Тема 2: Давні германці (до розселення на території

Західної Римської імперії)

1. Джерела до історії германців на рубежі двох ер.

2. Походження і розселення германців.

3. Природно-географічне середовище. Господарство германців за даними античних авторів та археологічних досліджень.

4. Суспільний лад давніх германців.

5. Релігія давніх германців.

Джерела: Древние германцы: Сб. док. – М., 1937. – 222 с.

Хрестоматія з історії середніх віків. – Т. 1. – К., 1972 (або ін. вид.).

Рудь М.О. Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія – К., 2005.

Література: Войтович Л., Козак Н., Овсінський Ю., Чорний М. Medium aevum. Середні віки. – Львів, 2010.

Данилова Г. М. Проблемы генезиса феодализма у славян и германцев. – Петрозаводск, 1974.

Дьяконов И. М. Архаические мифы Востока и Запада. – М., 1990.

История крестьянства в Европе: Эпоха феодализма. В 3-х т. – Т. 1. – М., 1985.

Мифы народов мира. – Т. 1, 2. – М., 1998 (ст. “Германо-скандинавская мифология”, “Один” та ін.).

Народы и религии мира. Энциклопедия. – М., 1998.

Неусыхин А. И. Проблемы европейского феодализма: Избранные труды. – М., 1974.

Крижанівська О.О., Крижанівський О.П. Історія середніх віків: Вступ до історії західноєвропейського Середньовіччя. – К., 2004.

1. У письмових джерелах германці вперше згадуються у IV ст. До н. Е. Але тільки Цезар вперше вказав на них як на окрему від кельтів етнічну групу (окремий народ).

Джерела. Найважливіше – Цезар “Записки про Гальську війну” і Тацит “Про походження, місце проживання і вдачу народів Германії” (або просто “Германія”). Гай Юлій Цезар (100 – 44 рр. до н. е.) зіткнувся з германцями в ході завоювання Галлії (50-ті рр. І ст. до н. е.). Його “Записки” – це опрацьовані щорічні військові донесення в сенат. Цезар двічі здійснив походи в германські області. Він не мав змоги детально познайомитися з внутрішнім життям германців, бо хоч і переходив Рейн, але далеко вглиб території не просувався, тому його дані потребують критичного ставлення. Деякі з його відомостей взагалі є неправильними, наприклад, пояснення причин частої зміни полів германцями (нібито, щоб не звикати до осілості і не проміняти війни на землеробство).

Важливі відомості є в “Географії” грецького вченого Страбона (приблизно 64 р. до н. е. – 19 р. н. е.). Він використав переважно грецькі джерела, пізніше втрачені. Описав географію Німеччини, змалював побут деяких германських племен, але сам у германських областях не бував, про територію за Ельбою нічого не знав.

Публій Корнелій Тацит (близько 56 – 117 рр. н. е.) – видатний римський історик. Його “Германія” написана біля 98 р. н. е. Пише про германців на основі бесід з купцями та солдатами, що побували в Германії, та на основі звітів прикордонної сторожі, а також творів інших авторів, що до нас не дійшли. Сам Тацит жив у 89 – 93 рр. безпосередньо поблизу кордонів з германськими племенами, був намісником Римської провінції Бельгіка, але в країні германців сам не бував. Його опозиційні настрої щодо римських порядків призвели до ідеалізації простоти побуту і звичаїв варварів, протиставленні їх розбещеному римському суспільству.

Гай Пліній Старший (близько 24 – 79 рр.) служив у римському війську, познайомився з побутом германців під час походу проти них. Його відомості дозволяють встановити розселення основних груп германців, їх заняття та спосіб життя. Це “Природнича історія” (77 р. н. е.) та “Історія германських воєн”, яка до нас не дійшла, але широко використана Тацитом.

Про германців писали й інші автори – Плутарх, Аппіан, Діон Кассій, Веллей Патеркул; у IV ст. – Амміан Марцеллін.

В цілому, загальний недолік – поверхове знайомство з побутом германців: знали переважно прикордонні племена, ті, з якими безпосередньо стикалися. Далеко вглиб території не проникали і триваліший час там не перебували. Судили про германців з позицій свого суспільства, нерідко зображали їх войовничішими і дикішими, ніж вони були насправді, або навпаки, ідеалізували. Сучасна наука доповнює і значно уточнює відомості про германців – даними археології, топоніміки, лінгвістики.

