2. Християнізація германських племен і кельтів.

На кінець ІV ст. християнство утвердилося у всіх провінціях Римської імперії. Але імператор Констанцій (337 – 361), син Константина Великого, імператор цілої Римської імперії фактично з 351 р., підтримував аріанство, виступив проти Нікейського символа віри. Він прагнув уніфікувати християнство саме у формі аріанства. За його правління, 341 р. в Антіохії був висвячений на єпископа дехто Ульфіла (або Вульфіла). Він походив з полонених християн, які протягом декількох поколінь жили серед готів. Його послали служити у готів-християн за північно-східними кордонами імперії. Вже в середині ІV ст. єпископ Вульфіла, який виріс в середовищі готів, переклав на їх мову Літургію та Біблію. Це був перший германський переклад Святого Письма. Однак Ульфіла і його співробітники були аріанами. І саме у такій формі перейняли християнство готи. Разом з просуванням вестготів на Захід, туди поширювалося й аріанство. В V ст. від вестготів перейняли аріанство свеви і вандали в Іспанії, бургунди в Галлії. У 568 р. лангобарди вторглися в Італію і там перейняли аріанство від остготів. Таким чином, якщо в самій імперії аріанство було швидко подолане, то у ІV – V ст. воно утвердилося у варварів, які невдовзі почали навалу на імперію і принесли на завойовані землі свою церковну організацію, духовенство, і догми. Поряд з цим, на північ від шляху просування готів християнство поширювалося в ортодоксальних формах. У 496 (чи 497) р. його прийняв Хлодвіг (засновник держави Франків, франкський король) з дружиною (чисельністю понад 3 тис. чол.). Королі варварських держав прагнули до компромісу з чисельно переважаючим місцевим романським населенням. Як наслідок, Нікейське віросповідання утверджується 517 р. – в бургундів, 534 р. візантійський імператор Юстініан підкорив вандалів у Північній Африці, а до 555 р. – і остготів в Італії, 589 р. – у вестготів, на кінець VІІ ст. – в лангобардів. В Ірландії християнство почало поширюватися в першій половині V ст. Після залишення Британії римськими легіонами у 410 р. ірландці почали здійснювати набіги на Західне узбережжя Британії і тут знайомилися з ідеями християнства. Християнізація Ірландії була пов’язана з діяльністю Святого Патріка (приблизно 390 – 460) (апостола ірландців), який походив з романізованих бриттів. Хоча ідея християнства проникла у середовище ірландців значно раніше – приблизно в середині ІV ст., однак охопила тоді нечисельні групи. Створення церковної організації там все ж завдячує діяльності Святого Патріка. Родом був очевидно, з Західної Британії, де мешкали романізовані кельти. Дід його був християнським священиком, а батько – дияконом. У 16 років Патрік потрапив у полон до піратів і був проданий в рабство в Ірландію. Там він провів 6 років. Потім з рабства йому вдалося втекти; після чого йому приснився сон, в якому Бог наказав йому повернутися в Ірландію і навернути країну в християнство. У Британії він вивчився богослов’ю, був висвячений на священика, а потім і на єпископа, і приблизно 430 р. повернувся до Ірландії, де почав, за влучним висловом Лінча, навертати ірландців у християнство “цілими племенами”. Лінч вказав на те, що Патрік запровадив у Ірландії ту саму церковну організацію, яку бачив у Британії і Галлії, тобто – територіальні єпархії з єпископами на чолі. Але умови тут істотно інші: відсутність міст, які всюди в інших країнах були центрами єпархій, відсутність римських традицій, не знання латини і т. д. Тому така церковна організація там не прижилася і вже через приблизно 100 років після Святого Патріка ми бачимо там зовсім іншу церкву – так звану “монастирську церкву”, яка відповідала клановому (родоплемінному) устрою ірландського суспільства. Ірландія стала першою неримською країною (за межами Римської імперії), яка була християнізована. В умовах навали поган-англо-саксів Ірландія на декілька століть залишалася головним оплотом християнства на Британських островах. У самій Ірландії чернецтво виникло у V – VІ ст. і було досить своєрідним. Справа в тому, що міста в Ірландії тільки почали складатися, і тому єпископат (система якого базувалася на містах) виявився слабшим від монастирів. В Європі континентальній монастирі підпорядковувалися єпископам, а в Ірландії, навпаки, склалася “монастирська церква”: ченці забезпечували пастирське служіння, абати призначали єпископів і митрополитів. Авторитет ірландських монастирів базувався на надзвичайно строгій аскезі.

