2_Monografy ТЗН

190

На жаль, чинна програма із сучасної української літературної мови [329] не задовольняє сучасних вимог щодо формування відповідних умінь і навичок володіння мовним матеріалом для забезпечення потреб спілкування. Головне місце при вивченні курсу має відводитися опису самої мови в усіх її формах і проявах, системній характеристиці найважливіших явищ усіх мовних рівнів літературного еталону, комунікативного й естетичного значення різних мовних фактів з орієнтацією академічного матеріалу на шкільне вивчення.

Одним із актуальних завдань сучасної лінгвістики і педагогіки є дослідження тезауруса й лексикону мовної особистості ХХІ століття. Це необхідно для осмислення словникового запасу нашого сучасника, реалізації низки практичних завдань щодо формування науково обґрунтованих моделей навчання української мови. Професійно зорієнтований підхід при вивченні закономірностей системних відношень і функціонування мовних одиниць різних рівнів спрямовує на розгляд звукових процесів, функціонування лексичних явищ, дериваційних процесів, семантико-морфологічних властивостей частин мови, різних типів речень, складного синтаксичного цілого. Враховуючи актуальність текстоцентричного підходу, з ознаками тексту студентів доцільно ознайомити вже на початку курсу, що сприятиме кращому усвідомленню значення мовних одиниць у тексті.

Формуванню національно-мовної особистості сприяють глибокі знання з усіх розділів науки про мову на засадах українознавства, уміння і навички їх використання у практичній діяльності. Отже, однією із складових змісту навчання української мови має стати етнокультурознавчий, національно-регіональний компонент, що відображає специфіку світобачення і світосприйняття українців, визначає типові особливості українського побуту, національних традицій і найбільш повно виражається в лексикосемантичній і фразеологічній системах. Набуває важливості процес формування лінгвокультурознавчої компетенції, умінь і навичок здійснювати етнолінгвістичний аналіз літературної і говіркової лексики, в категоріях мовної системи розглядати народний світогляд, народне світорозуміння.

В умовах білінгвізму важливим є порівняльне дослідження етимологій слів-понять. Не применшуючи роль жодної з мов, важливо показати красу і філософсько-психологічну своєрідність

191

насамперед рідної мови. Ще Б.Грінченко доводив: значення й образ слова в українській та російській мовах часто відмінні, тому дають різний напрям думки. Наприклад, українське слово "свято" походить від "святий", тоді як російське "праздник" - від "праздный"; українське слово "залицятись" означає "женихатись" (до дівчини), а російське "ухаживать" тяжіє до "ухаживать за старушкой" тощо.

Антропоцентричні тенденції гуманізують заняття з української діалектології, де центральною постає проблема взаємозв'язків діалекту, культури, етносу. На сучасному етапі курс набуває лінгвометодичного забарвлення, цілеспрямовано готує студентів до здійснення лінгвокраєзнавчої роботи. Студенти спрямовуються на різноаспектне вивчення місцевих особливостей мови: сільської мови, міського просторіччя і літературно-розмовного мовлення різних соціальних груп, мови місцевих друкованих і електронних засобів масової інформації, мови окремої сім'ї, особистості, місцевої художньої творчості, регіональних виявів мови (топоніміки, мікротопоніміки, жаргонізмів), проведення етимологічних спостережень, разом з тим вивчають мовну картину світу, україноіномовні контакти. Теоретично це важливо тому, що саме знання особливостей українських говорів допомагають краще усвідомити закони історичного розвитку мови, а практичне значення полягає в подоланні орфографічних та орфоепічних помилок, зумовлених впливом місцевої говірки.

Діалектологічна практика як завершальний етап такого курсу може бути ефективною за умови, коли студенти професійно здійснюватимуть спілкування з носіями говору, уважно слухатимуть, фіксуватимуть і аналізуватимуть усі мовні особливості, зуміють проникнути в сутність тих чи тих мовних явищ, виявлених у живому мовленні. Таким чином, заняття з української діалектології потребують відео-, магнітофонних записів спонтанного говіркового мовлення різновікових соціальних груп населення, що дозволяє в аудиторних умовах проаналізувати особливості вокалічної і консонантної систем говору, специфіку інтонації, темп мовлення, ритміку діалектної фрази, розвивають фонетичний слух, навички сприйняття і кваліфікації діалектного матеріалу. Студентам, як показує досвід, імпонують диференційовані навчальні завдання, екскурсії в дослідницьку лабораторію діалектолога, робота з електронною фонотекою говорів та електронними варіантами лінгвогеографічних праць, складання лінгвістичних портретів,

192

написання лінгвокраєзнавчих розвідок, проведення експериментальних досліджень під час пасивної педагогічної практики. У процесі педагогічної діяльності такий учитель ураховує труднощі роботи із ліквідації діалектних помилок.

