучи, замість того, щоб говорити про опортунізм політичних діячів, можливо, краще говорити про їхню відданість ідеалам своєї партії. Республіканці розглядають інфляцію як більше зло, ніж демократи. Отже, республіканці одразу після приходу до влади проводять стримувальну політи-

___________

4 William Nordhaus, "The Political Business Cycle", Review of Economic Studies 42 (1975): 169-190; Edward Tufte, Political Control of the Economy (Princeton, N J: Princeton University Press, 1978).

ку, намагаючись ціною спаду виробництва знизити рівень інфляції. Демократи проводять стимулювальну політику, спрямовану на зниження безробіття, навіть якщо рівень інфляції підвищується. Дослідження динаміки зростання грошової маси показує, що монетарна політика під час правління республіканських адміністрацій була менш інфляційною. Отже, можна припустити, що внаслідок відмінностей економічних платформ, а отже, економічної політики цих двох партій США, політичний процес є однією з причин економічних коливань.

Однак навіть якщо дотримуватися саме такого тлумачення цих фактів, ми не отримуємо відповіді на запитання: "Чи варто в економічній політиці дотримуватися встановлених правил?" З одного боку, політика, що ґрунтується на дотриманні правил, захистила 6 економіку від збурень, пов'язаних із ідеалами політиків. Наприклад, за встановлених правил ФРС не могла б змінювати монетарну політику залежно від зміни політичного клімату. У довгостроковому періоді це, ймовірно, сприяло б стабілізації економіки. З іншого боку, дотримування в економічній політиці встановлених правил звузило б можливості впливу виборців на макроекономічну політику 5.

Джерело: Department of Commerce.

__________

5 J Alberto Alesina, "Macroeconomics and Politico; NBER Macroeconomics Annual 3 (1988): 13-52.

Непослідовність у дискреційній політиці

Якщо припустити, що політичним діячам можна довіряти, то на перший може видаватися, що надання їм повної свободи дій в ухваленні заходів економічної політики має перевагу над політикою, що ґрунтується на дотриманні правил. Дискреційна політика за своєю природою є гнучкою. Доки державні мужі є кмітливими і мають найкращі наміри, то, здається, немає підстав для того, щоб позбавляти політиків можливості реагувати на зміну умов.

Однак проблема — правила чи свобода дій — виникає внаслідок непослідовної політики. В окремих випадках державні мужі можуть спеціально заздалегідь оголошувати про намічені ними економічні заходи, щоб вплинути на формування сподівань у приватному секторі. Проте після того, як приватні особи прийняли рішення і діють на підставі своїх сподівань, в урядовців може виникнути спокуса відмовитися від своїх обіцянок. Тому учасники ринкового процесу, усвідомлюючи, що державні мужі можуть бути непослідовними, перестають довіряти їхнім заявам. За таких умов державні мужі, які хочуть, щоб економічні агенти довіряли їхній економічній політиці, повинні оголосити про дотримання заздалегідь встановлених правил у проведенні цієї політики.

Непослідовність політики найлегше проілюструвати не на економічному, а на політичному прикладі — на прикладі переговорів з терористами про звільнення заручників. Уряди багатьох країн неодноразово заявляли, що жодних переговорів із терористами не вестимуть. Метою таких заяв є застрашування терористів: їм немає сенсу захоплювати заручників, якщо вони нічого не виграють від цього. Інакше кажучи, державні мужі намагаються вплинути на сподівання, а отже, і на поведінку терористів.

Однак на практиці ці заяви не ведуть до бажаних результатів, бо урядовці не завжди їх дотримуються. Терористи знають, що коли заручників захоплено, то спокуса домогтися їх звільнення ціною певних поступок візьме гору. Єдиний спосіб стримувати тверезих терористів полягає в тому, щоб змусити державних мужів відмовитися від політики свободи дій у цьому питанні, суворо дотримуючись правил про неведення переговорів. Якби державні мужі справді не могли іти на поступки, то стимули терористів до захоплення заручників були б значно менші.

Подібна, але менш гостра проблема виникає у проведенні монетарної політики. Розгляньмо дилему, з якою стикається ФРС, яку турбує як інфляція, так і безробіття. Згідно з кривою Філіпса, компромісний вибір між ними залежить від очікуваного рівня інфляції, бо тоді складаються сприятливі умови вибору між інфляцією та безробіттям. Для зниження рівня очікуваної інфляції керівництво ФРС може заявляти, що основною метою нинішньої монетарної політики є низький рівень інфляції.