У цілому, масова свідомість варварських народів надовго ще зберігала чисельні пережитки поганства. В свою чергу церква прагнула використати окремі елементи поганства (деякі свята, обряди), наповнити їх новим змістом. Спостерігався певний взаємовплив ортодоксального християнського богослів’я та поганських елементів масової свідомості.

3. Виникнення чернецтва.

Чернецтво було однією з форм здійснення в християнстві ідеалу аскетизму. “Аскеза” в грецькому буквально означає “вправа”. Уже в античній етиці під аскезою розуміли духовні вправи. Християнська аскеза базувалася на вченні Христа про марність цього світу і заклику залишити рідних, роздати майно бідним і слідувати за Ним. Мотив наслідування Христа для спасіння душі став центром у християнській аскезі.

Вже у ІІІ – ІV ст. християнські аскети починають покидати общини і йдуть “у пустелі”, прагнучи усамітнення, ізоляції від усього світського життя. Складаються дві основні форми чернецтва, які існували протягом всього середньовіччя: 1) єреміти – пустельники, відлюдники [по-російськи отшельники] від грецького έρημος – пустеля; 2) кенобіти – від грецького κοινός – спільний і βιος – життя – тобто – монастирі – общини ченців, що живуть за певним статутом і підкоряються настоятелю (абату). Статут регламентував побут і розпорядок дня і Богослужінь ченців.

Чернецтво з’являється у ІІІ ст. спочатку в Єгипті, потім у Палестині і Сирії. В Західній Європі чернецтво відоме з ІІ половини ІV ст. Найдавніший у Європі монастир був заснований святим Мартіном Турським (приблизно 330 – 397 рр.) в Аквітанії поблизу Пуатьє близько 360 р. Однак у цих монастирях не було ще єдиної регламентації життя ченців-відлюдників. Як відлюдник старався жити й сам Мартін, хоч і був обраний Турським єпископом 372 р. Біля 400 р. в районі Канн (на південному узбережжі сучасної Франції трохи східніше Марселя і Тулона) виник монастир нового типу (він називався Лерін). Найвірогідніше, що саме у ньому склалися ті форми організації чернецтва, які переважали протягом наступних століть. В 530 р. св. Бенедикт з Нурсії заснував біля Неаполя (Монте-Кассіно) монастир, в основу статуту якого було покладено, як припускається дослідниками, старі правила, що існували у Леріні. Основою життя ченців св. Бенедикт вважав безмежну покору вчителеві – абату. З цього почалось виховання християнського смирення, суть якого була у розчинення власної волі у волі Бога. Община ченців вважалася найкоротшим шляхом до Бога. Чернець зрікався цілковито від світу, постійно перебував у монастирі; молився, харчувався і працював – все робив спільно з іншими ченцями. Бенедикт прагнув звести до мінімуму будь-яку індивідуальну діяльність. Особливе значення надавалося фізичній праці. Але при цьому не вимагалося виснаження тіла постами і працею; у всьому намагалися дотримуватися помірності. Слабкі і нездатні до тяжкої польової роботи ставали ремісничими майстрами – не тільки для потреб братії, але й на продаж – на користь монастирської каси – але за такими цінами, щоб “не наживатися і продавати дешевше, ніж всі інші”. Статут регламентував усе до дрібниць.

Час роботи залежав від пори року і тривалості світлого дня – влітку довше, зимою – менше. Обмежувалося перебування братів поза межами монастиря (як кур’єрів, листонош тощо) – не більше декількох годин. При цьому заборонено було “приймати їжу поза монастирем, навіть якби їх посилено просили”. Молитви, праця і т. д. – все було розписано по годинах (з їхнім відносним значенням, і залежністю від сходу і заходу сонця). Часто використовувався сонячний годинник – в багатьох монастирях вони збереглися на подвір’ях до тепер.

Традиційний раціон монаха (крім напівпісних серед і п’ятниць і пісних до вечора днів “чотиридесятниці”) не був голодною пайкою. Двічі на день – по дві гарячі страви, зелень, фрукти, 0,5 кг хліба і пів фляги вина. Це приблизно добрий селянський раціон.

Статут регламентував “12 ступенів послушання” і “72 методи заохочення” доброї поведінки.

