5. Папство і західна церква у другій половині іх – середині хі ст.

Реформи св. Боніфація і Каролінгів фактично створили єдину римську церкву у Західній Європі і зміцнили становище римського папи як її глави. Проте ефективного механізму керівництва церковними структурами (які були залежні від світських правителів) у римських пап тоді ще не було. Претензії Каролінгів на управління церквою ускладнили їх стосунки з римськими папами вже у середині ІХ ст.

Тут необхідний невеличкий екскурс в історію римського папства. Доктрина про вищість римського папи як намісника апостола Петра над усією церквою була вперше сформульована папою Левом І Великим (440 – 461). Але східні церкви, якщо й визнавали авторитет кафедри св. Петра, то робили це тільки формально. (Халкідонський собор взагалі зрівняв у правах Рим і Константинополь (451 р.). Інший папа – Геласій І (помер 496 р.) – сформулював теорію двох влад – світської та духовної: будь-яке втручання світської влади у справи церкви вважається злом.

Авторитет римської кафедри помітно зріс за папи Григорія І Великого (590 – 604). Він організував оборону Риму від варварів, забезпечив населення продовольством, розвинув широку і активну місіонерську діяльність по цілій Західній Європі аж до Британії включно, підтримував широкі дипломатичні зв’язки з правителями європейських держав. У 756 р. Піпін Короткий передав римському папі Стефану ІІ землі в Середній Італії. Ця Папська держава мала бути гарантією незалежності римської папи від світської влади. Тоді ж у середині VІІІ ст. у папській канцелярії народився фіктивний документ – так званий “Константинів дар”, за яким Константин Великий нібито дарував римським папам верховну владу над Римом, Італією і всіма західним провінціями римської імперії і затверджував папу главою всієї християнської церкви. Підробка, фіктивність цього документу доводилася вже у ХV ст. гуманістом Лоренцо Валлою.

Після розпаду імперії франків у середині ІХ ст. (Верденський поділ) папи намагалися скористатися з послаблення Каролінгів. За Папи Миколи І (858 – 867) було розвинуте вчення про те, що лише церковне помазання дає королям право на владу над іншими людьми. А Папа Іоанн ІІІ (помер 882 р.) твердив, що римські папи мають право не тільки коронувати, але й зміщувати імператорів. Однак, втративши могутніх покровителів, папи самі з кінця ІХ ст. опиняються у залежності від італійських магнатів.

Час з кінця ІХ і до середини ХІ ст. називають “темним століттям” в історії папства. В цей період більше половини всіх пап були або вбиті, або закінчили життя в тюрмі чи на вигнанні. Середня тривалість перебування на папському престолі становила 4 роки. Розвал імперії, політична анархія, вакуум влади на місцях, і т. д. – все це разом призвело до того, що папський престол опинився спочатку під контролем місцевих впливових італійських родин, так що навіть підлітка, свого родича, вони могли поставити папою, як 16-річного Іоанна ХІІ (955 – 964), потім з другої половини Х ст. – під контролем німецьких імператорів.

З розпадом імперії була втрачена і єдність західної церкви. Церква переживала занепад. Особливо гостра криза церковного життя спостерігалася у Західно-Франкському королівстві та в Італії. Інтенсивна феодалізація призвела до поширення приватних церков, які були у повній владі світських магнатів. Розвинулася торгівля духовними посадами (її називали симонією – від імені євангельського персонажу ворожбита (волхва) Симона [Дії 8; 18-19], який хотів купити за гроші “дари Св. Духа”). Спостерігалося падіння моралі серед духівництва, яке нерідко обзаводилося сім’ями і вело звичайне життя феодальних сеньйорів.

Дещо іншою була ситуація у Східно-Франкському королівстві [на території Німеччини], де феодалізація відбувалася значно повільніше. Тут навпаки до початку ХІ ст. складається німецька імперська церква. Але це не сприяло посиленню папства, яке фактично опинилося під владою німецьких імператорів. Оттон І навіть офіційно проголосив, що на майбутнє папою буде ставати лише такий кандидат, який попередньо присягне на вірність німецькому імператорові.

Поряд з цим, через німецьких місіонерів у Х ст. християнство утверджується в Чехії, Угорщині; Польщі і Скандинавських країнах. І, таким чином, до початку ІІ тисячоліття християнство утвердилося на всій території Європи, за виключенням лише Прибалтики та Іспанії, захопленої арабами.