Однак проголошення курсу на зниження темпів зростання цін не викликає довір'я. Після того як у підприємців та домогосподарств сформувались інфляційні сподівання і встановились відповідні рівні цін та зарплати, у ФРС виникають сильні стимули до відмови від її попередніх заяв стосовно боротьби з безробіттям. Економічні агенти розуміють, які стимули є у ФРС до відмови від проведення стримувальної політики, і спочатку не віритимуть заявам про продовження боротьби з інфляцією. Як президент, що стикається із кризою навколо заручників, погоджується на переговори задля їх звільнення, так і ФРС спокушає можливість знизити безробіття ціною посилення інфляції. І як терористи не вірять заявам

державних мужів про відмову від будь-яких переговорів, так домогосподарства і фірми не вірять заявам про рішучу антиінфляційну політику.

З цього аналізу випливає несподіваний висновок: економічна політика нерідко забезпечує кращі результати тоді, коли державні мужі мають меншу свободу дій. У випадку з тверезими

терористами менше заручників буде захоплено і вбито, якщо державні мужі дотримуватимуться жорстокого, на перший погляд, правила про неведення з терористами жодних переговорів про звільнення заручників. У даному випадку з монетарною політикою, якщо ФРС дотримуватиметься проголошеного нею курсу на нульову інфляцію, то рівень інфляції знизиться, не індукуючи зростання безробіття. Цей висновок про монетарну політику повніше обґрунтовано у додатку до цього розділу.

Непослідовність політики виникає з багатьох причин. Ось деякі її приклади:

Для стимулювання інвестицій уряд оголошує про звільнення доходів на капітал від оподаткування. Однак після того, як капітал інвестовано, уряд зацікавлений у відмові від своїх обіцянок, бо хоче збільшити податкові надходження від них.

Для стимулювання науково-дослідних робіт і нововведень уряд оголошує про надання тимчасової монополії творцям нових видів продукції, наприклад, ліків. Проте після їх винайдення уряд може анулювати патент або регулювати ціни, щоб зробити ці ліки доступнішими для хворих.

Для стимулювання доброї поведінки батьки оголошують, що каратимуть дітей, якщо вони порушуватимуть її правила. Проте коли дитина неправильно себе повела, батьки можуть пробачити їй цю провину, бо покарання неприємне як для дітей, так і для батьків.

Щоб змусити вас напружено працювати, викладач оголошує, що його курс завершується іспитом. Проте коли ви вивчили весь матеріал, у нього може виникнути спокуса відмінити екзамен, щоб не витрачати свого часу.

Укожному з наведених випадків передбачливі економічні агенти усвідомлюють наявність чинників, які можуть спонукати державного мужа відмовитись від своїх попередніх обіцянок, і ці сподівання впливають на їх поведінку. У кожному разі політичним діячам слід дотримуватися своїх обіцянок і не відмовлятися від узятих на себе зобов'язань.

ПРИКЛАД

Александер Гамільтон проти непослідовності в політиці

Тривалий час проблема непослідовності була пов'язана із дискреційною політикою. По суті, вона була однією із перших проблем, що постали перед Александером Гамільтоном, призначеним у 1789 р. Президентом Джорджем Вашингтоном на посаду першого міністра фінансів США.

Питання стосувалося боргів, які нагромадила нова нація, коли вона боролася за свою незалежність від Великої Британії. Уряд обіцяв погасити борги після завершення визвольних змагань. Однак багато американців вимагали, щоб уряд відмовився від цієї обіцянки, бо її виконання передбачає запровадження нових податків, що завжди є непопулярним заходом.

27 - 2243

Гамільтон виступив проти непослідовної боргової політики. Він знав, що колись у майбутньому нації, ймовірно, доведеться знову брати в позику. У своїй "Першій доповіді про суспільний кредит довір'я", яку він подав на розгляд Конгресу у 1790 р., він писав:

Якщо підтримання довір'я до держави справді має таке важливе значення, то виникає запитання: як цього можна домогтися? Готова відповідь на це запитання така: треба добре дотримуватися слова і треба виконувати договори. Держави, як і люди, користуються довір'ям тоді, коли в завжди виконують свої зобов'язання, тоді як до тих, хто дотримується інших правил поведінки ставлення протилежне.

Отже, Гамільтон вважав, що нація мусить чесно виконувати свої боргові зобов'язання. Запропонованого Гамільтоном курсу США дотримувалися упродовж двох століть, ЇМ нині у Конгресі обговорюються пріоритетні напрями державних видатків, ніхто не пропонує відмову від повернення боргів як один із способів зниження податків. За часів Гамільтона така відмова була звичним явищем. У наші дні загальновизнано, що в питаннях держав боргу уряд має дотримуватися суворих правил поведінки.