Видатний грецький вчений Птолемей у І пол. ІІ ст. н. е. спробував розмістити германські племена на карті; вказав біля 100 населених пунктів. Він спирався на дані письмових джерел та купців. Деякі відомості дуже цінні, але в цілому карта його неточна.

В ІІ – ІІІ ст. інтерес до германців у Римі впав. Після ряду невдалих спроб імперія змушена була відмовитись від завоювань германських земель і перейшла до оборони. Тому для ІІІ – V ст. н. е. спеціальних праць про германців немає.

Історик IV ст. н. е. Амміан Марцеллін описав у своїх “Діяннях” війни з германськими племенами (готами, аламаннами).

Але про внутрішню історію германців, суспільний лад відомостей письмових джерел з того часу немає. Тому використовуються дані археології, лінгвістики, топоніміки та інших дисциплін.

2. “Германцями” античні автори називали велику кількість розрізнених племен, які мешкали на рубежі ер північніше Альп і на сході від Рейну. Назва “germani” – не германського походження, не була для них самоназвою. Їх так назвали кельти (що мешкали в Галлії на території сучасної Франції), причому спочатку вони так назвали тільки племена, які вторгалися в Галлію, потім – поширили цю назву на інші споріднені племена. Від кельтів назву “германці” перейняли й античні автори.

Самоназва німців “Deutsch” походить від давньогерманського слова, що означає “народ”. Але в письмових джерелах цей термін фіксується лише з VIII ст., причому для позначення простонародної мови на відміну від латини. В епоху, що розглядається нами сьогодні, германці ще не усвідомлювали себе одним народом. Називали себе за назвою племені (кожне плем’я мало свою самоназву).

Однак за міфологією всі германські племена походили від Манна (по-німецьки “чоловік”, людина, особа), який був народжений богом Туїсконом.

Походження германців. Давні германці – сукупність племен, що населяли на рубежі ер територію між Рейном та Віслою, та між Верхнім Дунаєм та узбережжям Балтійського та Північного морів, і належали до індоєвропейської мовної сім’ї.

Прабатьківщиною германців вважалася Східна Прибалтика, Південна Швеція (Сконія) та острови Балтійського моря. Археологи починають ідентифікувати германців не раніше середини І тис. до н. е. і то не по всій території. Звідси у ІІІ – ІІ ст. до н. е. вони розпочали просування на Південь: по р. Ельбі до Верхнього Рейну та Дунаю, по р. Вісла до Нижнього Дунаю та в Північне Причорномор’я. Причини точно не відомі. Можливо, прагнення до завоювань і захоплення військової здобичі, і таким чином військового збагачення, можливо, тиск інших племен, ріст населення, можливо – кліматичні зміни. Ще одну причину – потреби екстенсивного господарства – сучасні вчені відкидають.

Наслідок переселення: на території Європи склалися дві основні групи германських племен – західні та східні германці. Вони перебували в постійному русі. Переважаючим напрямком міграції був західний – в Римську провінцію Галлію.

І хвиля переселення германців на територію Римської імперії – кінець ІІ ст. до н. е. – кімври і тевтони – переміщувалися на величезні відстані, доходили до Іспанії. Були розбиті Гаєм Марієм [римським полководцем, політичним діячем, який реформував армію, набираючи бідняків нижче цензу] в Західних Альпах: у 102 р. до н. е. – розбиті тевтони, у 101 р. – кімври.

Пік ІІ-ї хвилі переселення германців – в часи Цезаря (І ст. до н. е.). Свеви на чолі з Аріовістом рухалися в Східну Галлію, у 58 р. до н. е. розбиті Цезарем, але в цей час германці вперше на постійно оселилися в районі Середнього і Верхнього Рейну, на Майні, Саарі та Верхньому Дунаї.

