Педагогічні ідеї в Україні у хіх ст.

Мета: систематизувати знання студентів про педагогічні течії та просвітництво в Україні у вказаний період.

Професійна спрямованість: здатність розуміти та аналізувати політичні причини здійснення освітніх реформ 19 ст. в Україні а також сутність та значення педагогічних досягнень.

Ключові слова: Кирило-Мефодіївського товариство, "Буквар Южноруський", "Русалка Дністрова", "Книги буття українського народу", «граматка».

Методи: пояснення, розповідь, дискусія, метод історичного аналізу, використання опорних блок-схем.

План лекції.

1. Педагогічні ідеї М.І.Пирогова.

2. Педагогічна діяльність П.О.Куліша.

3. Педагогічні погляди М.О.Корфа.

4. Педагогічна думка на західній Україні у 19 ст.

5. Педагогічні погляди І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки.

Питання для самоопрацювання

1. 1.Культурно-просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Організація навчання О. Духновича.

3. Етнографічні й етнопедагогічні погляди М. Костомарова.

4. Освітня діяльність "руської трійці".

5. Обгрунтувати мету діяльності членів "руської трійці".

6. Згадайте основні підручники для початкової школи в україн­ських землях (середина XIX ст.).

7. У чому полягають новації у "Граматці" П. Куліша?

8. Згадайте оригінальну технологію навчання у "Народній пе­дагогіці..." О. Духновича.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте роль козацьких діячів та козацьких шкіл у розвитку освіти на території України.

2. Охарактеризуйте причини виникнення суспільно-педагогічного руху в Україні у 60-х роках ХІХ ст.

3. Визначте основні вимоги прогресивних педагогів, громадських діячів щодо розвитку національної освіти та школи.

4. Порівняйте педагогічні погляди Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.

5. Доведіть актуальність створення нового правопису ("кулішівки") П.Кулішем.

Література:

1. Левківський М. В. Історія педагогіки. -Житомир, 2Ш2.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України ( Передмова І.О.Денисюка - Л., 1991

3. Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України, - К, 1971.

4. Киян Л.Ф. Визнаний діяч української освіти // Початкова школа - 1991 - №11 - С. 59-62.

5. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лек­цій. -Тернопіль, 1994.

6. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба-сенюк/. - Житомир, 1999.

7. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки /за ред. М. Г. Стельмаховича. - К.: ІЗМН, 2000.

8. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000.

№ 1.

Вітчизняна педагогіка 60-х років своїм суспільним звучанням зобов'язана перш за все Миколі Івановичу Пирогову (1810 — 1881), видатному хірургу, людині, яка за родом своєї попередньої діяльності була далека від школи і її проблеми.

1. Пирогов вимагав, щоб разом із відміною кріпосного права була знищена становість в системі виховання, щоб були створені школи, що призначаються для обслуговування всіх дітей, незалежно від їх станової належності.

2. Не менш серйозною вадою, ніж становість, Пирогов вважав вузькоспеціальний напрямок в системі виховання. Перше, що обстоює Пирогов,— це дати всім спочатку загальнолюдський розвиток, а потім уже спеціальну освіту.

3. Цілком актуально звучить для нас інша теоретична проблема про зв'язок школи з життям, поставлена Пироговим. Школа не турбувалась в той час про зв'язок з життям, а життя йшло, протікало, не звертаючи увагу на школу. Пирогов висловлює впевненість, що школа без життя і поза життям — нісенітниця, що життя не може розвиватись без школи. Школа і життя є одне нероздільне ціле.

№ 2.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — відомий український просвітитель, історик, педагог, фольклорист. У 1830 р. навчався у Киїському університеті, де удосконалює знання іноземних мов — польської, німецької, французької, англійської. Через ма­теріальні нестатки та конфлікти з властями змушений був покинути навчання.

У 1854 р. виходить українська «Граматка» Куліша. Відкривається цей підручник вступною статтею про стан шкільної справи на Україні. Після напутнього слова йдуть: азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна азбука (рядкова), крива азбука (прописна) та поради вчителеві, зокрема, йдеться про проривний звук «ґ» для позначення твердості (ґанок, ґудзик).