На українознавчій основі, із залученням фактів етно-, соціолінгвістики, історії України, історії української літератури будуються історико-лінгвістичні курси, вивчення яких розширює розумовий кругозір студентів-бакалаврів, розвиває дослідницькі здібності, створює атмосферу творчості, схильність до пошуку, виховує логічність, послідовність, арґументованість у викладі питань. Без пізнання законів мовної еволюції, ґенези української мови, її зв'язків з іншими досить складно розуміти процеси сучасного розвитку.

Ефективне опанування світом української мови, її логікою, граматичними законами неможливе без використання знань з історичної граматики, старослов'янської мови. На зміну асоціаціям про ці предмети як застиглі форми давнини і механічне зазубрювання старослов'янської парадигматики, що продовжують панувати в пам'яті більшості випускників-філологів, приходить розуміння потреби історичного осмислення мовних фактів. Шкільний фахівець повинен знати, чому дієслова в теперішньому часі змінюються за особами і числами, а в минулому – лише за родами, чому в займенниках наявні суплетивні форми тощо, і вміти в цікавій формі донести таку інформацію учням. Тому заняття із старослов'янської мови, наприклад, мають спрямовуватися на набуття вмінь аналізувати давній текст, доречно застосовувати порівняльно-історичний метод і метод внутрішньої реконструкції, що дозволяє зіставити форми однієї мови в різні періоди. Набуті знання й уміння сприятимуть формуванню лінгвістичної свідомості, розвитку лінгвістичних здібностей, мовного чуття, виховуватимуть об'єктивність щодо мовних фактів, допоможуть глибше витлумачити мовні явища тощо.

Без знання історії культури народу опис мови перетвориться на певний збір незрозумілих фактів, тому курс історії української літературної мови відкриває можливість не тільки фахового, світоглядного зростання, а й духовного виховання майбутніх педагогів. Опановуючи навчальну дисципліну, студенти-дослідники у співпраці з викладачами аналізуватимуть особливості мови творів видатних українських діячів П.Житецького, А.Кримського,

193

П.Куліша, О.Павловського, О.Потебні, Д.Овсянико-Куликовського та ін., познайомляться з письменниками як мовними особистостями. Історико-лінгвістичні студії особливо актуальні в контексті відродження духовних цінностей, які десятиліттями замовчувалися або заборонялися.

Однією з важливих складових процесу реалізації особистісноорієнтованого навчання і філологічної освіти вважається мовний розвиток студентів, що найкраще реалізується через роботу з текстом, тому у процесі вивчення стилістики студентам на основі текстів корисно дослідити культурно-історичні конотації, властиві словам-поняттям, їх естетичні оцінки, мовно-національний колорит. Наприклад, проаналізувати цілісність звучання народного слова і його філософії в такому уривку: "Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі і до цієї тихої мови" (В.Симоненко "Дума про діда").

Контрастивні стилістичні студії відкривають можливості для ознайомлення з іншими мовними культурами світу й через них - для повнішого і глибшого усвідомлення особливостей рідної мовної культури. Наприклад, при перекладі рядків балади Т.Шевченка "Тополя" "рушниками, що придбала, спусти мене в яму, нехай попи заспівають, а дружки поплачуть" на російську мову дослідник О.Безименський українське слово "рушник" (український символ заміжжя і поховання) замінив на російський відповідник

"полотенце" (шматок полотна) -"на беленых полотенцах спусти меня в яму", що призвело до втрати національного колориту. З метою з'ясування суті таких обрядових реалей важливо залучити студентів до виконання лінгвістичного аналізу національноорієнтованих лексем і фразем кожного із народів. Такий вид роботи сприяє розвитку навичок комунікативної та лінгвістичної компетенції, вдосконаленню вмінь розрізняти функціональностилістичні особливості лексем, фразем, засвоєнню прийомів розкриття смислового й етнокультрознавчого змісту номінацій.

Потреби вербалізації культурної свідомості в сучасному інформаційному просторі спонукають до впровадження елементів інтерактивної стилістики, спрямованої на здійснення ефективної комунікації, вибудовування оптимальної комунікативної стратегії, оптимальної взаємодії із співрозмовником.