ІІІ хвиля – в період Великого переселення народів (IV – VII ст. н. е.) германці розселилися на території Західної Римської імперії, зруйнували її, розселилися на практично всій території Західної Європи. Це здійснили такі племена: західногерманські: англи, сакси, франки, бавари, алеманни, юти; східногерманські: бургунди, вандали, готи, лангобарди, свеви. Характер завоювань був різним: від поселення на вільних землях поруч з місцевим населенням (як, наприклад, франки) до знищення цього населення (лангобарди).

В сьогоднішній темі ми будемо розглядати германців після І хвилі переселення, тобто з середини І ст. до н. е. – до ІІ ст. н. е. (приблизно 1,5 століття).

Решту території Західної Європи зайняли головним чином племена кельтів (територію сучасної Англії – бритти, Франції – 80 племен, галли, аквітани, белги; Швейцарії – гельвети, Північної Іспанї – кельтибери). На Схід від германців – від р. Вісли й Одеру – слов’яни.

Чисельність населення германців. Цезар пише, що у свевів було 100 округів, кожен виставляв по 1000 воїнів. Тому чисельність всіх германських племен обчислюється сучасними дослідниками приблизно в 4–5 млн. осіб. Внаслідок епідемій та воєн, на думку сучасних дослідників, чисельність населення в перших століттях н. е. мала навіть тенденцію до скорочення (зменшення).

3. Згідно найновіших досліджень, ландшафт давньої Германії являв собою поєднання лісостепових районів та середньовисотних лісистих гір. Рельєф Середньої Європи поступово підвищується на південь. Північну частину Німеччини займає Північногерманська рівнина – вздовж узбережжя Північного і Балтійського морів. Більше половини площі рівнини займають малородючі землі, але доволі сприятливі для скотарства (прекрасні пасовища; навіть в сучасних умовах – це район, насамперед, молочного скотарства, свинарства, кормових культур, а вже потім – зернових культур – жито, ячмінь, пшениця. Те ж стосується і півострова Ютландії (Данії) і півдня Швеції (Сконії).

Господарство давніх германців. У І ст. до н. е. за даними Цезаря, германці мало займалися землеробством. Їх головним заняттям були скотарство та полювання. Це визначило і характер харчування: серед їжі переважали молоко, м’ясо, сир; порівняно мало споживали хліба. Орне землеробство їм було вже відоме, однак техніка ще була дуже примітивною.

Землеробство германців було перелоговим.

Щороку вони обробляли нову ділянку, а стару надовго закидали. На нове місце вони переносили й свої примітивні житла. Одяг складався тоді ж переважно зі шкір звірів, так що навіть в холоди значна частина тіла залишалася відкритою (дуже загартовані й витривалі). Багато часу проводили у військових вправах і на полюванні.

В часи Тацита, тобто на кінець І ст. н. е., у господарстві германців спостерігалися значні зрушення.

Землеробство вже грає значно помітнішу роль. Продовжує панувати ще перелогова система, але одні й ті ж самі ділянки землі вже використовуються довше – протягом декількох років. Вдосконалюється техніка землеробства – на зміну легкої сохи поступово приходить важкий плуг. Вирощували, головним чином, жито і ячмінь, на півночі – ячмінь і овес. Пшеницю вирощували також, але значно менше.

Скотарство продовжувало відігравати значну роль. Тацит писав: худоба – “їх єдине й найулюбленіше багатство”. Це було основне рухоме майно германців. Якщо ж врахувати, що зерна їм завжди бракувало (не вистачало), то не дивно, що і в часи Тацита основу раціону харчування германців складало м’ясо (в т. ч. дичина) і молочні продукти, а також дикоростучі плоди, риба. Вміли виготовляти й пиво, яке було головним їхнім алкогольним напоєм. [Тацит писав: пиячити могли день і ніч, потім сварилися і билися зі зброєю, нерідко вбивали один одного].

Ні садівництва, ні виноградарства в германців в цей час ще не було.