Доречно нагадати, що велика заслуга Куліша у виробленні українського правопису, відомого під назвою «кулішівка». До цього правопис нашої мови був надзвичайно строкатим, не уніфікованим. Зумовлено це приналежністю території тодішньої України до різних держав, де функціонували неузгоджені мовні правила.

Для забезпечення унормованої єдності Куліш запропонував спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови слів (полтавсько-чигиринський діалект — взірець української мови)

№ 3.

Одним з активних земських діячів з народної освіти був Микола Олександрович Корф (1834—1883). Він багато зробив у справі організації земських шкіл і покращання навчальної і виховної роботи в них. Ним був створений тип земської трирічної школи, заняття в якій велись одним учителем одночасно з учнями трьох класів.

Значне місце в працях Корфа відведено ідеї загального обов'яз­кового навчання дітей різної статі, незалежно від їх національного походження і соціальної належності.

До важливих умов здійснення загального навчання Корф відносив: близькість школи до місця проживання учнів, спільне навчання хлопчиків і дівчаток і, що особливо важливо, таку постановку навчання, яка гарантує набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і навичок. Все це, разом узяте, скоротить витрати на утримання шкіл, викличе інтерес до школи у населення, забезпечить акуратне відвідування шкіл учнями.

Метою загальноосвітньої школи Корф вважав підготовку людини, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно.

№ 4.

Визначне місце серед українських культурно-освітніх діячів ЗО—40-х років XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді «Руська трійця» — Маркіян Семенович Шашкевич (1811—1843); Іван Миколайович Вагилевич (1811—1866) та Яків Федорович Головацький (1814—1888).

Навколо них у Львівській семінарії, де вони навчались, згуртувалась українська демократична молодь, яка активно стала на захист мови і культури рідного народу. Гуртківці взялись за створення в Галичині національної літератури, нового письменства, як найпершої потреби всього народу. У 1833 р. вони впорядкували рукописну збірку «Син Русі», яка збереглася до наших днів. «Досить спати, прокидайтесь. Разом к світлу, други жваві!», — з таким закликом звертались автори до галицької молоді.

У 1836 р. члени гуртка підготували третю і найважливішу збірку «Русалки Дністрової», яка за допомогою серба В. Петровича в 1837 р. вийшла в Будапешті. Майже весь тираж «Русалки...» конфіскували, але велике діло було зроблено: перша книжка народною мовою, видрукована українським алфавітом на західноукраїнських землях — серйозне свідчення про кровну єдність українського народу.

Ідея єдності українських земель пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні праці діячів «Руської трійці». Вони першими засудили архаїчну книжність, псевдо класику і звернулися до свого народу рідною мовою, заспівали «власним язиком народним» і проникли в «тайни творчості народного духу».

Цінні думки про народну освіту залишив Я. Ф. Головацький. Професор української мови та літератури Львівського університету в 1848 р. і ректор з 1849 р., він пропагував у своїх творах ідею єдності українського народу, обстоював право на розвиток у Галичині української літературної мови. У своїх освітньо-педагогічних поглядах Головацький дотримувався народності у вихованні дітей, засуджував політику національної дискримінації, що проводила Австрія в галузі освіти і школи, виступав проти муштри та фізичного покарання учнів. За зв'язки з Росією він був позбавлений всіх посад, зазнав переслідувань з боку властей і емігрував до Литви.

Помітний слід у розвитку народної освіти й демократизації педагогічної думки залишив І. М. Вагилевич поет, філолог, етнограф, просвітитель і громадський діяч Галичини. Стаття «Замітка о руській літературі» (1848) — один з перших оглядів української літератури. В часописі «Щоденник Руський» він надрукував ряд матеріалів про Т. Г. Шевченка і Кирило-Мефодіївське Товариство у Києві. Він ратував за навчання рідною мовою.