194

Стан вседозволеності у ставленні до мови, т.зв. "вербальна свобода" (Н.Валгіна), падіння інтересу до читання художньої літератури, звуження словникового запасу в носіїв мови, наближення мови студентів до просторічно-розмовного рівня, збільшення кількості мовленнєвих помилок, ненормативної лексики, невиправдане проникнення діалекту, арготизмів, елементів лайки зумовлює посилення уваги до курсу культури мови. Предметом уваги навчальної дисципліни є питання мовної політики, нормалізаторської діяльності лінгвістів, проблеми лінгвоекології, а метою – мовленнєве виховання особистості, практичне оволодіння літературними нормами, вдосконалення індивідуальної мовленнєвої культури. Різноманітні форми занять спрямовуються на підвищення рівня практичного володіння багатим комунікативним, пізнавальним і естетичним потенціалом сучасної української літературної мови в різних сферах її функціонування в письмовому та усному її різновидах, на формування комунікативної компетенції у процесі діалогічних і полілогічних ситуацій спілкування.

Мовна особистість учителя найкраще реалізується в індивідуальному стилі мовної діяльності: досить важливими є і тон мовлення, і манера спілкування, і міміка руху, жестів, і здатність розуміти ситуацію, оцінювати її, орієнтуватися в ній, керувати нею, володіти мистецтвом розмови. Таким чином підвищується роль риторики як лінгвопедагогічної дисципліни. "Друга половина ХХ ст., - зазначають Л.Мацько і О.Мацько, - закликала риторику до соціально активних наук, що мають забезпечувати ефективну передачу інформації через канал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний клімат у суспільстві... починається новий період розвитку риторики – неориторика" [250, с.4]. З'явилися навчальні програми з риторики (автори - Л.Мацько, Г.Клочек). Цілісна програма системи формування риторичної особистості студента педагогічного ВНЗу вироблена Г.Сагач. Зміст системи передбачає створення передумов для теоретико-практичного оволодіння студентами вміннями вести розгорнутий монолог з фахової проблематики, володіти полемічним мистецтвом, культурою конструктивного діалогу та полілогу, етикою оратора, розуміти і виявляти риси національної специфіки виступів і риторичних текстів тощо [355].

Процес формування культуромовної особистості вчителясловесника, мовної, комунікативної компетенцій продовжується в

195

курсі загального мовознавства, зокрема в розділі соціолінгвістики. Знання цієї науки допомагають правильно вибрати оптимальний варіант для побудови соціально коректного висловлювання, виконати соціокомунікативний аналіз тексту.

Доповнити вище охарактеризовані мовознавчі питання важливо при викладанні методичних і психолого-педагогічних дисциплін. У курсі "Методика навчання української мови" виникає потреба ширше використовувати методику вивчення загальних відомостей про мову, в курсі "Педагогіка" доцільно ознайомити зі значенням педагогічної лінгвістики, звернути увагу на роль соціальних діалектів, питання мовної культури вчителя, в курсі "Психологія" поглибити вивчення тем "Мова і мислення", "Мова і особистість" тощо.

Сучасні культурні реалії в Україні та в усьому світі, вплив технологічних досягнень цивілізації на розвиток світової мовної індустрії змінюють і мету викладання іноземної мови у ВНЗі. Враховуючи потреби міжкультурної комунікації третього тисячоліття, метою навчання іноземній мові є формування здібності використовувати цю мову як інструмент спілкування в діалозі культур і цивілізацій сучасного світу, як спосіб загальноєвропейського співробітництва, полікультурного розвитку, водночас формування таких якостей особистості, як відкритість, терпимість, готовність до спілкування.

Удосконалення складових професійної компетенції логічно продовжується у циклах літературознавчих дисциплін.

Удосконалення професійної компетенції засобами літературознавчих курсів

У стрімкому інформаційно-технологічному суспільстві, насиченому як позитивними (загострення уваги до національної ідентичності, втрата яскраво вираженої ідеологічної спрямованості літератури, вивчення її як мистецтва слова), так і негативними тенденціями (беззастережне копіювання чужих для українців форм життя, втрата інтересу до класичної літератури), роль педагога української словесності чи не найвагоміша. Саме його як високоінтеліґентну особистість, з вишуканою українською літературною мовою, глибоким знанням культури, артистичною натурою, психологічним потенціалом називають учителем

196

гуманізму. Маючи у своєму розпорядженні такі могутні фактори людино- і націотворення, як рідна література, саме він у шкільному середовищі формує "духовно розвинуту, патріотичну особистість, національно свідомого, відповідального й активного громадянина, українця, здатного гідно репрезентувати й утверджувати свою націю і державу серед інших народів світу" [154].