Правила монетарної політики

Полеміка щодо макроекономічної політики не обмежується аргументами на користі того, що політика дотримання правил має перевагу перед дискреційною політикою. Але якщо центральний банк вирішує дотримуватись певного курсу, то яким він повинен бути? Коротко з'ясуємо три правила проведення монетарної політики.

Група економістів, яких називають монетаристами, вважає, що центральний банк повинен підтримувати постійні темпи зростання грошової маси. В епіграфі до цього розділу (ці слова належать Мілтону Фрідману

— найвідомішому монетаристові) у концентрованому вигляді відображено цей погляд на монетарну політику. Монетаристи вважають, що коливання пропозиції грошей є причиною усіх значних економічних коливань. Тому, на їх думку, підтримання усталених і низьких темпів зростання пропозиції грошей стабілізувало б показники обсягів виробництва, зайнятості і цін.

Хоч дотримання грошового правила могло б, очевидно, відвернути багато коливань в економіці, більшість економістів не вважають його найкращим варіантом проведення монетарної політики. Усталені темпи зростання пропозиції грошей стабілізують сукупний попит лише за постійної швидкості обігу грошей. Однак інколи в економіці виникають збурення, як-от зміни в попиті на гроші, внаслідок чого швидкість обігу грошей змінюється. Більшість економістів вважають, що монетарна політика повинна передбачати можливість зміни темпів зростання грошової маси у відповідь на різні збурення в економіці.

Друге популярне серед економістів правило проведення монетарної політики полягає в тому, що вона має підтримувати певні темпи зростання номінального ВВП. Дотримуючись цього правила, центральний банк заздалегідь оголошує заплановані значення темпів зростання номінального ВВП.

Якщо фактичні темпи зростання номінального ВВП перевищують заплановані, то центральний банк стримує збільшення сукупного попиту через уповільнення темпів зростання грошової маси. І навпаки, якщо фактичні темпи зростання ВВП нижчі запланованих, то центральний банк проводить стимулювальну політик» — підвищує темпи зростання грошової маси. Багато економістів вважає, що така монетарна політика забезпечує вищу стабільність обсягу виробництва і цін порівняно з грошовим правилом, оскільки вона може пристосовуватися до змін швидкості обігу грошей.

Третє правило проведення монетарної політики передбачає контроль над рівнем цін. За цим правилом центральний банк оголошує планові показники зміни цін (зазвичай низькі) і регулює пропозицію грошей, коли фактичні темпи інфляції відхиляються від запланованих. Як націлювання на темпи зростання номінального ВВП, так і націлювання на темпи інфляції захищає економіку від змін швидкості грошей. Крім того, націлювання на інфляцію має ще ту помітну перевагу, що його легко пояснити громадськості.

Завважте, що всі ці правила орієнтуються на ті чи ті номінальні показники — пропозицію грошей, номінальний ВВП і рівень цін. Можна також уявити собі таке правило проведення монетарної політики, яке орієнтує на реальні змінні. Наприклад, центральний банк як своє завдання розглядає досягнення 5%-го рівня безробіття. Проблема у цьому разі та, що ніхто не може точно оцінити природний рівень безробіття. Якщо запланований центральним банком рівень безробіття виявиться нижчим за природний, то темпи інфляції зростуть. І навпаки, якщо запланований рівень перевищить природний, то відбуватиметься дефляція. Через те економісти рідко обстоюють правила проведення монетарної політики, які засновані виключно на динаміці реальних змінних, хоч останні (наприклад, рівень безробіття і реальний ВВП) найкраще характеризують стан національної економіки.

ПРИКЛАД

Націлювання на інфляцію: правила чи обмеження свободи дій

У 1990-х роках центральні банки багатьох країн світу — включно з банками Австралії, Канади, Фінляндії, Ізраїлю, Нової Зеландії, Іспанії. .Швеції та Великої Британії — вибрали політику контролю за інфляцією. Інколи ця" політика набуває форми оголошення центральним банком його намірів щодо рівня інфляції. В інших випадках законодавчий орган ухвалює закон, який проголошує завдання монетарної політики. Наприклад, Закон 1989 р. про Резервний банк Нової Зеландії передбачає, що центральний банк цієї країни "формулює і проводить монетарну політику, завданням якої є досягнення і підтримання відповідного загального рівня цін". У цьому нормативному акті не згадуються будь-які інші завдання центрального банку, як-от стабільність обсягу виробництва, зайнятості, процентних ставок чи валютних курсів: досягнення цих завдань могло б суперечити підтриманню стабільного рівня цін. Хоч ФРС у своїй монетарній політиці не орієнтується виключно на інфляцію, окремі члени Конгресу пропонували законопроект, який передбачав, що вона проводить монетарну політику у формі контролю за інфляцією.