В цей час германці вже були осілим населенням. Воно мешкає у постійних селах. Житло будує з дерев’яних колод, які обмащує глиною. Кожне село, як правило, було поселенням одного роду і являло собою родову общину. Міст у германців ще не було, а ремесло не відділилося повністю від сільського господарства. Але в їхніх селах вже були, наприклад, ковалі, що виготовляли зброю, знаряддя праці. Хоча Тацит твердить про брак в германців заліза, сучасні дані свідчать, що його було в них достатньо, добували й виробляли самі, на місцях. Знали германці вже й ткацьке ремесло (виготовляли шерстяні й льняні тканини), виготовляли глиняний посуд (але гончарний круг почали широко використовувати лише у IV – VII ст.).

Добували також золото, срібло, мідь та деякі інші метали. Займалися навіть ювелірним виробництвом. Вміли обробляти шкіри; добували янтар (українською ще – “бурштин”), який користувався попитом в Римській імперії. З дерева будувалися також човни і кораблі.

Торгівля мала в них переважно характер натурального товарообміну, хоча у прикордонних з Римом областях ходила й римська монета. Германці постачали римлянам худобу, шкіри, янтар, хутра, полонених (рабів), римляни германцям – кераміку, прикраси, тканини, вино і т. ін.

Новітні археологічні дослідження: виявлені т. зв. “давні поля” (celtic fields). [Доримський і римський залізний вік]. Причому ці поля знайдені по всій території розселення давніх германців від Скандинавії до континентальної Германії. Лише в Ютландії виявлено декілька десятків таких полів. Вони являли собою прямокутники неправильної форми, як правило, вузькі й довгі, оралися вони і вздовж, і впоперек, Поля були обгороджені валами з землі й каміння. Всередині вони ділилися на окремі ділянки. Межа між ділянками не оралася. На неї відкладали каміння з поля. Межі робилися досить широкими, так що по середині можна було проїхати тягловою худобою та з інвентарем. Площа “давніх полів” – від 2 до 100 га (інколи – 500 га, але рідко). Площа окремих ділянок – від 200 до 7000 кв. м. Поля були у тривалому використанні (протягом декількох поколінь). Нерівність ділянок свідчить, на думку деяких вчених, про відсутність переділів. “Давні поля” були тільки в епоху до Великого переселення народів. В дану епоху, а також у пізніший час не було такої системи. Землеробство, як свідчать “давні поля”, було значно розвинутішим та інтенсивнішим, а населення здавна осілим. А свідчення Цезаря про постійні переселення германців з місця на місце та переділ землі піддаються рядом сучасних вчених різкій критиці і вважаються недостовірними (Лютге (Німеччина), Хатт (Данія) та ін.)

Ця точка зору підтверджується й розкопками давньогерманських поселень, особливо на території Данії, Норвегії та Північної Німеччини. Відкриті археологами поселення складаються з т. зв. “довгих будинків” (10-30 м в довжину і 4-7 м в ширину). Всередині були приміщення з вогнищами, вони призначені були для людей, а також були приміщення для утримування худоби взимку. Жили люди в цих поселеннях протягом багатьох поколінь; більшість таких поселень датується декількома століттями: наприклад, селище Езінге біля Гронінгену (на території сучасної Німеччини (колишня ФРН) від IV – III ст. до н. е. і до V ст. н. е. (так само й ін.).

Зароджувалося селище з одного або декількох дворів, а потім поступово розросталося до 15-25 “довгих будинків”. Ряд археологів схиляється до думки, що “довгі будинки” були житлами великих сімей (“домових общин”), а ділянки землі всередині “давніх полів” належали (або були в користуванні?) цих великих сімей. Цікаво, що нерідко поселення будувалися на невисоких штучно насипаних підвищеннях (очевидно, на випадок повені). Ці підвищення з покоління в покоління досипалися. Двори розташовувалися інколи радіально, по колу – навколо вільної площадки – в центрі.

Неусихін (“Проблемы европейского феодализма”, с. 412) теж робить висновок про те, що германці були осілими землеробами, – але на основі аналізу їхніх воєн – показує, що метою утворення воєнних союзів і воєн було захоплення (або оборона) нових, кращих земель.

Таким чином, дані археології суттєво доповнюють і уточнюють відомості античних авторів; переконливо свідчать, що германці уже в часи Цезаря (і раніше) були осілими землеробами і скотарями, а дані античних авторів, вірогідніше, стосуються відсталіших племен, які жили у прикордонній смузі між германцями і Римською імперією.