Ефективність цього процесу залежить і від якості літературознавчої складової цілісної професійної підготовки філолога. Актуальні проблеми фахового становлення україністів досліджують літературознавці, педагоги, методисти (Н.Волошина, О.Галич, А.Градовський, В.Гриневич, А.Козлов, Г.Клочек, А.Лисенко, Л.Мірошниченко, М.Наєнко, Є.Пасічник, Б.Степанишин, А.Ситченко, Г.Токмань та ін.). Об'єктом наукової уваги виступають теоретико-методологічні проблеми літературознавчої підготовки (П.Хропко), естетичне наповнення шкільної і вузівської літературної освіти (Н.Волошина), специфіка вивчення української літератури у взаємозв'язках з іншими видами мистецтв (С.Жила), формування здатності майбутнього вчителя літератури до проектноконструкторської діяльності (В.Шуляр) та ін. Тенденції антропоцентризму і діалогізму, гуманізації та інтеграції в розвитку філології і психолого-педагогічних наук підсилюють діалог літературознавства і лінгвістики, літературознавства і педагогіки, відчутно впливають на формування літературної компетенції майбутнього педагога-словесника, його естетичного смаку. Це, в свою чергу, мотивує процес удосконалення навчально-виховної, науково-дослідницької, самостійної практичної діяльності з літературознавчих дисциплін у вищому навчальному закладі.

Досвід переконує: знання з літератури мають визначатися не кількістю прочитаних творів, а роздумами над тим, який слід ці твори залишили в душі, чи навчили співтворчості і співпереживанню, чи дали можливість відчути музику письменницького слова, чи сприяли вихованню інтелігентності, діалогу особистостей. Виникає необхідність перетворення технології викладання літератури таким чином, щоб пізнання моральних норм і культурних цінностей відбувалося через емоційне переживання їх громадянської й особистісної значущості, наповнення особистості кожного студента високим культурним змістом. Це відповідає меті особистісно-орієнтованого навчання і сприяє індивідуальнотворчому саморозвитку особистості у світі культури. Професійна

197

спрямованість у викладанні літературних курсів забезпечується за умови знання шкільної дійсності і фактичних потреб школи. Словеснику необхідно бути чутливим, мобільним, ―гнучким‖ до різних нововведень: уміти спрямовувати й формувати філологічні смаки учнів, виявляти сміливість у поданні обґрунтованої оцінки тим творам, літературним явищам, які ще не отримали офіційної критичної оцінки тощо.

Розглянемо змістове наповнення літературознавчого блоку (див. додаток К). Зокрема пропедевтичний курс "Вступ до літературознавства" має на меті коротко ознайомити студентів із різноманітними проблемами літературознавства як комплексу різних спеціальних і загальних дисциплін, з такими важливими розділами, як біографія письменника, літературне джерелознавство, літературна архео- й історіографія, порівняльне літературознавство, віршознавство. Цей курс покликаний допомогти першокурсникам опанувати специфіку предмета літературознавчого дослідження, сформувати в початкуючих дослідників розуміння й потребу аналітичного підходу до художнього тексту, культуру теоретичного мислення, переконання щодо різноманітності літературознавчих позицій, професійну основу наступної навчально-дослідницької роботи в галузі вивчення літератури. На лекціях і семінарських заняттях доцільно використовувати елементи комунікативної дидактики, розробленої В.Тюпою [435]. Науковець пропонує розгляд питань проблемно-евристичного характеру, які концентрують увагу на ключових моментах лекції, спонукають студентів до внутрішнього діалогу з викладачем, активізують процес засвоєння навчального матеріалу.

У діалозі з іншими слов‘янськими культурами пропонується подавати курс українського фольклору, що спрямований на формування у першокурсників умiнь аналiзувати твори української усної народнопоетичної творчості,: зiставляти їх жанрові особливості з огляду на етико-філософські, соціальні, психологічні проблеми, через дослідження текстів, історико-культурологічні корені слів-фольклоризмів відкривати особливий світ народного художнього мислення, формувати фольклорну компетенцію. Курс літературного краєзнавства дає можливість познайомитися з культурною спадщиною регіону, діяльністю місцевих письменників тощо.