Чи можна розглядати завдання контролю за інфляцією як перехід до політики за заздалегідь встановленими правилами? Не зовсім. В усіх країнах, що ухвалили контролювати інфляцію, центральним банкам залишили значну свободу дій. Завдання щодо інфляції встановлюють у певному інтервалі, зазвичай від 1 до 3%, а не у вигляді конкретної цифри. Отже, центральний банк має можливість вибирати конкретне значення показника зростання рівня цін, яке він ставить за мету. Крім того, центральному банкові інколи дозволяють змінювати його завдання щодо інфляції, принаймні тоді, коли екзогенні події (як-от збурення пропозиції) підвищують рівень інфляції понад оголошений. З огляду на цю гнучкість, — у чому полягає мета націлювання на інфляцію? Хоча контроль за інфляцією справді залишає центральному банкові певну свободу дій, але такий варіант монетарної політики обмежує способи використання цієї свободи. Коли керівництву центрального банку кажуть, що треба проводити

Країни помітно відрізняються між собою своїм вибором відповіді на це запитання. В одних країнах центральний банк є підрозділом виконавчої влади, а в інших — центральний банк значною мірою незалежний від інших гілок влади. Наприклад, у США керівництво ФРС призначає президент на 14-річний термін, і його не можна відправити у відставку, коли президент незадоволений його рішеннями. Інституцій на структура забезпечує ФРС такий ступінь незалежності, яким володіє Верховний суд США.

Багато економістів досліджували питання, як місце, що належить центральному банкові в системі гілок влади, впливає на ефективність монетарної політики. Вони проаналізували законодавство різних країн, щоб виявити ступінь незалежності центрального банку. Цей індекс

незалежності ґрунтується на різних показниках — таких як тривалість повноважень керівництва центрального банку і можливості впливу виконавчої влади на правління центрального банку та частота контактів між урядом і центральним банком. Відтак у цих дослідженнях зроблено висновок про наявність залежності між ступенем свободи дій центрального банку і результатами функціонування національної економіки.

Висновок цих досліджень такий: що вищий ступінь незалежності центрального банку, то нижчі і стабільніші темпи інфляції в країні На графіку 14-2 показано залежність між ступенем свободи

центрального банку і середніми темпами інфляції від 1955 р. до 1988 р. Країни з високим ступенем незалежності центрального банку, як-от Німеччина, Швейцарія і США, мали низькі темпи інфляції. Країни з нижчим ступенем незалежності центрального банку, наприклад Нова Зеландія та Іспанія, мали вищі середні темпи інфляції

Ці дослідження не виявили залежності між ступенем свободи центрального банку і реальними показниками функціонування економіки. Зокрема, не простежується жодної залежності між ступенем незалежності центрального банку і середнім рівнем безробіття, нестабільністю безробіття, середніми темпами зростання реального ВВП. Високий ступінь незалежності центрального банку приносить країні відчутні вигоди: нижчі темпи інфляції без жодних додаткових зусиль. Під впливом цих досліджень окремі країни, зокрема Нова Зеландія, змінили своє законодавство про центральний банк — надали йому більшої незалежності7.

Правила для фіскальної політики

Хоч полеміка щодо правил стосується здебільшого монетарної політики, економісти й політики нерідко пропонують правила і для проведення фіскальної політики. Найбільшу увагу привертає до себе правило збалансованого бюджету. За цим правилом державні видатки не повинні перевищувати податкових надходжень. Статтю про збалансування бюджету внесено у конституції багатьох американських штатів, тому уряди штатів дотримуються цієї вимоги, проводячи свою фіскальну політику. У СІЛА давно точиться гостра полеміка навколо питання, чи треба у федеральну конституцію внести пункт, що вимагає від федерального уряду збалансованого бюджету.

Більшість економістів виступають проти узаконення цього правила. Вони вважають, що інколи доцільно підтримувати дефіцит або надлишок бюджету внаслідок таких трьох причин.

_________

7 Повніший огляд результатів цих досліджень, а також виклад значної кількості літератури з питань незалежності центрального банку дано в: Alberto Alesina and Lawrence H. Summers, "Central Bank Inde-pendence and Macroeconomic Performance: Some Comparative Evidence", Journal of Money, Crédit, and Banking 25 (May 1993): 151—162. Дослідження, в

яких піддано сумніву зв'язок між інфляцією; та ступенем незалежності центрального банку, див.: Marta СатрШо and Jeffrey A. Miron, "Why Does Inflation Differ Across Conntries ?", in: Christina D. Romer and DaVid H. Romer, eds., Reducing Inflation: Motivation and Strategy (Chicago: University of Chicago Press, 1997): 335—362.