Найбільш визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олександр Васильович Духнович (1803—1865). Після закінчення Ужгородської гімназії, духовної семінарії він працював домашнім учителем, викладав російську мову в семінарії.

О. В. Духнович був автором першого на Закарпатті народного букваря — «Книжки читальної для початківців» (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831 р.), російської мови (1853), а також «Народної педагогії на користь училищ і вчителів сільських» (1857 р.), яка була першим систематизованим підручником педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О. В. Духнович пропонує в кожному селі обирати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям.

У системі педагогічних поглядів закарпатського просвітителя чільне місце посідає ідея народності виховання. Вона полягала в тому, щоб закарпатські українці мали школу з рідною мовою навчання.

№ 5.

Видатним представником революційно-демократичної педагогічної думки на Україні в кінці XIX ст. був Іван Якович Франко (1856—1916 рр.)

1. У працях «Катехізис економічного соціалізму», «Чого вимагаємо» та інших І.Я.Франко показав, що тяжкий стан народної освіти в капіталістичному суспільстві є прямим результатом економічного рабства трудящих і реакційної політики буржуазії і поміщиків, які чинять перешкоди на шляху культурного розвитку народу. Діти трударів не мають можливості здобувати освіту, бо змушені працювати на фабриках і в по­міщицьких господарствах.

2. Поряд з важкими економічними умовами життя трудящих І.Я. Франко вказав на другу важливу перешкоду на шляху освіти народних мас — антидемократичність системи виховання. Він розкривав реакційну сутність урядових розпоряджень про обмеження прийому до гімназій дітей селян і робітників, про підвищення плати за навчання в середніх школах. Ці розпорядження переслідували одну мету — «утруднення доступу в гімназії для дітей бідних».

3. В статті «Освіта народу в Галичині» він підкреслював, що саме уряд боїться поширення знань серед народних мас, бо шляхта помітила: «селянин, однаково поляк він чи українець, як тільки в деякій мірі зрозуміє своє становище, зразу ж... стає ворогом поміщицького господарства».

4. Письменник гостро критикував політику національної дискримінації українського населення в галузі освіти, показуючи, як уряд гальмував створення шкіл з українською мовою навчання.

5. В багатьох своїх творах І.Я. Франко аналізував зміст і методи навчально-виховної роботи в різних типах шкіл Галичини (19-поч. 20 ст.) Говорячи про початкові, так звані народні школи, він підкреслював, що ці школи давали не справжні знання, а лише «хвостики», «обрізки», а іноді й зовсім одне «лушпиння», перетворювали учнів в машину, що «бубнить регулярно, хоч механічно, задані уроки». А середні школи, за словами письменника, набивали голови учнів різними, нікому не потрібними «премудростями», серед яких чільне місце відводилось латинській і стародавньогрецькій мовам, чого «не можна виправдати ні з педагогічних, ні з практично-суспільних позицій».

В своїх педагогічних і публіцистичних працях І.Я. Франко приділяв велику увагу проблемі вчителя. У працях «Наші народні школи та їх потреби», «Учитель» та ін.). розповідалося про тяжке матеріально-правове становище галицьких учителів, про їхню роботу в переповнених класах і непристосованих приміщеннях, необгрунтовані звільнення.

Полум'яним борцем за народну освіту і пропагандистом передових педагогічних ідей в кінці XIX — на початку XX ст. була видатна українська поетеса Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка. 1871—1913). В ряді своїх статей Леся Українка піддавала різкій критиці систему народної освіти в царській Росії. Зокрема, в статті «Голос однієї російської ув'язненої», характеризуючи царську Росію, вона писала, що ця країна нагадує необмежену розмірами Бастилію, для тих, хто любить волю, батьківщину, народ. В ній панують «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство». Істинний стан школи того часу Леся Українка розкрила в нарисі «Школа» (1895) (невеличке приміщення, відсутність еле­ментарних умов, низький рівень підручників, невеликий термін навчання, тяжкі умови вчителів).

4