Нового приймали не відразу: деякий час жив при монастирі, вивчав статут, вислуховував роз’яснення. Потім письмово – власноручно складав три основні обіти: постійності, чистоти нравів, послушання. Можна було вводити дітей (тоді обіти за них складали батьки). Необхідність письмових обітів, а також те, що монахові приписувалося завжди мати при собі дощечку і грифель – свідчить про загальнообов’язкову грамотність (письменність) ченців. Братія являла собою чітку ієрархію чинів від абата, пріорів, деканів і т. д. – до рядових братів і новіціїв. Абат вирішував практично всі питання, він же (тільки) й прийняв гостей ззовні. Детально розроблений був і кодекс покарань: Наприклад, перше запізнення до столу – таємна догана, друге – публічна, позбавлення вина. Порушення обітів вело до відлучення від спільних з братією молитов, праці; далі – покаяння: мав лежати біля дверей і кидатися до ніг тих, що проходили повз нього. Якщо й далі порушував – тілесні удари, позбавлення їжі. Для старших най ганебнішим покаранням була спільна молитва за нього всіх братів. Далі – вигнання з монастиря з можливістю тричі повернутися, після чого на ІV раз виганявся назавжди.

Добіаш-Рождественська: значно більша поширеність цього статуту ніж всіх інших (Кассіана, Колумбана (ірландця); східних – Пахомія, Антонія, Василія Великого та інших) зумовлена його значно більшою чіткістю, визначеністю, конкретністю, поміркованістю, м’якістю (порівняно з Колумбаном і Пахомієм). Сильно позначився на статуті вплив традицій римського права.

Доля монастиря: 580 р. – вторгнення лангобардів в Італію призвело до зруйнування монастиря, населення біжить до Риму (з оригіналом рукопису статуту). 2,5 століття життя монастиря було пов’язане з Римом і папством (багато пап починали свою кар’єру з бенедиктинських монахів). 720 р. – папа Григорій ІІ надіслав братію назад – відновляти з руїн Монте-Кассіно. Підтримка пап призвела до піднесення монастиря – місце паломництва з цілої Європи. Протягом декількох століть статут св. Бенедикта поширювався по Європі. Цьому сприяла і поява у континентальній Європі ірландських місіонерів (VІ – VІІ ст.). Відправляючись з місіями в інші країни, ірландські монахи ніби приймали добровільне вигнання з батьківщини. Наприкінці VІ ст. в Галлію прибув святий Колумбан. Під впливом його проповідей в монастирі пішла навіть франкська знать. Число монастирів у Галлії зросло більше ніж удвічі. В монастирях Колумбана поширювалося змішане правило, засноване водночас на статуті св. Бенедикта і на ірландських традиціях. Статут св. Бенедикта сприймався у Європі як “римський”, можливо тому, що підтримувався римськими папами. Є припущення, що саме папа Григорій Великий (який написав життя св. Бенедикта) передав Колумбану статут св. Бенедикта.

Цей статут в кінці VІІ ст. вже переважав і в англійських монастирях (англійська церква була безпосередньо підпорядкована римському папі). У VІІІ ст. завдяки діяльності на континенті англійських місіонерів статут набуває дедалі більшого розповсюдження. В самій англійській церкві панувало переконання, що всі єпископи і священики повинні вести чернечий спосіб життя (хоча в Англії єпископи не підкорялися монастирям, як в Ірландії).

В середині VІІІ ст. статут св. Бенедикта був затверджений законодавчо як обов’язковий для всіх монастирів франкського королівства. Але реально конкретні умови існування монастирів були різними. Це змусило радника короля Людовіка Благочестивого – св. Бенедикта Аніанського – ввести обов’язковий для виконання всіма монастирями “звичай”. Звичай являв собою розширене трактування статут св. Бенедикта і дозволяв пристосовувати статут до місцевих умов, знаходити прийнятні форми організації чернечого життя, зберігаючи єдність його духу. До ХІІ ст. (включно) вдосконалення чернечої організації здійснювалися не через введення нових статутів, а саме через письмово зафіксовані “звичаї”.

Завдяки діяльності ірландських і англійських місіонерів чернецтво в Європі набуло величезного морального авторитету. Саме чернецтво протягом багатьох століть було основним охоронцем моральності і ініціатором реформ у церковному житті, воно вимагало від усього духівництва “чистоти” (добросовісності), дотримання целібату і т. д. (целібат тоді не утвердився остаточно навіть серед єпископів).