198

Кожна з наступних дисциплін літературного циклу логічно подається в тісному взаємозв'язку з іншою, що паралельно або послідовно (на наступних етапах професійної підготовки) опановується студентами-філологами у процесі навчання. Зокрема, курс "Теорії літератури" узагальнює теоретико-літературознавчу підготовку, надає істотну допомогу у формуванні наукової компетенції майбутнього учителя-словесника.

У взаємозв'язку з теоретико-методологічними курсами має читатися курс "Історія української літератури", вивчаючи який,

майбутні словесники повинні опанувати вагомий перелік складних історико-літературних явищ, простудіювати значний обсяг емпіричного матеріалу, виробити цілісний концептуальний погляд на історико-літературну епоху, розвиток української літератури як літератури світового рівня. На семінарських, практичних заняттях важливо показувати рух літературно-естетичної думки, підкреслювати її значення в розвитку художнього слова, у виході нашого письменства на європейські обшири. Без глибокого теоретичного осмислення літературних фактів сьогодні не можна зрозуміти їх внутрішньої суті. Розглядаючи твір у єдності його змісту і форми, в широкому літературно-мистецькому контексті, синтезуючи зроблені спостереження над текстом, студенти оволодівають навичками філологічного аналізу.

Осягнення студентами глибини зображуваних письменником подій, характерів героїв, їхніх доль, думок, почуттів, прагнення дати їм власну оцінку сприяє тому, щоб морально-естетичний досвід людства, відображений на сторінках творів, співвідносився з особистим досвідом. Сприйняття літературного твору в контексті духовної культури людства, в "діалозі" інших культур, живопису, скульптури, кіно- і театрального мистецтва дозволяє підготувати майбутнього вчителя до подальшого самостійного спілкування із мистецтвом слова. "Вища школа, - наголошує П.Хропко, - зобов'язана озброїти студентів "технологією праці" вчителясловесника. Глибока обізнаність з історичним розвитком національного письменства, його вершинними досягненнями має поєднуватися в нього з розумінням тенденцій всесвітнього літературного процесу, місцем і роллю в ньому художніх явищ, які увійшли в загальнолюдську скарбницю мистецького слова" [459, с.82]. Реалізовуючи на лекціях-дискусіях, лекціях-коментарях, лекціях-прес-конференціях такі міжпредметні зв'язки, вважаємо за

199

доцільне скористатися методикою вивчення літератури у взаємозв'язках із різними видами мистецтв, яку пропонує доцент Чернігівського ДПУ С.Жила [135].

У мінливих соціокультурних умовах практично нереалізованими залишаються можливості курсу української літератури у вихованні мовної особистості. Література часто не розглядається як наука людського спілкування, майстерня художника слова. Таким чином, не розвивається креативна функція мовної особистості, що відображається на ступені модифікації мовних одиниць, їх адаптації до умов комунікативної ситуації, на вмінні спостерігати статусні норми спілкування, прийнятого в мовній культурі мовленнєвого колективу. Тому одне із найважливіших завдань практичних занять з історії літератури – навчитися уважно, осмислено, з нотатками на полях читати текст, заглиблюватися у внутрішній світ художнього твору, з'ясовувати його місце у спадщині письменника, літературному житті епохи, в історії національної і всесвітньої літератури. Важливо навчитися виконувати відповідні зіставлення художніх явищ, знаходити спільне, що їх об'єднує, і водночас показувати неповторні особливості індивідуального стилю того чи того літератора. Бразильський педагог Пауло Фрайре у цьому зв'язку пропонує залучати на літературні заняття письменників, які б ділилися власним досвідом роботи над текстом твору. Пояснювати зокрема, яким чином вони "оволодівають мовою, досягають краси слова чи опису, як підтримують напругу, стимулюють у читачів роботу уяви, як читають "самих себе та своїх колег" [310, с.107].

Вимоги сьогодення модернізують і форми перевірки набутих знань. Звичні запитання і завдання, які легко виконувалися шляхом конспектування певного розділу підручника чи статті, на вимогу часу важливо замінити на завдання – літературні коментарі. Вони потребують уважного ставлення до індивідуального авторського стилю, поетики жанру, ретельного опрацювання рекомендованих джерел, енциклопедій і словників, пошуку обов'язкових текстових ілюстрацій, які допоможуть розкрити найважливіші відтінки авторської думки і авторського замислу.

Викладання літературознавчих дисциплін тісно взаємопов'язане з курсами естетичного, мовознавчого, педагогікопсихологічного, методичного блоків. Багатогранна діяльність вчителя-словесника прямо залежить від того, наскільки він уміє